Типи систем за окремими ознаками

План

6.1 Учень як суб’єкт педагогічної системи.

6.2. Професіографічний підхід до формування особистості учня професійно-технічного навчального закладу.

6.3. Педагог як суб’єкт педагогічного процесу.

6.4. Структура педагогічної діяльності.

6.5. Вимоги до інженера-педагога, зміст його теоретичної та практичної підготовок.

Література

1. Исаев И. Ф. Профессионально-педагогическая культура преподавателя. – М., 2002.

2. Коджаспирова Г.М. Педагогика. – М., 2007.

3. Сластенин В.А., Исаев И.В., Мищенко А.И. Шияков Е.Н. Педагогика. - М., 2002.

4. Васильев И.Б. Профессиональная педагогика. – Харьков, 2003.

5. Зязюн І.А. Педагогічна майстерність. – К., 2003.

6.1. Учень як суб’єкт педагогічної системи

Особливістю сучасного етапу розвитку освіти є те, що у процесі навчання відбувається взаємодія між педагогічним колективом та учнями професійно-технічного навчального закладу (ПТНЗ). В цих двосторонніх (суб’єкт-суб’єктних) стосунках учень виступає як суб’єкт навчання, тобто як такий, що проявляє активність, має і відстоює свою точку зору, яка враховується педагогами.

Виступаючи суб’єктом педагогічного процесу, учень впливає на мету виховання і навчання вибір методів, засобів, форм їх реалізації таким чином впливає на стратегію і тактику педагогічного впливу. Саме учень приймає чи не приймає педагогічний вплив, підтримує чи не підтримує, продовжує чи не продовжує розвиток у заданому педагогом напрямку.

Учень як суб’єкт педагогічного процесу впливає і на свою діяльність, оскільки:

· ставить і коригує особистісні цілі;

· усвідомлює мотиви діяльності;

· самостійно планує свою роботу.

При цьому необхідно розуміти, що учень як суб’єкт педагогічної системи процесу відрізняється від педагога як суб’єкта цього ж процесу. Провідна позиція педагога полягає у тому, що педагог повинен:

- володіти інформацією про учня (хроніка життя, мова, вчинки, епізоди з життя учня);

- визначати ступінь навіювання учня, враховуючи те, що:

· легко навіюваний учень невпевнений, емоційно не стійкий, піддається впливу,

· важко навіюваний учень впевнений в собі, емоційно стійкий, схильний до аналізу, трудно піддається впливу);

- вміти визначати ступінь тривожності учня, враховуючи, що:

· висока тривожність учня часто стає причиною неадекватної реакція на зауваження;

· низька тривожність часто межує з байдужістю;

- знати індивідуально-типологічні особливості учня та враховувати, що:

· слабка нервова система стає причиною швидкої втоми на заняттях;

· сильна нервова система проявляється в занадто великій активності учня;

· інертність нервової системи призводить до того, що учень не сприймає швидкий темп роботи, часові обмеження;

- розуміти причини важковиховуваності окремих учнів через:

· педагогічні помилки педагогів і батьків;

· дефекти психологічного і соціального розвитку;

· особливості характеру.

На основі розуміння цих особливостей здійснюється індивідуальний і диференційований підхід. Індивідуальний підхід передбачає врахування індивідуальних особливостей кожного учня. Диференційований підхід відбувається через врахування окремих особливостей певних груп учнів.

Значною мірою на формування особистості учня ПТНЗ як суб’єкта навчальної діяльності впливають наступні фактори розвитку:

1. 1. Спадковість – передача від батьків певних якостей. Причому, успадковуються задатки, а не здібності.

2. 2. Середовище – оточення особистості, де відбувається соціалізація (процес засвоєння людиною протягом життя соціальних норм і цінностей суспільства, до якого вона належить).

В процесі соціалізації учень ПТНЗ може виступати як:

· - об’єкт, тобто той, на кого спрямовані професійна, політична, сімейна та інші види соціалізації;

· - суб’єкт, тобто такий, що проявляє активність в процесі соціалізації;

· - жертва, що знаходить відображення в девіантній поведінці, підвищеному конформізмі, правопорушеннях та інших відхиленнях від норми.

3. 3. Виховання – впливає на взаємодію особистості учня ПТНЗ і середовища та забезпечує його розвиток.

4. 4. Активність учня ПТНЗ – знаходить відображення в його громадянській, політичний навчальній позиції.

6.2. Професіографічний підхід до формування особистості учня ПТНЗ

Існує декілька концептуальних підходів до формування особистості учня ПТНЗ. Розглянемо підхід, який передбачає врахування кваліфікаційних вимог. Згідно статті 33 Закону України «Про професійно-технічну освіту» кваліфікаційна характеристика випускника ПТНЗ – це сукупність вимог, які визначають його професійні знання, уміння, навички, що розроблені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері професійно-технічної освіти на основі кваліфікаційних характеристик професій.

Однак, вимоги до наявності професійно важливих якостей в даному випадку відсутні. Відсутні також вимоги до творчих здібностей і навичок творчої діяльності випускника системи профтехосвіти, які в подальшому повинні стати основою формування нових способів професійної діяльності.

Вільним від цього недоліку є професіографічний підхід до професійної підготовки учнів ПТНЗ, який є основою організації професійної підготовки і подальшої оцінки її якості. Професіограма – це чіткий опис будь-якої професії, представлений через систему вимог до людини, які містять якості і властивості особистості, особливості процесів мислення, а також комплекс знань, умінь, навичок, якими вона повинна оволодіти для того, щоб успішно виконувати професійні функції.

Професіограма містить наступні розділи:

1. Соціально-економічна характеристика професії:

1.1. Галузь народного господарства.

1.2. Потреба в кадрах.

1.3. Географія професії.

1.4. Тип організації, підприємства.

1.5. Форма організації праці.

2. Виробнича характеристика професії:

2.1. Мета праці.

2.2. Предмет праці.

2.3. Засоби праці.

2.4.Зміст праці.

2.5. Умови праці.

2.6. Організація праці.

2.7. Необхідні професійні знання, уміння, навички.

3. Санітарно-гігієнічна характеристика професії:

3.1. Ступінь ваги і напруженості праці.

3.2. Статеві і вікові обмеження.

3.3. Режим роботи і відпочинку.

3.4. Змінність роботи.

3.5. Завантаженість аналізаторів.

3.6. Несприятливі фактори.

3.7 Медичні протипоказання.

4. Вимоги професії до індивідуально-психологічних особливостей фахівця:

4.1. Нейродинамика.

4.2. Добова біоритміка.

4.3. Психомоторика.

4.4. Сенсорно-перцептивная сфера.

4.5. Пам'ять.

4.6. Увага.

4.7. Мислення.

4.8. Інтелект.

4.9. Емоційно-вольова сфера.

4.10. Риси характеру.

4.11. Професійно важливі якості.

5. Підготовка кадрів:

5.1. Тип навчального закладу.

5.2. Термін навчання.

5.3. Необхідні знання по загальноосвітнім предметам.

5.4. Перспективи професійного зростання.

Професіограма є ширшою ніж кваліфікаційна характеристика і врахування її вимог – основа пошуку підходів до формування учня ПТНЗ як фахівця.

6.3. Педагог як суб’єкт педагогічного процесу

По класифікації професій, пропозицій Е.А.Климовим, педагогічна професія відноситься до професії типу «людина-людина» і включає такі напрямки діяльності:

· перетворююча діяльність;

· керуюча діяльність;

· взаємодія з іншими людьми по задоволенню їхніх потреб, запитів;

· облік суспільних цінностей.

В професійних навчальних закладах педагоги підрозділяються на такі групи:

1. Педагоги, що здійснюють загальноосвітню підготовку.

2. Педагоги, що здійснюють професійну підготовку.

Таким чином, в рамках педагогічної професії має місце внутрішньопрофесійна диференціація. Кожен педагог має певну педагогічні спеціальність, спеціалізацію та кваліфікацію.

Педагогічна спеціальність – це вид діяльності у рамках педагогічної професії. Характеризується сукупністю знань, умінь, навичок, придбаних у результаті освіти й забезпечуючих підготовку і рішення визначеного класу професійно-педагогічних задач відповідно до кваліфікації.

Педагогічна спеціалізація – це вид діяльності в рамках педагогічної спеціальності. Пов’язана з конкретним предметом праці і конкретною функцією фахівця (напрямок - інженер-педагог швейного профілю).

Педагогічна кваліфікація – рівень і вид професійно-педагогічної підготовленості, що характеризує можливості фахівця в рішенні визначеного класу задач (фахівці, фахівці II категорії, фахівці I категорії, фахівці вищої категорії).

Діяльність інженера-педагога здійснюється переважно в закладах професійно-технічної освіти. Закон України «Про професійно-технічну освіту» (стаття 45) надає характеристику інженерно-педагогічним кадрам. Зокрема, до педагогічних працівників належать: викладачі, вихователі, майстри виробничого навчання, старші майстри виробничого навчання, інструктори виробничого навчання, методисти, практичні психологи, соціальні педагоги, керівники професійно-технічних навчальних закладів та інші працівники, які беруть безпосередньо участь в навчально-виховній роботі.

Згідно цього цього Закону педагогічною діяльністю в професійно-технічних навчальних закладах та установах можуть займатися особи, які мають:

· відповідну професійну освіту та професійно-педагогічну підготовку;

· моральні якості і фізичний стан, який дає змогу виконувати обов’язки педагогічного працівника.

6.4. Структура педагогічної діяльності

Педагогічна діяльність – вид соціальної діяльності, яка спрямована на передачу накопичених людством культури й досвіду, створення умов для розвитку особистості і її підготовки до виконання визначених соціальних ролей у суспільстві.

На відміну від батьків, громадських організацій, керівників, для педагога ця діяльність – професійна.

Серед основних видів педагогічної діяльності виділяють такі, як:

1. Виховна робота – це педагогічна діяльність спрямована на організацію виховного середовища і керування різними видами діяльності учнів з метою їх гармонійного розвитку.

2. Викладання – вид діяльності, спрямований на переважне керування пізнавальною діяльністю учнів.

Педагогічний процес передбачає єдність навчання і виховання. Виявлення специфіки основних видів педагогічної діяльності показує, що викладання і виховна робота в їх діалектичній єдності мають місце в діяльності педагогів будь-якої спеціальності.

Педагогічна діяльність багатофункціональна. Кожному компоненту педагогічної діяльності відповідають певні здібності.

Педагогічні здібності – сукупність якостей педагога, які забезпечують досягнення високих результатів в педагогічній діяльності.

Функціональними компонентами педагогічної діяльності, на думку Н.Кузьміної, є гностичний, проектувальний, конструктивний, організаторський і комунікативний компоненти.

Гностичний компонент пов'язаний зі сферою знань педагога (йдеться про знання не лише навчального предмету, а й засобів педагогічної комунікації, психологічних особливостей особистості, психології власної діяльності тощо).

Проектувальний компонент містить віддалені, перспективні цілі навчання та виховання, а також стратегії та способи їх досягнення.

Конструктивний компонент розкриває особливості конструювання педагогом власної діяльності та діяльності тих, хто навчається, з урахуванням близьких (урок, заняття, цикл занять) цілей навчання і виховання.

Організаторський компонент характеризує вміння педагога організовувати діяльність як тих, хто навчається, так і власну.

Комунікативний компонент розкриває специфіку взаємодії вчителя з учнями у контексті досягнення педагогічних цілей, забезпечення ефективності педагогічної діяльності.

Усі названі компоненти взаємопов'язані. Мало того, іноді вони досить сильно переплітаються.

А.І. Щербаков в педагогічній діяльності виділяє і такий компонент як дослідницька робота, яка вимагає наукового підходу до педагогічних явищ, володіння уміннями евристичного пошуку і методами науково-педагогічного дослідження, у тому числі аналізу власного досвіду і досвіду інших педагогів.

Педагогічна наука визначає вимоги до особистості педагога, що забезпечують його готовність до професійної діяльності. Насамперед до них відносяться педагогічний професіоналізм як сукупність особистісних характеристик людини, необхідних для успішного виконання педагогічної діяльності. Важливою характеристикою особистості педагога є професійна компетентність, яка передбачає єдність теоретичної практичної підготовки педагога до здійснення діяльності.

А.К. Маркова виділяє декілька видів професійної компетентності, наявність яких вказує на зрілість людини в професійній діяльності:

1. Спеціальна компетентність – володіння власне професійною діяльністю на досить високому рівні, здатність проектувати свій подальший професійний розвиток.

2. Соціальна компетентність – володіння умінням вести спільну професійну діяльність, співпрацювати, а також прийнятими в даній професії прийомами професійного спілкування; соціальна відповідальність за результатами своєї праці.

3. Особистісна компетентність – володіння способами особистісного самовираження й саморозвитку, засобами протистояння професійним деформаціям особистості.

4. Індивідуальна компетентність – володіння способами самореалізації і розвитку індивідуальності в рамках професії, готовність до професійно-особистісного росту, самоорганізації і само реабілітації.

Основою професіоналізму і професійної компетентності викладача вважають володіння педагогічними уміннями й навичками, які забезпечують грамотну і педагогічно доцільну організацію педагогічного процесу. Більш високою ступінню професіоналізму є педагогічна майстерність – сплав індивідуально-ділових якостей і професійної компетентності викладача, комплекс властивостей особистості, що забезпечують високий рівень самоорганізації професійно-педагогічної діяльності.

В своєму розвитку становлення педагога в професії формується через проходження таких етапів як:

· формування педагогічних умінь, які забезпечують ефективну організацію педагогічного процесу;

· формування педагогічного професіоналізму, який дозволяє результативно організувати педагогічного процесу;

· педагогічна майстерність – найвищій рівень організації педагогічного процесу.

Педагогічна майстерність – сукупність особистісних ділових якостей і професіоналізму. Це комплекс якостей особистості, забезпечуючи високий рівень самоорганізації професійно-педагогічної діяльності.

6.5. Вимоги до інженера-педагога, зміст його теоретичної та практичної підготовок

Процес оволодіння знаннями, вміннями і навичками становить пізнавальну діяльність учнів ПТНЗ, якою керує інженер-педагог. Роль інженера-педагога не обмежується поясненням нового навчального матеріалу. Вона полягає в тому, що він є насамперед організатором і керівником пізнавальної діяльності учнів, створює умови, за яких вони можуть раціонально і продуктивно вчитися (навчальна дисципліна, психологічний клімат, чергування занять, нормування домашньої навчальної роботи, поста­новка перед учнями мети і завдання). Контролюючи навчання, він повинен бути готовим допомогти учням, коли в них виникають труднощі. Водночас інженер-педагог є вихователем, дбає про розумовий, фізичний, духовний розвиток учнів ПТНЗ.

Щоб повноцінно здійснювати процес викладання, інженер-педагог має усвідомлювати загальну мету освіти і місце свого предмета в її реалізації. Оскільки загальною метою виховання є формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості, він визначає загальну освітню, виховну і розвиваючу мету свого предмета і кожного уроку.

Інженер-педагог повинен глибоко знати предмет на сучасному науковому рівні. Як зауважував А. Макаренко, учні вибачать своїм учителям і суворість, і сухість, і навіть прискіпливість, проте не вибачать поганого знання своєї справи.

Здійснення міжпредметних зв'язків у процесі навчання потребує від інженера-педагога певних знань із суміжних дисциплін. Особлива роль належить методичній підготовці інженера-педагога. Адже недостатньо мати знання зі свого предмета, треба вміти зробити їх надбанням учнів. Оскільки у процесі навчання реалізуються його виховна і розвиваюча функції, інженер-педагог повинен мати добру психолого-педагогічну підготовку, знати методику організації виховної роботи.

Міцні знання з методики, психології та педагогіки є ос­новою розвитку педагогічної майстерності. В удосконален­ні цієї майстерності важливим є досвід роботи інженера-педагога і його колег.

Для успішного викладання інженер-педагог повинен добре знати особливості учнів ПТНЗ, що є запорукою управління їх пізнавальною діяльністю.

Діяльність інженера-педагога в процесі викладання охоплює планування (тематичне й поурочне) діяльності; організацію навчальної роботи, діяльності, стимулювання активності учнів; здійснення поточного контролю за навчальним про­цесом, його регулювання, коригування. У цій справі інженеру-педагогу не обійтися без аналізу результатів своєї діяльності. Його діяльність у навчально-виховному процесі залежить від педагогічного такту і педагогічної тактики, які мали б узгоджуватися за рекомендаціями, які наводить М.Фіцула:

1. Пам'ятайте, що особистість учня виховується особистістю його наставників.

2. Поважайте людину в своїх учнях, оберігайте і розвивайте їхню гідність. Бережіть і свою гідність.

3. Не підкреслюйте без особливих потреб своєї зверхності над учнями. Розумна дистанція у ваших взаєминах з учнями необхідна, але педагог не повинен відгороджуватися від своїх вихованців.

4. Змінюйте свою техніку у взаєминах з учнями згідно
з їхнім віком, їх духовним ростом. Збагачуйте її новими
підходами.

5. Використовуйте увесь діапазон педагогічної стимуляції, але будьте щедрими на похвали і скупими на покарання.

6. Навчіться володіти своїм голосом, інтонувати своє мовлення, уникайте крику, вереску, бо вони свідчать не про силу, а про безсилля.

7. Уникайте рішень, у доцільності яких ви не впевнені, не приймайте рішень у стані роздратування, вдавайтеся до методу відстрочування, що дасть вам змогу розумно розпорядитися своїм правом, а учням розумно підкоритися йому.

8. Уміння контактувати з учнями — набувне, як і інші педагогічні вміння.

9. Поважайте індивідуальність учня, бажання утвердитись у групі, мати кращий статус. Успіх окрилює людину, неуспіх пригнічує. Шукайте привід похвалити учня, яким би педагогічне занедбаним він не був.

10. Покажіть учням усе краще, що єу вас (свої здібнос­ті, уміння, ерудицію, звички тощо), нічого не приховуючи, але й нічого не підкреслюйте. Навіть талант більше приваблює учнів, якщо він скромний.

11. Бережіть довір'я своїх учнів. Втрата довір'я одного учня пов'язана з ризиком втрати довір'я групи.

Таким чином, для педагога, що працює в системі ПТНЗ, важливі не тільки професійні знан­ня, а й особистісні якості, уміння вибудовувати довірливі, взаємовимогливі, взаємодоброзичливі відносини в колективі.

Тема 7. Основи систем та системного аналізу в педагогіці

Мета: сформувати у студентів: уявлення про значимість системного підходу для розвитку педагогічної науки; знання щодо поняття системи, типів систем та їх структурних елементів, типів міжсистемних та внутрішньосистемних зв’язків, сутності системного, діяльнісного підходів і системного аналізу та шляхів їх застосування у педагогіці; уміння розрізняти педагогічні системи за їх типами, розпізнавати структурні елементи систем та особливості зв’язків між ними, використовувати системний аналіз по відношенню до педагогічних об’єктів.

План

7.1. Поняття про системи та структури. Типи систем. Типи зв’язків між елементами систем.

7.2. Реалізація системного підходу до об’єктів діяльності, педагогічних об’єктів.

7.3. Сутність і застосування діяльнісного підходу в педагогіці.

Література

1. Безрукова В. С. Педагогика. – Екатеринбург, 1998.

2. Васильев И. Б. Профессиональная педагогика: конспект лекций для студентов инженерно-педагогических специальностей. – Х., 2003. – Ч. 1, 2.

3. Волкова Н. П. Педагогіка. – К., 2003.

4. Коджаспирова Г. М. Педагогика. – М., 2006.

5. Лозова В. І., Троцко Г. В. Теоретичні основи виховання і навчання. – Х., 2002.

6. Подласый И. П. Педагогика. – М., 2005. – Ч. 2.

7. Фіцула М. М. Педагогіка. – К., 2005.

7.1. Поняття про системи та структури. Типи систем. Типи зв’язків між елементами систем.

Поняття системи з середини ХХ ст. стає в науці ключовим. Розробкою теоретичних питань займалися радянські філософи І. В. Блауберг, В. О. Лек-торський, О. О. Малиновський, В. М. Садовський, О. І. Уємов, Б. С. Україн-цев, В. С. Швирьов, Е. Г. Юдін, педагоги В. Г. Афанас’єв, Н. В. Кузьміна, Т. О. Ільїна, О. Ф. Зотов та ін. Сучасне дослідження проблематики, що пов’язується з дослідженням систем, широко здійснюється на основі системного підходу в загальній теорії систем, різних спеціальних теоріях систем, в кібернетиці, систематиці, системному аналізі, синергетиці, теорії катастроф тощо. Поняття системи має широкий спектр використання, адже кожен об’єкт може бути розглянутий як система.

У науковій літературі існує понад 40 визначень поняття “системи”. Наведемо, перш за все, основні ознаки систем, виділені В. Г. Афанас’єв – визначним розробником теорії систем:

– наявність елементів (компонентів, частин), кількість яких повинна бути не менше двох;

– наявність структури, що забезпечує її збереженість. При цьому зміна одного елементу системи приводить до зміни інших;

– інтегративні якості (системність) – результат взаємодії елементів системи, за якої жоден окремий елемент не забезпечить такого результату;

– наявність функціональних характеристик в цілому та в окремих елементів;

– цілеспрямованість – налаштованість на досягнення певної мети;

– зв’язок даної системи з іншими (комунікативні властивості);

– керованість системи

Уточнимо поняття “структура”. Структура (лат. Structura – побудова, розміщення, порядок) – сукупність стійких зв’язків об’єкта, які забезпечують збереженість його основних якостей у внутрішніх та зовнішніх змінах. Структура є основною характеристикою системи, її інваріативним (незмінним) параметром.

Поняття структури використовувалося у науці досить давно, але отримало активний розвиток з середніх віків, до чого спонукали дослідження в галузі фізико-математичних та природничих наук. У сучасній науці поняття структури співвідноситься з поняттями система та організація. Найбільш широким з них є поняття системи, що характеризує всю множину проявів певного складного об’єкту: елементи, будову, зв’язки, функції та ін. Структура виражає лише те, що залишається незмінним при різних перетвореннях системи. Організація включає як структурні, так і динамічні характеристики системи, що забезпечують її цілеспрямоване функціонування.

Наведемо кілька найбільш поширених визначень поняття “система”.

Система ( грец.Sistema – ціле, складене з частин ) – сукупність взаємозалежних елементів, що утворюють стійку єдність і цілісність.

Система – це виділена на основі визначених ознак упорядкована множина взаємозалежних елементів, об’єднаних загальною метою функціонування та єдністю управління, і така, що виступає у взаємодії із середовищем як цілісне явище.

Примітка: під середовищем будемо розуміти сукупність суспільних, матеріальних, духовних та інших умов існування.

Система – цілеспрямований взаємозв’язок елементів що має нові інтегративні якості, відсутні у кожного з них, зв’язана з зовнішнім середовищем.

Суттєвим аспектом розкриття змісту поняття системи є виділення типів систем за різними ознаками (схема 3.1):

– за властивостями управління системи поділяють на три типи:

* неорганізована сукупність – зв’язки поверхові, несуттєві, випадкові;

* неорганічні – зв’язки більш суттєві, виникають нові якості, що не характерні для окремих її елементів;

* органічні – самодіють, самоорганізуються, саморозвиваються;

– за характером об’єктів ( субстанційна ознака ):

* матеріальні (цілісні сукупності матеріальних об’єктів), які поділяються на:

** неорганічної природи (фізичні, геологічні, астрономічні тощо);

** живі – від найпростіших біологічних систем (одноклітинних) до найскладніших біологічних систем (організми, види, екосистеми), які включають:

*** соціальні – типи та форми різноманітні (студентська група, громадське об’єднання, політична партія, народ тощо). Один з її типів – педагогічна система;

* абстрактні (продукти людського мислення) – поняття, гіпотези, теорії, наукові галузі і т. д.;

– за складністю структури:

* прості;

* складні;

– за кількістю елементів:

* малі;

* великі;

– за характером зв’язків:

* статичні – характеризуються незмінними параметрами протягом тривалого терміну функціонування (наприклад, газ в обмеженому посуді знаходиться у стані рівноваги);

* динамічні – змінюють свій стан у часі і можуть бути здатні (за наявності позитивних обернених зв’язків) до розвитку (наприклад, живий організм);

– за інформацієюпро зміни:

* однозначно детермінована – існує можливість визначення величин або інших значень параметрів її функціонування у будь-який час;

* імовірнісна – існує можливість лише передбачення ймовірності розподілу значень її змінних у наступні моменти.

– за характером взаємозв’язків з зовнішнім середовищем:

* закриті (обмінюються лише енергією, а не матерією з зовнішнім середовищем);

* відкриті ( здійснюєтьсяобмін і матерією, і енергією ).

Основною властивістю системи є її цілісність, яка реалізується через множину з в’язків. Існують різноманітні типи зв’язків у різних системах. Наприклад, у біологічних –просторові, функціональні, генетичні; у педагогічних – прямі, зворотні, різнорівневі та ін.

Сукупність різних зв’язків утворюють структуру та організацію системи. Зв’язки бувають:

– “ горизонтальні ” та “ вертикальні ”, що складають ієрархію рівнів системи;

– системоутворюючі – зв’язки управління. Вони різноманітні за формою, виражають ступінь “жорсткості” зв’язків рівнів системи і забезпечують її функціонування та розвиток. З авдяки управлінню, що є стабілізуючим, спрямовуючим фактором, системи виступають як упорядковані цілісності, що переборюють власне прагнення до руйнування, до первісного хаотичного стану.

У педагогічну науку поняття “педагогічної системи ” було введене Н. В.Кузьміною. Враховуючи багатогранність цього поняття, вона розглядає педагогічну систему як соціально обумовлену сукупність взаємодіючих між собою та з зовнішнім середовищем суб’єктів педагогічного процесу, зусилля яких націлені на формування особистості. Наприклад, навчальні заклади, фахівці, студентське наукове товариство (СНТ), педагогічний процес, навчальне заняття, виховний захід, учень, учитель та ін. становлять педагогічні системи:

Розглянемо особливості(ознаки) педагогічної системи:

Схема 7.1

		Системи

– складна (за рівнем складності);

– соціальна (за субстанційною ознакою);

– відкрита (за характером взаємодії з зовнішнім середовищем);динамічна, що саморозвивається (за ознакою мінливості);

– цілеспрямована (за наявності цілі);

– самокерована (за ознакою керованості).

Розглянемо, наприклад, структуру виховного процесу як системи (табл. 3.2). У якості прикладу системи можна привести структуру діяльності, яку О. М. Леонтьєв та інші розглядають як систему: потреба → мотив → ціль → підціль → задача → підзадача → дії → операції → продукт.

Дата добавления: 2017-02-01