Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Формування перших українських партій на західноукраїнських землях

Перші українські політичні партії з’явилися в Галичині. В жовтні 1890 р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами її створення були І. Франко та М. Павлик. Під впливом ідей М. Драгоманова вони перейшли на позиції «наукового соціалізму».

У 1895 р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі – у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. У програмі також ставились вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалася колективна організація праці й колективна власність на засоби виробництва.

Партія видавала для селян газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди було створено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І. Франко). Незважаючи на наполегливу працю партія так і не отримала широкої підтримки. Проти неї було налаштоване духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства.

У 1899 р. з’являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський.

Основна мета створення цієї партії – відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.

У 1899 р. утворюється Українська Національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією. До неї увійшли народовці, незадоволені «новоерівськими» компромісами, та радикали, які відмовлялися від соціалістичної ідеології на користь національної ідеї.

Засновники: В. Будзиновський, Ю. Романчук, К. Левицький та Є. Ливицький, В. Охримович.

У своїй програмі УНДП проголошувала головну мету – соборність і незалежність України.

В інших питаннях це була типова ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Під її впливом знаходилась «Просвіта» та інші організації й установи.

Отже, в результаті зростання політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівнях. У виборах 1913 р. до галицького сейму було обрано 30 українофілів і лише 1 москвофіл.

Після придушення революції 1905-1907 рр. царський уряд збагнув, що лише репресіями неможливо зняти соціальну напругу. Аграрне питання було однією з головних причин революції, вирішите яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листопаді 1906 р. він підготував указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910 р. Цей закон містив основні положення аграрної реформи.

П. Столипін при розробці реформи опирався на те, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, а згодом знову постане проблема малоземельності. Столипін запропонував реформувати сільське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі мали стати опорою царського режиму і одночасно виробниками додаткового товарного хліба.

Столипінська реформа передбачала:

• руйнування общини, яка відігравала активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить;
• надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;
• переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Селянин одержуючи надільну землю у власність мав змогу об’єднати свої ділянки в один так званий відруб, а також залишитись на старому помешканні, або виселитися на хутір, побудований на власній землі.

У проведені земельних реформ Столипін зустрів сильний опір як з боку правих, не зацікавлених у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які не бажали зменшувати соціальну напругу на селі у зв’язку з бажанням майбутньої революції. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі.

В Україні ці реформи просувались найбільш успішно. На протязі 1907-1915 рр. в індивідуальну власність землю на Правобережжі закріпили 48% селян, на Півдні – 42%, на Лівобережжі –16,5%. До 1916 р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів.

У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського земельного банку, який протягом 1906-1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Столипінська реформа також збільшила переселення з українських земель на Схід (Сибір, Казахстан, Північний Кавказ). Протягом 1906-1912 рр. переселилось близько 1 млн. осіб, але майже чверть їх повернулась.

Однак незважаючи на такі успіхи, столипінська земельна реформа так і не виконала головного завдання – вона не стала опорою царському режиму, не ліквідувала соціальної напруги на селі, і навпаки ще більше її загострила.

Економічні наслідки реформи були вражаючі:

1. збільшилось виробництво товарного хліба;
2. місто за рахунок розорення частини селян поповнилось дешевою робочою силою;
3. були освоєні нові території на Сході.

Завершити свої реформи Столипіну так і не вдалося. 1 вересня 1911 р. він був застрелений у Києві в оперному театрі. Поховано П. Столипіна на території Києво-Печерської Лаври.

Дата добавления: 2017-01-13