Структурна будова та засади функціонування фінансової системи

Призначення і специфічні ознаки сфер та ланок фінансової системи. 10

Структурна будова та засади функціонування фінансової системи. 1

Тема. ФІНАНСОВА СИСТЕМА

Системы микроклимата

В группу систем искусственного микроклимата входят судо­вые системы отопления (парового, водяного, воздушного, электри­ческого), вентиляции и кондиционирования воздуха (комфортного, технического). Эти системы предназначены поддерживать в судо­вых жилых, служебных и специальных помещениях параметры воздуха, регламентированные Санитарными правилами для мор­ских судов.

Характеристики воздуха судовых помещений, оптимальные для производительной работы и хорошего отдыха, определяются глав­ным образом температурой и влажностью. Некоторые судовые по­мещения, а также отдельные приборы и аппараты для нормального функционирования должны получать определенное количество воздуха с заданными параметрами.

Фінанси являють собою досить складне суспільне явище. Во­ни охоплюють широку гаму обмінно-розподільних відносин, які відображаються в різноманітних грошових потоках. При єдиній сутності цих відносин у них виділяються окремі елементи, які мають свої характерні ознаки й особливості. Вивчення фінансів ґрунтується як на розумінні їх необхідності, сутності й ролі у су­спільстві, так і на детальному засвоєнні конкретних форм фінан­сових відносин.

Форми фінансових відносин — це виокремлені за певною ознакою складові фінансів. Сукупність цих складових визначає­ться терміном «фінансова система». Як і будь-яка інша система, вона є не простим набором окремих елементів, а сукупністю вза­ємозв'язаних елементів, що мають однорідні ознаки.

Фінансова система розглядається з двох сторін: за внутріш­ньою (змістовою) структурою й організаційною будовою.

Внутрішня структура фінансової системи відображає об’єктивну сукупність фінансових відносин і є загальною для всіх країн. Вона складається зі сфер і ланок. Сфера характеризує уза­гальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин, а ланка — їх відособлену частину.

Сьогодні як у визначенні фінансів, так і у виокремленні їх складових, що становлять основу формування внутрішньої стру­ктури фінансової системи, немає єдиного підходу. Але це має цілком логічне пояснення. Фінанси, як було показано раніше, до­сить різнобічне явище, що має різні ознаки. Тому, беручи за ос­нову структуризації відмінні ознаки — суб'єкти фінансових від­носин, фонди грошових коштів, рівень економічної системи, фінансові органи та інституції, — вчені по-різному характеризу­ють і склад фінансової системи.

За будь-якого під­ходу слід, по-перше, дотримуватись єдиної ознаки, а не кількох відразу. По-друге, слід враховувати, що фінанси — це завжди певною мірою організовані відносини — чи у законодавчій, чи в інструктивній, чи у статутній, чи у договірній формах. Відповідно виділення їх окремих складових може бути обґрунтоване тільки за наявності таких організаційних засад.

Вибір ознаки структуризації фінансів має базуватися на пов­ному відображенні усієї сукупності фінансових відносин. Якщо за основу структуризації взяти суб'єктів фінансових відносин — юридичних та фізичних осіб і державу, то у фінансах можна ви­ділити такі складові: фінанси громадян (сімейні фінанси, або фі­нанси домогосподарств), фінанси підприємств, державні фінанси. Але така структура, по-перше, неповна, бо не включає міжнарод­них фінансів (а це в умовах глобалізації економіки просто неправильно), а, по-друге, не до кінця обґрунтована, оскільки фінанси громадян (сімейні фінанси) не мають організаційних засад і тому не можуть виділятись як окрема сфера чи ланка. Якщо за основу структуризації взяти фонди грошових коштів, то відразу випадає певна частина фінансових відносин, що має канальний, а не фон­довий характер. Це насамперед стосується фінансів підприємств, де процес формування грошових фондів не є обов'язковим. Прийняття ж за основу структуризації фінансових органів та інституцій взагалі неправомірне, оскільки характеризує організаційну, а не сутнісну сторону фінансів. Воно може і повинно використову­ватися тільки при розгляді організаційної структури фінансової системи.

Отже, перелічені вище ознаки не забезпечують такої структу­ризації, яка б відображала всю сукупність фінансових відносин.

Найбільш доцільно в основу структуризації фінансів покласти рі­вень економічної системи (схема 1), виділивши відповідні сфери фінансів: на мікрорівні — фінанси суб'єктів господарювання (підприємств); на макрорівні —державні фінанси; на рівні світо­вого господарства — міжнародні фінанси, і на узагальнюючому рівні забезпечуючу сферу — фінансовий ринок. Кожна з цих сфер має відповідне організаційне забезпечення, кожна рівнева сфера — певний склад доходів та видатків (витрат) та свою спе­цифічну схему організації фінансової діяльності, а фінансовий ринок — форми фінансових ресурсів та методи торгівлі ними.

Виділення ланок проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду грошових коштів, або специфічних форм і методів фінансових відносин.

Сфера фінансів суб'єктів господарювання відображає рух грошових потоків підприємств. Оскільки вони мають загальні принципи організації і методи здійснення фінансової діяльності, то ця сфера не поділяється на окремі ланки, існують певні особливості, пов'язані з формою власності та галузевою специфікою. Однак вони не настільки суттєві, щоб на їх підставі виділяти окремі ланки. Ці особливості впливають на організацію фінансових відносин, але не змінюють їх сутності.

Сфера державних фінансів, що характеризує фінансову діяль­ність держави, поділяється на такі ланки: бюджет держави, державний кредит, фонди цільового призначення, фінанси держав­них підприємств.

Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільно-обмінні відносини та централізацію ресурсів на світовому рівні. Вона складається з двох частин — міжнародних фінансових від­носин та безпосередньо міжнародних фінансів. Міжнародні фінансові відносини опосередковуються через міжнародні розра­хунки, які, у свою чергу, ґрунтуються на використанні двох валют і встановленні валютного курсу. Нині процеси курсоутворення, купівлі та продажу необхідних валют пов'язані з функціо­нуванням валютного ринку, який формує специфічну ланку між­народних фінансів. Безпосередньо міжнародні фінанси включають дві ланки — фінанси міжнародних організацій та міжнародні фінансові Інституції.

Сфера фінансового ринку охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару. За формою ресурсів фінан­совий ринок поділяється на ринок грошей і ринок капіталів. Функціонування фінансового ринку забезпечується через від­повідні інституції -— банки, інституційні інвестори, фондові біржі.

Відособленою ланкою фінансової системи є страхування. Воно не належить до конкретної сфери і займає проміжне місце між мікро- і макрорівнями.

Внутрішню структуру фінансової системи відображено у схемі 2.

Розглядаючи внутрішню структуру фінансової системи, не­обхідно враховувати регіональний аспект її побудови. З цих по­зицій розрізняють національні, регіональні та світову фінансові системи.

Національні фінансові системи відображають структуру фі­нансів окремих країн. До їх складу входять:

— фінанси суб'єктів господарювання;

— страхування;

— державні фінанси;

— внутрішні валютний та фінансовий ринки.

Світова та регіональні фінансові системи складаються з двох рівнів:

— національні фінансові системи країн світу чи окремого регіону;

— міжнародні фінанси, які відображаються у централізованих на світовому чи регіональному рівнях коштах та фінансових ресурсах.

До складу міжнародних фінансів належать:

— фінанси міжнародних організацій;

— міжнародні фінансові інституції;

— міжнародні валютний та фінансовий ринки (провідні банки та фондові біржі, що здійснюють операції в усьому світі чи певному регіоні).

Побудова фінансової системи виходить з необхідності вирі­шення таких завдань:

— формування, концентрація та оптимальне розміщення достатніх для виробництва певного обсягу ВВП фінансових ресурсів;

— досягнення максимальної ефективності використання наявних фінансових ресурсів —- максимізація обсягів виробленого ВВП на основі вибору раціональної структури форм фінансового забезпечення;

— установлення оптимальних пропорцій розподілу та перерозподілу виробленого ВВП з метою повного забезпечення потреб громадян, підприємств, держави;

— всебічне сприяння залученню усіх тимчасово вільних коштів та отриманих доходів через інституції фінансового ринку на потреби фінансового забезпечення виробництва ВВП;

— формування страхових фондів з метою забезпечення відшкодування втрат фінансових ресурсів і доходів та встановлення максимальних передумов для використання коштів даних фондів у кругообігу ресурсів.

Функціонування фінансової системи, що ґрунтується на круго­обігу фінансових ресурсів, в узагальненому вигляді (абсолютно всі зв'язки і грошові потоки відобразити надзвичайно складно) зображені на схемі 3.

Ці ресурси зосереджуються безпосередньо на підприємствах та у суб'єктів фінансового ринку — комерцій­них банків та інституційних інвесторів (інвестиційних фондів і компаній). Водночас ці суб'єкти є, по суті, фінансовими посеред­никами між продавцями та споживачами фінансових ресурсів. При цьому значну частину ресурсів як інституційних інвесторів, так і особливо банків, становлять розміщені у них тимчасово ві­льні ресурси й доходи підприємств. Певна частина ресурсів спрямовується у страхові фонди, однак надалі вони можуть вико­ристовуватись у кругообігу через інституції фінансового ринку.

На основі використання фінансових ресурсів на підприємст­вах створюється ВВП, певна частина якого набуває форми цент­ралізованих доходів (централізується державою в бюджеті та ці­льових фондах), а інша — форми Індивідуальних доходів підпри­ємств (прибуток) та робітників і службовців (заробітна плата).

Значна частина індивідуальних доходів спрямовується на за­безпечення поточних потреб підприємств і громадян. Решта на­буває форми нагромаджень підприємств і заощаджень громадян, які є потенційними джерелами інвестицій. Інвестиції прямо або через систему фінансового ринку спрямовуються на збільшення обсягів фінансових ресурсів підприємств, що, у свою чергу, є пе­редумовою для забезпечення зростання обсягів ВВП.

Основна частина централізованих у бюджеті та в цільових фондах коштів теж витрачається безпосередньо в країні на фі­нансування поточних потреб. Певна ж частка видатків, пов'яза­них з економічною діяльністю держави, спрямовується на інвес­тиції у формі капітальних вкладень і в такий спосіб прямо сприяє зростанню фінансових ресурсів. Крім того, залишки коштів бю­джету і цільових фондів, що зберігаються в установах комерцій­них банків, є джерелом формування ресурсів цих банків.

За рахунок бюджету здійснюються платежі до міжнародних організацій та міжнародних фінансових інституцій. У свою чер­гу, міжнародні фінансові інституції надають фінансову допомогу тій чи іншій країні, яка може надходити до бюджету (на фінансу­вання дефіциту), центрального банку (на формування валютних резервів) та безпосередньо суб'єктам підприємницької діяльності (на кредитування інвестиційних проектів).

Процес формування бюджету також може бути пов'язаний з функціонуванням фінансового ринку, на якому держава є пози­чальником (коротко-, середньо- та довгострокові державні пози­ки на покриття бюджетного дефіциту, або на цільові проекти). Таке запозичення зменшує обсяги фінансових ресурсів, які мо­жуть спрямовуватися на виробництво ВВП, І доцільне за умови забезпечення достатньої ефективності використання залучених з фінансового ринку коштів.

Досить тісний взаємозв'язок у фінансовій системі існує між бюджетом та центральним банком з приводу надання і погашення кредиту на фінансування бюджетного дефіциту. Крім того, через бюджет може регулюватися фінансова діяльність банку — пере­вищення доходів над видатками спрямовується в бюджет, а недо­статність доходів забезпечується бюджетними асигнуваннями.

З наведеної, навіть у спрощеному вигляді, схеми видно, наскіль­ки складним є функціонування фінансової системи і як важливо забезпечити надійне управління нею. На схемі чітко простежує­ться, по-перше, забезпечуюча роль фінансового ринку, на якому зосереджується переважна частина фінансових ресурсів, по-друге, координуюча роль бюджету, в якому пересікається значна частина грошових потоків. Базовою ж сферою фінансової системи є фінанси підприємств, які через мобілізацію достатніх фінансових ресурсів забезпечують виробництво ВВП у необхідних обсягах.

Із схеми також чітко видно, що фінанси — це єдиний орга­нізм, єдина система взаємопов'язаних відносин. Виокремлення з цієї системи якогось елемента тільки послаблює фінансову сис­тему. При цьому дія усіх складових має бути скоординованою і синхронною, підпорядковуватися єдиним завданням і цілям. Фі­нансові ресурси, на яких ґрунтується функціонування фінансової системи, є єдиними за сутністю і призначенням. Вони можуть мати різні форми, переходити з однієї форми в іншу, але це єди­ний фінансовий потенціал суспільства. Маса сформованих у су­спільстві доходів залежить від обсягу виробленого ВВП. Доходи можуть розподілятися і перерозподілятися між ланками і сфера­ми фінансової системи, однак їх маса при цьому не змінюється. Усе зазначене свідчить, що й управління фінансами має бути узгодженим на основі єдиної фінансової політики держави.

Головним завданням побудови національної фінансової системи є забезпечення максимальної мобілізації наявних у суспільстві фінансових ресурсів та залучення при об­ґрунтованих потребах їх ззовні, установлення передумов для їх ефективного використання і максимізацїї на цій основі виробництва ВВП. Рух грошових потоків через ланки та сфери фінансової системи повинен сприяти форму­ванню у кожного суб'єкта доходів, що відображають його продуктивність і є достатніми для забезпечення потреб його діяльності

Організаційна структура фінансової системи — це сукуп­ність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами. Необхідність розподілу і перерозподілу ВВП є об'єктивним явищем, форми і методи фінансових відно­син відображають установлену у світовій практиці внутрішню структуру фінансової системи. Разом з тим рух грошових потоків здійснюється не сам по собі, а спрямовується певними управлінсь­кими структурами, юридичними і фізичними особами. Це суб'єк­тивна сторона побудови фінансової системи, яка, маючи певні закономірності, відображає умови конкретної країни.

В основі формування органів управління фінансовою систе­мою лежить її внутрішня структура. Загальне керівництво фінан­совою діяльністю в будь-якій країні здійснюють органи держав­ної влади й управління.

До організаційного складу фінансової системи України входять:

а) органи управління: Міністерство фінансів; Державна податкова адміністрація; Державна контрольно-ревізійна служба; Державне казначейство; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Рахункова палата; Аудиторська палата; Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування; Українська державна Інноваційна компанія;

б) фінансові інституції: Національний банк; комерційні банки; страхові компанії; небанківські кредитні установи (кредитні спілки, ломбарди тощо); міжбанківська валютна біржа; фондові біржі; інституційні інвестори.

Фінансові органи та інституції можуть бути згруповані в чоти­ри блоки. Перший блок становлять органи, які функціонують у сфері бюджету держави. Це насамперед Міністерство фінансів України та Державне казначейство і Державна контрольно-реві­зійна служба. До цієї ж групи також належить Державна податкова адміністрація. Другий блок становлять контрольно-регулюючі ор­гани — Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Аудиторська палата й аудиторські фірми. Тре­тій блок становлять фінансові інституції, які працюють на фінан­совому ринку: Національний банк України і комерційні банки, міжбанківська валютна біржа, фондові біржі, інституційні інвесто­ри, страхові компанії. До четвертого блоку входять органи упра­вління цільовими фондами: Пенсійний фонд України, фонди соці­ального страхування, Українська державна інноваційна компанія.

Існує досить складна схема взаємозв'язку органів управління фінансовою системою з її окремими сферами й ланками:

Дата добавления: 2017-02-01