Almaty eyes» corporation 2 страница

Наука озброїла людство нанотехнологіями створення і використання матеріалів, приладів і різних систем, що мають нанометрову будову (1 нанометр - це 10-9 метра, або ланцюжок з чотирьох атомів заліза). Фактично це означає керування матерією на атомарному рівні, що сприяє створенню принципово нових матеріалів. Нові покоління приладів - наноелектронних і молекулярних - приведуть до нових революційних змін у телекомунікаціях, значно підвищать рівень безпеки на транспорті, дадуть можливість одержувати енергію з нових джерел і економічніше її витрачати.

Якісно нові наукові досягнення значно розширюють діапазон гносеологічного знання, однак, породжують нові проблеми. Однією з них є явище "приладового агностицизму". Суть його полягає в тому, що науковці, досліджуючи поведінку елементарних частинок за допомогою складних сучасних приладів, сумніваються, наскільки точно відображають прилади сутність цієї поведінки. Крім того, дослідницькі програми залежні від обраної системи їх реалізації: мікросвіт спалахує і зникає завдяки актам вибору. Тому в сучасній гносеології важливу роль відіграє метод інтерпретації - пояснення смислів одержаних результатів дослідження, оформлених у текстах. Важливого значення цей метод набуває в соціальному пізнанні. Це, у свою чергу, породжує проблему меж пізнання, в т. ч. обмеженості інтерпретацій них методів (вади "інтерпретуючого розуму"). "Не слід примножувати сутності безмірно", - закликав англійський філософ-схоласт Вільям Оккам (прибл. 1285-1349). Кант намагався з'ясувати межові можливості "чистого" і "практичного" розуму. На сучасному етапі це питання цікавить представників когнітивної психології. Усі ці труднощі одержання істинного знання спричинили обґрунтування різних теорій істини:

а) кореспондентської (істина - це знання, адекватне дійсності);

б) конвенціалістської (істина - це результат умовної узгодженості, угоди вчених);

в) когерентної (істина - свідчення несуперечливості доказів);

г) прагматистської (істина - все те, що корисно). Останнім часом популярності набула інформаційна теорія істини, суть якої полягає в одержанні об'єктивних за змістом знань засобами повідомлень, які надає "штучний розум" (ЕВМ) як динамічна модель зовнішнього світу.

Кожна теорія (версія) істини потребує визначення критерію її достовірності (відповідності реальності). Серед численних її критеріїв найважливішим, на думку багатьох мислителів, є практика - різноманітна доцільна, цілеспрямована, пізнавально-творча, конструктивна діяльність людей (наукова, експериментально-виробнича, суспільна, духовно-культурна тощо). Завдяки такій діяльності здобуті у процесі пізнання знання про реальність використовуються суспільством у практичних, життєво необхідних цілях. Аксіоматичним є твердження про те, що саме людська практика є джерелом пізнання, його критерієм і метою. У практичній пізнавальній діяльності приховані мотиви творчої активності суб'єкта, його постійне бажання створення нового (інноваційне мислення і діяльність) або вдосконалення існуючого. Крім практики, історії філософії відомі й інші критерії істини: логічна несуперечливість, досвід, божественне одкровення, інтуїція. Оскільки практика є головним, але не єдиним критерієм істини, то філософська гносеологія не пов'язує жорстко істину і практику: практичне не завжди істинне, а істинне не обов'язково практичне. Практика не є чимось абсолютним і незмінним, її зміст, форми і мета багато в чому визначаються обставинами людського буття, ситуацією, в якій перебуває людська спільнота, суспільство, на ній позначаються "виклики часу". Однак практичні потреби ініціюють процес пізнання, у практичній діяльності життя перевіряє (верифікує) його результати, застосовує набуте знання в конкретній, в тому числі професійній діяльності. Проте безсумнівно і те, що практика часто спростовує попередні "істини", виявляє їх обмеженість, навіть хибність. Ототожнення істини із соціальною практикою (практичністю) нерідко спричинювало вульгаризацію істини як наукової цінності.

Не випадково некласична (новітня) філософія радикально переглядає концепцію істини, що проявляється у рішучій відмові від вживання цього поняття, твердженнях про плюралізм та релятивність (відносність) істини. Так, Р. Рорті вважав, що істина - це просто найбільш узгоджена і "сильна теорія", і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запропонував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуванню, то це є доказом її хибності. Будь-яка справжня перевірка теорії є насамперед спробою її спростувати, фальсифікувати, стверджує він. Більш гнучку позицію стосовно істини пропонує російський філософ В. Федотова: "Всупереч класичній епістемології, істина може бути витлумачена не як відбиття (зліпок) об'єкта в знанні, а як характеристика способу поводження з ним. Оскільки таких способів може бути багато, можливий плюралізм істини і, отже, монополія на істину виключається".

Отже, поняття "істина", "значення", "смисли" та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблемного характеру. Плюралізм істини, альтернативність методів пізнання - характерні ознаки ситуації, в якій перебуває філософська теорія пізнання. Ця обставина актуалізує проблему подолання ситуації гносеологічного та методологічного "анархізму" (П.-К. Фейєрабенд), гносеологічного песимізму, зосереджує увагу філософів на розробленні концепції неораціональності і неораціоналізму як домінуючих принципів сучасної теорії пізнання.

У сучасній науці помітно посилюється роль універсального діалектичного філософського методу, який об'єднує багато із зазначених особливостей пізнання навколишнього світу, актуалізується проблематика взаємозв'язків і розвитку, їх філософського осмислення, дослідженням чого займається діалектика.

Одним із варіантів нового універсального методу є інтервальний підхід. Його суть полягає у ствердженні рівноправності різних картин одного й того ж досліджуваного об'єкта за обов'язкової умови раціональної обґрунтованості особливостей уявлення про предмет свого спостереження (логічна несуперечливість, осмисленість, здатність до перевірки, системна приналежність, корисність, практична ефективність).

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання (наукові дані), а й метод його одержання. Важливим завданням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які надають світові цілісності, з'ясування глибинних причин постійного розвитку всього сущого - природи, суспільства, людини та її мислення.

48. Практика– це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як сусп-на, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1. матеріально; 2. на певному конкретно-історичному етапі розвитку сусп-ва та за допомогою і в межах відповідних сусп. відносин; 3. свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізненно не вичерпують сутності практики, як філ. категорії. Саме свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, вкл. в поняття “практика”.

ід прктикою рзуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі історичного розвитку. Практична діяльність має сусп. хар-ер і виступає як цілісна система дії, є способом сусп. буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєня та перетворення природних та соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розв. людського сусп-ва і пізнання; чуттєво-предметна форма життєдіяльності сусп.-розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Категорія “практика” тісно пов’язана з такими категоріями як “діяльність”, “праця”, “вир-во”.

82. Проблема пізнання в філософії.

Пізнання– процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.

Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.

Заблудження– це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.

Цінності– це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”, об’єктами цілісного відношення.

Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб’єкта. 84. Наука як гносеологічний та соціальний феномен.

Наукове пізнання пов’язане з функціонуван-ням особливого соціального інституту –науки. Наука– це не тільки система знань, а й діяльність, підкорена виробництву знань. Наука є система понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспіль-ства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука – це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства, її питома вага постійно зростає.

Наука виконує такі основніфункції:

пізнавальну

культурно-світоглядну

функцію безпосередньої продуктивної сили

прогностичну

функцію духовного перевторення світу.

Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів пов-сікденного досвіду. Для опису цих об’єктівн.виробила спеціальну мову, а для безпосереднього впливу – створила систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні прилади тощо).

Наука формує специфічні способи обгрунтування істинності знань: експерименталь-ний контроль за одержанням знань, виведення одних знань в інших, правильність яких вже доведена.

За предметом дослідження науки поділяються на:

природничо-технічні(вивчають закони природи і способи їхнього освоєння);

суспільні(об’єктом тут виступають різні суспільні явища та їхні закони);

гуманітарні(визначають саму людину, як соціальну особистість).

Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта. Так, в природних науках одним із головних способів дослідження є експеримент, а в суспільних – статистика.

В науці розрізняють емпірічний та теоретичний рівень.

У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Тобто, чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості для подальшого пізнання дійсності.

85. Проблема єдності чуттєвого та раціонального пізнання. Сенсуалізм та раціоналізм.

Існує два основних типи пізнання:

- почуттєве пізнання з використанням органів почуттів, при якому у людини виникає відчуття сприйняття матеріальних об'єктів;

Специфіка: факт об'єктивного перетворюється в факт свідомості

Характер: соціально-історичний;

Форми:

- відчуття (єдине джерело наших знань);

- факт свідомості (пізнання суб'єктивного образу);

- образ (ідеальна форма відображення предмета);

- сприйняття (цілісний образ матеріального предмета);

- уявлення;

- емоції;

- раціональне особлива, універсальна, необхідна, логічна система, сукупність особливих правил, визначальна здатність осягати мир.

Основна форма: поняття

Специфіка: при раціональному пізнанні ми спираємося на вивчення реальних, конкретних предметів як матеріальних об'єктів, але одночасно йде пізнавальний процес.

У реальному пізнанні почуттєве і раціональне знаходиться в єдності і взаємодії, виділяючись в двох типах діяльності:

- практична;

- теоретична, як особливий вигляд труда;

Сенсуалізм вчення в гносеологии, визнаючим відчуття єдиним джерелом пізнання.

Сенсуалізм приводить до матеріалізму (відчуття виступає як відображення об'єктивної реальності), або до суб'єктивного ідеалізму (відчуття виступає як відображення суб'єктивного).

Раціоналізм відносна, стійка сукупність правил, норм, стандартів, еталонів духовної і матеріальної діяльності, загальноприйнятих членами даного суспільства.

51. Соціáльна філосóфія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина.

Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Відмінність полягає перш за все в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існуванні тоді як філософія виконує критичну функцію. Соціальна проблематика у філософії сходить до античної традиції і перш за все до текстів Платона («Держава») і Арістотеля («Політика»).

Предмет соціальної філософії[ред. • ред. код]

Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній — держава, армія, партія і т. ін.; в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура. Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.

Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Інституціональність діяльності — характерна риса соціальності людського життя. Вивчення його з цього боку — надзвичайно складне й актуальне завдання. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин. Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальними інститутами, постають як своєрідні магістралі (нормативні системи), згідно з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою. Суспільство — це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.

Основні концепції[ред. • ред. код]

Серед найвпливовіших філософських і соціологічних концепцій суспільства можна відзначити марксизм (Маркс, Енґельс) і неомарксизм (Георг Лукач), ліберальну теорію (фон Мізес, Гаєк), теорію масового суспільства (Ортега-і-Гассет), теорію менеджеріального суспільства (Бернхем), теорію тоталітарного суспільства (Юнґер, Арендт, Мангайм), теорію розвинутого індустріального суспільства франкфуртської школи (Горкгаймер і Адорно, Маркузе), теорію постіндустріального суспільства і інформаційного суспільства (Белл, Елвін Тофлер), теорію суспільства «пізнього модерну» (Ентоні Ґідденс) і теорію імперського глобалізму (Гардт і Негрі).

Соціально-філософський аналіз[ред. • ред. код]

Соціально-філософський аналіз виходить з ширшого принципу: розглядає сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на первинні й вторинні, як такі, що в певних історичних умовах можуть відігравати як провідну, так і другорядну роль. Зі своїми рольовими функціями суспільні відносини можуть мінятись місцями. Наприклад, політика може передувати економіці; морально-культурне зубожіння нації може звести нанівець грандіозні економіко-соціальні задуми. Мистецтво управління суспільством вимагає теоретичного хисту у визначенні суспільних пріоритетів, а не догматичного посилання на те, що економічні підвалини мають обумовити інші соціальні процеси. Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою і проникають одне в одне.

Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми. Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією «спосіб життя», що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання. Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться висновок про пріоритетність безпосерднього виробництва в системі способу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з'являються згодом, після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальної ролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура тощо.

Пріоритетність виробництва за рахунок інших складових частин суспільної цілісності не забезпечить якісного способу життя. Він визначається не лише безпосереднім виробництвом, а й усією системою суспільних відносин. Спосіб життя відбиває також рівень розвитку духовної культури суспільства, наявні типи світогляду, моральні норми, ціннісні орієнтації, що реалізуються у вчинках і діях людей, у їхньому ставленні до праці, інших людей, різних соціальних груп і суспільства в цілому.

Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей. У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина — суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.

53. Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення. Вчення Вернадського про біосферу, формування біосферного мислення було не лише відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об'єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення «цивілізованого культурного людства». Із розвитком ноосфери він пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання поєднаються в одне ціле, як і сфери людської діяльності, пов'язані з цими знаннями.

В. Вернадський постійно наголошував на відповідальності людини за свої дії, в яких головним повинно бути не часове, а вічне. Це вічне він вважав вищим від усього і намагався знайти його у вільній думці, науковій творчості, які підпорядковував головному смислу святого життя — служінню науці. В.Вернадський виступав за розвиток демократії, громадських свобод і свободи мислення, наголошував, що не можна боротися в ім'я самої боротьби, а лише заради вічних, безумовних істин та основних прав людини. Негативно ставився до більшовицької ідеології, більшовизму, сталінщини. Однак це не зашкодило зберегти віру в здорові сили народу, встановлення в країні людських відносин, виходу її на шлях прогресу.

Критикував централістські прагнення російських властей, унаслідок чого російська адміністрація, особливо нижча, під виглядом боротьби з українським «сепаратизмом» переслідувала найневинніші і природні права української національної стихії, упереджено витлумачувала їх як шкідливі.

В. Вернадський виступав за збереження української культури, культурної самобутності українського народу. На відміну від своїх політичних однодумців він вважав відродження української мови значним позитивним явищем, хоч із проголошенням Української Народної Республіки побоювався можливості насильницької «українізації». Майбутнє України вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеративної держави.

Prepared by: Berikbaeva Aisha

3G-2

Almaty, 2016

Дата добавления: 2017-01-13