Жанрово-стильові особливості творчості

Літературна манера Є. Плужника визначилась досить швидко, ну – казково швидко. Можливо, й тому, що він ступив мало не одразу на свій шлях – антиліричність. У Є. Плужника не знайдете імпровізаційності, нестримності вислову, перебільшеної емоційності, що їх дехто вважає чи не за найвищу чесноту поезії, насамперед – української. Навпаки, тут все розважене, спроектоване безпомилково. Він не тільки зневажав словесну еквілібристику, навмисне штукарство в поезії, – ображала його сама ймовірність у поетичному слові вбачати предмет розваги, забавки. Цього він не прощав і Павлові Тичині, перед яким схилявся, якого вважав чи не кращим (із сучасних) поетом України.

Лаконізм, простота, виразність – ось (за Є. Плужником) закони поезії. У нього діють не поверховий блиск, навіть не виняткова неповторність оригінального, а невідпорна закономірність необхідного, Є. Плужник послідовно і вперто відмовлявся від цехового привілею письменника – вигадувати, фантазувати, «брехати».

Плужникова поезія відзначається прискіпливим, майже науково-точним аналізом тодішньої обстановки. Він – реаліст питомий, вроджений, а це рідкісне явище в поезії.

Дуже слушно; саме деталі – конкретні, «документальні» – ось загадка його поезії, таїна її «неодмінності». Ось цим Є. Плужник і відрізняється, приміром, від П. Филиповича, у якого він багато чого навчився і перейняв. Але хіба у П. Филиповича можливі «яєшня з салом», синці на Мотриних грудях або «чиїсь закривавлені лапи, тіні творчої вічно руки»? Такий чутливий критик як М. Рильський це високо й одразу поцінував: «Він уміє дивитись і не бачити не може. Хай це боляче, а він не одірве очей:

Не схибить куля – не стогнатимуть довго.

Подивилися – поле! Ромен з трави...

Передній, мабуть, ходив, – так човгав:

Черевики скривив.

Це про людей, що йдуть на смерть. Підкреслена деталь досягає мети: вона вражає

Настирливо зіставляли Є. Плужника із С. Єсєніним. Дуже поверхове зіставлення, якщо навіть виходити з тих соціологічних схем, на які тогочасна критика орієнтувалася. С Єсенін – поет селянства, до того ж селянства російського. Є. Плужник – поет «трудової інтелігенції». С. Єсєнін – поет з тих, що беруть нутром, «душею», звідси неймовірна їхня популярність: це поети для всіх. Але Є. Плужник зовсім з інших поетів, поетів-інтелектуалів, а такі поети, володіючи всіма скарбами світової культури, можуть вільно їх сполучати в нечуваних комбінаціях, вони можуть витворювати нову реальність, непідвладну поетам єсєнінсько-сосюринського типу.

Саме в поезії Т. Шевченка слід шукати першопочатки багатьох Плужникових ідей, але й формальних пошуків також. Будова твору, його ритмічна організація, спроможність викликати в уяві образи, що начебто і не закладені в самому тексті, — цього Є. Плужник вчився у Т. Шевченка. Це властиво шевченківська здатність – таку створити атмосферу, таке «магнітне поле», в якому й виникає щось, немов саме собою, поза волею й участю автора. І, поза сумнівом, від Т. Шевченка беруть свої витоки духовність, висока моральність, органічна мудрість людини, яка немарно живе на світі. Ну і глибока народність, загальний демократизм. Що відбилося відповідно і на структурі Плужникових творів: слідом за Т. Шевченком він перевагу віддавав не ускладненню й учудненню форми (якими таке багате було перше пореволюційне десятиліття), а наповненості змісту, характерів, ситуацій, думок. Досконалість простоти – ось питома риса Плужникової поезії. Але писати занадто просто – небезпечно так само, як і писати занадто химерно. Публіка (читацька) не хоче дурно платити гроші, вона хоче відчути себе «знавцем», «гурманом», і неабияке потрібне вміння, щоб підлестити їй.

Окремого розгляду заслуговують засоби, що ними оперує – і дуже вдало – Є. Плужник: його поетичний інструментарій. Це, звичайно, тема окремого дослідження. Звернімо тільки увагу на його рими, які реалізують внутрішні ресурси української мови: радосте — виросте, зараз — вираз, вулиця — туляться, свято — знято, в вічі — двічі, за тих — за яких, далечінь — спочинь, світло — обридло, таке ж — без меж, сьогодні — самотні, Відні — рідні, веде — ніде, чорне — горне, напише — тихше, розповім — твердім... Так, Є. Плужник збагатив українську поезію свіжими, неутертими римами, хоча й не ставив собі цього за головну мету. Але нас тішить можливість «промацати» механізм Плужникового вірша, зрозуміти, чому при такій лапідарності, скромності виражальних засобів його поезії справляють враження чогось енергійного, розгонистого, летючого. Ця динамічність, активність, дієвість поетичної його мови ще має й технічне, технологічне підґрунтя: на останню, ударну позицію в рядку поет висуває, ставить, в основному, дієслово (давня, до речі, традиція писемної української мови, української літератури). Що це – знання чи інтуїція? Мабуть, і перше, і друге. Але, починаючи з «учнівських» своїх віршових спроб, Є. Плужник заходжується римувати дієслова: побачити — плачете, балакати — плакати, хутори — говори. А що вже було далі: повіям — повіяв, пригорне — чорне, Європа — второпав, рідне — розквітне, плів — плі, боюсь — блуз, довго — човгав, простер — росте, вітер — витер, ліс — ріс, прекрасне — гасне, адюльтер — не обтер, щирости — вирости, брам — віддам, виконуй — по закону, солоний — відгонив, голова — повива, згадуй — Елладу, руде — веде, скажіть — мить, все — несе, змолодніють — надію.

Одна зі своєрідних рис індивідуальної манери Є.Плужника – багатоголосся. У ліриці лунають різні голоси – зрідка в унісон, частіше контрастно або дисгармонійно. Голоси катів і їхніх жертв уривчасті, переважають голоси жертв – поет завжди "на боці" тих, хто гине. Засіб невласне-прямої мови робить і читача свідком страти. Поліфонічно лунають й інші голоси – сучасників, людей майбутнього.

Поетична думка Є. Плужника не лише містка й багатопланова, вона здебільшого й гостро діалектична. Антиномічність і оксюморонність, гра антитез і контрастів проникають у найглибші шари його образного мислення, – варто лише придивитись до незчисленних поєднань-зіставлень таких реалій і понять, як світле майбутнє — і «кулі та нужа», краса і сила – і «невелика дірка між ребер», обрії безмірні – і «тишина моїх маленьких рим», пізній сум – і «радість передчасна» тощо. І вже справжнім володарем він був у царстві афористичних парадоксів.

Своєрідність світоглядної позиції автора «Днів» полягала у тому, що в його поезії поєднались дві протилежні й конфліктуючі між собою настроєності: трагічно-болісне переживання втрат учорашнього та суперечностей сьогоднішнього дня — і пристрасна, хочеться сказати, компенсуюче-рятівна віра в справедливе й людяне майбутнє: «Я знаю: перекують на рала мечі. І буде родюча земля — не ця... І буде так: пшеницями зійде кров, і пізнають, яка на смак любов. Вірю» («Я знаю»).

Ідейно-емоційна напруга між двома полюсами — дійсність і мрія, невеселе сучасне й жадане майбутнє — у Є. Плужника така велика, що в деяких його віршах ніби поставлені на діалектичний двобій початок і кінець, вихідна і завершальна «теза» твору. Щоправда, його скепсис гостро мислячого інтелектуала часом буває не меншим, ніж його мрійництво, і тоді він просто відгороджується від набридлої «високої словесності»: «Ах, про майбутнє все я переслухав, а про минуле все перечитав» («Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці»).

Перша книжка віршів поета вийшла в 1926 році під назвою «Дні», друга — в 1927 році під назвою «Рання осінь». Друга книга і є останньою прижиттєвою; все, що ми маємо нині, друкувалось у Європі і прийшло до українського читача в роки демократизації.

У чому ж особливості лірики Є. Плужника? Поетичне кредо його — природність актора, що грає не якусь там літературну роль, а самого себе. Тому в його віршах мало абстрактного, а більше реального, індивідуального, переповненого переживаннями:

Чіткіші лінії і фарби спокійніші, —
благословляється на осінь, на дощі...
Десь журавлі в похолоділій тиші: —
Мерщій! Мерщій!
(«Рання осінь»)

Вірші Є. Плужника складаються з 2-3, рідко 4-5 строф. Думки, втілені в строфи, напружені, схвильовані, гранично стислі, психологічно насичені, іноді вони нагадують вірші-плакати на газетно-політичні теми.

Уже перші вірші засвідчують Плужника як співця сповненого трагічних звучань гуманізму, який проголошує ідею абсолютної цінності життя. А звідси — засудження братовбивчої війни, класової ненависті:

Притулив до стінки людину.
Витяг нагана...
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, —
Гра бездоганна.
(«Притулив до стінки людину...»)

У багатьох віршах ранньої лірики звучить несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові. У книжці «На дні» поет висловив, свій погляд на проблему, окреслену суспільною пам'яттю.

І суть цього погляду вимальовується в епіграфі до збірки: «Як страшно! Людське серце до краю обідніло». Як уже говорилося вище, вірші поета мають своєрідну структуру, в основному це вірші-мініатюри. Проте кожен з них — лірична драма, у кожному сюжеті — безвинна кров, безвинна смерть, холодне вбивство, трагедія злочинно обірваного життя, нерозквітлої молодості. Хто ж став жертвами революції та громадянської війни? Люди прості, добрі, люди з народу. Поряд з цими образами зустрічаємо у віршах поета образи свідомих,. борців за революцію. Поет схиляє голову перед їх моральним подвигом:

Відбулось. Мета моя далека,
я такої смерті не боюсь!
(«Уночі його вели на розстріл»)

З віршами Є. Плужника в українську літературу ввійшов голос «загальнолюдської гуманності», милосердя, з яким ми вже зустрічалися в «Скорбній матері» П. Тичини, і в ньому поєдналися дві протилежні настроєності: трагічно-болісне переживання втрат і пристрасна віра в справедливе й людяне майбутнє:

Я знаю: перекують на рала мечі,
І буде родюча земля — це ця.
І буде так: пшеницями зійде кров
І пізнають, яка на смак любов. Вірю.
(«Я знаю»)

У другій збірці віршів Є. Плужник відходить від пафосу трагічного оптимізму і романтичної форми самопожертви в ім'я майбутнього. Тут присутній мотив примирення, автор хоче примирення з «осіннім спокоєм», він вітає цей спокій і навіть говорить «прощайте» пориванням молодості. У збірці «Рання осінь» відчутний вплив неокласиків:
Падає з дерев пожовкле листя,
день уже в обіди догорів, —
Кажуть, що вночі на передмістя
Осінь приблукала з хуторів.

Настрій ліричного героя «осінній». Та це й не дивно, адже у Євгена — туберкульоз, який вже перейшов у третю стадію, що й наклало свій відбиток як на спосіб фізичного існування, так і на поезію.
Вікно в садок, тож пахощі зела
Присмачують мені пригірклість ліків...
Скажи, недуго, де ти сил взяла
Маленькі радощі роздмухати в великі?
(«Рівновага)

Під впливом самопочуття з'являється новий мотив у ліриці Є. Плужника: мистецтво як розрада, як складання віршів про марність віршоскладання:
Коли дійшов заранній біль розплати —
збагнув усю непереможність днів —
чи потребуєш час твій марнувати
на лад закінчень, суфіксів і пнів.

«Галілей» — поема (що разом із «Каневом» увійшла до «Днів») про драматичні суперечності пореволюційної дійсності й борню сумніву та надій, що роздирає серце поета-гуманіста. Гуманіста тієї великої, класичної школи, який не вірить, що «сотворить добро недобрий». Соціальні симпатії і антипатії Є. Плужника виявлені тут дуже виразно: будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, передбачається справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихенькість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть — відпочиньте. «Нині відпускаєши рабів твоїх, часе! Бо ми бачили муку твою — і вірили в радість!» («Галілей»).

Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше, — переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі в усій моментальній характерності їхнього виникнення, емоційного тонусу і психологічного «жесту». Йдеться про добірні поетичні плоди узагальненої психологічної рефлексії: сповідь, інтроспекція, «заглядання в себе», завжди освітлені в нього ніби сторонньою, непохитною в правдивості думкою. «Я натомився вічно знати в собі самому — двійника... Душе! Обридлива яка ти! І непримирлива яка!» («Я натомився вічно знати»), — писав поет, маючи на увазі саме цю свою рису.

Лірика Є. Плужника майже в усьому внутрішньо конфліктна, в ній відбивається поривна, тверда в незримих глибинах і разом з тим мінлива в перебіжних настроях натура поета.

У віршах, створених після книжки «Дні», він відходить од пафосу трагічного оптимізму. У «Ранній осені» він потісняється мотивами примирення з «осіннім» спокоєм, або навіть жаданням його: «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів...», «Все більше спогадів і менше сподівань», бо «ближчає та грань, що жде за нею прикінцевий спокій...», «Вчись у природи творчого спокою...» та ін. І стилістично вірші «Ранньої осені» орієнтовані більше на «неокласичну» (М. Рильський передусім) холоднувату вивіреність слова, метру, інтонації, ритміки, — автор, здається, відчув нервово-емоційну перенасиченість своєї попередньої поезії. Цікаво, що в метриці тієї ж «Ранньої осені» рішуче переважає п'ятистопний ямб 39 віршів із 49) — улюблений в українській і російській поезії розмір для медитації і розповіді.

Але годі шукати спокою в поезії Є. Плужника, і вся справа в тому, що великий дух життя, діяння, поривання, як казали давні романтики, «Ins Blau», безнастанно змагається в ній з духом накликуваного спокою, примирення і безнадії. Конфліктність і антиномічність поетичного мислення Є. Плужника такі, що завершальна думка бурхливо спростовує думку першопокладену. Як ось у цьому «смиренному» вірші, де автор заповідає для себе тихе життя в маленькому містечку:

Знаю, як мало людині треба. Спогадів трохи, тютюн, кімната... Інколи краєчок неба......Симфонія Дев'ята...

(«Місто мале...»)

Уважно, науково аргументовано, доброзичливо інтерпретував лірику автора "Днів" і "Ранньої осені" Ю.Меженко. Він не тільки високо оцінив Є.Плужника як поета – "найбільший", "найсучасніший", а й потвердив феноменальність його творчості у вітчизняній літературі, протиставив її панівному в тодішній поезії оспівуванню сучасності, розпалюванню класової ворожнечі, багатослів'ю. Нині можемо пересвідчитися в прозірливості критика, який пророкував, що саме з віршів Є.Плужника майбутні читачі довідаються, "чи жили живі люди на терені УРСР" (10:81).

О.Дорошкевич перший схарактеризував творчість Є.Плужника як імпресіоністичну, Ю.Меженко зауважив поєднання в його поезії мрійливості зі скепсисом, авторські саморефлексії, діалектичність розмислу, складність психологічного малюнка. М.Рильський відзначив "трагічний оптимізм" поета, яскравий індивідуальний стиль, у якому спостеріг прийом "короткого удару": "методу окремих мазків, штрихів з різким останнім ударом".

Інші критики, хай і в негативному контексті, констатували верхарнівські мотиви у Плужникових творах, їхню співзвучність з поезією О.Блока, С.Єсеніна, А.Ахматової. Відчуто в його віршах і відгомін трагедії українського національного відродження. Помічено спорідненість лірики Лесі Українки і поета-"марсівця", що пояснюється їхнім захопленням драматургією і відповідною дифузією жанрових моделей.

А. Клоччя в журналі "Молодняк" начепив на Є.Плужника типові ярлики: автор "Днів" – "дрібнобуржуазний інтелігент", виходець зі столипінського хутора, "останній з могікан буржуазної культури", його індивідуалістична філософія пов'язана з націоналістично-буржуазним оточенням, тематика в нього "хуторська", оспівує "обломовщину".

Отже, у літературній критиці 1920-х pp., попри фрагментарність рецензій, їхній схематизм й ідеологічні "лекала", названо провідні риси філософії та поетики Плужникової лірики, визначено його індивідуальний стиль як імпресіоністичний, уписано в контекст української (й частково загальноєвропейської) поезії XX ст.

Перший і єдиний прозовий твір поета – роман «Недуга» - зявився друком у 1928р. Присвячено його було досить поширеній на той час проблемі- коханню робітника-комуніста до жінки із «класово ворожого табору»

Також у романі порушується питання екзистенціалізму. Якщо поетів ліричний герой в переважній більшості усвідомлює самотність як ознаку людського існування, то головний герой роману Іван Орловець перманентно відчуває безпорадність людини перед життям. Відчуженість героя відбувається на всіх соціальних рівнях героя: і з дружиною, і на роботі, і з друзями. De jure в його житті все гаразд: він гарний керівник радянського підприємства, партієць та товариш, люблячий чоловік та переконаний комуніст, але de facto нещасливий у сухій реалізації цих пунктів.

Екзистенційний час, перенесений у роман, переносить людину в центр колопростору, її відчуття часу трагічне, натомість у поезії – профетичне, подане у тримірній єдності минулого-теперішнього-майбутнього. Майбутнє є не конкретним історичним часом (системою суспільно-економічних відносин), а трансцендентним. Елементи профетизму поет вніс і в роман, ставлячи головного героя на межу інтуїції, думок-мрій; тут категорії минулого та майбутнього подані пунктирно: минуле як ретроспективні спогади, стає преамбулою зародження лібідозних потягів. Лінія майбутнього прихована, радше окреслена автором, а не героєм, який обирає монтенівське розуміння часу “a propos”, тобто “жити доречно”. Ідеться про існування в неперервному переході моментів: від одного до іншого. Реципієнту невідомо, чи прийняв Іван Орловець теперішнє без змін, письменник на цьому місці залишив лакуну, тому минуле вже не впливає на розвиток нинішнього.

Існування героя в центрі колопростору, відчуття трагічності часу, його представлення як екзистенційної одиниці і в поетичному тексті, і в прозовому дає підстави говорити про взаємоектраполяцію категорії часу в творчості письменника.

У романі простежено дискурс лібідо, що відповідає часу, змінам у свідомості людини, пошукам нових моральних та естетичнихцінностей, інших моделей поведінки, зокрема і в приватній сфері, актуалізуючи любовнийкнтекст українського роману 20-х років. Філософсько-еротичний дискурс ХХ ст. наповнюється фізіологічно-психологічним змістом сексуальності, проголошеної єдиним джерелом мотивації людської поведінки (Зигмунд Фройд), любові як прояву архетипу позасвідомого (Карл Юнг). Розкриття цієї теми в романі “Недуга” Є. Плужника зумовлене активною дискусією про природу кохання. Автор роману провокує саме через концепт лібідо різного типу дискусії про філософію людського буття, різні життєві моделі, ставлення до інтимної сфери кожного.

Дискурс лібідо в романі “Недуга” Є. Плужник розкрито за допомогою теми «вигаданого кохання». Герой Є. Плужника наче вигадує собі кохання до Ірини Завадської, навіяне дитячими спогадами, яке радше є пристрастю, потягом, еротичною фантазією, зумовлені сексуальними комплексами, соціально-психологічною нестабільністю та внутрішньою фрустрацією.

Дискурс катастрофізму у творах Є. Плужника зумовлений переосмисленням масштабних зламів культурного буття людини, деструкцією класичної моделі культури. Екзистенційний катастрофізм – одна з характерних світоглядно-естетичних рис творчості Є. Плужника. Безпорадність людини перед абсурдом життям прочитується як у поезії автора, так і в його романі, де “самість” як ознака протистояння “масовій людині” дисонує з бадьорими розмовами про “будівництво” в салоні Ірини Завадської. Як і ліричний герой Є. Плужника, персонаж “Недуги” – не відлюдник, а мислитель-екзистенціаліст, що шукає шляху до людей, намагається зрозуміти абсурдність буття та невлаштованість людини у світі, переживає самотність як постійну ознаку людського існування, усвідомлює її як неминучість, черпаючи сили для майбутнього у своєму кривавому часі. Риси катастрофізму домінують у всій поезії Є. Плужника. Він не поділяє людей на “поганих” чи “добрих”, усвідомлюючи навколо весь біль занепаду морально-естетичних орієнтирів, наче піднімаючи питання вселюдської катастрофи, “яка вже розпочалася на його українській землі” (В. Моренець).

Отже, в контексті виокремлених дискурсів акцентовано на перенесенні певних смислів з поезії в прозу Є. Плужника. Проте зазначено, що візії катастрофізму набули ширшого звучання в поезії, а обігрування пристрасті з позиції “вигаданого кохання”, навпаки, домінує в романі письменника. З огляду на це, варто говорити про взаємоекстраполяцію мотивів, адже Є. Плужник не просто застосував художні контексти поезії та розширив їх у романі, а й, повернувшись до лірики, вдало екстраполював нові ідеї в площину поетичного тексту (остання зб. “Рівновага”).

Дата добавления: 2017-02-01