Контрольні питання і завдання 1 страница

ЛЮДИНА І СВІТ

Розділ другий

2.1. Багатовимірність відношення "людина - світ"

Отже, ми з'ясували в попередньому роз­ділі, що філософія являє собою теоретичну форму вияву й ствердження світогляду й водночас теоретичний спосіб його обгрунтування й удосконалення. Ця сутнісна спорідненість філософії зі світоглядом спричиняє те, що філософія не може не відтворювати у своєму змісті світоглядні проблеми, породжені фундаментальними протиріччями людського буття. Й найперше - необхідну пов'язаність людини зі світом, не­можливість для людини існувати поза ставленням до світу. Отож, і філософія, особливо зорієнтована на дослідження людського буття, має покладати відношення "людина - світ" як вихідну ланку своїх мислительних побудов.

^{2.1.1. Світ}
Ще у школі ми дізнаємося про те, що наші знання базуються на тезах, які сприймаються як очевидні й не потребують доведення. В геометрії їх називають аксіомами, в інших дисциплінах ними користувалися, навіть не виділяючи їх спеціально. Здавалося б, навіщо пояснювати, що таке число, світло, життя. Кожному це й так відомо. Зараз у курсі вищої математики ви вивчаєте безконечно малі, не вдаючися до розгляду того, що ж таке безконечність. І якщо математика ще й досі обходиться без строгого визначення! числа, а біологія - без загальноприйнятого визначення життя, то не дивно, що в нашому повсякденному житті, постійно відчуваючи й знаючи, що ми живемо у світі, ми навряд чи замислюємося над тим, що ж є отой світ. Коли ж мислити філософськи, нам без того не обійтись. Отож замислимося. Передусім звернімося по допомогу до етимології. Слово "світ" споріднене з такими словами, як "світло", "святий", "свій". Всі вони походять від слова "своє", "свій". Дослідження відомого палеопсихолога Б.Ф.Поршнєва свідчать про те, що поділ усього існуючого на "своє" та "чуже" сягає сивої давнини. Можливо, це перша форма усвідомлення людиною себе у світі. Для наших найдавніших предків "своє" було незмірно малим перед усім чужим. Але цього "свого" було достатньо, за умови, що "чуже" не увірветься в цю улаштовану ділянку безмежного буття. Через те таке велике (часом навіть магічне) значення надавалось огорожі, різним оперезкам, намистам, браслетам тощо. Отож, і наші краватки чи різні прикраси, враховуючи сюди й обручки, - це все згадка про магічну роль різноманітних символів "освоєння" буття. Огороджене чи взяте під захист магічною силою ставало вже "своїм", чимось на зразок одежі, - дійсним світом. Навіть в античній культурі з її розвиненою наукою й філо­софією межа сприймалась як щось суто позитивне, а безмежне - як щось безумовне, як деякий символ хаосу.
Отож, світ як певна реальність людського буття не тотожний тому світу, з яким ми маємо справу, скажімо, у фізиці. То є, власне, не світ, а всесвіт - певна сукупність реальних речей, явищ і процесів, досяжних для спостереження й ви­вчення людиною. Коли ж до реально існуючих і спостережуваних явищ додати всі можливі, то всі разом - все дійсне і можливе - буде охоплюватися поняттям "універсум".
Найперше, що можна сказати про світ, - це те, що він є. Хоч би яким був світ, - нехай навіть під знаком небуття, - він для мене існує. Адже навіть потойбічний світ сприймаєть­ся мною як світ, але за умови, коли я вірю в його існування. Щоправда, він існує лише тоді, коли я сам існую в ньому. Через те для людини, котра в потойбічний світ не вірить, він І не існує. Отже, світ є, але тільки там, де є людина, її І присутність, нехай навіть у вигляді віри, мрії, фантазії.
Друге, що спадає на думку, коли починаєш розмірко­вувати над сутністю світу, - це всеохопність його існування. Світ для мене - це все. Всі речі й процеси, що обступають людину, що обіймаються її поглядом і думкою, становлять реальний грунт наших уявлень і думок про світ. Але світ не можна охопити, переводячи погляд з однієї речі на іншу, дослухаючися до всіх звуків, принюхуючися до всіх приємних і неприємних пахощів тощо. Додаючи одну річ до іншої, на зразок натурального ряду чисел, ми ніколи не матимемо в результаті світ як певну визначеність буття, що існує в певній смисловій пов'язаності з людиною. Світ є ціле. Й саме тому він € невидимий і нечутний для людини. Його цілісність забезпечується й відкривається людині іншим способом, не таким, як окремі речі. Якщо окремі речі дані людині через чуття й сприйняття, то світ даний людині через смисл. Отже, спосіб, яким людині дано світ, - це смисл. Звідси світ є реальність, виділена й поєднана в цілісність певним смислом. Це безперервність і упорядкованість смислу.
На відміну від відчуттів, сприйняттів, уявлень, що у вигля­ді психічних образів відтворюють окремі ділянки й фрагменти буття, смисли мають життєво-практичний, а не пізнавальний характер, звернені до цілісності людини, сприяють цілісному у ствердженню її єства і поєднують її з фундаментальними структурами буття. Саме тому людина сутнісно поєднана зі світом і руйнується, коли ця єдність порушується. За влучним висловом німецького філософа Мартіна Хайдеггера (1889 - 1976), бути людиною означає бути у світі. Й справді, певна смислова подібність структури людських взаємин та об'єктивної упорядкованості буття взагалі завжди сприймалася й мислилася людьми як певна гарантія упорядкованості й виправданості їхнього життя. В народній творчості, в обрядах і традиціях, навіть у самій мові життя за принципом незалежності від світу подавалося з негативною оцінкою. Візьмемо для прикладу українське слово "пройдисвіт". Усі знають, що воно вказує на людину, не обтяжену сумлінням і почуттями обов'язку. Але в цьому ж слові виразно чуємо й ще одне значення: це людина, не обтяжена зв'язками зі світом, яка легко й безвідповідально переміщується в світі, не має свого остаточного місця в ньому. До того ж рух її у світі не має певного спрямування, не сповнений смислом.
Слід, проте, зазначити, що коли звільнення людини від зв'язків зі світом безперечно позначається на ній негативно, то це ще не означає, буцімто повна вкоріненість людини у світі гарантує їй спокій і зростання. Саме для зростання й удосконалення свого буття у світі людині потрібен певний смисловий простір. Щось на зразок того певного ступеня свободи, якого потребують для свого функціювання деталі кожного технічного пристрою. От чому в соціальному житті найбільш активними є ті, хто вписаний жорстко в наявні соціальні структури, хто в своїх думках і переживаннях, у прагненнях і надіях виходить за межі усталених духовних стереотипів. За умови запліднення їхніх прагнень істотним соціальним смислом такі люди стають носіями суттєвих зрушень у житті суспільства, а часом стають фундаторами нової соціальної реальності. Саме таку роль відіграли в житті ук­раїнського народу козаки. Пориваючи зі світом своїх дідів і прадідів, але зберігаючи пам'ять і почуття відповідальності щодо нього, вони йшли на саму межу тодішнього світу, який визначався для них як світ християнський. Засновуючи нові форми співжиття на межі двох світів, вони зберігали свою смислову єдність зі своїм батьківським світом через ідею батьківщини й православну віру, що зливалися для них в одне, стаючи для них смислом смислів. Саме тоді діяльність і дух козацтва визначили історичну долю України й головні риси української культури.
Не забудьмо, що козацтво відіграло таку визначну роль у створенні української державності та української культури саме тому, що козаки зберігали доглибний смисловий зв'язок зі світом своїх батьків і прадідів, зі своїм смисловим грунтом. Хто втрачав цей зв'язок (наприклад, навертався до мусуль­манства, як то зробив самозваний гетьман Суховієнко зі своїми прибічниками), той переставав бути козаком. Отже, самототожність людини своєю неодмінною умовою має спо­рідненість людини зі світом. При цьому можливості людини у встановленні дистанції щодо світу мають свою межу, за якою людина втрачає щось істотне й визначальне в осо­бистості, що робить її справді людиною. Світ є, а отже визначається щодо людини певною примусовістю. Ось як розмірковував над цією ситуацією іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Людина, зазначав він, вільна вибирати, жити їй чи не жити; але коли людина живе, вона вже невільна вибрати світ, в якому вона здобула життя, а разом з ним і своє місце у світі. Це, на думки Ортеги-і-Гассета, надає людському життю трагічного характеру, але разом з тим дає людині можливість виявити всю її людську велич у здійсненні свого призначення й відповідальності перед світом. Справді, людина не вибирає світ, в якому вона живе. Зректися свого світу - своїх батьків, вітчизни, друзів, своїх здібностей і нахилів, свого призначення - означає для людини відмовитися від свого власного єства. Проте людина може й мусить вибирати, як їй жити у світі, яким вибудовувати своє ставлення до світу. Й це стає можливим тому, що смисл як спосіб поєднання людини зі світом не є безбарвно-однорідним. Людина віднаходить свій людський смисл і в праці, і в материнстві, і в пізнанні, і в службовій кар'єрі, і в якомусь дивацькому захопленні, і в боротьбі, і в замкненому родинному житті тощо. Кожний такий смисл може бути розгорнений вчинками, думками, сподіваннями, стражданнями й радощами людськими в певний світ. Отож, можна говорити про світ дитинства, світ мистецтва, світ техніки тощо. Все, що становить для людини смисл, може бути фунтом для розбудови певного світу. Тому можна стверджу­вати, що людина живе у множинному світі. Доречно згадати, що сучасна фундаментальна наука дійшла думки про множинний характер фізичного світу. Чи випадковий цей збіг, чи в цій аналогії відтворена якась доглибна закономірність буття? Поміркуйте над цим. Останнім часом думка про те, що людина існує в множинному світі й що такий спосіб існування є суттєвим для неї, - ця думка набирає значення не тільки філософської ідеї, але й наукового факту. Зокрема, це можна сказати про соціологічну теорію відомого австро-американського соціо­лога Альфреда Шюца (1899 - 1959), котрий започаткував так звану соціологію повсякденності. Відзначаючи, що лю­дина у своєму житті стикається з багатьма рівноправними світами, Шюц, проте, вважає за потрібне зосередитися на дослідженні тільки двох - світу повсякденності й світу фантазії. Повсякденність характеризується особливим способом сприйняття й осмислення світу, що виникає й стверд­жується на грунті праці. Йому притаманні не затьмарений, ясний, напружений стан свідомості, цілісність особистої участі в світі, прагнення контролю за подіями, реалізація пе­редусім діяльного боку людського "я". У світі повсякденності людина мусить жити згідно з принципом належного, а не бажаного. Навпаки, світ фантазії грунтується радше на спогляданні, ніж на діяльності, тут домінує умовність, а не категоричність подій і ситуацій, а самі події не мають чіткої локалізації у просторі й часі. В світі фантазії послаблено увагу до життя, бракує серйозності й мобілізації внутрішніх ресурсів людини; натомість бажане підпорядковує собі належне, й межа між можливим і неможливим губиться. Формами конкретного ствердження світу фантазії є мистецтво, міф, казка, частково утопія. Й у всіх цих формах утілення світу фантазії завжди відчувається брак властивостей, притаманних світу повсякденності. Саме це, наголошує Альфред Шюц, і свідчить про вторинність світу фантазії й про остаточну смислову перевагу світу повсякденності. Спинимо свою увагу ще на одному світі - світі дитинства. В останнє десятиріччя він дедалі більше привертає до себе увагу фахівців з різних галузей людинознавства. Зауважимо, що педагогіка все ще займається лише певними перетинами світу дитинства зі світом дорослої повсякденності. В педагогіці є теорія навчання й теорія виховання, але немає теоретичної моделі цілісного світу дитинства. Виняток тут становить педагогічна діяльність нашого видатного педагога Василя Олександровича Сухомлинського. Що ж притаманне світові дитинства як такому?
Найперше, дитячий спосіб ставлення до світу відзна­чається яскравістю й безпосередністю життєвих вражень, гостротою переживань недієвості буття. В дитинстві людина, як ніколи пізніше, відкрита для смислоосягнення й смислотворення. Будь-який фрагмент "великого світу" може стати для дитини її власним світом. Згадаймо добре відомі нам змалечку пригоди Барвінка або казки Андерсена. А наші улюблені іграшки! Чи не були вони для нас друзями й охоронцями наших дитячих таємниць? Отож, і сьогодні світ дитинства зберігає для нас певну принаду спомином про якесь особливе, часом захоплююче, часом дивне, а часом і важке існування. Важливо не забути цей світ, зберігаючи можливість повернення до нього, а разом з тим - не надаючи йому більше прав, ніж має цей світ у житті дорослої людини.
По-друге, світ дитинства - це світ відкриттів, прилучення до нового, невідомого, навіть таємничого. Згадаймо книги Марка Твена, Валентина Катаєва, дитячі фільми й мультфільми. Перед нами світ пригод і подій, кожна з яких - маленьке звершення. Цим світ дитинства відмежовується від світу дорослої повсякденності. В дитячому вірші уславленої згодом поетеси Марини Цвєтаєвої це висловлено напрочуд одверто:

Мы взрослых за то презираем,
Что скучны и просты их дни.
Мы знаем, мы многое знаем
Того, что не знают они.

Серед того, що відкривається людині вперше в дитинстві, - і таємниця народження, і загадкова й жахаюча неми нучість смерті, і принада мрії, і вражаючий біль забуття тощо: Часом свіжість сприйняття й неупередженість погляду дозволяють дітям відкрити якісь додаткові нові можливості смислового спектра нашого ставлення до світу.
Нарешті, дитячому ставленню до світу притаманні від­критість, неупередженість, відвертість і довіра. Все це можна визначити як форми авансування - поза будь-яким серйозним розрахунком - суто людського ставлення. Такій позиції бракує реалістичності, й тому вона часто-густо потерпає під обману; але кінець кінцем вона справджується, бо прой­нята надією, а отже, спрямована у майбутнє. Непрактична дитяча довіра у своєму сутнісному вимірі являє собою по­стійний потенціал моральності й людяності та їх своєрідний "гормон зростання".
Зіставляючи світ повсякденності та світ фантазії, а пізні­ше, розглядаючи характерні риси світу дитинства, ми разом і вдруге навертали на те, що людина вільна продукувати гой чи той світ, йдучи за логікою віднайденого нею смислу але при цьому завжди зберігається її пов'язаність з її власне життєвим світом, який є визначальним щодо всього розмаїття смислів і можливо вибудовуваних на їхньому грунті світів. Увірвати поєднаність з цим первинним життєвим світом, який вона не вибирає, людина може тільки в стані тяжкого психічного захворювання. Й навпаки, штучний розрив такого зв'язку може спричинити хворобу - пияцтво, наркоманію, надмірне захоплення комп'ютерними іграми тощо.
"Великий" життєвий світ є первинним щодо інших світів, в яких віднаходить смисл і стверджує себе людина. Первинним тому, що він становить вихідну цілісність реальності, установлений лад відкритого щодо людини буття. Він ста­новить собою певну "форму форм", найзагальнішу упоряд­кованість, без якої була б неможливою будь-яка інша упорядкованість будь-якого світу. Його протилежністю виступає хаос - безладна й безтямна неупорядкованість. У кожній розвиненій культурі ми зустрічаємо міф про те, що творенню світу передував хаос. Розрізняються тільки способи перетворення хаосу на світ. Але обов'язковим для всіх космологічних міфів є сюжет про появу людини як певного смислового центру світу. Саме людина стає точкою перетину смислових ліній, перетворювачем і ретранслятором смислів. Таке її становище у світі створює не тільки поєднання її зі світом, але й деяке напруження між ними. Тому відношення між людиною та світом набуває дещо самостійного характеру, відзначається власними смисловими характеристиками. Отож, нам належить змінити масштаб нашого розгляду цієї проблеми й зосередитися на тій ланці людського буття у світі, яку можна назвати ставленням до світу.

^{2.1.2. Ставлення до світу}
Поняття "ставлення до світу" потрібне нам для того, щоб підкреслити змістовність, неоднозначність і суттєву диференційованість відношення "людина - світ". Воно вказує також на небайдужість його сторін одна щодо одної, на поєднання їх у смисловій взаємодії. Й сам характер цієї взаємодії певним чином відтворює географічні, історичні, культурні особливості життєвого світу людини, а разом з тим і рівень розвиненості людини, характерні риси, притаманні типу особистості, домінуючому в конкретному суспільстві. З іншого ж боку, характерний для конкретного типу культури тип ставлення до світу знаходить своє втілення у певній системі цінностей, у пріоритетних для конкретного суспіль­ства звичаях і традиціях, у способі життя, у мистецтві тощо. Скажімо, у східних культурах ствердився такий тип ставлення до світу, який відзначається зверненістю до світу. Людина тут не творить світ із себе, як то відбувається часто-густо в новоєвропейській культурі, особливо у XIX і XX сторіччях. Навпаки, вона прагне злитися зі світом, сповнювати себе смислом, віднаходячи його у світі. Кожний найнепомітніший витвір природи стає для людини джерелом смислу, дає їй матеріал для самообгрунтування й самотворення. Ось чому китайське й японське мистецтво вражає нас здатністю бачити цілий світ в одній квітці, ба навіть сухій гілочці, здатністю знаходити смислову спорідненість між далекими за смислом речами та явищами, відчувати лад і порядок у перебігу подій. Тому-то в китайській і японській поезії ми не зустрінемо особових займенників, а навпаки, у найпотаємніших, здавалося б, рядках ми відчуємо потяг до універсалізації людського переживання, до поєднання з ве­ликим світом природи й світом людських взаємин. Узагалі тенденція до універсалізму, до вияву й здійснення багатьох можливостей вельми характерна, наприклад, для японської культури. Але це не є універсалізм ренесансного типу, зорієнтований на концентрований вираз людських здібностей в одній людській особистості на зразок Леонардо да Вінчі або Дюрера. Притаманний усьому ладові японської культури потяг до універсалізму не пов'язаний з індивідуалізмом, не.ставить людину беззастережно в центр дійсності. Людина тут прагне максимально виявити себе задля більш повного ствердження інтересів і цілей тієї спільноти, до якої вона належить. Тому й у сучасному японському суспільстві заохочується передусім саме прагнення досягти максимуму в межах своїх особистих здібностей. Саме у цьому слід шукати коріння славнозвісного "японського дива".
Так само й характерні ознаки античної культури - цього справжнього джерела й справжнього грунту європейської цивілізації - багато в чому зумовлені тим типом ставлення до світу, який ствердився в Стародавній Греції в першій половині першого тисячоліття до н.е. На відміну від східно-азійського типу ставлення до світу, воно відзначається пев­ною рівновагою між людиною та світом. Світ для греків є водночас і предмет захопленого споглядання й спокійного розмірковування і разом з тим - предмет перетворюючої дії, ідеальне поле для здійснення людської діяльності. "Як кінь народжений для діла, віл - для оранки, собака - для пошуку, так людина народжена для двох речей - для умо-осягання й дії", - писав Арістотель. Саме смислова поєднаність у межах античного ставлення до світу діяння й споглядання і стала грунтом розквіту культури в античному світі, виникнення й розвитку розгалуженої системи наукового й особливо філософського знання, високого статусу культури в системі античного способу життя. Яскраво визначеною специфікою характеризується й ста­влення до світу, яке є грунтом культури Київської Русі. Йому притаманна насамперед виразна етична забарвленість, ак­тивна зверненість до внутрішнього світу людини. Не випадково пізніше українська філософська думка в своїх найбільш характерних національних рисах набуває характеру "філо­софії серця".
Отож, як бачимо, ставлення до світу відзначається тим, що має конкретний, культурно-історичний характер. У залежності від географічних, історичних та інших умов залученості людини до світу, особливостей побудови її життєвого світу в структурі ставлення до світу закріплюються ті чи ті смислові наголоси. Звідси різні способи смислоосягнення й смисло-творення, які, втілюючись у звичаях, традиціях, стандартах культурної творчості тощо, породжують те розмаїття культур і способів життя, яке забезпечує людині загалом можливість для ствердження її сутнісної універсальності й яке є для нас сьогодні запорукою збереження й подальшого піднесення людини як такої. Але це ж саме наводить на думку про наявність певних універсальних структур ставлення до світу, які забезпечують йому існування саме як ставленню до світу в будь-яких його конкретних формах.
Дещо ми вже відшукали, коли характеризували східно-азійський та античний типи ставлення до світу. Це - саме характер співвіднесеності людини та світу. Йдеться про сумірність людини й світу, збіг або розбіжність їх масштабу. І тут можливі три варіанти: 1) світ за своїми масштабами перевищує масштаб людини; 2) людина певним чином переважає за своїми масштабами світ; 3) людина і світ за своїм масштабом перебувають у стані певної рівноваги. Відповідно у першому випадку ставлення до світу виступає як стражденність, у другому - як діяльність, у третьому - як споглядальність або спілкування. Усі ці характеристики ставлення до світу не існують окремо, самі по собі. Вони являють собою сутнісні складові ставлення до світу, які, перетинаючися й взаємодіючи у різний спосіб, тим самим і створюють той чи той тип ставлення до світу. Стражденність виражає передусім включеність людини в буття. Як предметна істота, людина є неймовірно маленька частка буття. Вона може фізично існувати лише на невеличкій ділянці буття поміж вихорів його стихійних сил. Саме обмеженість можливостей буття людини у світі й дана їй у вигляді страждання. В принципі будь-що може спричинити страждання: спека й холод, склад повітря (наприклад, брак кисню або надмір сірководню), нестача їжі або води, контакт тіла з твердими предметами тощо. Проте це не означає, що у світі буяє стихія зла, спеціально спрямована проти людини. Просто буття саме по собі є надлишковим щодо людини. Й тільки упорядковане людиною буття не загрожує їй безпричинними стражданнями. Багато більше загроз для неї приховано в її соціальному бутті. Світ людських взаємин може породити й "прості" страждання, подібні до тих, що від них потерпає людина при зіткненні з природним буттям, і нові, суто людські страждання. Кожний, напевно, знає, що таке душевний біль, туга, турбота, сердечний неспокій тощо. Але, мабуть, найважче страждання - це те, яке спричиняє приниження людської гідності, насильство над думкою й сумлінням людини.
Отже, стражденність, на перший погляд, є суто негативною характеристикою буття людини у світі й як така мала б руйнувати саме ставлення до світу, людина повинна була б усіляко уникати страждань і всього, що хоч якось нагадувало б його. Але ж історія культури та й наше повсякденне життя цього не засвідчують. Ми їмо не тільки солодке, але й гірке. Ми знаємо очищуючу силу сліз і підносячу ідею співчуття в людських стражданнях. Тому виникли й існують трагедія в мистецтві, сповідь і покаяння в релігії, різні форми обрядового дійства, смисловим центром яких є страждання.
Отож, як засвідчує вся людська культура, стражденність становить невід'ємний бік буття людини у світі, сутнісну І кладову ставлення до світу. Страждання застерігає людину під надмірних зазіхань на залученість до буття, нагадує їй про обмеженість її можливостей щодо світу та й самої себе. Страждання попереджає про наявність негативно-людського u самій людині, робить її пильнішою й вибагливішою щодо себе та інших. До того ж страждання є невід'ємним моментом будь-якого людського зусилля, й цим засвідчує реальність (а не уявність) залученості людини до світу. При цьому поєднане з нашим зусиллям напруження сил, ба навіть страждання, надає вагомості нашим здобуткам, змушує цінувати будь-яке людське творіння й цим сприяє нагромадженню культурних цінностей, наслідуванню й спадкоємності в суспільному житті. Звичайно ж, смислотвірним значенням відзначаються лише ті форми стражденності, які не перевищують певної людської міри. Надмірне страждання руйнує суто людські структури - здатність до співчуття, почуття гідності, сумління тощо. Український народ надто пізнав на собі знелюднюючу силу страхітливого голоду й масового терору, щоб спинятися на цьому докладно. Зауважимо тільки, що той факт, що за певних умов страждання, яке називають нелюдським, призводить до "розлюднення" людини, свідчить про породженість суто людських структур саме в межах людського способу життя, на ґрунті людського ставлення до світу. Якби сумління, гідність, віра, моральність тощо були закладені в людину ззовні, наприклад, надійшли до неї через генетичні механізми з природного світу, вони не могли б бути зруйновані стражданням, особливо стражданням, соціальним за своїм походженням.
Проте, як уже було зазначено, людина не мириться зі своєю стражденністю, виробляє різні механізми її олюднення. Вже в цьому виявляється спрямування людини до подолання нею своєї обмеженості щодо світу. Бо сам спосіб буття людини у світі спирається на те, що деякі притаманні тільки їй можливості надають їй змогу перевершити масштаб свого предметного існування. Це здатність до цілепокладання й доцільної діяльності. Ідеально, в думці відтворюючи й перетворюючи світ і спираючи цю свою здатність на дедалі розгалуженішу систему знарядь своєї праці, людина реально здійснює своє буття у світі як таке, що переважає буття самого світу. Власне, перевершення людського масштабу над масштабом світу дається взнаки лише в новітній час, у так звану індустріальну добу, коли людська діяльність починає спи­ратися на таке універсальне знаряддя діяльності, яким є техніка.
З виникненням техногенної (тобто породженої технікою) цивілізації саме діяльність стала визначати собою той тип ставлення до світу, який утвердився в Європі, а потім і в індустріальних країнах в інших частинах земної кулі. Якщо раніше діяльнісна складова ставлення до світу розвивалася й культивувалася передусім у духовній культурі (особливо в мистецтві доби Відродження, в протестантизмі тощо), то останніми трьома сторіччями діяльність стала домінантою самого способу життя, всього ставлення до світу загалом. Діяльнісний екстремізм утілився в нестримній промисловій експансії, в схильності до вироблення й здійснення різних соціальних проектів, у прагненні значно підвищити інтенсивність людської життєдіяльності загалом. Результатом є екологічні й соціальні колізії, які ставлять сьогодні людство перед лицем глобального катаклізму. Діяльнісна стратегія поведінки людини у світі, грунтом якої є незбалансоване ставлення до світу, заводить людину в безвихідь. Прагнучи ствердити людину як володаря світу, вона кидає її в глибини стражденності, але не просвітленої й олюдненої культурою, а породженої й відродженої самою людською діяльністю, багато в чому штучно.
Але діяльність як ставлення до світу дає й певні можливості для подолання його вад і хиб. Адже ж діяльність може бути не тільки практичною - промисловою, технічною діяль­ністю. Це також і теоретична діяльність - пізнання; це й різні форми духовно-практичної діяльності - моральної, художньої, релігійної тощо. Саме завдяки здатності до пізнання, морального вибору, сподівання, надії та інших різновидів духовної діяльності людина здатна осягнути смислову недостатність діяльнісного ставлення до світу. Отже, йдеться про те, що завдяки знанню, моралі, релігійній вірі, художньому почуттю людина здатна оцінити важливість і необ­хідність для себе споглядання як сутнісної складової став­лення до світу.
Зазвичай у буденній мові слово "споглядання" зустрічається у парі з епітетом "естетичне". Але споглядання - як сприйняття речей або явищ самих по собі, без привнесення в них людських смислів - є також і неодмінним моментом пізнання. Певною мірою споглядання має місце і в релігійній практиці: споглядання ікон, тих чи тих релігійних реліквій, побожний погляд на світ узагалі як творіння Боже. Навіть у моральному житті, де годі шукати суто зорових аналогій, споглядання теж виявляє себе: бо як інакше, через які інші складові ставлення до світу можна визначити моральне співчуття, дослухання до голосу сумління, нарешті, дружбу, любов, кохання? Як бачимо, споглядання як вияв сумірності масштабів людини й світу відіграє важливу роль у людському житті. Воно є формою вияву й разом з тим підґрунтям вільного прилучення людини до буття, що лежить поза безпосереднім буттям. Отже, воно є грунтом, формою й засобом гармонізації людського буття, свідченням збалансованості людського ставлення до світу. Знаменно, що Григорій Сковорода, цей український Сократ, вбачав сутнісну спорідненість вільного самовияву й мудрого споглядання, що веде до гармонії зі світом. Прислухаємося лишень до його слова:

Здравствуй, мой милый покою!
Вовіки ты будешь мой,
Добро мне быти с тобою:.
Ты мой вік будь, а я твой.
О дуброва! О свобода!
В тебе я начал мудріть,
До тебя моя природа,
В тебе хочу и умріть.

Якщо діяльність як спосіб ставлення до світу живе передусім ствердженням якоїсь мети, а все їй доступне прагне перетворити на засіб або на матеріал, то споглядання, навпа­ки, стверджує здатність людини ставитися до світу й до кожної окремої його ланки як до самодостатньої цінності. Споглядання не містить у собі спонук до втручання у світ. Воно засвідчує необхідність для самої людини існування поряд з нею незалежного від неї буття. Саме тут слід шукати духовні коріння того, що називають сьогодні екологічним мисленням з його головною установкою на збереження. Для успішної екологічної політики замало тільки усвідомлення згубності суто технологічного ставлення до природи й лю­дини. Наша діяльність стане справді дбайливою, коли її скеровуватимуть не тільки розрахунок, але й сердечний щем за природною красою, почуття моральної відповідальності за все живе, за долю надбань минулих генерацій.
Отже, виходить, що споглядання не є ще останньою складовою ставлення до світу. Ми щойно переконалися: хоча споглядання й не спонукає до втручання у світ, воно все-таки спрямовує нас до того, щоб дбати про його збереження. А це означає, що ми визнаємо те, що ми споглядаємо, не тільки самодостатнім, але й сумірним з нами. Це наш "партнер", потреби й можливості якого ми повинні враховувати, щоб не втратити досягненого рівня ставлення до світу. Такий спосіб, участі людини у світі найбільш яскраво виявляється у взаєми­нах між людьми, в їх спілкуванні, коли воно грунтується на засадах рівноваги й толерантності. Отож, і виявлену четверту сутнісну складову ставлення до світу, яка немовби виростає із сполучення діяльності й споглядання, доречно буде назвати спілкуванням.
Специфіка означеного способу ставлення до світу полягає найперше в тому, що за своєю внутрішньою структурою й за характером свого здійснення це - діалог. А особливість діалогу полягає в тому, що його учасники не можуть бути засобом один для одного й не прагнуть здобути переваги або однобічні вигоди. В справжньому діалозі можуть виграти чи програти тільки обидві сторони разом. За своєю сутністю діалог - це партнерство, сумісна дія на грунті обопільного визнання самодостатності й самоправності кожного з учас­ників. Але це ще й обопільна відкритість, яка забезпечується взаємною довірою, готовністю запитувати, дослухатися відпо­віді й самому відповідати. Тим самим діалог являє собою народження й зростання смислу, а отже, й зміцнення пов'я­заності людини зі світом. Оскільки ж способом осягнення й розкриття смислів є не пізнавання, а розуміння, то для належної організації спілкування недостатньо лише знань, потрібне щось суттєвіше, ніж об'єктивні знання, яких цілком достатньо для успішної діяльності, але замало для достотного спілкування.
Усвідомлення спілкування як сутнісної складової ставлен­ня до світу й дослідження діалогу як форми його здійснен­ня - це набуток останніх тридцяти років, хоча традиція філософського осмислення спілкування бере свій початок ще від Фейербаха. Інтерес же сучасної гуманістики до діалогу в його буттєвому значенні зумовлений працями російського культуролога Михайла Бахтіна (1895 - 1975). Його ідеї, щойно викладені вище, набули широкого визнання в усьому світі. Воно й не дивно. Ситуація в світі така, що вимагає пошуку нових форм буття. Дедалі наполегливіше заявляє про себе необхідність співіснування - співіснування ідеологій, культур, народів, співіснування людини й природи, людини й техніки, можливо, співіснування різних цивілізацій. Й ще нагальнішим є питання: як саме вибудовувати співіснування, на яких засадах? І відповідь, яку може дати сучасна філософ­ська думка, буде такою: шляхом спілкування й діалогу, на засадах розуміння й порозуміння. Відомий французький вчений і філософ П'єр Тейяр де Шарден (1881 - 1955) у своїй книзі "Феномен людини" так визначив призначення людини у світі: "Пізнавати, щоб біль­ше могти. Більше могти, щоб більше діяти. Більше діяти, щоб повніше існувати". Ці слова сприймаються як справжній імператив, тобто як пряма вимога. Кожне розвинене описове знання за умови його змістовності й завершеності прагне свого практичного здійснення. Але для цього йому потрібно набрати характеру припису (правила, закону тощо). У філо­софському знанні це імперативи. Надалі у кожному розділі нашого курсу ми будемо відшукувати можливості для форму­лювання таких імперативів, які були б завершенням і концен­трованим виразом викладеного теоретичного знання. Наведені слова Тейяра де Шардена допоможуть нам сфор­мулювати закон повноти й цілісності ставлення до світу, або ж імператив повноти людського смислу:
Пізнавати - щоб могти! Могти - щоб діяти, спо­глядати й спілкуватися! Діяти, споглядати й спілкува­тися - щоб повніше існувати!

Дата добавления: 2017-02-01