Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку. 1 страница




Припинення земельних правовідносин буває повним або частковим. Так, при зменшенні розмірів земельної ділянки виникає припинення користування нею лише в певній частині, яка відповідає зменшенню її розмірів. Можуть бути припинені відносини орендаря і орендодавця в якійсь частині складеного ними договору. Наприклад, погоджене сторонами припинення меліорації угідь, видобутку корисних копалин на цій ділянці.

Згідно з Земельним кодексом України підставами припинення прав на землю є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк. Підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної
плати.
Наведений перелік є загальним для всіх власників землі. До нього можна віднести: фізичних та юридичних осіб, територіальні громади, державних та недержавних суб’єктів права земельної власності. Передача земель державної

 

48. Загальна характеристика гарантій прав на землю.

Термін «гарантія» (франц. gагапtіе - порука, яка щось забезпечує) часто використовують для позначення способів забезпечення різного роду зобов'язань. У юридичній літературі їх розглядають як гарантії реа­лізації норм права, прав та обов'язків.

Гарантії прав на землю передбачено розділом V ЗК України. Умов­но їх можна поділити на три різновиди: гарантії захисту прав на зем­лю; гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам;гарантії, пов'язані з розв'язанням земельних спорів.

Гарантії захисту прав на землю мають безпосередньо конституційну основу. Так, ст. 3 Конституції України проголошує, що права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

В Основному Законі закріплено положення, згідно з яким держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13). Особливе значення має ст. 14 Конституції, яка передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Його набувають і реалізують громадяни, юридичні особи та держава ви­ключно відповідно до закону. Зазначені положення Конституції України безпосередньо втілено у земельному законодавстві.

Серед гарантій захисту прав на землю важливими є гарантії права власності на земельну ділянку. ЗК України передбачає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім ви­падків, передбачених Кодексом або іншими законами України. До таких випадків згідно з ЗК України належать: конфіскація земельної ділянки (ст. 148);

не відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначен­ня іноземним юридичним особам, якщо вони одержали її у спадщину, та не відчужену протягом року (ст. 145);

використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст.143) та деякі інші.

Гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та зем­лекористувачам, передбачені ст. 156 ЗК України. Зазначеним суб'єктам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

· вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання;

· встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивос­тей сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників;

· приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників у непридатний для використання стан;

· неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Важливого значення набувають гарантії, пов'язані з вирішенням зе­мельних спорів. Звернення до суду для захисту земельних прав сторона­ми у земельних спорах гарантує ст. 8 Конституції України.

Звернення до суду за вирішенням земельних спорів можливе з таких підстав:

претензії суб'єкта земельних правовідносин щодо набуття або припи­нення права власності на землю чи права землекористування; порушення земельних сервітутів і правил добросусідства; порушення зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди власникам землі та землекористувачам, та деяких інших. Вирішення земельних спорів поновлює порушені права та законні інтереси власників земельних ділянок і землекористувачів, встановлює зміст і межі повноважень сторін спору, а також обов'язкову поведінку од­нієї сторони щодо іншої. Тим самим вирішення земельних спорів гаран­тує реалізацію прав суб'єктів земельних правовідносин на землю.

.

49. Ст. 13 Конституції України регламентує, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів права власності. Право власності на землю гарантується відповідно до ст. 14 Конституції України. Визначальне значення ці положення мають, зокрема, і для суб’єктів земельних правовідносин.
Земельне законодавство містить принцип забезпечення захисту прав юридичних і фізичних осіб на землю.
Право на захист можна визначити як надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Захист суб’єктивного права на землю – захист правомочностей та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача.
Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються виключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових осіб, в тому й числі при порушенні земельних прав.
Земельний кодекс України гарантує та забезпечує фізичним і

50. Умови та порядок відшкодування збитків власникам землі та зем­лекористувачам.

Відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекорис­тувачам є важливою гарантією захисту прав власників і землекористу­вачів. Відшкодування збитків здійснюється за підстав, передбачених ст. 156, та у порядку, визначеному ст. 157 ЗК України. Обов'язковість від­шкодування збитків прямо закріплюють правові приписи ЗК України (статті 97, 101, 146, 147, 152, 155 і 212).

Збитки власникам земельних ділянок і землекористувачам відшко­довують особи, які їх заподіяли, добровільно або у судовому порядку.

Заподіяні збитки можуть бути результатом правомірних чи неправо­мірних (протиправних) дій органів виконавчої влади, органів місцево­го самоврядування, інших органів, а також громадян і юридичних осіб. Відшкодування їх — важливий захід правової відповідальності особи за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за її неправомірні дії. При заподіянні земельно-правових збитків правомірними діями особи відшкодування їх є самостійною гарантією реалізації земельних прав суб'єктів.

У ст. 156 ЗК України подано перелік підстав відшкодування збитків. Він не є вичерпним і не підлягає обмеженому тлумаченню. До його скла­ду входять різні за своїм характером підстави. Серед них можна виділити групу тих, які належать до правомірних дій, і самостійну групу підстав, які є результатом земельних правопорушень, тобто дій неправомірних. Першу групу підстав становлять:

· вилучення (викуп) сільськогосподарських угідь, лісових земель і ча­гарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісо­господарським виробництвом;

· тимчасове зайняття зазначених угідь, земель і чагарників для інших видів використання;

· встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок.

До другої групи входять:

· погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивос­тей сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників у непридатний для використання стан тощо.

Що стосується неодержання доходів за час тимчасового невикорис­тання земельної ділянки як самостійної підстави відшкодування збитків, то вона може бути результатом як правомірних, так і протиправних дій.

Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшкодовува­ти збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 ЗК України. Згідно з цією нормою земельно-правові збитки відшкодовують органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни і юридичні особи у разі використання відповідних земельних ділянок або коли їхня діяльність обмежує права власників земельних ділянок і зем­лекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їхнього впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Особливість відшкодування земельно-правових збитків полягає в тому, що ці збитки можуть відшкодовувати не самі особи, які заподіяли шкоду, а той суб'єкт, в інтересах якого діяла особа, що заподіяла шко­ду. Так, при вилученні (викупі) сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель і чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом, за рішенням уповноважених органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування збитки землев­ласників і землекористувачів, заподіяні таким вилученням (викупом), відшкодовують не названі органи, а особи, в інтересах яких було вилуче­но (викуплено) відповідні земельні ділянки.

Відшкодування збитків — цивільно-правова категорія. Збитками вважаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку з пошкодженням або знищенням речі, а також витрати, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, збитками вважають доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено. У законодавстві це має назву упущеної вигоди.

Розміри збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам вилученням зазначених земель з додержанням вимог, передбачених стат­тями 146, 147 і 149-151 ЗК України, визначаються для земельних діля­нок, що перебувають на праві власності, з урахуванням повної вартості земельної ділянки. Таку вартість встановлюють відповідно до грошової та експертної оцінки земель, що проводиться згідно з п. З ст. 146 за ме­тодикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Розміри збитків, заподіяних землекористувачам вилученням у них відповідних земель­них ділянок, визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими ко­мітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до порядку, встановленого ст. 157 ЗК України. При цьому розміри збитків визначають у повному обсязі за реальною вартістю майна на момент за­подіяння збитків, проведеними витратами на поліпшення якості земель.

Збитки, заподіяні власникам землі і землекористувачам тимчасовим зайняттям сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для

інших видів використання, відшкодовують у разі передачі їх на основі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем юри­дичні особи — підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи відпо­відно до ст. 97 ЗК України.

Збитки, заподіяні внаслідок самовільного тимчасового зайняття сіль­ськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників, відшкодовують з урахуванням вимог ст. 212 ЗК України.

 

51. Причини виникнення, основні види та правові засади вирішення земельних спорів.

Розпочата в 90-х роках у нашій країні економічна реформа з мстою переходу національної економіки до ринкових засад, насамперед викликала істотні зміни підстав та умов землеволо­діння та землекористування. Земельна реформа, яка проводиться на основі різноманітності прав на землю та їх рівноправного функціонування, переходу до різних форм господарювання на землі та формування багатоукладної економіки, значно впли­нули на характер і зміст земельних відносин. А останні істотно змінили причини виникнення та види земельних спорів, що випливають із земельних та пов'язаних з ними відносин.

Засадами, на яких ґрунтуються розгляд та вирішення зе­мельних спорів є положення Конституції, зокрема ст. 8 (про пряму дію конституційних норм), ст. 14 (про гарантованість права власності на землю), ст. 124 (про поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі). Ці конституційні положення знайшли свій подальший розвиток у ЗК. У гл. 25 ЗК закріплено відокремлену групу норм, що визначають умови і порядок розгляду земельних спорів.

Звичайно, законодавчі засади розгляду та вирішення земель­них спорів є важливою гарантією захисту суб'єктивних прав і законних інтересів власників землі і землекористувачів. При вирішенні земельних спорів має місце не тільки правозастосовна діяльність, пов'язана з врегулюванням розбіжностей, що виникають під час тлумачення земельного права. Прийняте рішення з земельного спору може породжувати відмову від неправомірних вчинків, визнання суб'єктивного права на зе­мельну ділянку, припинення дій, що порушують законні інтереси землевласників, виконання покладених обов'язків в натурі, відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного за­конодавства, тощо.

Земельне законодавство не містить визначення поняття земельних спорів. Однак його можна сформулювати на під­ставі змісту норм ЗК. Виходячи з цього, під земельними спорами слід розуміти неврегульовані розбіжності, що пов'язані із засто­суванням норм земельного законодавства щодо володіння, корис­тування і розпорядження земельними ділянками та реалізацією інших прав на землю, які виникають між суб'єктами земель­них відносин і підлягають вирішенню у встановленому законом порядку.

Земельні спори можуть виникати з різних причин. Найбільш розповсюдженими з них є: неврегульованість або неповнота урегульованості відповідних відносин чинним законодавством; внутрішня суперечливість самих норм земельного законодавства, що регулюють однотипні відносини; протиріччя між нормами земельного законодавства та нормами інших природноресурсових галузей законодавства, що регулюють близькі за своїм змістом положення; не узгодженість між нормами-принципами право­вого регулювання земельних відносин та нормами-правилами земельного законодавства; недостатня юридична кваліфікація посадових осіб, що застосовують земельно-правові норми; роз­біжності у право розумінні та недостатня правова поінформова­ність учасників земельно-правових спорів.

У чинному ЗК змінено не тільки розташування норм про земельні спори, а й підстави їх поділу на певні види. Його зміст дозволяє розподіляти 4 види таких спорів: 1) спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що становлять власне земельні спори; 2) спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей, що по суті є адміністративно-територіальними спорами; 3) спори з правил добросусідства, встановлення обмежень щодо вико­ристання земель та земельних сервітутів; 4) спори, що пов'язані із земельними відносинами.

До останніх можна віднести майнові спори, пов'язані із земле­володінням або землекористуванням, спори щодо відшкодування збитків та втрат власників землі та землекористувачів, спори, пов'язані з платою за землю та деякі інші спори. На відміну від попереднього ЗК, чинний земельний закон не виділяє такі спори в окремі види. Однак це не означає, що вони зникли чи втратили своє значення. Навпаки, зазначені спори залишають­ся поширеними на практиці і їх вирішення викликає значні труднощі.

У літературі немає єдиної думки щодо правової природи спорів, пов'язаних з відмовою конкретного органу задоволь­нити заяву або клопотання про надання земельних ділянок. На підставі земельного законодавства, яке діяло раніше, І.О. Іконицька відносила такі спори до земельних. За твердженням М.М. Осокіна, яке ґрунтувалося на оновленому змісті земель­ного законодавства, спори, що виникають з приводу відмови компетентного органу у наданні земельної ділянки, не є земель­ними. Останній підхід до правової природи зазначених спорів є більш реальним, оскільки вони не пов'язані з порушенням суб'єктивного права на конкретну земельну ділянку. Предметом спору тут с не конкретний земельний наділ, а рішення відпо­відного владного органу. Крім того, оскарження в суді такого рішення розглядається не в порядку позовного впровадження, а в порядку впровадження по справах, що виникають адміністративно-правових відносин, які не відрізняються від роз­гляду інших оскаржуваних рішень органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

52. Поняття та функції управління у галузі використання та охорони земельних ресурсів.

Управління у сфері використання та охорони земель слід розглядати як організаційно-правову діяльність уповноважених органів із забезпечення раціональної та ефективної експлуатації земель усіма суб'єктами господарювання у межах, визначених земельним законодавством України.

Термін "функція" (від лат.functio- виконання, здійснення) означає обов'язок, коло діяльності, призначення, роль. Функції управління - це відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, які дають можливість здійснювати певний вплив на об'єкт управління з метою вирішення поставленого завдання, це також напрями управлінської діяльності, що мають правовстановлюючий, правозабезпечуючий чи правоохоронний характер.

Визначення змісту функцій управління та їх чітка класифікація необхідні для розробки раціональних основ системи управління. Функції державного управління у відповідній сфері розрізняють за критеріями: за органами, що їх здійснюють; місцем і значенням в управлінському процесі; юридичними наслідками, які тягнуть за собою їх здійснення, тощо. В. В. Горлачук поділяє функції управління на основні і спеціальні.

До основних належать:

- планування;

- координація;

- організація;

- регулювання;

- контроль.

Ці функції притаманні всім системам управління.

До спеціальних функцій відносять такі:

- надання і вилучення земель; моніторинг стану земельних ресурсів і динаміки його змін;

- ведення державного земельного кадастру;

- землеустрій; справляння плати за землю;

- державний контроль за раціональним використанням і охороною земель;

- вирішення земельних спорів; притягнення до юридичної відповідальності та інші.

Відповідні функції становлять зміст управління у галузі використання та охорони земель.

Суб'єктом управління у галузі використання та охорони земель є система уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їх охорони. їх розрізняють за обсягом і характером компетенції. У сфері земельних відносин певні управлінські функції мають органи загальної, міжгалузевої, галузевої і спеціальної компетенції.

До органів загальної компетенції, що здійснюють відповідні управлінські функції, належать Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві ради та місцеві державні адміністрації.

Одним з найважливіших органів міжгалузевого управління у сфері охорони і раціонального використання земель є Міністерство екології та природних ресурсів України, яке здійснює державне управління земельним фондом у комплексі з усіма іншими природними ресурсами (водами, надрами, лісами, атмосферним повітрям, флорою і фауною). Певні управлінські функції щодо земельного фонду мають у межах своєї компетенції також Міністерство аграрної політики та продовольства України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет лісового господарства України, Державне космічне агентство України, Державний комітет України по водному господарству, деякі інші центральні органи виконавчої влади.

Галузеве управління земельним фондом здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, до відання яких належить відповідна частина земельного фонду, що не залежить від територіального розміщення земель. Органом спеціальної компетенції у сфері земельних відносин є Державне агентство земельних ресурсів України.

 

 

53. Повноваження органів спеціального державного управління в га­лузі використання та охорони земельних ресурсів.

Органи управління у галузі використання та охорони земель мають розгалужену систему, яка діє у межах повноважень, визначених земельним та іншими галузями права України. Зазначена система функціонує як єдиний взаємопов'язаний механізм.

Систему органів управління та охорони земель поділяють на два види: органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції. Особливістю управління у галузі використання та охорони земель органами загальної компетенції є те, що вони здійснюють зазначену діяльність і разом з тим вирішують інші завдання, віднесені до їхньої компетенції, - розвиток економіки, соціальної сфери, національної безпеки та оборони тощо. На відміну від них, для органів спеціальної компетенції управління у галузі використання та охорони земель є головним або одним з головних напрямів їхньої діяльності.

До системи органів загальної компетенції, які здійснюють управління у галузі використання та охорони земель, належать: Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві органи виконавчої влади.

Систему органів управління спеціальної компетенції у даній сфері становлять: Міністерство екології та природних ресурсів України, Держземагентство.

Відповідно до ст. 75 Конституції України основними повноваженнями Верховної Ради України у галузі управління використання та охорони земель є: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст; погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель; вирішення інших питань у галузі земельних відносин згідно з Конституцією України.

За ЗК України до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі використання та охорони земель на території республіки належить низка напрямів діяльності, пов'язаних з реалізацією загальнодержавної політики у сфері земельних відносин і захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави в цілому. Серед них: розпоряджання землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводять органи виконавчої влади; координація контролю за використанням та охороною земель.

Повноваження Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин визначено ЗК України (ст. 13 та ін.). Зокрема, відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України він здійснює повноваження власника щодо земель державної власності згідно з законом у межах і порядку, визначених Кодексом; за погодженням з Верховною Радою України має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам (п. 1 ст. 129 ЗК України); уповноважений надавати у постійне користування земельні ділянки із земель державної власності юридичним особам у випадках, визначених статтями 9 і 150 ЗК України (п. 7 ст. 122); має право приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, для суспільних та інших потреб (п. 2 ст. 149); визначає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель (ч. 3 ст. 20 ЗК); надає дозвіл на проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних природних парків, дендрологічних і ботанічних садів, археологічних пам'яток (п. 3 ст. 97); затверджує методику грошової та експертної оцінки землі (п. 8 ст. 128); здійснює інші повноваження.

 

 

54. Повноваження органів виконавчої влади особливої компетенції в галузі використання та охорони земельних ресурсів.

Систему органів управління спеціальної компетенції у зазначеній сфері становлять: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державне агенство земельних ресурсів України.

Серед повноважень Міністерства екології та природних ресурсів України як центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин ст. 14 ЗК України виділяє: участь у розробці та реалізації загальнодержавних і регіональних програм вико-ристання та охорони земель; організація моніторингу земель; участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів; здій-снення державної екологічної експертизи землекористу-вання; внесення пропозицій щодо формування державної політики у галузі охорони та раціонального використання земель; здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель тощо.

Повноваженнями Держкомзему є: координація робіт з проведення земельної реформи; участь у розробці та реалізації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель; ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних ділянок і державного контролю за використанням та охороною земель; розробка економічного та правового механізму регулювання земельних відносин тощо.

 

55. Умови та порядок встановлення та зміна меж адміністративно-територіальних утворень.

Згідно зі ст. 132 Конституції територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації й децентралізації у здійсненні дер­жавної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з врахуванням їх історичних, економічних, екологіч­них, географічних та демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій

Адміністративно-територіальний устрій становить таку орга­нізацію її території, яка передбачає поділ останньої на адміністра­тивно-територіальні утворення (одиниці), що є компактними частинами єдиної території нашої держави, просторовою осно­вою організації й діяльності місцевих органів державної влади та самоврядування.

Систему адміністративно-територіального устрою нашої дер­жави складають АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Вони становлять частини території України, які є просторовою базою для організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Територія кожного адміністративно-територіального утво­рення має свої межі — умовні замкнені лінії на поверхні землі, що відокремлюють її від інших територій. Ці межі встановлю­ються і змінюються за проектами землеустрою, які розробля­ються державними та іншими землевпорядним організаціями відповідно до техніко-економічного обґрунтування розвитку адміністративно-територіальних утворень, генеральних планів населених пунктів.

Межі адміністративно-територіальних утворень не є постій­ними. З розвитком населених пунктів та збільшенням кількості їх жителів вони можуть змінюватися них нових земельних ділянок. Прийняття рішень про утворен­ня і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст належить, до повноважень Верховної Ради України. Вона приймає такі рішення за поданням Верховної Ради АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських рад. Рішення про встановлення та зміну меж сіл і селищ приймаються Верховною Радою АРК, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад. Встановлення та зміна меж районів у містах провадяться на підставі рішень міської ради, які приймаються за поданням відповідних районних у містах рад. Слід зазначити, що повно­важеннями стосовно підготовки висновків про встановлення та зміну меж сіл, селищ, міст і районів, наділені також місцеві державні адміністрації.

Включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району в місті не тягне припинення права власності та права користування ними. Правовий режим таких ділянок може бути змінено лише у разі їх вилучення (викупу), що прова­диться згідно з нормами ЗК.

 

56. Планування використання і охорони земельних ресурсів: загально­державні та регіональні програми використання і охорони земель.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-07-13; Просмотров: 708; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.055 сек.