Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Понятие типологии государства




Введение.

РЕФЕРАТ

Норми права.

Психологічним охоронцем на шляху до їхніх порушень виступає сором як страх засудження з боку соціального оточення..

 

Приписи позитивної моралі вимагають, щоб не було серйозних розбіжностей між тим, чого бажає індивід, і тим, що потрібно спільноті.

Позитивна мораль може служити основою як антагонального (відносно “своїх”), так і антагоністичного (відносно “чужих”) відношення. Німецький соціолог Макс Вебер в зв'язку з цим розділяв мораль на “внутрішню” і “зовнішню”, вважаючи, що перша передбачає поважне ставлення до “своїх””, забороняє робити їм зло, а друга дозволяє тому ж індивіду для досягнення своїх цілей відноситися до “чужих” як до ворогів.

Норми позитивної моралі завжди відносні.

 

Ідеологічні норми.

Ідеологія — це сукупність політичних ідей і уявлень, з яких складається самосвідомість такої соціальної спільноти, як держава.

Ідеї-норми, або ідеологеми, підкоряють собі офіційне і неофіційне життя, присутні в політиці і науці, моралі і праві, мистецтві і педагогіці.

У цивілізованих, демократичних державах ідеологеми не претендують на абсолютну владу над індивідуальною і суспільною свідомістю.

У державах з авторитарним режимом ідеологеми націлені на всеосяжність свого впливу, на тотальну всеохоплюваність розуму і насильницьке погашення всього особливого і нестандартного.

 

Правові норми є одним із найважливіших засобів по забезпеченню соціального порядку і по наданню суспільним відносинам цивілізованого характеру. Вони покликані оберігати індивідів, суспільство, державу від найбільш небезпечних видів зла, від сваволі і насильства.

Якщо в науці найвиразніше виражене інтелектуальне начало, у мистецтві — художнє, то в праві — вольове.

Однак право має і владний характер. При допомозі права вищі світські авторитети, і, в першу чергу, держава?, прагнуть підкорити своїй волі і тримати під постійним контролем найважливіші прояви суспільного життя.

Правові норми — це форми належного.

Норма права — це поняття, яке засвідчує нормативність права, тобто те, що право складається із норм.

Норма права — це доктринальна юридико-логічна конструкція (регулятивно-правова модель) яка являє собою систему, внутрішня структура якої складається із трьох взаємопов'язаних регулятивно значимих компонентів (елементів):

1. гіпотези (умови дії норми);

2. диспозиції (зміст правил належної, необхідної соціальної поведінки);

3. санкції (зміст заходів впливу, застосовуваних до суб'єктів, що не підкоряються вимогам даної норми).

 

3.Антропологія права — це наукова та навчальна дисципліна, яка досліджує процеси юридизації людського існування, притаманні кожному історичному типу цивілізації, шляхом аналізу усних або письмових пам'яток права та прагне дослідити закономірності, які є основою соціального і правового побуту суспільства.



Предмет антропології права[ред. • ред. код]

Антропологія права вивчає правове буття людства (і складових його етнічних груп, народів, націй) на всіх стадіях розвитку цього буття, від архаїчних до сучасних.

Предметом антропології права є правові системи і в цілому весь комплекс правових явищ: правові норми, правовідносини, ідеї і уявлення про право, правові інститути, процедури і способи регуляції поведінки, захисту порядку, вирішення конфліктів, які складаються в різних співтовариствах (первісних, традиційних, сучасних), у різних етносів (народів, націй), в різні епохи і в різних регіонах світу.

Історія науки антропології права[ред. • ред. код]

У дослідженні проблем правової антропології добре зарекомендував себе аксіологічний підхід. Основним поняттям аксіології є поняття цінності. Зупинімося на деяких моментах його історії.

Найбільш фундаментальне воно розроблене в німецькій класичній філософії, особливо в І. Канта. Власне, лише в межах розробленої Кантом системи філософських категорій виявилося можливим розкрити зміст поняття цінності у взаємному зв'язку з іншими, спорідненими з ним, поняттями.

Близьким до поняття цінності у Канта було поняття доброї волі. Він визначав його як волю, яка є доброю не через те, що вона надає руху або виконує; вона є доброю не через свою придатність до досягнення якої-небудь поставленої мети, а тільки завдяки волінню, тобто сама по собі. Розглядувана сама по собі, вона повинна цінуватися незрівнянно вище, ніж усе, що могло б бути коли-небудь здійснене нею на користь якоїсь схильності та, якщо завгодно, навіть на користь усіх схильностей, разом узятих. Якби навіть через особливу немилість долі ця воля була б зовсім не в змозі досягти своєї мети; якби за всіх намагань вона нічого не домоглася і залишалася б тільки одна добра воля, — то все ж вона виблискувала б подібно до коштовного каменя сама по собі як щось таке, що містить у самому собі свою повну цінність.

Добра воля має певну спрямованість. Якщо мова йде про спрямованість людини до чогось, то передбачається, що існує мета цієї спрямованості. Що ж є метою доброї волі? За Кантом, нею е людина. «Тепер я тверджу: людина і взагалі усяка розумна істота існує як мета сама по собі, а не лише як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі».

Одначе підхід до людини як мети передбачає, що все, що знаходиться поза людиною, всі предмети схильностей, предмети її потреб мають підпорядковане значення, вони «… мають лише зумовлену цінність, тому що якби не було схильностей і потреб, які на них ґрунтуються, то й предмет не мав би ніякої цінності». Тут Кант уже розкрив зміст поняття цінності, той напрямок конкретизації змісту цього поняття, який у майбутньому виявився головним, тобто він установив зв'язок між поняттями «цінність», «схильність», «потреба».

«Самі ж схильності як джерела потреб мають настільки мало абсолютної цінності, заради якої слід було б бажати їх самих, що загальне бажання, яке повинна мати кожна розумна істота, — це бути зовсім вільною від них». Виходить, що й тут Кант, спираючись на глибоку історико-філософську традицію, оригінально тлумачив і самі схильності — увільнення самого себе від марноти, метушні, звичок, бажань тощо. В остаточному підсумку виявляється, що схильності, потреби мають сенс лише настільки, наскільки вони повинні служили людині. Вони важливі не самі по собі, людина не повинна ставати рабом цих схильностей.

Висновок, що його робить Кант з усього викладеного вище, полягає в тому, що цінність усіх предметів, які ми здобуваємо через наші вчинки, завжди зумовлена. «Предмети, існування яких хоч і залежить не від нашої волі, а від природи, мають, однак, якщо вони не наділені розумом, тільки відносну цінність як засоби і називаються через це речами, тоді як розумні істоти називають особами, оскільки їхня природа вже вирізняє їх як цілі самі по собі, тобто як щось, що не слід застосовувати лише як засіб, отже, позаяк обмежує всяку сваволю (і складає предмет поваги)».

Підбиваючи підсумок кантівського аналізу поняття цінності, слід відзначити, що найбільш важливим тут є те, що це поняття у власному розумінні він співвідносив із людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, поняття зумовленої, відносної цінності — зі світом природи, бажань. Основну увагу він звертав на суб'єктивний аспект цінності, хоча відмічав і наявність об'єктивного аспекту, що його, втім, детально не розробляв. Запропонована І. Кантом концепція цінності добре розкриває суб'єктивний аспект цінності, її внутрішню людську природу, і меншою мірою торкається об'єктивного аспекту, об'єктивних підвалин.

Німецька класична філософія від Канта до Гегеля сприйняла саме кантівську концепцію. Фейєрбах, хоча він принципами побудови філософської системи відрізнявся і від Канта, і від Фіхте, і від Шеллінга, і від Гегеля, включав кантівську концепцію до свого антропологізму.

Всі основні течії філософії XX ст. кінець кінцем виявляються або конкретизацією тих проблем, що були намічені в німецькій класичній філософії, або ж розробляються через протиставлення своєї проблематики тій проблематиці, яка була сформульована в цій філософії.

Німецька класична філософія виявилась основоположною для розроблення проблеми цінностей у різних філософських напрямах. Позитивізм не сприйняв її, бо в його межах акцент було зроблено на істинності; антропологічна проблематика, цінність як характеристика суб'єктивної діяльності були штучно винесені за межі філософського пізнання. Через проголошену ним програму позитивізм відмовився від аналізу внутрішнього, духовного начала цієї діяльності, відкинув її до сфери психології, а категоріальний філософський аналіз затаврував як «метафізику».

Філософське розуміння цінності намагався розвинути К. Маркс. Він виходив із зв'язку цінності з корисністю. Людина, писав Маркс, ставиться до предметів зовнішнього свіїу як до засобів задоволення її потреб. Проте люди не починають із того, що «стоять у цьому теоретичному відношенні до предметів зовнішнього світу», а активно діють, оволодівають за допомогою дії певними предметами зовнішнього світу і в такий спосіб задовольняють свої потреби". Іншими словами, люди здійснюють виробництво. А ця їхня життєдіяльність необхідно спирається на пізнання. Багаторазове повторення виробничого процесу приводить до того, що здатність різних предметів «задовольняти потреби» людей відбивається в їхньому мозку, люди навчаються і «теоретично» відрізняти зовнішні предмети, які служать для задоволення їхніх потреб, від усіх інших предметів". Люди прагнуть зберегти предмети, що задовольняють їхні потреби, у своєму володінні. Вони «називають ці предмети „благами“ або ще якось, що означає, що вони практично вживають ці продукти, що продукти для них корисні».

Що ж до корисності, то Маркс звернув увагу насамперед на її об'єктивність, бо корисність обумовлюється властивостями самих речей: «Корисність речі робить її споживною вартістю. Але ця корисність не висить у повітрі. Зумовлена властивостями товарного тіла, вона не існує поза цим останнім. Через це товарне тіло, як-от залізо, пшениця, алмаз і под., само є споживна вартість, чи благо».

Марксів аналіз цінності й корисності у філософському плані посідав важливе місце в діалектико-матеріалістичному вченні. Досить нагадати, що відмінності в потребах та органічно пов'язаних із ними інтересах є сутнісним фактором поділу суспільства на протилежні класи. «Оскільки мільйони сімей живуть в економічних умовах, що відрізняють і ворожо протиставляють їхній спосіб життя, інтереси та освіту способові життя, інтересам та освіті інших класів, — вони становлять клас», — зауважив Маркс.

Що стосується людини, то Маркс розглядав ЇЇ з соціологічних засад. Він в основному акцентував на тому, чим людина зобов'язана суспільству, соціальному середовищу, в надрах якого вона формується і діє. На думку Маркса, сутність людини визначається сукупністю всіх суспільних відносин. У сучасну епоху погляди Канта і Маркса набули розвитку в межах антропологічного та соціологічного підходів до людини та її цінностей.

Соціологія, наслідуючи Маркса, широко застосовує структурно-функціональний метод: людина розглядається як носій певних соціальних функцій та ролей, і головною проблемою виступає її пристосування до панівних інститутів. Звідси така велика увага, що приділяється цією теорією питанням соціалізації індивіда, його адаптації до суспільного середовища, його інтеграції до тієї чи іншої системи цінностей. З цим пов'язані амбіції тотальної суспільної педагогіки: суспільство повинне виховувати і перевиховувати людину, а «нове суспільство» — формувати «нову людину» в потрібному собі дусі. Звідси відоме ленінське висловлювання: «Не можна жити у суспільстві та бути вільним від нього».

У нашій країні філософія та етика загального «самовідданого служіння» панівному ладу, підпорядкування часткового загальному, індивіда — колективу набули статусу беззаперечної та необговорюваної норми, на варті якої стояли всі засоби державної влади. Робилось усе для того, щоби виключити будь-які відхилення від панівної державної норми. А ця остання трактувалась як єдино можлива, оскільки вважалося, що норми — продукт суспільного ладу і жодних інших нормоутворювальних джерел нема та бути не може. Не випадково в нашій країні так безжально викорінювалася релігія: проголошуючи вищий, трансцендентний характер головних норм людського буття, вона була підставою для критичної здатності мислення стосовно земної влади, обмежувала монополію останньої в сенсотвірній та ціннісній сферах.

 

По дисциплине «теория государства и права»

На тему «типология государства»

 

 

Выполнила:

Студентка группы ПСО-16Б 1 курса

Аржакова Дайаана Виссарионовна

Проверила:

Попова Олеся Александровна

 

 

Якутск 2016г.

 

Содержание.

Введение.

1. Понятие типологии государства

2. Основные подходы к типологизации государств.

2. 1. Типология государства с точки зрения формационного подхода

2. 2. Типология государства с точки зрения цивилизационного подхода

2. 3. Другие критерии для выделения типов государств

Заключение.

Список литературы.

 

 


 

Особенности государства конкретного исторического периода определяются состоянием и уровнем развития общества. При неизменности формальных признаков (территории, публичной власти, суверенитета) государство по мере общественного развития претерпевает серьезные изменения.
Особенности исторических периодов (этапов , эпох) в развитии государственно-организационного общества у различных народов в различное историческое время позволяют тем не менее выявить существенные общие черты , характерные для всех государств данного периода. Первые попытки такого обобщения, несмотря на отсутствие исторического опыта государственного строительства, были предприняты Аристотелем и Полибием.
Аристотель считал, что основными критериями разграничения государств являются:

1. Количество властвующих в государстве

Осуществляемая государством цель.

По первому признаку он различал правление одного, правление немногих, правление большинства. По второму признаку все государства делились на правильные (в них достигается общее благо) и неправильные (в них преследуются частные цели). Отвлекаясь от конкретных условий того времени, Аристотель считал главное различие государств в том, какое мере государство обеспечивает свободу и личные интересы каждого.
Полибий говорил, что развитие государства, смена его типов (разновидностей) – естественный процесс, определяемый природой. Государство развивается по бесконечному кругу, который включает фазы зарождения, становления , упадка и исчезновения. Эти фазы переходят одна в другую, и цикл повторяется вновь. История подтверждает, что цикличность в развитии государственно-организованного общества – закономерный процесс. Тем не менее, главное в воззрениях Полибия состоит в том, что за основу смены циклов в развитии государства он принимал изменения в соотношении государственной власти и человека.

Разнообразие научных подходов в оценке этого чрезвычайно сложного и неоднозначного общественного явления стало объективной основой концептуального плюрализма типологии государств.

Этим и объясняется актуальность данной работы. Целью работы является по возможности полное рассмотрение различных критериев для типологизации государств и непосредственно типов. Исходя из этой цели, можно выделить несколько конкретных задач этой работы:

-Изучить понятие «типология государства»

-Рассмотреть возможные критерии и основы для классификации государств

-Описать выделяемые типы государств

 


 

Одни исследователи отождествляют типологию и классификацию и считают что это — распределение объектов по классам на основе их общих признаков. Другие ученые полагают, что типология — это особый вид классификации, который занимается системными объектами и дает системное знание о них.

Предметом изучения формы государства являются вопросы организации и устройства верховной государственной власти, территориального устройства государственной власти и методы ее осуществления. Напротив, предмет типологии государства составляет учение о народовластии (демократии) как родовой сущности государства. Поэтому, несмотря на очевидную взаимосвязь, форму государства нельзя отождествлять с типом государства, а типизацию государства - с классификацией его формы.

Классификация формы государства - это систематика государства, относящаяся к организации и устройству государственной власти; типизация государства - суть деление (группировка) государств с учетом факторов развития народовластия как родовой сущности государства. Форма государства соотносится с его типом как форма вообще соотносится с сущностью вообще: она есть внешняя организация государства определенного типа.

Учение о типах государства разрабатывается на философском и собственно теоретическом уровне (на уровне общей теории государства и права). Философская типология государства строится на критериях общественного прогресса, на разграничении двух понятий государства - государства в собственном смысле (основанного на частной собственности) и полугосударства (базирующегося на социалистической общественной собственности). С учетом этих критериев различаются формационные (исторические) и цивилизационные типы государства.

В основу собственно теоретической типологии государства положены различные стороны родовой сущности государства, основные значения его понятия.

Родовой сущностью государства является народовластие потому, что именно народу принадлежит и территория, которую он населяет, и государственная власть, существующая на данной территории .

Понятие государства служит для обозначения единства трех составных его элементов: политической власти, территории и населения. Выражением этого единства (целостности) государства выступает народ, поэтому именно его политическая власть и есть то, что называется родовой сущностью любого эмпирического государства. Народ определяет в конечном счете и организацию собственного господства в пределах населенной им территории. Характеризуя родовую сущность государства, Ф. Энгельс писал: "Англия, конечно, демократическая страна, но демократическая в том же смысле, как и Россия; ибо народ везде, не осознавая этого, господствует, и во всех государствах правительство является только другим выражением степени образованности народа" .

Предметом теоретической типизации государства является государство в собственном смысле этого слова. Поэтому первоочередное внимание должно уделяться здесь основным значениям данного понятия.

Термин государство употребляется в научной литературе в трех значениях.

Во-первых, под государством понимается политико-территориальная организация народа (населения). Во-вторых, государством называется обособленная от народа организация политической власти на определенной территории, т. е. аппарат или механизм осуществления государственной власти. В-третьих, этим термином обозначается также политическая организация классового господства в обществе.

Указанная дифференциация значений понятия государства требует для своего объяснения выявления факторов, определяющих развитие государства, различных сторон его родовой сущности. Общим фактором развития государства является противоречие между индивидом, обществом и государством. Но этот фактор имеет сложную структуру .

Государство как политико-территориальная организация народа (общества) является следствием развития противоречия между политической властью и собственностью, которые образуют основы государства и общества. Взятые в единстве и во взаимодействии - политическая власть и собственность (общинная и частная) - выступают в качестве элементов политологического фактора, который может быть положен в основу политологической типологии государства.

Государство как организация обособленной от народа (общества) политической власти является непосредственным продуктом развития естественно-исторических общностей людей, форм их общения (община, гражданское общество). Процесс развития естественно-исторических общностей людей отражает диалектику личных и вещных связей, которые выступают в качестве составных элементов естественно-исторического фактора развития государства. Этот фактор может служить основанием естественно-исторической типизации государства.

И, наконец, государство как организация классового господства в обществе раскрывает нам связи государства с социально-классовой структурой народа (общества) и с социально-классовыми отношениями людей, т. е. с факторами социологического порядка, поэтому эти факторы могут служить основой для социологической типизации государства.

 


 





Дата добавления: 2017-01-14; Просмотров: 8; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:





studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.80.36.205
Генерация страницы за: 0.093 сек.