Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку. 5 страница




.

84. Суб'єктний склад власників та користувачів земель сільськогос­подарського призначення.

В Україні відповідно до змісту національного законодавства по­няття «суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення» за своїм змістом та значенням майже тотожне поняттю «суб'єкт аграрного підприємництва». Такий висновок випливає зі змісту законів «Про під­приємництво» (ст.2), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1), «Про сільсько­господарську кооперацію» (ст. 1), «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1), а також зі змісту Постанови Кабінету Міністрів України №740 від 25 травня 1998 р., Цивільного кодексу України (2003 р.), Господарський кодекс України (2003 р.).

Згідно з цими законодавчими актами суб'єктами прав на землі сіль­ськогосподарського призначення визначаються аграрні товаровиробни­ки, незалежно від форм власності та організаційно-правових форм гос­подарювання.

Відповідно до чинного законодавства всі суб'єкти прав на землі сіль­ськогосподарського призначення за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу. У свою чергу, за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на при­ватній (кооперативній, корпоративній), державній та комунальній фор­мах власності власники чи користувачі земель сільськогосподарського призначення, головним завданням і предметом діяльності яких є вироб­ництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Саме як виробники продуктів харчування при­ватні аграрні підприємства кооперативного типу (сільськогосподарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціонерні товариства, товариства з об­меженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприєм­ства, діяльність яких заснована на змішаній формі власності, виступають основними суб'єктами права на землі сільськогосподарського призначен­ня як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства, а також приватні підсобні господарства громадян.

Другу групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призна­чення формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, діяльність яких спрямована на забезпечення виробничо-технічної діяльності аграрних товаровироб­ників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльнос­ті яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, технічного та іншого забезпечення виробничої діяльності підприємців, що безпосеред­ньо займаються виробництвом продуктів харчування, сировини і продо­вольства незалежно від їх форм власності.

85. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Під поняттям "режим" (франц. regime, від лат. regimen — управління) розуміється сукупність правил, заходів, норм, не­обхідних для досягнення якоїсь мети. Під правовим режимом розуміють встановлені законодавством порядок використання об'єкта, допустимі межі та способи розпорядження їм. Він забезпечується відповідними заходами впливу (заохочення і відповідальності) з боку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

На думку Н.І. Титової для поняття змісту правового режиму важливий не лише особливий порядок правового регулювання, а й його наслідки. Тому, якщо йдеться про земельний право­вий режим, то це — наслідок правового регулювання суспіль­них земельних відносин основаних на врахуванні природних і соціальних особливостей земель (як їх об'єкту), що забезпечує інтереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок вико­ристання цих земель. Це — сукупність правових норм, які встановили основні засади та певний порядок землекористу­вання різних видів.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня — це теоретичне поняття, яке узагальнює їх правову ха­рактеристику як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, які складаються з приводу цих земель. У радянський період розвитку земельного права і законодавства основною складовою і головним елементом правового режиму земель був примат виключної державної власності на них, у тому числі й на землі сільськогосподарського призначення. Аналіз чинного земельного законодавства дозволяє дійти висновку, що правовий режим земель сільськогосподар­ського призначення визначається сукупністю встановлених цим законодавством правил їх використання, включення до ци­вільного обігу, охорони, обліку, моніторингу. Безпосереднім об'єктом зазначеного правового режиму є конкретне земельне угіддя — земельна ділянка (незалежно від її площі), викорис­товувана за її цільовим призначенням. Це перший елемент пра­вового режиму.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Ця обставина обумовлена видами таких земель та їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які здійснюють використання зазначених земель; іншими об'єктивними причинами. Тому в літературі прийнято виділяти загальний, особливий і спеціальний правові режими земель сільськогосподарського призначення.

Загальний правовий режим охоплює всі землі, придатні для потреб сільського господарства. Основне цільове призначення цих земель — бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-кому­нального господарства, залізних і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогоспо­дарського виробництва, згідно з ч. 3 ст. 23 ЗК надаються

86. Права та обов'язки сільськогосподарських землекористувачів.

Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадянам земельні ділянки сільськогосподарського призначення надаються для задоволення в основному потреб їх родин у продуктах харчу­вання, а також для відпочинку, дозвілля, ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського ви­робництва садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. Для досягнення зазначених цілей громадяни можуть об’єднуватися у садівницькі чи городницькі некомерційні об'єд­нання у формі товариства або споживчого кооперативу.

Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (приватно-орендним) підприємствам, сільсько­господарським виробничим кооперативам, господарським товарним, державним сільськогосподарським підприємствам, суб'єкти ведуть товарне виробництво з метою реалі­зації продукції та одержання прибутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства землі сільськогоспо­дарського призначення надаються сільськогосподарським на­уково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам. Сільськогосподарське виробництво ведуть не тільки сільсько­господарські підприємства та організації, а й деякі несільськогосподарські підприємства, яким також надаються відло­миш землі. Насамперед це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію В основному для працівників цих підприємств. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації без прав юридичної особи або самостійним суб’єктом (юридичною особою). В останньому випадку земельні ділянки надаються цим господарствам з урахуванням їх організаційно-правових форм. Для ведення підсобного сільського господарства землі сільськогосподарського призначення нада­ються й релігійним організаціям та об'єднанням. Отже, зазначені землі можуть надаватися юридичним особам для яких ведення сільського господарства не є основним видом діяльності.

Основні площі земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо ведуть сільськогосподарське виробництво, — сільськогосподарські виробники. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" сільськогоспо­дарський товаровиробник — фізична або юридична особа неза­лежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасо­вищ і багаторічних насаджень тощо) або поголів'я сільсько­господарських тварин у власності, користуванні, в тому числі іі на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75% загальної суми валового доходу. Це обмеження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське госпо­дарство.

У сільському господарстві найбільшого поширення набули: сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільсько­господарські підприємства. Порядок створення, діяльності, реор­ганізації та ліквідації суб'єктів сільськогосподарського вироб­ництва окремих організаційно-правових форм визначається законодавством України. Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства.

Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб'єк­ти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути поділені на такі групи:

1) засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головним предметом діяльності яких є вироб­ництво товарної маси продуктів харчування і сировини;

2) підприємці, чия діяльність заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах господарювання, правосуб'єктність та статутна діяльність яких спрямована на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності аграр­них підприємств-товаровиробників;

3) установи, чия правосуб'єктність та статутна діяльність передбачають надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг, спря­мованих на забезпечення підприємницької діяльності аграр­них товаровиробникі

87. Поняття та склад земель житлової та громадської забудови.

Земельні ресурси для населення країни є найважливішим природним засобом життєдіяльності і умовою життєзабезпечення. Водночас вони виступають як просторо­вий операційний базис, тобто як місця розміщення жителями сільської місцевості та городянами своїх житлових, соціальних, виробничо-господарських, побутових та інших об'єктів.

У Концепції сталого розвитку населених пунктів, схваленій постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. № 1359-ХІV, визначені основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку інфраструктури міст, селиш та сіл, їх планування, благоустрою тощо. Значна роль у цьому відводиться раціональному використанню та належній охороні земельних ресурсів.

Певною мірою Концепція вплинула і на правовий статус заселених земель. У цьому документі вони визначаються не як землі населених пунктів, а як землі житлової та громадської забудови. Згідно зі ст. 38 ЗК до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд та інших об'єктів загального користування. На відміну від попереднього ЗК, що охоплював відповідні правові режими всіх земель міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів у їх межах і не враховував заселені землі робітничих, курортних, садових, дачних, а також гірських і хутірських селищ та історичних міст, чинний ЗК закріплює ці землі як категорію земель житлової та громадської забудови, окреслюючи тим самим їх основне цільове призна­чення, а отже, й пріоритетне використання у зазначених цілях.

Особливості правового режиму розглядуваної категорії земель полягають у віднесенні до них у межах населених пунктів земельних ділянок, використовуваних для розміщення об'єктів житлової забудови та громадських будівель комунально-по­бутового і соціально-культурного призначення. Тому землі, наприклад, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі промисловості, тран­спорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, які розташовані у межах населених пунктів, мають належати до відповідної категорії земель з усіма наслідками, які з цього випливають. Адже вимоги чинного законодавства до управлін­ня зазначеними землями, внесення плати за їх використання, реалізації порядку відведення, забезпечення їх охорони тощо є різними.

Землі житлової та громадської забудови використовуються як просторово-територіальний базис, призначений для розміщен­ня житлових і громадських об'єктів. Причому треба зазначити, що ЗК не наголошує на пріоритетності житлового будівництва або громадської забудови під час використання земельних площ. Важливим є те, що зазначені землі знаходяться у межах населе­них пунктів і використовуються головним чином для житлового будівництва та громадської забудови.

Адміністративний порядок визначення площі міст, селищ та сіл шляхом позначення меж, що відмежовують їх землі від земель інших категорій, у цілому не зазнав суттєвих змін. Склад­нішим є питання розмежування у межах населених пунктів земельних ділянок, що використовуються не тільки для житлової та громадської забудови, а й для задоволення інших індиві­дуальних та публічних потреб населення. Вони використову­ються з метою виділення рекреаційних територій для масового відпочинку населення, розвитку пов'язаної з цим соціально-культурної інфраструктури, зведення комунально-транспортних об'єктів та прокладання комунікацій, здійснення виробничо-господарської діяльності тощо.

Внаслідок багатопланового використання земельних ресурсів населених пунктів відбувається "злиття" правових режимів ви­користання різних категорій земель, розташованих у їх межах. Безперечно, заміна поняття "землі населених пунктів" поняттям "землі житлової та громадської забудови" усунула традиційно "подвійну" підставу розподілу земельних ресурсів нашої країни на землі населених пунктів (за місцями їх розташування) та усі інші землі (за основним цільовим призначенням їх використан­ня). Проте і у чинному ЗК не визначені критерії відмежування земель житлової та громадської забудови від інших категорій земель, що ускладнює додержання правового режиму їх вико­ристання.

88. Правове регулювання використання земель житлової та громад­ської забудови: умови і порядок надання та вилучення земель у містах та інших населених пунктах.

Відповідно до ст. 38 Земельного кодексу до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування.

Для віднесення земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови закон передбачає дві умови:

1. земельна ділянка має бути розташована в межах населеного пункту;

2. вона повинна «використовуватися для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування». Вичерпного переліку «об'єктів загального користування» законодавство не визначає.

Поняття «межі населених пунктів» визначається ч. 1 ст. 173 Земельного кодексу як «умовна замкнена лінія на поверхні землі», що відокремлює територію відповідного населеного пункту від інших територій.

Виходячи із змісту глави 6 ЗКУ, до земель житлової забудови слід відносити земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель (ст. 40), земельні ділянки житлово-будівельних (жилих) кооперативів (ст. 41) та земельні ділянки багатоквартирних житлових будинків (ст. 42).

Умови і порядок надання та вилучення земель житлової та громадської забудови у містах та інших населених пунктах здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Всі землі, що знаходяться в межах населеного пункту, використовуються відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Відповідно до норм ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту - це містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту; детальний план території - містобудівна документація, що визначає планувальну організацію та розвиток території; інженерно-транспортна інфраструктура - комплекс інженерних, транспортних споруд і комунікацій; лінії регулювання забудови - визначені в містобудівній документації межі розташування будинків і споруд відносно червоних ліній, меж окремих земельних ділянок, природних меж та інших територій; містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій.

89. Правові вимоги щодо використання земельних ділянок для ін­дивідуального житлового, господарського і гаражного будів­ництва.

Право на житло є одним з основних конституційних громадян нашої країни. Відповідно до ст. 47 Конституції держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу по - будувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Однією з важливих гарантій реалізації цього конституційне права громадян є передача або надання їм земельних ділянок для зазначеної мети.

На підставі ст. 40 ЗК громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених ЗК. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими договорами.

Наведена земельно-правова норма передбачає низку умов для передачі чи надання таких земельних ділянок. По-перше, суб'єктами-власниками таких земельних ділянок можуть бути тільки громадяни. По-друге, вони можуть передаватися чи надаватися за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. По-третє, земельні ділянки переда­ються або надаються для цілей будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будів­ництва. По-четверте, їх передача або надання здійснюється в межах встановлених норм. Деякі з цих умов розглядалися в попередніх розділах, і тому немає необхідності повторювати їх. Проте на особливостях здійснення та реалізації окремих з них варто зупинитися більш детально.

У зв'язку з тим, що наведена земельно-правова норма вказує на громадян, можна говорити про індивідуальне житлове, госпо­дарське і гаражне будівництво. При цьому громадяни виступа­ють індивідуальними забудовниками переданих або наданих їм земельних ділянок. Пріоритетним для них є зведення інди­відуального житлового будинку. Водночас земельні ділянки можуть використовуватися ними для зведення господарських споруд, наприклад, сараїв, погребів, навісів тощо. Такі будівлі і споруди призначені для обслуговування житлового будинку, є підсобними і не можуть розглядатися як самостійні об'єкти індивідуального будівництва. Таким чином, житловий буди­нок, господарські будівлі та допоміжні споруди у комплексі утворять єдине домобудівництво чи домоволодіння.

90. Використання земельних ділянок для кооперативного житлово­го і гаражного будівництва.

Здійснення будівництва у населених пунктах за кооперовані кошти громадян вітчизняному законодавству відоме давно. Створення та функціонування житлових, житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів регулювалося урядовими постановами, а також типовими та примірними статутами буді­вельних кооперативів різних видів. На підставі останніх кожний кооператив приймав і реєстрував власний статут, що регулював кооперативні відносини щодо здійснення будівництва та експлуа­тації зведених об'єктів.

Земельні ділянки надавалися кооперативам як юридичним особам лише в користування. Так, відповідно до Примірного статуту кооперативу з будівництва та експлуатації колективних гаражів-стоянок для автомобілів і мотоциклів, що належать громадянам на праві особистої власності, затв. постановою Ради Міністрів Української PCP від 16 жовтня 1962 p., земельні ділянки надавалися таким кооперативам у користування для зведення гаражів — стоянок із покладанням на них обов'язків щодо упорядкування проїздів до гаражів, благоустрою та озеле­нення території тощо. У Примірному статуті житлово-будівель­ного кооперативу, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. № 186, передбачене надання таким кооперати­вам земельних ділянок для здійснення ними житлового будів­ництва. Кооперативам, створеним шляхом об'єднання жителів споруджених будинків, земельні ділянки надавалися у постійне користування для обслуговування та експлуатації останніх.

Згідно зі ст. 41 ЗК житлово-будівельним (житловим) і га­ражно-будівельним кооперативам за рішенням органів вико­навчої влади або місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлю­ється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Крім цього, кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими договорами. Виходячи із змісту наведеної норми, вона охоплює тільки зазначені в ній види кооперативів, залишаючи без уваги дачні та дачно-будівельні кооперативи, організація і функціонування яких передбачалися попереднім законодавством на землях населених пунктів, які нині вважаються землями житлової та громадської забудови. Аналогічне положення склалося з використанням земельних ділянок садівничими товариствами в межах населених пунктів, які згідно із ЗК у редакції від 13 березня 1992 р. не тільки змовилися, а й перетворилися в садівничі товариства (ст. 5) і садівничі кооперативи (ст. 57) попереднього ЗК.

Більш складним є питання про природу права власності на земельні ділянки, які передані житловим, житлово-будівельним і гаражно-будівельним кооперативам. ЗК передбачає передачу земельних ділянок таким юридичним особам на праві приват­ної власності. Однак у статутах зазначених кооперативів щодо здійснення права володіння, користування і розпорядження об'єктами кооперативної власності, у тому числі земельними ділянками, передбачається колективне і колегіальне прийняття рішень членами кооперативу та його органами управління. Ос­кільки в кооперативах інший спосіб прийняття рішень щодо реалізації права власності суперечить їх юридичній природі, то земельні ділянки, рівно як інші об'єкти, належать їм на праві кооперативної власності.

Проте чинний ЗК не передбачає колективну форму земель­ної власності в кооперативному, акціонерному, корпоративно­му чи якому-небудь іншому виді. Це в свою чергу ускладнює вибір засобів забезпечення охорони та захисту прав на земельні ділянки, які передані у власність зазначених видів коопера­тивів та виконання вимог земельного законодавства при екс­плуатації зведених об'єктів на землях житлової та громадської забудови.

Виходячи зі змісту спеціальної земельно-правової норми, за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самовряду­вання житловим, житлово-будівельним і гаражно-будівельним кооперативам, створеним після набрання чинності ЗК, земель­ні ділянки зі складу земель житлової та громадської забудови передаються у власність або надаються в оренду. Порівняння наведеної норми ЗК з іншими земельно-правовими нормами дозволяє дійти висновку про те, що передача зазначених земель­них ділянок новоутвореним кооперативам може здійснюватися лише шляхом їх відведення. Згідно із вимогами ч. 3 ст. 124 ЗК надання земельних ділянок під забудову на орендних умовах може здійснюватися, як за договором оренди землі, (наприклад, для організації тимчасової автостоянки), так за проектами їх відведення, (наприклад, для зведення кооперативом довгостро­кової гаражної будівлі) на землях житлової та громадської забудови, що знаходяться в запасі. Відповідно, орендне земле­користування у таких випадках може бути короткостроковим або довгостроковим

 

91. Особливості використання земельних ділянок державного та комунального житлового фонду.

За сучасних умов, коли більшість населення країни зосередже­но у містах, компактна й комплексна забудова їх земельних площ є особливо актуальною. Землі житлової та громадської забудови в містах та інших густозаселених поселеннях в основ­ному зайняті багатоквартирними і багатоповерховими будинками з великою кількістю різноманітних будівель та споруд, призна­чених для їх обслуговування. Забудова земельних ділянок, зі створенням єдиної та цілісної інфраструктури, значно впливає на правовий режим використання земель житлової та громад­ської забудови.

Розміщення на земельних площах багатоквартирних житло­вих будинків є без садибним, але з виділенням прибудинкових територій для їх обслуговування. При цьому одна й та сама ділянка використовується численними суб'єктами права у різних цілях, підпорядкованих досягненню єдиної мети — створенню сприятливих умов для проживання у цих будинках. Так, одні підприємства використовують земельну ділянку для будів­ництва, ремонту та експлуатації розташованих на ній споруд, другі — для благоустрою та озеленення, треті — для прокла­дення комунікацій та дорожнього будівництва тощо. Крім того, житлово-комунальна реформа породила низку нових відносин і підходів до використання державного та комунального жит­лового фонду, які призвели до значних змін та нововведень у земельному законі.

Відповідно до ст. 42 ЗК земельні ділянки, на яких розташо­вані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або кому­нальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління ними будинками. З цієї норми випливає, що не тільки багато­квартирні жилі будинки з належними до них будівлями і спо­рудами, а й займані ними земельні ділянки з прибудинковими і територіями є об'єктами права державної або комунальної власності. Державні організації та комунальні підприємства як юридичні особи, здійснюючи управління багатоквартирними б) тиками, одночасно користуються земельними ділянками, митними такими будинками. Вони здійснюють планування їх використання, забудову, благоустрій, охорону від негатив­них виливів природного і техногенного характеру тощо. Так, наприклад, відповідно до ст. 25 Закону України від 8 вересня 2005 р. "Про благоустрій населених пунктів", утримання та благоустрій прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, належних до нього будівель, споруд проводиться балансоутримувачем цього будинку або підприємством, уста­новою, організацією, з якими балансоутримувачем укладено відповідний договір на утримання та благоустрій прибудинкової території.

Умови і порядок надання земельних ділянок під забудову багатоквартирними будинками передбачені земельним законо­давством. Сама ж забудова, тобто розміщення житлових та гро­мадських будівель, а також ведення будівництва і благоустрою, регулюється містобудівним законодавством. Розміри таких діля­нок визначаються затвердженою містобудівною документацією, проектом забудови території та проектом будівництва кожного об'єкту або будівельного комплексу.

Значний інтерес становлять правовий статус та режим вико­ристання прибудинкової території, призначеної для обслугову­вання багатоквартирного будинку. Відповідно до ст. 1 Закону України від 29 листопада 2001 р. "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" прибудинкова територія визнача­ється як територія навколо багатоквартирного будинку, що визначена актом на право власності або користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.

З цього визначення випливає, що земельна ділянка, яка необхідна для розміщення багатоквартирного будинку і зна­ходиться під ним, не включається до складу прибудинкової території. Остання охоплює проїзди, проходи, тротуари та прогулянкові маршрути, дитячі ігрові майданчики та майданчики для відпочинку, зайняття фізичною культурою, проведення вільного часу, під'їзди комунального автотранспорту і паркування приватних автомобілів, вигул собак та інших домашніх тварин тощо. Незважаючи на те, що прибудинкові території знаходяться у постійному спеціальному користуванні державних організацій або комунальних підприємств, мешканці будинків здійснюють загальне землекористування ними. У цьому випадку спеціальне землекористування юридичних осіб не виключає, а навпаки, припускає здійснення загального земле­користування фізичними особами.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-07-13; Просмотров: 376; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.039 сек.