КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку. 5 страница
. 84. Суб'єктний склад власників та користувачів земель сільськогосподарського призначення. В Україні відповідно до змісту національного законодавства поняття «суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення» за своїм змістом та значенням майже тотожне поняттю «суб'єкт аграрного підприємництва». Такий висновок випливає зі змісту законів «Про підприємництво» (ст.2), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 1), «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1), а також зі змісту Постанови Кабінету Міністрів України №740 від 25 травня 1998 р., Цивільного кодексу України (2003 р.), Господарський кодекс України (2003 р.). Згідно з цими законодавчими актами суб'єктами прав на землі сільськогосподарського призначення визначаються аграрні товаровиробники, незалежно від форм власності та організаційно-правових форм господарювання. Відповідно до чинного законодавства всі суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу. У свою чергу, за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи. Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на приватній (кооперативній, корпоративній), державній та комунальній формах власності власники чи користувачі земель сільськогосподарського призначення, головним завданням і предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Саме як виробники продуктів харчування приватні аграрні підприємства кооперативного типу (сільськогосподарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприємства, діяльність яких заснована на змішаній формі власності, виступають основними суб'єктами права на землі сільськогосподарського призначення як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства, а також приватні підсобні господарства громадян.
Другу групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призначення формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, діяльність яких спрямована на забезпечення виробничо-технічної діяльності аграрних товаровиробників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, технічного та іншого забезпечення виробничої діяльності підприємців, що безпосередньо займаються виробництвом продуктів харчування, сировини і продовольства незалежно від їх форм власності. 85. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Під поняттям "режим" (франц. regime, від лат. regimen — управління) розуміється сукупність правил, заходів, норм, необхідних для досягнення якоїсь мети. Під правовим режимом розуміють встановлені законодавством порядок використання об'єкта, допустимі межі та способи розпорядження їм. Він забезпечується відповідними заходами впливу (заохочення і відповідальності) з боку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. На думку Н.І. Титової для поняття змісту правового режиму важливий не лише особливий порядок правового регулювання, а й його наслідки. Тому, якщо йдеться про земельний правовий режим, то це — наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин основаних на врахуванні природних і соціальних особливостей земель (як їх об'єкту), що забезпечує інтереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок використання цих земель. Це — сукупність правових норм, які встановили основні засади та певний порядок землекористування різних видів.
Правовий режим земель сільськогосподарського призначення — це теоретичне поняття, яке узагальнює їх правову характеристику як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, які складаються з приводу цих земель. У радянський період розвитку земельного права і законодавства основною складовою і головним елементом правового режиму земель був примат виключної державної власності на них, у тому числі й на землі сільськогосподарського призначення. Аналіз чинного земельного законодавства дозволяє дійти висновку, що правовий режим земель сільськогосподарського призначення визначається сукупністю встановлених цим законодавством правил їх використання, включення до цивільного обігу, охорони, обліку, моніторингу. Безпосереднім об'єктом зазначеного правового режиму є конкретне земельне угіддя — земельна ділянка (незалежно від її площі), використовувана за її цільовим призначенням. Це перший елемент правового режиму. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Ця обставина обумовлена видами таких земель та їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які здійснюють використання зазначених земель; іншими об'єктивними причинами. Тому в літературі прийнято виділяти загальний, особливий і спеціальний правові режими земель сільськогосподарського призначення. Загальний правовий режим охоплює всі землі, придатні для потреб сільського господарства. Основне цільове призначення цих земель — бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізних і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, згідно з ч. 3 ст. 23 ЗК надаються
86. Права та обов'язки сільськогосподарських землекористувачів. Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадянам земельні ділянки сільськогосподарського призначення надаються для задоволення в основному потреб їх родин у продуктах харчування, а також для відпочинку, дозвілля, ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. Для досягнення зазначених цілей громадяни можуть об’єднуватися у садівницькі чи городницькі некомерційні об'єднання у формі товариства або споживчого кооперативу. Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (приватно-орендним) підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським товарним, державним сільськогосподарським підприємствам, суб'єкти ведуть товарне виробництво з метою реалізації продукції та одержання прибутку. Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства землі сільськогосподарського призначення надаються сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам. Сільськогосподарське виробництво ведуть не тільки сільськогосподарські підприємства та організації, а й деякі несільськогосподарські підприємства, яким також надаються відломиш землі. Насамперед це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію В основному для працівників цих підприємств. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації без прав юридичної особи або самостійним суб’єктом (юридичною особою). В останньому випадку земельні ділянки надаються цим господарствам з урахуванням їх організаційно-правових форм. Для ведення підсобного сільського господарства землі сільськогосподарського призначення надаються й релігійним організаціям та об'єднанням. Отже, зазначені землі можуть надаватися юридичним особам для яких ведення сільського господарства не є основним видом діяльності.
Основні площі земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо ведуть сільськогосподарське виробництво, — сільськогосподарські виробники. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" сільськогосподарський товаровиробник — фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі іі на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75% загальної суми валового доходу. Це обмеження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське господарство. У сільському господарстві найбільшого поширення набули: сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільськогосподарські підприємства. Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів сільськогосподарського виробництва окремих організаційно-правових форм визначається законодавством України. Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб'єкти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути поділені на такі групи: 1) засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини; 2) підприємці, чия діяльність заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах господарювання, правосуб'єктність та статутна діяльність яких спрямована на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств-товаровиробників; 3) установи, чия правосуб'єктність та статутна діяльність передбачають надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг, спрямованих на забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробникі 87. Поняття та склад земель житлової та громадської забудови. Земельні ресурси для населення країни є найважливішим природним засобом життєдіяльності і умовою життєзабезпечення. Водночас вони виступають як просторовий операційний базис, тобто як місця розміщення жителями сільської місцевості та городянами своїх житлових, соціальних, виробничо-господарських, побутових та інших об'єктів. У Концепції сталого розвитку населених пунктів, схваленій постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. № 1359-ХІV, визначені основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку інфраструктури міст, селиш та сіл, їх планування, благоустрою тощо. Значна роль у цьому відводиться раціональному використанню та належній охороні земельних ресурсів. Певною мірою Концепція вплинула і на правовий статус заселених земель. У цьому документі вони визначаються не як землі населених пунктів, а як землі житлової та громадської забудови. Згідно зі ст. 38 ЗК до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд та інших об'єктів загального користування. На відміну від попереднього ЗК, що охоплював відповідні правові режими всіх земель міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів у їх межах і не враховував заселені землі робітничих, курортних, садових, дачних, а також гірських і хутірських селищ та історичних міст, чинний ЗК закріплює ці землі як категорію земель житлової та громадської забудови, окреслюючи тим самим їх основне цільове призначення, а отже, й пріоритетне використання у зазначених цілях. Особливості правового режиму розглядуваної категорії земель полягають у віднесенні до них у межах населених пунктів земельних ділянок, використовуваних для розміщення об'єктів житлової забудови та громадських будівель комунально-побутового і соціально-культурного призначення. Тому землі, наприклад, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, які розташовані у межах населених пунктів, мають належати до відповідної категорії земель з усіма наслідками, які з цього випливають. Адже вимоги чинного законодавства до управління зазначеними землями, внесення плати за їх використання, реалізації порядку відведення, забезпечення їх охорони тощо є різними. Землі житлової та громадської забудови використовуються як просторово-територіальний базис, призначений для розміщення житлових і громадських об'єктів. Причому треба зазначити, що ЗК не наголошує на пріоритетності житлового будівництва або громадської забудови під час використання земельних площ. Важливим є те, що зазначені землі знаходяться у межах населених пунктів і використовуються головним чином для житлового будівництва та громадської забудови. Адміністративний порядок визначення площі міст, селищ та сіл шляхом позначення меж, що відмежовують їх землі від земель інших категорій, у цілому не зазнав суттєвих змін. Складнішим є питання розмежування у межах населених пунктів земельних ділянок, що використовуються не тільки для житлової та громадської забудови, а й для задоволення інших індивідуальних та публічних потреб населення. Вони використовуються з метою виділення рекреаційних територій для масового відпочинку населення, розвитку пов'язаної з цим соціально-культурної інфраструктури, зведення комунально-транспортних об'єктів та прокладання комунікацій, здійснення виробничо-господарської діяльності тощо. Внаслідок багатопланового використання земельних ресурсів населених пунктів відбувається "злиття" правових режимів використання різних категорій земель, розташованих у їх межах. Безперечно, заміна поняття "землі населених пунктів" поняттям "землі житлової та громадської забудови" усунула традиційно "подвійну" підставу розподілу земельних ресурсів нашої країни на землі населених пунктів (за місцями їх розташування) та усі інші землі (за основним цільовим призначенням їх використання). Проте і у чинному ЗК не визначені критерії відмежування земель житлової та громадської забудови від інших категорій земель, що ускладнює додержання правового режиму їх використання. 88. Правове регулювання використання земель житлової та громадської забудови: умови і порядок надання та вилучення земель у містах та інших населених пунктах. Відповідно до ст. 38 Земельного кодексу до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування. Для віднесення земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови закон передбачає дві умови: 1. земельна ділянка має бути розташована в межах населеного пункту; 2. вона повинна «використовуватися для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування». Вичерпного переліку «об'єктів загального користування» законодавство не визначає. Поняття «межі населених пунктів» визначається ч. 1 ст. 173 Земельного кодексу як «умовна замкнена лінія на поверхні землі», що відокремлює територію відповідного населеного пункту від інших територій. Виходячи із змісту глави 6 ЗКУ, до земель житлової забудови слід відносити земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель (ст. 40), земельні ділянки житлово-будівельних (жилих) кооперативів (ст. 41) та земельні ділянки багатоквартирних житлових будинків (ст. 42). Умови і порядок надання та вилучення земель житлової та громадської забудови у містах та інших населених пунктах здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. Всі землі, що знаходяться в межах населеного пункту, використовуються відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. Відповідно до норм ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту - це містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту; детальний план території - містобудівна документація, що визначає планувальну організацію та розвиток території; інженерно-транспортна інфраструктура - комплекс інженерних, транспортних споруд і комунікацій; лінії регулювання забудови - визначені в містобудівній документації межі розташування будинків і споруд відносно червоних ліній, меж окремих земельних ділянок, природних меж та інших територій; містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. 89. Правові вимоги щодо використання земельних ділянок для індивідуального житлового, господарського і гаражного будівництва. Право на житло є одним з основних конституційних громадян нашої країни. Відповідно до ст. 47 Конституції держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу по - будувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Однією з важливих гарантій реалізації цього конституційне права громадян є передача або надання їм земельних ділянок для зазначеної мети. На підставі ст. 40 ЗК громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених ЗК. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими договорами. Наведена земельно-правова норма передбачає низку умов для передачі чи надання таких земельних ділянок. По-перше, суб'єктами-власниками таких земельних ділянок можуть бути тільки громадяни. По-друге, вони можуть передаватися чи надаватися за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. По-третє, земельні ділянки передаються або надаються для цілей будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. По-четверте, їх передача або надання здійснюється в межах встановлених норм. Деякі з цих умов розглядалися в попередніх розділах, і тому немає необхідності повторювати їх. Проте на особливостях здійснення та реалізації окремих з них варто зупинитися більш детально. У зв'язку з тим, що наведена земельно-правова норма вказує на громадян, можна говорити про індивідуальне житлове, господарське і гаражне будівництво. При цьому громадяни виступають індивідуальними забудовниками переданих або наданих їм земельних ділянок. Пріоритетним для них є зведення індивідуального житлового будинку. Водночас земельні ділянки можуть використовуватися ними для зведення господарських споруд, наприклад, сараїв, погребів, навісів тощо. Такі будівлі і споруди призначені для обслуговування житлового будинку, є підсобними і не можуть розглядатися як самостійні об'єкти індивідуального будівництва. Таким чином, житловий будинок, господарські будівлі та допоміжні споруди у комплексі утворять єдине домобудівництво чи домоволодіння. 90. Використання земельних ділянок для кооперативного житлового і гаражного будівництва. Здійснення будівництва у населених пунктах за кооперовані кошти громадян вітчизняному законодавству відоме давно. Створення та функціонування житлових, житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів регулювалося урядовими постановами, а також типовими та примірними статутами будівельних кооперативів різних видів. На підставі останніх кожний кооператив приймав і реєстрував власний статут, що регулював кооперативні відносини щодо здійснення будівництва та експлуатації зведених об'єктів. Земельні ділянки надавалися кооперативам як юридичним особам лише в користування. Так, відповідно до Примірного статуту кооперативу з будівництва та експлуатації колективних гаражів-стоянок для автомобілів і мотоциклів, що належать громадянам на праві особистої власності, затв. постановою Ради Міністрів Української PCP від 16 жовтня 1962 p., земельні ділянки надавалися таким кооперативам у користування для зведення гаражів — стоянок із покладанням на них обов'язків щодо упорядкування проїздів до гаражів, благоустрою та озеленення території тощо. У Примірному статуті житлово-будівельного кооперативу, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. № 186, передбачене надання таким кооперативам земельних ділянок для здійснення ними житлового будівництва. Кооперативам, створеним шляхом об'єднання жителів споруджених будинків, земельні ділянки надавалися у постійне користування для обслуговування та експлуатації останніх. Згідно зі ст. 41 ЗК житлово-будівельним (житловим) і гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Крім цього, кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими договорами. Виходячи із змісту наведеної норми, вона охоплює тільки зазначені в ній види кооперативів, залишаючи без уваги дачні та дачно-будівельні кооперативи, організація і функціонування яких передбачалися попереднім законодавством на землях населених пунктів, які нині вважаються землями житлової та громадської забудови. Аналогічне положення склалося з використанням земельних ділянок садівничими товариствами в межах населених пунктів, які згідно із ЗК у редакції від 13 березня 1992 р. не тільки змовилися, а й перетворилися в садівничі товариства (ст. 5) і садівничі кооперативи (ст. 57) попереднього ЗК. Більш складним є питання про природу права власності на земельні ділянки, які передані житловим, житлово-будівельним і гаражно-будівельним кооперативам. ЗК передбачає передачу земельних ділянок таким юридичним особам на праві приватної власності. Однак у статутах зазначених кооперативів щодо здійснення права володіння, користування і розпорядження об'єктами кооперативної власності, у тому числі земельними ділянками, передбачається колективне і колегіальне прийняття рішень членами кооперативу та його органами управління. Оскільки в кооперативах інший спосіб прийняття рішень щодо реалізації права власності суперечить їх юридичній природі, то земельні ділянки, рівно як інші об'єкти, належать їм на праві кооперативної власності. Проте чинний ЗК не передбачає колективну форму земельної власності в кооперативному, акціонерному, корпоративному чи якому-небудь іншому виді. Це в свою чергу ускладнює вибір засобів забезпечення охорони та захисту прав на земельні ділянки, які передані у власність зазначених видів кооперативів та виконання вимог земельного законодавства при експлуатації зведених об'єктів на землях житлової та громадської забудови. Виходячи зі змісту спеціальної земельно-правової норми, за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування житловим, житлово-будівельним і гаражно-будівельним кооперативам, створеним після набрання чинності ЗК, земельні ділянки зі складу земель житлової та громадської забудови передаються у власність або надаються в оренду. Порівняння наведеної норми ЗК з іншими земельно-правовими нормами дозволяє дійти висновку про те, що передача зазначених земельних ділянок новоутвореним кооперативам може здійснюватися лише шляхом їх відведення. Згідно із вимогами ч. 3 ст. 124 ЗК надання земельних ділянок під забудову на орендних умовах може здійснюватися, як за договором оренди землі, (наприклад, для організації тимчасової автостоянки), так за проектами їх відведення, (наприклад, для зведення кооперативом довгострокової гаражної будівлі) на землях житлової та громадської забудови, що знаходяться в запасі. Відповідно, орендне землекористування у таких випадках може бути короткостроковим або довгостроковим
91. Особливості використання земельних ділянок державного та комунального житлового фонду. За сучасних умов, коли більшість населення країни зосереджено у містах, компактна й комплексна забудова їх земельних площ є особливо актуальною. Землі житлової та громадської забудови в містах та інших густозаселених поселеннях в основному зайняті багатоквартирними і багатоповерховими будинками з великою кількістю різноманітних будівель та споруд, призначених для їх обслуговування. Забудова земельних ділянок, зі створенням єдиної та цілісної інфраструктури, значно впливає на правовий режим використання земель житлової та громадської забудови. Розміщення на земельних площах багатоквартирних житлових будинків є без садибним, але з виділенням прибудинкових територій для їх обслуговування. При цьому одна й та сама ділянка використовується численними суб'єктами права у різних цілях, підпорядкованих досягненню єдиної мети — створенню сприятливих умов для проживання у цих будинках. Так, одні підприємства використовують земельну ділянку для будівництва, ремонту та експлуатації розташованих на ній споруд, другі — для благоустрою та озеленення, треті — для прокладення комунікацій та дорожнього будівництва тощо. Крім того, житлово-комунальна реформа породила низку нових відносин і підходів до використання державного та комунального житлового фонду, які призвели до значних змін та нововведень у земельному законі. Відповідно до ст. 42 ЗК земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління ними будинками. З цієї норми випливає, що не тільки багатоквартирні жилі будинки з належними до них будівлями і спорудами, а й займані ними земельні ділянки з прибудинковими і територіями є об'єктами права державної або комунальної власності. Державні організації та комунальні підприємства як юридичні особи, здійснюючи управління багатоквартирними б) тиками, одночасно користуються земельними ділянками, митними такими будинками. Вони здійснюють планування їх використання, забудову, благоустрій, охорону від негативних виливів природного і техногенного характеру тощо. Так, наприклад, відповідно до ст. 25 Закону України від 8 вересня 2005 р. "Про благоустрій населених пунктів", утримання та благоустрій прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, належних до нього будівель, споруд проводиться балансоутримувачем цього будинку або підприємством, установою, організацією, з якими балансоутримувачем укладено відповідний договір на утримання та благоустрій прибудинкової території. Умови і порядок надання земельних ділянок під забудову багатоквартирними будинками передбачені земельним законодавством. Сама ж забудова, тобто розміщення житлових та громадських будівель, а також ведення будівництва і благоустрою, регулюється містобудівним законодавством. Розміри таких ділянок визначаються затвердженою містобудівною документацією, проектом забудови території та проектом будівництва кожного об'єкту або будівельного комплексу. Значний інтерес становлять правовий статус та режим використання прибудинкової території, призначеної для обслуговування багатоквартирного будинку. Відповідно до ст. 1 Закону України від 29 листопада 2001 р. "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" прибудинкова територія визначається як територія навколо багатоквартирного будинку, що визначена актом на право власності або користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку. З цього визначення випливає, що земельна ділянка, яка необхідна для розміщення багатоквартирного будинку і знаходиться під ним, не включається до складу прибудинкової території. Остання охоплює проїзди, проходи, тротуари та прогулянкові маршрути, дитячі ігрові майданчики та майданчики для відпочинку, зайняття фізичною культурою, проведення вільного часу, під'їзди комунального автотранспорту і паркування приватних автомобілів, вигул собак та інших домашніх тварин тощо. Незважаючи на те, що прибудинкові території знаходяться у постійному спеціальному користуванні державних організацій або комунальних підприємств, мешканці будинків здійснюють загальне землекористування ними. У цьому випадку спеціальне землекористування юридичних осіб не виключає, а навпаки, припускає здійснення загального землекористування фізичними особами.
Дата добавления: 2015-07-13; Просмотров: 376; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |