Особливості міжнародно-правового регулювання праці

Сучасне міжнародне правове регулювання праці має ряд особливостей. По-перше, захист права людини на працю та інших трудових прав людини відбувається узгоджено у комплексі інших соціально-економічних прав. Свідченням цього є наявність міжнародних актів комплексного характеру, де вміщено перелік соціальних прав, серед яких трудовим правам відведено належне місце. Міжнародні правові акти передбачають соціальний захист людини в різних ланках суспільного життя. Вони містять перелік соціальних прав, принципи, гарантії та зобов’язання держав, контрольний механізм у справі їхнього забезпечення. Прикладами таких актів на всесвітньому рівні є Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права (ООН, 1966 р.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, Турин, 1961 р.; переглянута — 1996 р., Брюссель), Хартія основних соціальних прав трудящих (ЄЄ, 1989 р.), де передбачаються зобов’язання держав щодо захисту всього комплексу соціально-економічних прав людини.

Другою особливістю є сучасна тенденція в міжнародно-правовому регулюванні до єдиного правового регулювання не лише соціально-економічних, а й усіх прав людини — політичних, громадянських (особистих), економічних, соціальних, культурних. Саме такий підхід застосовано в міжнародних актах, прийнятих наприкінці XX ст. — Декларації тисячоліття (ООН, 2000 р.) і Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄЄ, 2000 р.).

Третя особливість міжнародно-правового регулювання праці полягає в особливому юридичному способі, за допомогою якого здійснюється таке регулювання. Мова йде про соціальні стандарти як результат міжнародного регулювання праці й соціальну стандартизацію як діяльність держави. Реалізація прав людини вимагає встановлення на державному рівні певних міні­мальних стандартів як відправних показників для визначення рівня їх забезпеченості. Взагалі, “стандарт” — означає певний еталон, мірило, відносно якого провадиться вимірювання певних процесів, предметів, явищ. Вироблення соціальних стандартів має особливе значення, оскільки саме на основі відповідності таким стандартам й робляться висновки не тільки вітчизняними, а й зарубіжними, міжнародними експертами, чи забезпечено права людини в Україні. Стандартизація соціальних прав — значна проблема міжнародного рівня, різні аспекти якої досліджуються економістами, політологами, психологами, медиками, соціологами. Болотяна Н. Б.

Відносини між суб’єктами міжнародного права врегульовуються договорами, якими визначаються взаємні або багатосторонні відносини, встановлюючи для їх учасників відповідні рава та обов’язки згідно з основними принципами міжнародного права.

Міжнародний договір — це угода двох чи декількох держав про встановлення, зміну або припинення прав та обов’язків у різних відносинах між ними у формі договору, угоди, пакту, кон­венції, протоколу, заключного акта тощо. Термін «міжнародний договір» застосовується на практиці як: угода, конвенція, пакт, протокол, трактат, спільна заява, меморандум, регламент, обмін нотами та ін. Значна частина цих термінів вживається і в міжнародному трудовому праві.

Найважливішими нормативно-нормативними актами нормо- творчості Міжнародної організації праці є розроблення і прийняття конвенцій і рекомендацій — основних форм, за допомогою яких МОП здійснює міжнародне правове регулювання праці.

Мета конвенцій — створити для держави, що їх ратифікувала, зобов’язання по внесенню певних змін у національне законодавство про працю. Статут МОП передбачає, що після прийняття конвенції, вона надсилається всім членам організації для ратифікації, і кожний член організації зобов’язується протягом року після закриття конференції винести конвенцію на розгляд органу влади, в компетенцію якої входить це питання, для оформлення її як закону або для вжиття заходів іншого порядку. Якщо член організації одержав згоду компетентної влади або влад, він повідомляє про ратифікацію конвенції, що відбулася, Генерального директора МОП і вживає таких заходів, які будуть необхідні для ефективного застосування положень даної конвенції (п. 5 ст. 19 Статуту МОП).

Конвенція — правовий акт, який набирає сили міжнародного зобов’язання тільки після ратифікації її не менш як двома країнами членами Міжнародної організації праці. Ратифіковані конвенції мають обов’язкову силу щодо тих членів МОП, які ратифікували її. Основними елементами структури конвенції (як і будь-якого договору) є: назва, преамбула (вступна частина), основні положення договору, заключні положення, тлумачен­ня, доповнення або припинення договору.

Рекомендація МОП не покладає на держави будь-яких зобов’язань і не підлягає ратифікації. Прийняттям рекомендації Міжнародна організація праці закликає держави, щоб їх національні норми трудового права були, по можливості, приведені у відповідність з нормами, що закріплені в рекомендації. Аналогічний характер мають конвенції і для держав, які їх не ратифікували. Прийнято вважати, що в своїй сукупності конвенції і рекомен­дації створюють Міжнародний кодекс праці — систематизований, але позбавлений обов’язкової юридичної сили збірник міжна­родних норм, прийнятих Генеральною конференцією МОП. Міжнародний кодекс праці видавався у 1939,1941 та 1951 роках. Виданий у 1951 р. том 1 Міжнародного кодексу праці розділений на 12 книг за тематичним принципом. Книги, у свою чергу, поді­лені на глави та розділи, кожний з яких складається з двох частин:

а) зобов’язання країн, що ратифікували дану конвенцію;

б) рекомендації країнам, що вміщені в нормах МОП.

При цьому зазначається, з якої конвенції та рекомендації взята та чи інша норма.

Джерелами міжнародного трудового права є також двосторонні й багатосторонні договори, що мають за мету регулювання певних питань у галузі трудового права. Якщо багатосторонні угоди охоплюють широке коло суб’єктів правового регулювання, то двосторонні договори укладаються державами здебільшого з питань взаємного працевлаштування своїх громадян за межами території країни та соціального захисту працівників- мігрантів і членів їх сімей. Так, між Україною та іншими країна­ми підписано ряд двосторонніх угод, зокрема: Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993 р.; Угода між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Молдова, які працюють за межами кордонів своїх держав від 13.12.1993 р.; Угода між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про трудову діяльність та соціальний захист осіб, які постійно проживають в Україні та Латвії і працюють на територіях обох держав від 21.11.1995 р.; Угода між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про взаємне працевлаштування громадян від 28.03.1995 р.; Угода між Урядом України і Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист від 08.04.1996 р.; Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про взаємне працевлаштування працівників від 16.02.1994 р.; Угода між Урядом України та Урядом Республіки Вірменія про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Вірменія, які працюють за межами своїх держав (Угоду ратифіковано Законом № 152/96-ВР від 26.04.1996); Угода (у формі обміну нотами) між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про взаємне працевлаштування членів сімей співробітників закордонних установ від 11.06.2002 р.; Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про трудову діяльність і соціальний захист громадян України, які тимчасово працюють на території Азербайджанської Республіки, та громадян Азербайджанської Республіки, які тимчасово працюють на території України (Угоду ратифіковано Законом № 3465-ІУ від 22.02.2006 р.); Угода між Урядом України і Урядом Аргентинської Республіки про працевлаштування чле­нів сімей співробітників дипломатичних представництв та пра­цівників консульських установ (Угоду ратифіковано Законом № 1691-ІІІ від 20.04.2000 р.); Угода між Кабінетом Міністрів України та Федеральною Радою Швейцарської Конфедерації про обмін стажистами (Угоду подано на ратифікацію Постановами КМ № 1339 від 08.10.2004 р„ № 323 від 09.04.2008 р.); Протокол до Угоди між Урядом України й Урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки на 1997 рік від 29.11.1996 р.; Угода між Урядом України та Урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки (Угоду ратифіковано Законом № 577/96-ВР від 06.12.1996 р.); Угода між Урядом України і Урядом США щодо працевлаштування утриманців службовців Уряду України та США від 21.11.1994 р. у формі обміну нотами) та ін. Якщо двосторонні і багатосторонні угоди встановлюють інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила цих угод і, відповідно, вони також виступають джерелом трудового права України.

Джерелами виступають також консульські конвенції, на­приклад: Консульська конвенція між Україною і Республікою Македонія (Конвенцію ратифіковано Законом № 2327-ІІІ від 22.03.2001 р.) (дата підписання: 10.04.2000; ратифікації: 22.03.2001; набуття чинності: 20.06.2003); Консульська конвенція між Україною та Італійською Республікою (Конвенцію ратифіковано Законом № 2315-ІУ від 12.01.2005) (дата підписання: 23.12.2003; дата ратифікації: 12.01.2005; дата набуття чинності: 01.11.2006).

Рідше на практиці зустрічаються меморандуми, наприклад, Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством праці та соціальної політики України та Міністерством праці Сполучених Штатів Америки (дата підписання: 26.07.2000; дата набуття чинності: 26.07.2000); Меморандум про співпрацю між Міністерством праці та соціальної політики України та Литовською біржею праці на 2001—2005 роки (дата підписання: 19.13.2002; дата набуття чинності: 19.03.2002) та договори між галузевими міністерствами або уповноваженими особами, наприклад Договір між Міністром праці України і Міністром праці та соціальної політики Республіки Польща про співробітництво в галузі праці та соціальної політики від 13.02.2003 р. (дата набуття чинності: 27.03.2005 р.). Усі ці угоди відіграють значну роль у регулюванні міжнародних трудових правовідносин. Дмитренко

Трудове законодавство України поширюється на іноземних громадян, які працюють за трудовим договором на підприємствах України, крім випадків, передбачених законом і міжнародними договорами України.

Законодавство встановлює певні обмеження стосовно прав і свобод іноземців. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть призначатися на посади або займатися трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України.

Усіх іноземців можна розподілити на дві групи:

ті, які постійно проживають в Україні;

ті, які іммігрували в Україну на визначений термін для працевлаштування.

Що стосується першої групи, то вони мають право працювати на території України, або займатися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами України, крім передбачених законодавством обмежень, пов’язаних з громадянством України.

Іноземці, які іммігрували в Україну з метою працевлаштування на визначений термін можуть працювати на умовах трудового договору відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Порядок оформлення іноземним громадянам та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні визначається постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028.

Дозвіл на працевлаштування оформляється і видається Державним центром зайнятості або за його дорученням — обласними і прирівняними до них центрами зайнятості. Він видається, як правило, на строк до 1 року, однак при достатньому обгрунтуванні цей термін може бути продовжений. Максимальна тривалість безперервного перебування іноземця в Україні на підставі отриманих дозволів на працевлаштування не може перевищувати 4 років. Повторне отримання дозволу допускається не раніше ніж після 6-місячної перерви.

Що стосується громадян країн СНД, то вони підпадають під дію Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів від 15 квітня 1994 р., учасником якої є Україна. Вказана Угода передбачає, що порядок працевлаштування встановлюється законодавством тієї держави, де працюватиме особа. Держави — учасниці Угоди визнають (без легалізації) дипломи, інші документи, що підтверджують кваліфікацію працівників. Пилипенко П. Д.

Дата добавления: 2015-08-31