Особливості механіки нового фортепіано. 2 страница

Викладацький склад мав складатися із професорів (ординарних й екстраординарних), ад'юнктів, доцентів і лекторів. Професура мала читати лекції не менше восьми годин на тиждень. Певні зміни стосувалися організаційного життя закладу: ректора і деканів відтепер могли обирати на 4-річний термін, хоча цієї норми не завжди дотримувалися, користуючись традиційно статутом університету. Ректора тепер обирали із двох кандидатів, запропонованих на розгляд міністра, який, відповідно, висловлював свою думку царю, а останній ухвалював остаточне рішення. Цікаво, що платня ректорам Московського та Санкт-Петербурзького університеті на той час становила 1600 руб, тоді як Київського університету – 1500.

Деканів, професорів, ад'юнктів так само, як і раніше, затверджував на посадах міністр, лекторів, учителів та інших – попечитель округу.

Новим стала поява в університеті підготовчого до професури інституту – доцентури – уперше в Російській імперії. За бажанням університету особа, що мала ступінь магістра чи доктора, отримувала право читати лекції, проте безкоштовно і лише за клопотанням того ж таки університету, могла отримувати разові виплати. Недосконалість і недостатня обдуманість такого кроку спершу відчутних наслідків не дали. Запроваджували також інститут слухачів – для чиновників, які отримували право відвідувати лекції.

Після закінчення університету його випускники отримували звання дійсного студента, а після захисту письмової роботи – ступінь кандидата.

Відвідування лекційних занять регламентували відповідними "Правилами про порядок слухання лекцій", затвердженими у 1842 р. Так само, як зараз, складали розклад занять наприкінці півріччя до початку вакацій, проте не для зручності студентів, а для інформації Ради університету. На кожен факультет покладали завдання потурбуватися, щоб студенти протягом семестру (півріччя) мали змогу слухати кілька предметів свого факультету і кілька загальних (наприклад богослов'я), а за чотири-п'ять років – прослухати всі. Тобто, тут мав місце "вільний вибір" дисциплін, а їхній порядок не повинен був суворо регламентуватися, чого на практиці не було: за казеннокоштних вирішували факультети, а своєкоштні, фактично, залежали від перших.

Упродовж семестру студент був зобов'язаний вислухати не менше трьох предметів. Своєкоштний студент отримував "матрикул" і лист з оголошенням лекцій на півріччя від інспектора студентів, зробивши позначки в якому, він і йшов до декана. Останній або погоджувався з переліком обраних дисциплін, або виправляв його. Зрештою, практика "вільного" вибору дисциплін закінчилася тим, що у 1858 р. на прохання ректора Р. Траутфеттера попечитель округу М. Пирогов дозволив скасувати вибір лекцій для слухання й узгодити розклад усіх студентів із факультетським.

Негативним можна вважати надто високі вимоги до тих, хто прагнув отримати вчений ступінь – іспитів було значно більше і значно важчих, аніж у тих самих німецьких університетах, з яких брали приклад. У 1846–1847 рр. в університеті перебувало 574 студенти, з них було випущено 61, і ще 26 – без звання (кандидата, дійсного студента, лікаря) через "неуспішність в науках", і це при тому, що вони прослухали повний навчальний курс.

Натомість інший захід університету, покликаний поповнити нестачу кадрів власними кваліфікованими вихованцями, мав успіхи. Ішлося про закордонне стажування, удосконалення набутих знань і досвіду в університетах Європи за державний кошт молодих талантів, майбутніх викладачів. Щоправда, їх було небагато – усього п'ятеро, проте часу їм було виділено майже чотири роки і побувати вони мали можливість і справді у багатьох освітніх і наукових центрах Німеччини, Англії, Австрії, Франції тощо. У 1846 р. І. Вернадський, О. Рогович, П. Павлов, В. Яроцький, О. Селін, повернулись із закордонних відряджень, куди їх було відправлено із метою виховання для університету кадрів власної професури.

Протягом 1830-1860-х рр. Київський університету був одним із центрів польського національно-демократичного руху, а в 1845-1847 рр. в університету розгорнуло свою діяльність Кирило-Мефодіївське братство. Засновник і автор програмних творів братства видатний історик М. Костомаров очолював університету кафедру Російської історії, а ідейний натхненник кирило-мефодіївців, поет Т. Шевченко працював співробітником Археографічної комісії, яка знаходилася в університетському будинку, одночасно перебуваючи на посаді вчителя малювання університету. З Київським університетом тісно пов’язаний український громадівський рух, більшість діячів якого були викладачами і студентами університету.

У 1848–1849 рр., коли навчальні програми із філософії переглянуті і філософію взагалі заборонили викладати, психологію та логіку передано у відання університетських богословів – І. Скворцова та Н. Фаворова. Проте невдовзі (1860) викладання філософії та психології було знову дозволено світським викладачам. Одним з яких став С. Гогоцький, філософ й історик філософії, ординарний професор педагогіки, з 1845 р. читав курси "Історія нової філософії" і "Моральна філософія".

Викладали також малювання (К. Павлов), музику (О. Шміт де Берг), фехтування (К. Ламбертіні), танці (Г. Дебре, А. Рішард), верхову їзду (Є. і Р. Ольшанські), гімнастику (Урсо).

Негативним наслідком реакції кінця 1840-х можна вважати і встановлення обмеження кількості студентів, що утримувалися за державний кошт, щоправда, це обмеження не стосувалося медиків, оскільки країна потребувала відповідних фахівців, але, разом із тим, забороняли тим, хто вирішив навчатися на медичному факультеті, переходити на інші. Згодом їх стало так багато, що в окремі роки вони становили до 4/5 від загальної кількості студентів.

Відродження студентських рухів припадає на другу половину 1850-х рр., період по Кримській війні, особливо в часи керівництва округом М. Пироговим і характеризується виникненням знаної кількості самоорганізованих гуртків, або гуртків за інтересами, часом нетривкими, що ускладнює характеристику їхньої діяльності, рівно як і визначення кількості учасників, мети та зв'язків. Більшість їх існувала у формі гмін, а найвідомішими стали три з них. Перший – "Друзі людства" – утворився в 1850 р. Його учасники не зациклювалися лише на питаннях польського визвольного руху, але й приділяли увагу соціально-економічним проблемам, виступаючи за масштабне селянське повстання, а дехто навіть намагався брати участь у Київській козаччині, обговорювали творчість Т. Шевченка тощо. Проіснував він до розгрому у 1855 р. Другий – "Тройницький союз" – виник у 1857 р. та проіснував до 1861 р. Керівникам гуртка вдалося об'єднати у його складі більшість студентських гуртків, а серед найактивніших учасників були В. Антонович, який ідентифікував себе як українець, Л. Гловацький, С. Бобровський, В. Геншель та низка інших, частина яких згодом долучилися до повстання 1863 р. Вони виступали із соціальними вимогами (звільнення селян, серед яких проводили відповідну агітацію) та відновлення Речі Посполитої в межах 1772 р.

Особливих змін у становищі університету та його житті не сталося аж до подій 1863 р., за винятком тих, що стосувалися суто внутрішніх справ – проблем у ході навчального процесу, змінах у побуті студентів і стосунків усередині викладацького складу.

У 1861 р. право слухати лекції в університеті здобули жінки, хоча питання про це ставили й раніше.

Початок 1860-х рр. характеризувався зростанням активності польської молоді, що спричинило нові наглядові заходи над усім студентством, згадано було й приписи часів Д. Бібікова. Київський генерал-губернатор навіть отримав спеціальні повноваження, що давали йому можливість відрахування з університету студентів, які брали участь у будь-яких формах протесту чи виявляли надмірну заполітизованість. На території університету було заборонено зібрання, вступати до навчального закладу дозволяли лише із 17-ти років, знову в жорсткій формі нагадали про обов'язковість відвідування занять і порядок у мундирах тощо.

Упродовж 1861–1862 рр. стосунки між студентами поляками й іншими, як українцями, так і росіянами, через боротьбу партій стали вкрай напруженими, а наприкінці 1862 р. більшість польського студентства, поїхавши на канікули, додому не повернулася. У 1862–1863 рр. з університету пішло близько 300 осіб, що становило 31 % загальної кількості студентів і 71 % від кількості поляків.

Реформи другої середини – другої половини ХІХ ст. не оминули й сфери освіти. Одним із наслідків цього стало запровадження в дію нового університетського статуту, що передбачав розширення внутрішнього самоврядування університетів, надавши значно більше прав університетським радам та професорським колегіям. Як і попередній статут, він збільшував кількість кафедр із 37 до 52, що було викликано подальшим розвитком наукових знань і диференціацією наук (з'явилася нова, наприклад, порівняльна граматика індоєвропейських мов), але більшість із них упродовж тривалого часу залишалися вільними через нестачу фахівців. Замість ад'юнктів повсюдно запроваджували посади доцентів. Для розв'язання проблеми із фахівцями з 1864 р. також упроваджували інститут підготовки до професорського звання. На роботу до Києва запросили 90 нових викладачів з російських і європейських університету, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для підготовки до професорських звань. Завдяки реформам Київський університету до кінця ХІХ ст. перетворився на потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення.

Коли чисельність студентів у 1830-1840-х рр., в середньому, становила 500 осіб (переважно поляків), то у 1883 р. – 1700 (головним чином українців і росіян), 1913 р. – 5000 студентів. На цей час в університету працювало 160 професорів та доцентів. При університету налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 госпітальні клініки, 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр, 9 лабораторій і 21 кабінет.

Головним завданням університетської молоді було дисципліноване та сумлінне навчання. Зрозуміло, що вимоги щодо його якості ставили, насамперед, перед студентами, але викладачів це стосувалося також. Зокрема, одному з них за погані успіхи його вихованців запропоновано було ставитися "надалі сумлінніше до своєї посади під острахом законного стягнення". Водночас викладачі не завжди дотримувалися правил і розпорядку, встановленого в університеті, дозволяючи собі інколи запізнюватися. Після одного з таких випадків було видано розпорядження про те, щоб студенти чекали викладача півгодини, а їхні запізнення на 10 хв. фіксували у спеціальних щоденних записах студентської інспекції. Студенти, на відміну від традиційних нині 15, мали чекати викладача в аудиторії 30 хв. Пропонували запровадити журнали, у яких наприкінці лекції мали відмічати присутніх. У свою чергу, у спеціальних журналах викладачі мали фіксувати, що саме і коли вони читали.

Були спроби контролювати відвідування студентів занять таким чином: на кожен із предметів, відповідно до порядку подання розкладу, студенту присвоювали номер, який мав збігатися з номером на лаві в аудиторії, а помічникам інспектора необхідно було лише пройтися по приміщеннях і зазначити порожні номери місць. Проте вони не виправдали себе. Студенти не завжди дотримувалися порядку, а найбільш талановитих у швидкісному конспектуванні зумисне саджали наперед, щоб потім скористатися результатами їхньої праці, тому час від часу виникали скандали з приводу неправильних відміток пропусків. Зрештою, було ухвалено рішення пильніше наглядати за містом і тими, хто там вештався в навчальний час. До речі, результатами швидкісного конспектування стало подальше літографування лекцій, внаслідок чого іноді цілі курси не вважали за доцільне на них з'являтися.

При тому, що навчальне навантаження було досить значним – лекції читали упродовж усього тижня, окрім неділі, від 8-ї ранку до 7-ї вечора, у тому числі й по суботах, але спеціальні предмети – від 8-ї до 3-ї, а з 1845 р. – лише до 3-ї. У середньому студенту доводилося слухати понад 20 лекцій на тиждень, а інколи їхня кількість перевищувала 30, причому мали на увазі не лише, власне, лекції, але й практичні заняття. Викладачі ж витрачали на лекційні заняття від 3 до 11 год. щотижня. До "репетицій" – практичних – належали розгляд й аналіз джерел права, студентських творів, відвідини ботанічного саду, анатомічного театру та клінік. Частота подібних "репетицій" залежала від викладача – найбільше їх мали студенти-медики (В. Караваєв, наприклад, водив студентів до клініки щодня), а могли бути раз на півроку.

Значну кількість часу викладачі витрачали на вступні іспити в січні та липні – до шести тижнів. Так, у 1840–1850-х рр. на навчання витрачали лише 130–140 днів на тиждень. Із 20 грудня по 12 січня та із 10 червня по 22–23 липня тривали канікули, святкових днів, неділь і днів посту та говіння було понад 60, іспити остаточні, вступні та перевідні займали загалом близько трьох місяців, причому вступні продовжувалися навіть тоді, коли розпочинався навчальний рік.

При вступі абітурієнти подавали метричну довідку про народження і хрещення, свідоцтво про походження і вільний стан, атестат або позитивний відгук гімназії, бажаючі навчатися на казенному утриманні – відповідну заяву на ім'я попечителя округу та свідоцтво про щеплення. Під час вступу абітурієнти не гребували тим, щоб відправити замість себе на екзамени когось зі студентів старших курсів, яких час від часу виловлювали з відповідними наслідками для них самих і вступників.

Річні курси спочатку поділяли на півріччя (у 1840 такий розподіл було скасовано), а курси розтягували від півроку до двох. Перевідні іспити відбувалися щороку, для казеннокоштних – кожні півроку, у грудні та травні, і тривали до місяця (так, у 1837–1838 рр. – із 5 травня по 6 червня, а вже 23 липня мали почати читання лекцій.

Практично кожен крок вихованця університету підлягав постійному і суворому контролю та передбачав низку покарань, щоправда, досить одноманітних й інколи винятково показових: … за перебування в контрактовій залі без форми і нічліг не у своїй квартирі … – карцеру на одну добу…", "за пронесення із собою до карцеру люльки… – тривалому арешту", "за пропуск протягом місяця понад 10 лекцій без поважних причин… – арешту на 1 день"; 7 днів карцеру передбачалось в одному з випадків самовільного від'їзду з Києва. Арештом карали студента за те, що він відповідав, не встаючи з місця, читав на лекціях сторонню літературу та "створював шум".

Важливе місце в системі покарань за непослух, невчасне повернення з відпустки, негідну поведінку чи невиконання правил тощо відігравало відрахування з університету. За свідченням сучасників, генерал-губернатор Д. Бібіков влаштовував справжні полювання за студентами, які ходили містом у невідповідній формі одягу: "таких студентів Бібіков просто засилав… у фельдшери чи вчителі сільських шкіл.

Суворо карали за недотримання форми. Покаранню за її відсутність підлягав навіть студент, який перебував за межами Києва у випадку, якщо це вдавалося побачити місцевому начальству освітнього або поліційного відомства.

Приватного життя, як такого, молодь майже не мала – о десятій вечора забороняли бути поза домівкою без дозволу інспектора, без нього ж – відвідувати театри та публічні зібрання, а в трактири дозволяли ходити лише у формі (згодом – у місті – й у звичайному одязі, але не костюмі). Забороняли робити борги, проте це виявилося неможливим, і їх просто зарегламентували так само, як форму зачіски чи правила поведінки. Варто зауважити, що університет при цьому відповідав за борги своїх учнів і міг надати допомогу при їхній сплаті. При зустрічах із начальством та генералітетом студент повинен був віддавати честь: ті, хто був одягненим у сюртук – знімаючи кашкет, у мундир – прикладаючи руку до капелюха.

Контроль за успішністю студентів здійснювали на іспитах – річних або щопіврічних (для казеннокоштних) на засіданні ради факультету на чолі з деканом, у випадку, коли декан був відсутній – ректором. Викладач готував традиційні білети з питаннями, для екзаменів із російської словесності готували теми для невеличких творів, іноземних мов – варіанти перекладу з іноземної російською і навпаки. Головним екзаменатором був викладач, проте кожен присутній мав право поставити власне запитання. Викликав студента до відповіді, однак, рівно як і відпускав після неї, голова засідання. Оцінювали знання оцінками спершу від 1 до 4 (згодом – від 1 до 5: від "повного незнання" до "добре", або "відмінно"), було дозволено ставити оцінки дробами (1,5–3,5). Наскільки нелегким могло бути екзаменування, засвідчує графік 1835 р. – іспити тривали з понеділка по суботу, у деякі дні – по два іспити – один до, інший – після обіду. Кількість іспитів могла сягати понад 10. Якщо студент учився старанно і мав хороші відгуки викладача, за його бажанням йому давали право тричі вибрати білет. Перевідним вважали бал, вищий за 2. Загальна кількість семестрів, упродовж яких можна було перебувати в університеті, обмежували 10-ма. Предмети можна було перескласти, проте оцінка оскарженню не підлягала.

Стипендії спершу були порівняно рідкісним явищем, і майже всю благодійність зосереджували довкола інституту казеннокоштних студентів і закладу для недостатніх студентів. Останній мав офіційну назву – "Загальна квартира студентів Університету св. Володимира", та народну – "штрафгауз". У ньому могли проживати бідні (недостатні) студенти, які за невелику платню (1 руб. сріблом за 10 місяців станом на 1850 р.) отримували їжу, а за проживання, опалення, освітлення і прання білизни не платили нічого. Існували ще недостатні студенти, які користувалися допомогою держави лише частково, різного роду стипендіати та своєкоштні. Казеннокоштні не сплачували за навчання і їх забезпечували всім необхідним.

На 1834–1836 рр., наприклад, річне утримання студента становило від 400 до 507 руб. – із придбанням необхідного обладнання для навчання, їжею, одягом, обслуговуванням; для порівняння: пуд пшеничної муки коштував 1 руб 70 к., пара чобіт – 10 руб, мундир із жилетом, штанами та кашкетом – 41 руб 1 к. тощо; проте ціни змінювалися. Натомість на харчування і найголовніші потреби у 1846 р., наприклад, виділяли лише 143 руб на людину, з яких 38 ішли на інструменти, книжки, анатомічні набори (для медиків), папір, олівці, пера, чорнильницю й чорнило. Пер передбачалося по 10 штук на місяць, олівців – 3 на рік, білого голландського паперу – 10, синього – 20 дестей на рік (десть – 24 арк.).

Студенти отримували набір одягу та речей: мундир із жилетом і штанами (на 2 роки), кашкет, сюртук із жилетом і штанами, літні штани сірі й літні штани білі і такі самі жилети (один рік), шинель (чотири роки), трикутний капелюх, шпагу, шкіряну портупею, темляк (петля на ефесі шпаги) – усе на чотири роки, тупейний (із рідкими зубцями) гребінець (два роки), щітку для волосся (два роки), щітку зубну (два роки, згодом вирішено було видавати її на чотири роки), байкова ковдра (чотири роки), чохли для ліжка, крісел і стільців (три роки), щітку або віничок для чищення одягу. Підтяжків для брюк видавали дві пари, коленкорових хустин із чорної тафти – три штуки, паперових утиральників (рушників або носових хустин для витирання рук і обличчя) – вісім, підгалстучник – один, замшевих рукавичок – дві пари, коленкорових чи бавовняних сорочок – чотири-шість, підштаників – три-вісім, рушників – два, носових хустин – чотири, по два парусинових простирадла, підковдри і наволочки, шість-вісім пар нитяних шкарпеток, чотири пари чобіт, передбачався навіть нічний халат. Літній одяг було передбачено на період з 1 травня по 1 вересня. Студент мав носити форму не лише на заняття, але й поза домом, обов'язково застібнутим на усі ґудзики.

Колір і склад форми регулювали відповідно до законодавства – "Височайше затвердженим положенням про цивільні мундири" 1834 р. (з подальшими змінами). У 1840-х рр. це були сірі шинелі, штани, мундир, жилет і сюртук – усі з темно-зеленого сукна, із синім коміром мундиру і сюртука, обшлагами й околичкою кашкета (до нього окремо був лакований козирок), на сірій підкладці, з петлицями із золотого галуна. На ґудзиках різного розміру мав бути державний герб.

Цирульник мав приходити щодня зранку близько сьомої години, стригти і голити студентів; він же завідував умивальною кімнатою й освітленням. Йому платили 6 руб на місяць. Згодом цирульників було двоє, і ще один, окремий, для обслуговування студентів-медиків, які проживали в окремій будівлі при госпіталі. Проте інколи вони нехтували своїми обов'язками і студентство ходило неголене й патлате. Студентам забороняли носити довге волосся: спереду воно не повинно було бути довшим за вершок (близько 4,5 см), а ззаду – ще коротшим, так, щоб воно не стирчало з-під кашкетів.

Обід розпочинався о чверть на четверту (у святкові та вихідні дні – о чверть на другу), після дзвінка, вечеря (вечірній чай) – о шостій вечора. Заходити до їдальні повинні були всі разом, але це правило часто порушували. Сон розпочинався о десятій вечора, після вечірньої молитви, але деяким студентам дозволяли займатися до одинадцятої, для чого спеціальним розпорядженням їм залишали освітлення, яке згодом гасили і запалювали знову о четвертій годині ночі – саме тоді дехто починав готуватися до завдань знову. Лампи у коридорах, рівно як свічки в кімнатах для занять були сальними, що мали горіти світло і не текти; для ламп інколи використовували конопляну олію. Кількість свічок чітко регламентували і розраховували відповідно до світлового дня та розкладу занять, оскільки були ранкові та вечірні лекції.

Своєкоштні мешкали в місті та вносили плату за слухання лекцій. "Слухання лекцій" у російських університетах спершу було безкоштовним, лише згодом встановили платню, яку вносили з 15 вересня по 15 січня. У 1842 р. річна платня за слухання лекцій становила 14, а з 1845 р. – 40 руб. сріблом на рік.

Переважна більшість студентства мешкала в уже згадуваному Латинському кварталі, винаймаючи в будиночках міщан і відставних чиновників кімнати або кутки. Вартість кімнати коливалася від 3 до 10 руб на місяць за кімнату, а кутка – 1,5, з обідом, хоча від таких обідів ситості не було; згодом суму подвоїли. З огляду на це дуже часто в одній кімнаті займали саме кутки – мешкали по кілька осіб у кімнаті.

У цей період Київський університет очолювали ректори:

М.Максимович (1834-1835), В.Цих (1836-1837),

К.Неволін (1837-1843), В.Федоров (1843-1847),

Е.Траутфеттер (1847-1859).

Тема заняття: Піано –форте Бартоломео Крістофорі.

Структура та зміст заняття:

1. Передумови виникнення нового клавішного інструменту.

· Необхідність в інструменті з великим динамічним діапазоном.

2. Інструмент Крістофорі – «клавішний інструмент, що грає ніжно і голосно».

3. Будова та звукові особливості нового фортепіано.

· Динамічні можливості інструменту.

Література:

1 О. Алексеев. «Історія фортепіанного мистецтва» М. 1962

2. П. Зімін. Історія фортепіано та його попередників. М. 1968.

3. А Ніколаєв «Очерки по истории фортепианной педагогіки» М. 1968.

Домашнє завдання:Порівняти динамічні можливості піано - форте та клавесину і

клавікорду.

Відіотека: 1. Музика 24. Клавесин, клавікорд, спінет.

Зміст

1. Передумови виникнення нового клавішного інструменту.

На рубежі ХУІІІ століття композитори і музиканти стали гостро відчувати потребу в новому клавішному інструменті, який не поступався б по виразності скрипці. Більше того, був необхідний інструмент з великим динамічним діапазоном, здатним на громове фортіссімо, ніжне піаніссімо і якнайтонші динамічні переходи.

Ці мрії сталт реальністю, коли в 1709 році італієць Бартоломео Крістофорі, що займався музичними інструментами сімейства Медічі, винайшов перше фортепіано. Він назвав свій винахід «Gravicembalo col piano e forte», що означає «клавішний інструмент, що грає ніжно і голосно». Ця назва потім була скорочена, і зявилося слово «фортепіано». Трохи пізніше подібні інструменти були створені вчителем музики з Німеччини Крістофором Готлібом Шретером (1717р.) і французом Жаном Маріусом (1716).

2. Інструмент Крістофорі.

Винайшов фортепіано італійський клавесиновий майстер Бартоломео Крістофорі (1655-1732), з 1698 р., який працював над створенняммолоточкового механізму для клавесину (офіційна дата – біля 1709р.). В 1711 р. механізм був докладно описаний Сціпіоном Маффеї у венеціанському журналі «iornale dei letterati d’Italia”. Інструмент був названий «gravicembalo col piano e forte” (клавесин з тихим і голосним звуком), - піанофорте – а згодом закріпилася назва фортепіано. У винаході Б. Крістофорі були закладені основні деталі сучасного механізму фортепіано – молоточок, шпіллер, шультер, фенгер.демфер. Винахід Крістофорі поклало початок розвитку механіки англійської системи. Інші види механіки були розроблені меріусом у Франції (1716) і Шретером в Німеччині (1717- 1717-1821).

Фортепіано Крістофорі було простим. Воно складалося з клавіш, повстяного молоточка і спеціального «повертача». У такого фортепіано не було ні демпферів, ні педалей. Удар по клавіші примушував молоток ударяти по струні, викликаючи її вібрацію, зовсім не схожу на вібрацію струн у клавесина або клавікорда. Повертач дозволяв молоточку йти назад. А не залишатися притиснутим до струни, що заглушало б її вібрацію. Пізніше була винайдена подвійна репетиція, що дозволила молоточку опускатися наполовину, що дуже допомагало у виконанні трелей і нот, що швидко повторювалися.

Фортепіано (- голосно, - тихо) – збірна назва класу струнних ударно – клавішних музичних інструментів – роялів і піаніно.

Джерело звуку у фортепіано – металеві струни, що починають звучати від удару покритих повстю дерев’яних молоточків, а молоточки приводяться в дію на тиском пальців на клавіші. Струни за допомогою кілків натягнуті на резонансну деку. У піаніно дека знаходиться у вертикальному положенні, у роялях – у горизонтальному.

Питання для самоконтролю:

1. Передумови виникнення фортепіано.

2. Інструмент Бартоломео Крістофорі.

3. Особливості механіки нового клавішного інструменту.

Дата добавления: 2017-01-13