Поняття оренди землі за законодавством України. 1 страница

Комплекс прав і обов’язків землекористувачів досить широкий і різноманітний. Він встановлений чинним земельним законодавством для підприємств організацій і установ, а також громадян без диференціації на юридичні та фізичні особи.

Здійснення суб’єктивного права землекористування, яке виникло, допускає реалізацію належних конкретному землекористувачеві його земельних прав і дотримання ним покладених обов’язків згідно з правовими приписами і правилами.

Згідно зі ст. 7 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) земля надається в користування громадянам України, сільськогосподарським і несільськогосподарським підприємствам і організаціям незалежно від форми власності, на якій вони створені. Наведений перелік суб'єктів не є вичерпним. У випадках, передбачених законодавством, земля може надаватися в користування й іншим суб'єктам.

Земельный кодекс РФ 2001 года: значение и общая характеристика

25 октября 2001 г. принят новый ЗК России. Кодекс разграничил полномочия РФ и ее субъектов в области регулирования земельных отношений, определил виды прав на землю, основания их возникновения и прекращения, установил особенности оборота земельных участков, зафиксировал правовой режим каждой из категорий земель. Основное значение Земельного кодекса Российской Федерации состоит в том, что он окончательно закрепил результаты проводимых в последние годы земельных преобразований и завершил процесс формирования законодательных основ для нормального функционирования рынка земли. В юридическом отношении теперь не имеется оснований оспаривать результаты земельной реформы и подвергать сомнению правомерность существования рынка земли.

Суб’єктивне право користування землею, як правило, виникає в результаті певних дій компетентних державних органів, власників земельних ділянок, а також осіб, які бажають одержати землю для відповідних цілей. Ці дії в сукупності утворюють юридичний склад, що забезпечує виникнення права землекористування в установленому порядку. Причому чинним законодавством визначені межі дії кожного суб’єкта в названому юридичному складі.

Обов’язковою умовою виникнення зазначеного права є припис, закріплений v законодавстві, стосовно можливості набуття суб’єктом права землекористування. Без цієї умови виникнення даного права неможливе. Проте необхідне ще виконання як мінімум чотирьох дій, що мають юридичне значення. По-перше, це клопотання (заява) заінтересованої особи в одержанні земельної ділянки для відповідних цілей з доданням необхідних документів (залежно від цільового призначення земельної ділянки). По-друге, розгляд компетентним органом (особою) заяви і прийняття відповідного рішення, яке може бути як позитивним, так і негативним для заявника. По-третє, встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Кожний землекористувач, як правило, має такі права (ст. 39 ЗК України): самостійно господарювати на землі; власності на вироблену продукцію і доходи від її реалізації; використовувати в установленому порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі; зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди за погодженням з сільською, селищною, міською радою (це стосується й орендованих земельних ділянок); власності на посіви і посадки сільськогосподарських культур і насаджень; одержувати від нового землекористувача або місцевої ради компенсацію за підвищення родючості грунтів у разі вилучення або добровільної відмови від земельної ділянки.

Відповідно до Земельного кодексу України землекористування може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасовим вважається землекористування строкове. Строки тимчасового землекористування визначені ЗК України. В залежності від строку, на який земельна ділянка надана у користування, даний вид землекористування поділяється на два підвиди: тимчасове короткострокове(до 3 років) і тимчасове довгострокове(3 – 20 років) користування земельною ділянкою. Крім поділу за строками, тимчасове землекористування також поділяється на такі підвиди: тимчасове землекористування, що виникає на підставі рішення (адміністративного акта) власника ділянки, та тимчасове землекористування, що виникає на підставі договору. Згідно зі ст. 8 ЗК земельні ділянки можуть передаватися в оренду. З прийняттям 6 жовтня 1998 р. Закону України «Про оренду землі» питання оренди землі в нашій країні регулюються цим Законом. Оренда землі також є підвидом тимчасового користування землею. Право орендного і концесійного землекористування визначаються і як право спеціального землекористування. Згідно з ч. 1 ст. 93 ЗК право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Певний інтерес становить правове регулювання суборенди земельних ділянок. Згідно з ч. 4 ст. 93 ЗК орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі. Як договір оренди земельної ділянки, так і договір суборенди підлягають державній реєстрації, а на вимогу однієї з сторін — і нотаріальному посвідченню. У ст. 1 Закону "Про концесії" концесія визначається як надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі права на створення та управління об'єктом концесії (строкове платне володіння) за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності на себе зобов'язань щодо створення та управління об'єктом концесії, а також майнової відповідальності й можливого підприємницького ризику. Існує декілька важливих особливостей концесійного використання земельних ресурсів. Це насамперед те, що концесієдавцем виступає уповноважений орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, а, отже, земельна ділянка є об'єктом права державної або комунальної власності. По-друге, концесіонером може бути лише вітчизняний або іноземний суб'єкт підприємницької діяльності. Тому земельна ділянка надається лише для здійснення останньої. По-третє, на відміну від інших видів підприємницької діяльності, які здійснюються з метою одержання прибутку, метою концесійної діяльності є задоволення суспільних потреб.

У процесі проведення в Україні земельної та аграрної реформ важливого значення набуває така форма землевикористання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах переходу України до ринкової економіки винятково важливе практичне значення. Стаття 3 Закону України “Про оренду землі” визначає оренду землі як “засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності”. З цієї дефініції можна виділити такі юридичні ознаки поняття оренди земель: це виключно договірна форма використання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем; зміст оренди земель становлять правомочності володіння і користування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її частиною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди; це користування та володіння є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених договором; оренда передбачає передачу земельної ділянки обов'язково у строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділянки; об'єктом оренди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з метою одержання прибутку, а також і для іншої діяльності (наприклад, для ведення особистого селянського господарства); повна господарська самостійність орендаря. Крім основних ознак поняття оренди земель існують і додаткові ознаки цього правового інституту. По-перше, оренда — це окрема форма землекорстування. По-друге, орендодавцями земельних ділянок є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи України. У той же час згідно зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодавцями земельних ділянок. Відповідно до ст. 93 ЗК України орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє, орендар земель набуває право власності на одержану з орендованих земель продукцію і доходи. По-четверте, оренда не повинна змінювати цільове призначення земельної ділянки. Підсумовуючи основні й додаткові юридичні ознаки поняття оренди земель, можна його визначити так; оренда земель — це окрема організаційно-правова договірна форма використання земельної ділянки, яка передбачає передачу її власником-орендодавцем (державою, територіальною громадою, громадянином чи юридичною особою) у тимчасове строкове володіння та користування іншій особі-орендареві за плату для здійснення переважно підприємницької або іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції і доходів.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальної власності), держави. Об'єктами можуть бути й земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, розташованими на них, якщо це передбачено договором оренди. В умовах трансформації форм земельної власності існує обмежений і неврегульова-ний ринок землі, її оренда сприяє залученню у господарський оборот ділянок, формальні чи реальні власники яких із тих чи інших причин не можуть або не бажають використовувати сільськогосподарські угіддя за прямим призначенням.

Під час використання земельних ділянок найчастіше використовується договір оренди землі. Слід зазначити, що чинне українське законодавство виходить з того, що земля є специфічним об’єктом цивільних правовідносин, і у зв’язку з цим потребує спеціального регулювання. Оренда земельних ділянок регулюється спеціальним законом - Законом України «Про оренду землі» від 02.10.2003 р. №1211-IV. У ст. 14 Закону зазначається договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі, за бажанням сторін або на вимогу однієї сторони він може бути посвідчений нотаріально. Крім того ст.15 Закону України «Про оренду землі» встановлюються істотні умови такого договору. Відсутність хоча б однієї з цих умов є підставою для визнання договору оренди земельної ділянки неукладеним. Відповідно підчас укладання договору слід пам’ятати про всі істотні умови та обов’язково їх прописати, а саме: А) об’єкт оренди. У договорі слід, конкретизувати об’єкт оренди, слід зазначити адресу, за якою знаходиться земельна ділянка та її площу, вказати цільове призначення земельної ділянки. Б) строк дії договору. Строк дії договору визначається сторонами договору, але не може бути більшим за 50 років. В) орендна плата. Вона фіксується в договорі з обов’язковим зазначенням її розміру, індексації, форми оплати, строків і порядку її сплати та її перегляду, а також відповідальності за її несплату. Річна орендна плата за земельну ділянку, що є державною чи комунальною власністю, зараховується у відповідні бюджети і не може бути більше 10% від нормативної грошової оцінки землі (Нормативна грошова оцінка використовується для визначення розміру земельного податку, орендної плати земельних ділянок, що знаходяться у державній та комунальній власності. Експертна оцінка використовується при здійснення цивільно-правових угод, які передбачають визначення вартості об’єкту оцінки) Орендна плата може встановлюється у грошовій або натуральній формі. Г) умови використання та цільове призначення земельної ділянки, що надається в оренду. Д) умови збереження стану об’єкту оренди. Е) умови та строки передачі землі. Передача здійснюється шляхом підписання уповноваженими представниками сторін Акту прийому-передачі, який є невід’ємною частиною договору оренди. Ж) умови повернення земельної ділянки орендодавцю. З) обтяження на використання земельної ділянки. Тобто право земельного сервітуту, тобто право третьої особи на обмежене платне чи безоплатне користування чужою земельною ділянкою.

Порядок передачі земельних ділянок в оренду регулюється ст. 124 Земельного кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 Земельного Кодексу

Договір оренди земельної ділянки припиняється у разі:

1. закінчення терміну, на який було укладено договір;

2. розірвання договору оренди згідно зі ст. 28 цього Закону;

3. одержання орендарем земельної ділянки у власність у порядку, передбаченому Земельним кодексом України;

4. примусового викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законами України;

5. смерті громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у ст. 8 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки;

Після закінчення строку, на який було укладено договір, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі продовження договору оренди на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін.

Договір оренди земельної ділянки може бути розірвано за взаємною згодою сторін.

На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами їх обов'язків, передбачених ст. ст. 22, 23 цього Закону та договором, у разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди, якщо інше не передбачено договором оренди земельної ділянки.

У разі припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором оренди. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для забезпечення своїх вимог до орендодавця.

8. Згідно зі статтею 92 Земельного кодексу Право постійного користування земельною ділянкою.

1. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здійснення земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного землекористування.

Виникнення права постійного користування земельною ділянкою пов'язане з переходом земельної ділянки від власника до конкретного постійного землекористувача зазначених правомочностей щодо володіння і користування землею. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації цих правомочностей

Право володіння земельною ділянкою полягає в тому, що конкретна особа - землекористувач - набуває можливість здійснювати господарське «панування» над цією земельною ділянкою. Право користування - це визнані законом можливості використання постійним користувачем земельної ділянки її корисних властивостей для задоволення власних матеріальних та інших потреб.

Конкретний зміст правомочностей володіння і користування постійного землекористувача визначається законом. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земель, що перебувають у державній або комунальній власності. Перелік таких земель визначається ст. 83 і 84 ЗК. Так, відповідно до ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари тощо); землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До державних земель, зокрема, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення тощо.

Об'єктом права постійного землекористування є певна, індивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній або комунальній власності, закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням, тобто надана для конкретної цілі.

Об'єктами цього права є земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель, що належать до державної чи комунальної власності. Такі земельні ділянки, як правило, не підлягають передачі у приватну власність і призначені для забезпечення публічних інтересів.

Суб'єктами права постійного землекористування можуть бути лише державні та комунальні підприємства, установи та організації, тобто юридичні особи (ч. 2 ст. 92 ЗК). Це фактично означає, що не можуть використовувати земельні ділянки на праві постійного землекористування фізичні особи та іноземні юридичні особи.

9. У відповідності до статті 25 "Приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій" Земельного кодексу України, право на земельну частку (пай) мають працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа.

У разі, якщо колективне сільськогосподарське підприємство, сільськогосподарський кооператив, сільськогосподарське акціонерне товариство отримало державний акт на право колективної власності на землю до набрання чинності Земельного кодексу України, то право на земельну частку (пай) мають члени даних підприємств, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) усіх членів підприємства, кооперативу, товаристває рівними.

Статтею 121 Земельного кодексу України визначенонорми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам. Зокрема:

-для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільгосппідприємств, розташованої на території відповідної ради, а у разі відсутності на цій території таких підприємств - то як середній по району;

-для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

-для ведення особистого селянського господарства - не більше 2 гектара;

-для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;

-для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;

-для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчуєтьсядержавними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Також встановленавідповідальністьорганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядуванняза порушення права власності на землю, що зазначається у законі.

Відповідно до Закону України "Про порядок виділення земельних ділянок у натурі власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 року № 899-IV право на земельну частку (пай) мають п’ять категорій осіб, а саме: колишні члени сільськогосподарських підприємств, кооперативів, товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай); громадяни-спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом; громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай); громадяни, право на земельну частку (пай) яких визнане судом; громадяни, переселені із зони Чорнобильської аварії.

Відповідно до статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту – це право власника земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Слід зауважити, що встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника обслуговуючої ділянки прав володіння, користування та розпорядження нею.

Суб’єктами сервітутних відносин завжди виступають дві сторони: власник земельної ділянки та суб’єкт сервітутного права на неї (сервітуарій).

У відповідності до статті 402 Цивільного кодексу України, встановлення земельного сервітуту можливе на підставі договору, закону, заповіту або рішення суду. Статтею 100 Земельного кодексу України передбачено два способи встановлення земельного сервітуту:

Якщо власники двох сусідніх земельних ділянок дійшли згоди щодо встановлення земельного сервітуту – ця досягнута домовленість має бути закріплена договором про земельний сервітут. Договір укладається у письмовій формі та підписується власниками (користувачами) обслуговуючої та панівної земельних ділянок. Істотними умовами такого договору є вказівка на предмет сервітутного права, цільове призначення сервітуту та розмір плати за користування земельною ділянкою. У разі, якщо користування буде безоплатним, у договорі має бути вказівка про це.

Рішення суду про встановлення земельного сервітуту

При виникнення спору між сторонами підставою для встановлення земельного сервітуту є судове рішення. Отже, власник (користувач) має право вимагати встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. У разі недосягнення домовленості з зазначеного питання передбачена можливість звернутися до суду. При цьому позивач має довести в суді, що нормальне господарське використання його земельної ділянки неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки, а задоволення потреб сервітуарія неможливо іншим способом. В даному випадку підставою для встановлення земельного сервітуту буде рішення суду.

Незалежно від способів встановлення сервітуту - право земельного сервітуту виникає тільки після його державної реєстрації, як це передбачено вимогами частини третьої статті 100 Земельного кодексу України.

Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Земельні сервітути можуть бути постійними та строковими.

До постійних відносять земельні сервітути, при яких одна земельна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача). Прикладом таких сервітутів можна назвати сервітут, на підставі якого здійснюється прокладка власником (користувачем) певного лінійного об’єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку дороги, трубопроводу, лінії електропередач тощо.

До тимчасових земельних сервітутів, для прикладу, можна віднести сервітут, в рамках якого здійснюється риштування на сусідній (обслуговуючій) земельній ділянці власником (користувачем) пануючої ділянки будівельних риштувань і складання будматеріалів з метою ремонту будинків і споруд. По завершенні виконання цих робіт дія такого сервітуту припиняється.

Відповідно до статті 99 Земельного кодексу України - власник або землекористувач земельної ділянки може вимагати встановлення таких сервітутів:

2) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

3) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

4) право прокладання на свою земельну ділянку водопроводу від чужої природної водойми чи через чужу земельну ділянку;

5) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

6) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і право проходу до природної водойми;

7) право напувати свою худобу з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і право прогону худоби до природної водойми;

9) право встановлення будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд;

Наведений перелік видів права земельного сервітуту не є вичерпним. Власники та користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення й інших земельних сервітутів.

У статті 102 Земельного кодексу України міститься вичерпний перелік підстав припинення дії земельних сервітутів. Однак, настання таких підстав не тягне за собою автоматичного припинення дії сервітуту, а є лише підставою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту. Дія земельного сервітуту припиняється тільки після скасування державної реєстрації.

Підставами для скасування державної реєстрації земельного сервітуту є:

1) Поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки.

Мова йде про випадки придбання у власність чи отримання у користування власником земельної ділянки, що є пануючою, суміжної ділянки, що виступає обслуговуючою, і навпаки - придбання у власність чи отримання у користування власником обслуговуючої земельної ділянки суміжної ділянки, яка є пануючою.

2) Відмова особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут.

Особа, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, у будь-який час може відмовитися від нього. Для цього їй потрібно подати в орган державної реєстрації прав на землю заяву про відмову від земельного сервітуту в письмовій формі.

3) Рішення суду про скасування земельного сервітуту.

Рішення суду про скасування земельного сервітуту, що вступило в законну силу, є підставою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту. У разі прийняття такого рішення суд повинен направити його в орган державної реєстрації прав на землю для внесення відповідних змін у державний реєстр прав на нерухоме майно.

4) Закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут.

Мова йде про тимчасові земельні сервітути, термін дії яких зазначений у договорі про встановлення земельного сервітуту чи в рішенні суду. Будучи зареєстрованими в органах державної реєстрації прав на землю, такі сервітути автоматично втрачають дію після закінчення терміну їхньої дії.

5) Невикористання земельного сервітуту протягом трьох років.

Встановлення земельного сервітуту завжди пов’язане із обмеженням прав власника чи користувача обслуговуючої земельної ділянки. Тому, невикористання земельного сервітуту протягом щонайменше 3-х років свідчить про відсутність інтересу в ньому з боку власника пануючої земельної ділянки, що може бути обумовлено необґрунтованістю встановлення земельного сервітуту або зникненням потреби в користуванні сервітутом. Для скасування земельного сервітуту, у зв’язку з виникненням зазначених вище підстав, власник обслуговуючої земельної ділянки, як зацікавлена особа, повинен подати в орган державної реєстрації прав на землю відповідну заяву, до якої повинні бути прикладені незаперечні письмові докази невикористання земельного сервітуту протягом 3-х років. Якщо власник обслуговуючої земельної ділянки не має таких письмових доказів, він може звернутися до суду з позовом про скасування земельного сервітуту на підставі пункту «ґ» статті 102 Земельного кодексу України.