Соціальний зв'язок

І

■»

види соціальних спільностей людей; по-перше, соціально-станові спільності людей — класи, соціальні верстви, соціальні групи тощо; по-друге, національно-етнічні; по-третє, трудові колективи (соці­ально-професійні об'єднання, групи та ін.); по-четверте, сім'я (соці­ально-демографічні групи), соціально-територіальні (поселенські) групи та ін.

Природно, у спільність об'єднуються люди, які мають схожі, од­накові функції і обумовлені ними статуси соціальних ролей, куль­турні запити, етнічні ознаки та ін. Соціальна спільність має особли­вості: по-перше, спільність перебуває в постійному розвитку, зазнаючи змін, самовідновлення; по-друге, для спільності характер­ний певний набір соціальних цінностей, інтересів, норм, що регулю­ють взаємодію; по-третє, спільність відіграє в суспільстві певну, свою роль, має ролеву структуру. Прагнення до переваг солідарності, об'єд­нання зусиль частіше й лежить в основі соціальної спільності, інди­віди, які утворили спільності, якісно підвищують ефективність своїх індивідуальних дій, здатність до вдосконалення своїх інтересів, ви­живання. Так, мобільною, активною силою, здатною ефективно роз­вивати культуру, економіку тощо, виступають індивіди однієї етніч­ності, об'єднані в націю, сповнені єдиною національною ідеєю і розвинутим почуттям національної самосвідомості, організовані по­літично в єдину національну державу. І навпаки, відставання роз­витку спільності, солідарних зв'язків між представниками того або іншого етносу посилюють небезпеку втрати етнічної самобутності, згасання національної культури, державності та ін. Україна, що пе­ребуває в глибокій економічній, соціальній, політичній кризі, шукає різні шляхи виходу з кризового стану. Та біда в тому, шо економічні реформи, формування державності здійснюються зверху, без широ­кої підтримки низів.

Загальнонаціональна українська ідея, суть якої полягає в рефор­муванні суспільства економічно, політично, культурно і соціально, не оволоділа всім населенням України, і пропоновані зверху рефор­ми повисають у повітрі, іноді взагалі не знаходять всебічної підтрим­ки низів. Від ефекту солідарності, що надається індивіду спільністю, залежить і стійкість соціальних зв'язків у спільності. Звичайно ж, ефект може бути явним, очевидним або прихованим, зовнішньо не проявлятися для індивіда, може проявлятися не досить швидко, а може і проявлятися через певний проміжок часу та ін. Але те, на­скільки винагородження позитивного ефекту участі індивідів і спіль­ності перевищує витрати, плату за координацію зусиль індивідів, за їх готовність жертвувати в окремих випадках своїми прямими інте­ресами, залишається головним критерієм результативності та стій-

• будь-якої спільності. Проте ніяк не можна ставити під сумнів необхідність самої координації зусиль між індивідами, участі їх у пільностях, індивідуальну доцільність формування соціальних спіль­ностей У індивіда в межах спільності виникає повне коло намірів, лей зобов'язань, сподівань, що прямо з особистими потребами не поєднані, але виражають ті моменти, що забезпечують ефективніше функціонування спільності як соціального об'єднання.

Щорічно в Україні публікуються статистич-
Разноманітність _н- _н- _{0 що ст}і_льки__{т0 є} робітників,

спільностей ^г

селян, студентської молоді, стільки-то фер­мерів, кооператорів, бізнесменів та ін. Часто дані свідчать про чи­сельність тієї або іншої соціальної спільності, соціальної верстви, професійної групи тощо. Та справа в тому, що статистика не визна­чає соціальних спільностей, їх чисельність, а здебільшого виділяє якусь безліч, тобто людей за якоюсь спільною ознакою, наявністю між ними соціальних зв'язків. Розрізняють і соціальні категорії: про­фесійні, вікові, майнові та ін. Але під соціальною спільністю розумі­ють лише групи людей, об'єднані соціальним зв'язком. Якщо ж ура­хувати, що соціальні групи формуються на базі певних об'єктивних обставин, то належність до соціальної групи пов'язана з об'єктив­ним становищем людей у системі соціальних зв'язків, здійсненням певних соціальних ролей. Важливими вихідними соціальними спіль­ностями є національно-етнічні об'єднання, які виникають на грунті спільності історико-географічного походження культури, і демогра­фічні, пов'язані з соціально-біологічною природою людини. З роз­витком суспільства з'являються спільності, пов'язані з диференціа­цією трудової діяльності, із специфікою соціально-економічного становища, розвитком поселенських об'єднань, спільностей. Якщо ж існують переважно два типи зв'язку: соціальні контакти та соці­альні взаємодії, то можна виділити і два основних типи соціальних спільностей. Існують і інші соціальні об'єднання: соціальна верства, соціальна група та ін.

У сучасному суспільстві функціонує безліч соціальних груп. Соціальна верства, група — люди, між якими здійснюються певні контакти, спілкування, є спільні інтереси, потреби, цінності, мета. Спільність, в основі якої лежать зв'язки типу взаємодії з приводу об'єднання, солідарності, узгодженості спільних зусиль, становлять соціальну групу. Безліч соціальних груп у суспільстві обумовлена Різноманітністю ознак вирішуваних ними завдань і проблем. Адже об'єднують людей у спільності професійні інтереси, релігія, етнічні ознаки та ін. Соціальні групи розрізняються між собою й іншими ознаками, особливостями, властивостями. Так, є соціальні групи,

для яких характерна наявність безпосередніх особистих взаємодій, контактів. Бувають малі і великі соціальні групи (класові, територі­альні, національні), спільності, формальні та неформальні. Виділя­ються і соціальні групи за метою, тобто групи навмисно створені, сформовані для вирішення тієї або іншої групової єдиної мети. Мета може бути господарська (підприємство, комплекс, цех та ін.), на­уково-дослідницька (науково-дослідний інститут, лабораторія, конс­трукторське бюро та ін.), політична (політична партія, суспільно-політичні рухи та ін.), освітня тощо. Наявність більш або менш жорсткої системи взаємних прав і обов'язків учасників соціальної групи, контролю за додержанням зобов'язань, угод, поділ функцій, статусів і ролей учасників спільності й обумовлює навмисність ство­рення за метою конкретних та інших соціальних груп.

Соціальна група: Становлення соціальної спільності - гру-

внутрішні зв'язки ^пи — тривалий і складний процес її визріван-

ня, що пов'язаний з усвідомленням свого ста­новища, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідо­мості та норм поведінки. Група стає соціально зрілою тоді, коли усвідомлює свої інтереси, цінності, формує норми, мету та завдання діяльності. Саме усвідомлення інтересів перетворює групу людей та самостійний суб'єкт соціальної дії. Соціальній групі як типу соціаль­ної спільності властиві основні, важливі ознаки. Однією з ознак гру­пи є взаємодія і регуляція інтересів, цінностей, потреб і самих дій щодо їх реалізації, що відрізняється багатошаровістю, багатоманітністю. Соціальна група виникає там і в таких обставинах, де є стійка мережа контактів між індивідами. До того ж, не має значення, з якого конк­ретного приводу встановлюються контакти: реалізація ідеалів, по­шук засобів життя, корисні інтереси, злочинний задум, взаємна сим­патія. Важливо те, що об'єднання індивідів стає як цілісність суб'єкта. Соціальне життя, безсумнівно, відтворюється, підтримується діями саме спільностей.

Отже, індивіди мають потреби в спілкуванні, створенні об'єд­нань, груп здебільшого з метою задоволення життєво важливих по­треб. У сучасних умовах є дуже мало справ, прагнень, що реа­лізуються, досягаються власними зусиллями. Правда, належність до групи вимагає і певних обмежень, наприклад, свободи поведінки, індивідуальних прав, дотримання групових вимог і норм. Баланс над­бань і втрат від участі в групі в різних ситуаціях різний. До того ж, кожен належить до кількох груп, вихід з групи, розрив з нею може обернутися нереалізованістю сподівань, прагнень і суб'єктивним неприйняттям тих або інших норм, джерелом яких є група. Важливу роль у формуванні соціальної групи, її єдності відіграє культура:

інності, норми, стандарти поведінки та ін. Кожний обізнаний з правилами, нормами, що регулюють внутрішнє життя.

Візьмемо студентську групу, парний особистий зв'язок з одно­курсниками, шо виникає в зв'язку із взаємною залежністю один від одного. Значущість зв'язку, вчинку, дії іншого студента оцінюється з точки зору того, як вони впливають на вирішення особистих проб­лем студента. Зовнішній парний особистий зв'язок із колегою зі сту­дентської групи, в тому числі надання допомоги, оцінка його дії з точки зору зміцнення престижу студентської групи тощо, хоча той або інший вчинок колеги із студентської групи може ніяк не вплину­ти на вирішення особистої мети інших, але вони оцінюють вчинок, надають допомогу, орієнтуючись на користь або шкоду, що їх здобу­ває студентська група. Ставлення (реакція, оцінка) до взаємодії між двома студентами може бути різним. Так, один студент підвів іншо­го: обіцяв попрацювати разом та забув про обіцянку. На інших сту­дентах це ніяк не відбилося, не позначилось. Але буває ставлення до взаємодії студентів у групі з точки зору функціонування студентсь­кої групи: зміцнення її позицій, спільних досягнень тієї чи іншої мети, здійснення тих чи інших потреб та ін: «Якщо не виконав обі­цянки, підвів не тільки колегу студента, а й усю студентську групу». Це вже соціальна взаємодія, а не особисті взаємовідносини між ок­ремими студентами та ін.

Звичайно, своєрідність зв'язків у тому, що вони встановлюються і розвиваються з метою збереження тих умов, тих переваг, що закла­дені в координації взаємодопомоги та ін. В спільності людей вини­кає складне переплетіння зв'язків, відносин. Ужитті буває по-різно­му, виникає спектр залежностей та зв'язків, що іноді не тільки безпосередньо «зав'язані» на особистих потребах і меті, скільки на необхідності зміцнення позицій спільності, забезпечення умов функ­ціонування спільності. У соціальній групі виникають і специфічні моменти духовної регуляції соціальних зв'язків. Для об'єднаних у соціальні групи людей характерна єдність провідних духовних регу­ляторів: цінностей, норм, принципів поведінки. Подібність, збіг сис­тем цінностей стає умовою і результатом стійкості, міцності внут­рішніх зв'язків між членами соціальної групи. Особливу роль відіграють і цінності соціальної солідарності (взаємна підтримка, уз­годженість дій, співробітництво, координація, взаємодопомога та ін.). ^у соціальній групі особа дивиться на себе очима колективу, а в осно­ві самооцінки лежать не просто цінності, потреби, принципи пове­дінки, а колективна думка, визнання заслуг і помилок колективом та Щ. Ознаками реальної групи є також самоідентифікація з певною спільністю і сприйняття групи як якісно певної цілісності з іншими.

Особливо важливі ознаки полягають у спільному відстоюванні інте­ресів, створенні самостійних організаційних структур.

Неформальна група створюється негласно, стихійно, в ній сти­хійно розподіляються і владні засоби впливу. Стихійно висувається в групі і лідер. Законність, легітимність лідерства утверджується мов­чазною згодою та добровільним підкоренням, спирається на силу, енергію, волю підтримувати групові стандарти претендента на лідер­ство. Авторитет і повагу, якими користується лідер, називають ста­тусом, а функції, що їх реалізує — роллю. Між різними людьми зви­чайно розподілені різноманітні якості: організаторські, виконавські, творчі тощо. Реалізація таких якостей, закріплення їх за конкретни­ми індивідами перетворюють їх на роль. У групі завжди відомо, хто допоможе словом і ділом, хто справедливо розсудить, хто розвесе­лить, а хто є джерелом напруги та неспокою. Різноманітність ста­тусів та ролей, поєднання і взаємодоповнення їх є структура групи, що дає змогу групі усвідомлювати й артикулювати, відтворювати влас­ну мету й інтереси, досягати та реалізовувати їх, більш-менш ефек­тивно реагувати на вимоги зовнішнього середовища тощо. Справді, багато цінностей та благ стають доступними лише за умови взаємодії з іншими людьми, а іноді і спільного захисту своїх прав.

У суспільстві завжди існує безліч соціальних груп, які відрізня­ються об'єктивно за своїм положенням у системі соціальних зв'яз­ків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Зв'язки взаємної допомоги, «координації», солідарності в межах соціальної групи, ін-ституалізуються, набувають передбачуваного, керованого характеру. Виникають певні соціальні фактори, що забезпечують стійкість гру­пи, її мобільність, здатність ефективно і надійно вирішувати завдан­ня, проблеми, що об'єднують індивідів у соціальну групу. Особли­вості взаємодії людей в соціальних групах стосуються уже розвинутих. Але завжди є етап, коли починає формуватися система взаємодій.

У різних формах відбувається взаємодія як

Суть соціальних тип соціальних зв'язків. Задоволення най-

інститутів важливіших індивідуальних і суспільних по-

треб забезпечується взаємодією, що відіграє особливу роль у соціальних зв'язках, діях. У повсякденному житті багато явищ — безпека людини або її освіта, здоров'я або госпо­дарська діяльність, науковий пошук або відпочинок, дозвілля — становлять реальний щоденний сенс життя, який набуває інституа-лізованого характеру (тобто гарантованого від випадковості, спора­дичності), стійкості, самовідновлення. Саме хаосу, нестабільності, неорганізованості, випадковості, протистоять інституалізовані соці­альні явища, зв'язки, дії.

Соціальний інститут — стійкий комплекс формальних і нефор­мальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх у систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему. Обумовлюючи стійкість і певність ді­яльності соціальних спільностей, соціальні інститути інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісність. Соціальний інститут — різновид особ­ливих соціальних зв'язків, тобто зв'язків, що забезпечують ціліс­ність. У сучасній соціології існують визначення й аналіз соціальних інститутів та соціальних організацій з позицій матеріальних, фор­мальних та функціональних. Узагальнюючи зміст численних понять соціальних інститутів, український соціолог Володимир Оссовський, польський соціолог Ян Щепанський визначають, по-перше, інсти­тути як групи людей, покликані для вирішення справ, важливих для всієї спільності, для реалізації публічних функцій; по-друге, інститу­ти — це форма організації комплексу соціальних дій, які виконують­ся деякими членами групи від спільності, тобто не депутати Ради є інститутом, а організація Ради, що надає їй право діяльності і забез­печує можливість презентувати жителів міста; по-третє, інститути — комплекс установ і знарядь діяльності, що дають змогу деяким чле­нам групи виконувати публічні функції, спрямовані на задоволення потреб і регулювання поведінки цілої групи. Визначені для Ради як інституту такі істотні засоби, як бюджет, персонал, технічні засоби тощо. Саме вони роблять Раду інститутом. По-четверте, інститут — певна соціальна роль деяких осіб, особливо важлива для жит­тєдіяльності групи, наприклад, соціальна роль голови Ради, членів її президії, депутатів, технічного персоналу тощо. Узагальнюючи зміст підходів до визначення соціального інституту, Ян Щепанський вва­жає, що «інститут — це комплекс установ, в яких обрані члени групи одержують право на реалізацію публічних та імперсональних дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки індивідів». Особливостями інститутів є те, що в їх розпорядженні — способи діяльності, визначені імперсо­нально, незалежно від особистості й інтересів людини, і вони реалі­зують їх завжди однаково, користуючись підтримкою соціальної спільності або принаймні її більшості. Кожний соціальний інститут визначає дії, що передбачені його функціями, встановлює і закріп­лює за людьми соціальні ролі, визначає систему санкцій і соціально­го контролю. Мету інститут реалізує різними засобами і знаряддями: матеріально, ідеально, символічно.

Соціальні інститути поділяються на п'ять груп: економічні, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ, організа­цією праці, фінансово-грошовим обігом і т. д., політичні — пов'язані

із здійсненням функцій влади. Інститути стратифікації — визнача­ють розподіл позицій і людських ресурсів. Існують також інститути сім 'ї, пов'язані зі шлюбом, соціалізацією (вихованням) молоді. Куль­турні інститути, пов'язані з релігійною мораллю, звичаями і діяль­ністю, з науковою і художньою творчістю, стверджують і розвивають прийнятність культури суспільства, передають її наступним поко­лінням, формують ставлення людей до релігії, культури та ін.

Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії є реалізація головної функції інститутів — задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін. Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кіль­кості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте якщо сталися зміни, що в соціальних потребах не знаходять адекват­ного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дис­функції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організацій­них неполадках, у неясності мети діяльності. Складність усунення дисфункції соціальних інститутів полягає в тому, що виникнувши, соціальні інститути і в умовах зростання дисфункції продовжують діяти, працювати на себе, на інтереси, що не збігаються із суспільни­ми. Адже «свій» інтерес завжди має свого конкретного носія. Така персоніфікація приводить до виродження соціальних інститутів. Со­ціальні інститути — велике соціальне досягнення людини, що не тільки забезпечує досягнення головних переваг соціального (передбачливість, надійність, регулярність та ін.), але і дають підстави надіятися на те, що та або інша потреба так або інакше задовольняється і мета досяга­ється на якісному рівні. Якщо людина тисячами невидимих ниток пов'язана з людьми, із суспільством, то в системі соціальних зв'язків соціальні інститути найміцніші, могутні канати, що визначають жит­тєздатність системи соціальних зв'язків, системи соціальних дій. Са­ме вирішальним фактором, що визначає рівень життєдіяльності ін­дивіда, соціальної спільності, є стверджуючий, відлагоджении і регулярний, тобто інституціональний аспект соціального життя.

Однією з найважливіших умов динамічного розвитку суспіль­ства, життєвого успіху особи є оволодіння певними знаннями, набу­тими поколіннями. І це вирішується соціальним інститутом освіти. Відомо, що чим вища освіченість членів суспільства, тим вище розви­нуте суспільство. Та як соціальний інститут освіта сформувалась не відразу. Рідні від випадку до випадку передавали якісь знання, на­вички своїм дітям. Часто й діти підглядали: хто за ткачем, хто за ковалем, хто за тесляром та ін. Та це все спорадичні випадкові соці­альні зв'язки передачі знань. І відрізняється освіта як соціальний

інститут від випадкових поверхових контактів, безсистемних зв'язків передачі знань тим, що, по-перше, встановлюється постійна і глибо­ка взаємодія між учасниками такого зв'язку, по-друге, чітко визна­чаються функції прав і обов'язків, що забезпечують високий ступінь опрацювання, взаємодії кожного з учасників зв'язку (учителі і учні), по-третє, регламентація і контроль за взаємодією вчителя і учнів, наявність соціально-підготовлених людей для передачі знань молоді і концентрація зусиль вчителів і учнів на професіоналізації та ін.

У повсякденному житті соціальні зв'язки, дії між людьми досяга­ються через соціальні інститути.

По-перше, особливим типом регламентації регулювання взає­мовідносин, механізмами регуляції соціальних інститутів більш твер­до забезпечуються регулярність, велика чіткість, висока передбачу­ваність і надійність функціонування соціальних зв'язків.

По-друге, чітким розподілом функцій, прав і обов'язків учасни­ків взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому й кожний інший має досить надійні та обгрунтовані сподівання. Якщо не дотриму­ються обов'язки, то вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в межах соціального інституту має велику передбачуваність, а діяль­ність соціальних інститутів — регулярність самовідновлення.

По-третє, регулярність і самовідновлюваність більшості соціаль­них інститутів забезпечується також знеособленістю вимог до того, хто включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола обов'язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними діями, зв'язками, контролю­ється їх діяльність та ін. Кожний соціальний інститут володіє необ­хідними засобами, ресурсами тощо. Соціальний інститут охорони здоров'я має такі установи: лікарні, поліклініки, профілакторії, са­наторії, має свої органи управління. Для діяльності системи охорони здоров'я потрібні ресурси (приміщення, медичне устаткування, ква­ліфікація лікарів та ін.).

Соціальні інститути здійснюють функції закріплення і відтворення суспільних відносин в певній сфері суспільства; інтеграції і згуртування суспільства; регулювання і соціального контролю; включення людей в діяїьність або комунікації суспільних зв'язків і дій. Кожна з функцій знаходить конкретне відтворення в діяльності і своєрідності, в бага­томанітних соціальних інститутах.

Інституалізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: взаємодії ^між суб'єктами здійснюються на основі формально застережених

правил, законів, регламентів, положень та ін. Формальні соціальні інститути відіграють важливу роль у зміцненні суспільства.

Неформальні соціальні інститути хоча й регламентуються в соці­альних діях, зв'язках, але не оформлені законом та ін. Візьмемо ін­ститут дружби. Йому властиві багато ознак соціального інституту. Адже дружба — один з елементів, шо характеризує життя будь-якого суспільства, є обов'язковим, стійким явищем в житті людей. Регла­ментація в дружбі досить повна, чітка, а часом навіть жорстка. Обра­за, суперечки, припинення дружніх зв'язків — своєрідність форми соціального контролю в інституті дружби. Та регламентація ніяк не оформлена у вигляді законів, адміністративних кодексів. У дружбі є ресурси (довір'я, симпатії), але немає настанов. Дружба має чітке розмежування в тому числі від любові, взаємовідносин із колегами по службі, братніх стосунків, але не має чіткого професійного стату­су, прав, обов'язків та ін. Природно, неформальні соціальні інститу­ти засновано на тісних особистих зв'язках, взаємних симпатіях, без­посередньому спілкуванні, спільності дій, прагненнях, почуттях, інтересах. Соціальний інститут і соціальний контроль тут здійсню­ється за допомогою неформальних санкцій — моральних норм, зви­чаїв, традицій та ін.

Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем.

Економічні інститути — най стійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).

Політичні інститути, тобто соціальні інститути, пов'язані із заво­юванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функці­онування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи і засоби, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори тощо.

Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації: політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполі-тичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнен­ня поставленої мети. В процесі інституалізації стихійні й нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поді­лу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути забезпечують відтво­рення, стабільність і регулювання політичної спільності, незважаю-

чи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньогру-пову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства та ін.

Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламен­товані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширен­ня культури, соціалізації особи, оволодіння нею культурних ціннос­тей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін.)- У сучасних розвинутих суспільствах домінуючими виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціо­налізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність осо­бистої відповідальності та раціональності, ефективності дії та ін.

Основним у розвитку суспільства є фор-Соціальні інститути мування чітко налагоджених, регламентова-

в системі _н контрольованих і стійких соціальних

соціальних зв язків. „, „

взаємодій, соціальних зв язків. Система со­ціальних інститутів визначає суспільний устрій суспільства і відпо­відно економічний, політичний його устрій, тип культури, освіти та ін. Багато в чому розвиток суспільства йде. через формування і діяль­ність соціальних інститутів. Чим ширше інституалізована сфера в сис­темі соціальних зв 'язків, тим більшими можливостями володіє суспіль­ство. Зрілість суспільства саме й визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвинутістю, здатністю надійно, стійко, професіонально задовольняти різноманітні потреби індивідів, соці­альних спільностей людей.

Розвиток соціальних інститутів відбувається у двох основних ва­ріантах. По-перше, виникнення нових соціальних інститутів. У су­часних умовах формування державності України створюються такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти, науки та ін., що стають важливим чинником підвищення динамізму суспільства. По-друге, розвиток, удосконален­ня уже сформованих соціальних інститутів. У сформованих соціаль­них інститутах є значно більша потенція різноманітності, спеціалі­зації зв'язків, функцій, установ і на такій основі формування нових соціальних інститутів. Так, в Україні з надр загальносудової системи розвивається конституційний суд, виділяється в самостійний право­охоронний інститут слідства, в межах інституту охорони здоров'я має тенденцію стати самостійним соціальним інститутом нарколо­гічна служба та ін.

Виникнення соціального інституту робить обслуговуючий ним соціальний зв'язок незалежним, самостійним і рівноправним з ін­шими зв'язками. Важливе значення має перерегуляція інституаліза-Чи зв'язків. Зберігаючи соціальні інститути, основні учасники соці-

альних дій, зв'язків змінюють кардинально принципи регуляції. Так зокрема, сталося з інститутом власності. Людей не влаштовує мо­ральне, матеріальне, юридичне регулювання їх обов'язків і прав пов'язаних з власністю. Якщо раніше громадяни України не володі­ли, не мали власності, але одержували право на гарантований міні­мум рівня життя, то тепер багато хто хоче володіти, розпоряджатися власністю, ризикувати, мати шанс жити заможно й незалежно, віль­но. Якщо ж відбувається накладення основних систем соціальних інститутів (економічних, політичних та ін.), то проводиться і пере­гляд основних систем цінностей, принципів регулювання тощо, але сам процес збою соціальних дій, зв'язків призводить до небажаних наслідків, драматичних подій та ін. Суспільство — система соціаль­них інститутів, їх регулятори постійно перебувають у процесі онов­лення.

2. Соціальна дія

Якщо подивитися на життя зверху, з висоти Суть соціальної дії пташиного польоту відкривається мальов­нича картина, що нагадує мурашник: одні ку­дись поспішають, інші — працюють, треті — чекають, стоять у черзі тощо. Всі щось роблять, метушаться, постійно вступають у різні кон­такти та ін. Що ж стає висхідним, початком живої соціальної реаль­ності? Соціальна дія. В дії є і суперечності, і рушійні сили, і устрем­ління в майбутнє тощо, все, що характерно для соціальної дійсності. Соціолог Макс Вебер відмічає: соціальна дія (включаючи невтручання або ж терпеливе визнання) може орієнтуватися на минуле, сучасне або ж поведінку інших, яка очікується в майбутньому. Соціальна дія може бути помстою за минулі образи, захистом від небезпеки в сучасних умовах або заходами захисту від небезпеки в майбутньому. Звичайно ж, дія індивіда спрямована на вирішення життєвих потреб і супереч­ностей і свідомо зорієнтована на відповідну поведінку людей. Саме тут визначається, по-перше, момент дії, а по-друге, момент орієнта­ції на іншого. Дія людини спонукається певною її потребою, що набуває форми ідеальної мети. Тут — внутрішній імпульс дії, її енер­гетичне джерело.

Свідчення суперечності між тим, що необхідно людині й тим, що вона має, є незадоволеність, що виступає в різних формах (тривога, творчий неспокій, голод, моральний дискомфорт тощо). Впливає на поведінку суперечливість, нестійкість норми, недоліки її фактично­го застосування. Варто враховувати вплив на поведінку, становиш^ реальних суспільних відносин. Стан соціальної напруженості, кон-270

гЬоонташ'ї, кризи посилює розвиток негативних явищ: злочинності, алкоголізму, наркоманії тощо. Масове почуття соціальної незадово­леності, незатребуваності призводить до відчуження від суспільства, до наростання тривожності. Одним із наслідків соціальної незадово­леності в умовах тотальної анемії є наростання песимістичних нас­троїв і навіть поява деморалізованості населення (занепад духу, роз­губленість).

Типовими реакціями на анемію стає байдужість до засобів досяг­нення мети, цинізм, екстремізм. Цілеспрямована дія обумовлюється незадоволеністю. І незадоволеність знімається, якщо досягнуто, ви­рішено поставлену мету. А мета — це очікуваний результат: задово­лення потреб. Якщо ж досягнуто мету соціальної дії, то настає мо­мент рівноваги діяча, його потреб і зовнішнього середовища. Основною ознакою соціальності дії виступає суб'єкт осмислення ін­дивідом можливих варіантів поведінки людей, які вступають із ним у взаємодію. Свідома орієнтація суб'єкта дії на відповідну реакцію на його поведінку з боку інших учасників взаємодії визначається за допомогою поняття чекання. Дія, що не містить чекання, а також імпульсивна дія не є соціальна дія. Якщо ж дія чиниться людиною в натовпі під впливом неусвідомленого наслідування або враження загальним настроєм, то її має вивчати не соціологія, а психологія. Справді ж провести чітку межу між усвідомленою і неусвідомленою орієнтацією людини на поведінку оточуючих її людей можна лише теоретично.

Соціальна дія як ідеальний тип, модель цілеспрямованої дії лю­дини, дії індивіда передбачає можливість реакції навколишніх. Соці­олог Толкотт Парсонс виділяє типи соціальної цілеспрямованої дії: цілеспрямована дія, ціннісно-раціональна дія, ефективна дія і традицій­на дія. Акцент на свідому соціальну дію дав можливість визначити дії індивіда як причину дії інших людей. Це відрізняло підхід Макса Вебера у визначенні соціальної дії від позиції французьких соціоло­гів Постава Лебона, Габріеля Тарда, а також від концепцій соціоло­гічних орієнтацій, що розглядали людину як результат соціальних процесів, але не як їх причину (Огюст Конт, Герберт Спенсер, Еміль Дюркгейм та ін.). Подальший розвиток концепція соціальної дії зна­ходить у теоріях соціолога Толкотта Парсонса, який включив ідеї соціальної дії в загальну теорію соціальної поведінки людини.

Соціальна дія вважається елементом системи людської дії, де по­няття дія зближується з поняттям поведінка. Свідомість соціальної дії Розглядалась як наслідок певної роботи механізму людської свідо­мості, що ставить свідоме в залежність від несвідомого. Соціальна ДДя складається з певних компонентів: діяч з його потребами і метою,

ситуація — сукупність конкретних умов, обставин середовища, в якому діє діяч, і орієнтація діяча на ситуації, які формують конкретні способи та методи реалізації потреб, мети. В конкретній ситуації соціальні спільності, верстви, індивіди виділяють різні об'єкти за їх значущістю для досягнення мети, відрізняють корисні або шкідливі елементи ситуації, визначають, шо першочергове, важливе і що дру­горядне, аналізують можливі наслідки й результати соціальних дій. Зважувати варіанти, шанси — це характерно для будь-якої дії люди­ни. Саме тут виявляються соціальні дії, коли людина, орієнтуючись на ситуацію, бере до уваги реакцію інших людей, їх потреби і цілі розробляє способи, методи своїх дій, орієнтуючися на інших, перед­бачаючи, враховуючи, будуть сприяти чи перешкоджати її діям інші соціальні суб'єкти, з якими має взаємодіяти, хто і як швидше поведе себе в подіях, що відбуваються з урахуванням усіх обставин, який варіант дій слід обрати. Звичайно ж, не всяка дія людини є дією соціальною, тому що досягнення не всякої мети передбачає орієнта­цію на інших людей.

Якщо дослідник прагне реалізувати науково-пізнавальну мету, то, насамперед, знає науково-пізнавальну ситуацію, тобто, що відо­мо про явища чи події, а що вже є предметом дискусії, суперечок тощо. Визначивши становище, зважаючи, оцінюючи обстановку та оточуюче середовище, дослідник розробляє підходи, шляхи, спосо­би, методи аналізу й вирішення проблеми, висуваючи припущення, окреслюючи шляхи їх доказів тощо. Тут, як і в усіх випадках життя, коли розглядаються взаємовідносини (пізнавальні) людини з приро­дою, відсутні дії соціальні. Зрозуміло, продуктом соціального розвит­ку людини є і її здатність, здібність ставити наукову мету, аналізува­ти і реалізувати. Створена попередніми поколіннями, і не тільки вчених, наукова база знань є основою пошуку вченого-дослідника. Кожна формула, технологія — це соціальний продукт. Досліджуючи природу, вчений дивиться на все вже з позицій всього суспільства, з позицій досягнення науки про природу. Але конкретно, в процесі пізнання сам пошук ученого не є соціальною дією. Інша справа, в процесі ралізації пізнання у вченого виникає потреба в створенні найсприятливіших умов для вирішення проблеми: одержати визнан­ня інших учених, подолати можливі перешкоди з боку інших тошо. Ось тут уже й виступає наука як система взаємодії людей, а самі дії вченого щодо попередження можливих перешкод з боку інших, за­безпечення визнання досягнутої мети у співдружності вчених і є вже дією соціальною.

Звичайно ж, дія людини набуває характеру соціальної тоді, коли орієнтована на інших, коли передбачає пряму й опосередковану вза-

_м0Дію з іншими людьми. Орієнтація здійснюється і на конкретну особу, і ^на соціальну спільність, верству людей тощо (поведінка на вулиці, в автобусі, трамваї, метро), на співдружність, членом якої є сама людина (колектив, студентська група, соціальна спільність, на­ція тошо), на все суспільство, на минуле (помста, заздрощі та ін.) і сучасне або сподівання (попереджаючі дії). І часто не завжди сутич­ки людей бувають соціальними. Візьмемо життєву ситуацію. Раптом пішов дощ, усі перехожі відкрили парасольки. Тут немає соціальної дії, хоча зовнішньо, здавалось би люди, змовились і відкрили пара­сольки за командою. Або ще. На узбіччі тротуару перехожого обля­пала з калюжі машина; перехожий розсердився, вилаяв водія за те, що зіпсував костюм, одяг. Водій, побачивши, що не навмисне це скоїв, зупинився, вийшов із машини, підійшов до перехожого, маю­чи намір вибачитись. Між ними стався обмін люб'язностями. І якщо в дії водія, який випадково обхлюпав з калюжі перехожого, відсутня дія соціальна, то перехожий, який, розсердившись, вилаяв водія, здійснює соціальну дію. Здійснює соціальну дію і водій, намагаю­чись вибачитися за завдані випадково незручності, а спільний обмін люб'язностями між ними — це вже контакт соціальний.

Природно, основні проблеми соціального життя відображаються в соціальних діях. І аналіз соціальної дії вказує, які це проблеми і як їх реалізувати. Це вже проблема потреб як джерела соціального роз­витку і проблема мотивації — початок діяльності. Умовою задово­лення потреб людини, реалізації її життєвої мети виступає орієнта­ція на інших. Без орієнтації на інших, без взаємодії з іншими, без урахування інтересів інших, можливої їх реакції на дії, практично неможливе здійснення сподівань, мети та ін. Ось саме тут важливу роль і відіграють соціальні зв'язки людини з іншими людьми, їх ефек­тивність, раціональність, що забезпечують задоволення потреб, до­сягнення мети, поставленої людиною у процесі соціальної дії. Якщо ж задоволення потреб, здійснення мети, поставленої людиною, доз­воляють конкретні зв'язки з людьми, то такі зв'язки з людьми розум­ні. Якщо ж мережа взаємозв'язків не дозволяє досягти задоволення потреб, реалізації мети, то формується незадоволення, що спонукає До зміни системи соціальних зв'язків. Шахтарі Донбасу, металурги Придніпров'я, оголосивши страйк, прагнули реалізувати політичну мету, пов'язану з потребами особистої свободи, добробуту сімей та ін. Спонукало їх до перегляду традиційних принципів соціального життя з їх підкоренням владі порівняння свого життя з життям гро­мадян демократичних країн, що породило незадоволення своїм ста­новищем, викликавши активні дії соціальні.

Отже, з'ясування основи соціальної дії людини, соціальної спіль-

18 Соціологія" 273

ності, верстви дає можливість зважувати користь і шкоду від впливу культурних традицій на сприйняття того, що таке Добро і що таке Зло, з'ясувати і встановити соціальні зв'язки і взаємодії, регуляцію прямих і опосередкованих соціальних зв'язків, культурних джерел і розвитку їх у процесі соціальної дії. Відхилення від норм, що встано­вились у суспільстві в процесі спілкування, веде до порушення регу­ляції, до ненормованості, порушення стабільності й викликає неоднорідність, нестійкість соціальних зв'язків, руйнування ко­лективної свідомості (криза, змішування соціальних спільностей, міг­рація тощо), породжує порушення громадського порядку, дезоргані­зує людей, а іноді приводить до кризової ситуації. Мотиви соціальних дій Найвизначніші вчинки людина здійснює сві­домо, тобто вершить соціальні дії. Без ураху­вання мотивів, тобто внутрішнього сенсу, що вкладує людина, соці­альна спільність людей у свої зусилля для реалізації тієї чи іншої мети, неможливе розуміння соціальних дій, соціальних зв'язків і вза­ємодій, що вершаться при реалізації поставленої мети. Індивідуаль­на мета, що відтворює потреби людини (чи йде мова про потреби в їжі, житлі, одязі, освіті, потреби в утвердженні власної гідності, честі та ін.), — це по-перше, початок дії соціальної і по-друге, початок орієнтації на інших, сподівання, що враховують можливу відповідну реакцію оточуючих і створюють мотиви соціальної дії.

Візьмемо звичайний життєвий приклад. Людина, індивід хотів би задовольнити свою потребу в придбанні автомашини. Індивіду­альна мрія зрозуміла. Але немає необхідних матеріальних можли­востей, потрібна підтримка оточуючих (рідних, друзів та ін.). З чого ж починає людина, індивід, який же сенс його дій — відкласти, назби­рати кошти, переконати рідних у важливості і необхідності придбан­ня автомашини. Індивідуальна мрія, мета, осмислена крізь призму соціальних відносин, зв'язків, сподівань, і стала мотивом соціальної дії. Природно, конкретний зміст, спрямованість мотиву визначаєть­ся тим, як індивідуальна мрія, мета і орієнтація на інших, сподівання враховують можливу відповідну реакцію оточуючих, які співвідно­сяться, взаємодіють. Іноді поставлені індивідуальна мета, мрія не реалізуються, хоча й вершаться різні соціальні дії. Саме тут проявля­ється даремність мотивів у визначенні й усвідомленні поставленої мети.

В процесі вибору варіанта дії американський соціолог Толкотт Парсонс виділяє так звані типові змінні дії — системи основних орієн­тацій. Це пари, що визначають різні можливості вибору дій: по-пер­ше, між дією винятково у власних особистих інтересах або необхід­ністю врахування у своїй поведінці потреб колективу, оточуючих

(орієнтація на себе, орієнтація на колектив, оточуючих); по-друге, між прагненням до задоволення безпосередніх миттєвих потреб або відмовою від їх реалізації заради перспективної і важливої мети; по-третє, орієнтація на соціальні оцінки іншого індивіда або прита­манні йому якості (стать, вік, зовнішній вигляд та ін.); по-четверте, між підкоренням індивідом своєї поведінки якомусь загальному пра­вилу або урахуванню специфічних моментів ситуації тощо.

З достатньою повнотою і скрупульозністю основні альтернативи, варіанти соціальних дій (в реальному житті їх більше) свідчать про багатомірність мотивів конкретної соціальної дії, про різноманіт­ність підходів, способів аналізу шляхів досягнення мети в конкрет­них соціальних умовах, сплітаються в єдиному елементарному моти­ві. Проте соціальна дезорганізація суспільства, крах цінностей в сучасному суспільстві є джерелами відхилення у виборі мотивів, мети і самій поведінці. Відхилення в мотивації тих чи інших соціальних дій, соціальних зв'язків обумовлюється дією широкого кола соціальних, економічних, культурних, історичних і політичних факторів. Соці­альні відхилення пов'язані зі стійкими перекрученнями ціннісних орієнтацій, типових для суспільства, соціальних спільностей. Так, жадоба наживи, користолюбство, зневага до праці, нерозбірливість у засобах діяльності властиві майновим злочинам. Перекручення в сис­темі ціннісних орієнтацій може виражатися в їх суперечливості та нестійкості. Вкрай негативно впливають на поведінку суперечності між ціннісною орієнтацією і діяльністю, між цінностями, що декла­руються, і реально функціонуючими, між словом і ділом, між метою і можливостями її здійснення.

У конкретний мотив органічно вплітається і ієрархія цінностей, і інтелектуально-культурна готовність особи аналізувати ситуацію. Іс­тотний вплив на формування відхилення в поведінці індивіда, соці­альної спільності мають соціально-психологічні особливості людей; національна нетерпимість, грубість і неврівноваженість, самовпев­неність, кар'єризм, низький самоконтроль та ін. Впливають на вибір мотивів та соціальних дій і стан соціальної напруженості, конфрон­тація, криза суспільних відносин тощо. Впливають і особливості тем­пераменту особи, її упертість, невблаганність, вольові риси, емоцій­на близькість до людини, особи тощо. Ситуацію, що виникає між окремими людьми, які висловлюють різні підходи, методи, способи здійснення тієї чи іншої мети, соціологи називають змаганням моти­вів, що породжують досить гострі, частіше невидимі збоку внутрішні переживання особи. Тут важливо відзначити багатоманітність проя­вів різних можливостей, альтернатив досягнення особистої мети і орієнтацію на іншу, початково визначену внутрішню драму сфери

18- 275

мотивів особи. І практично неможливо передбачити конкретний ви­бір мотиву особою в конкретній ситуації. Та можна простежити пев­ну спрямованість конкретної особи і цільові системи дій соціальних Мотиви дій різноманітні. Є і межі, і непередбаченість поведінки особи, що вкладається в межі соціальної доцільності, збереження соціальних зв'язків непорушними. Інакше соціальне лишилось би чи не головним в передбаченості та виконанні людиною своїх обов'язків. У мотивації «орієнтація на себе — орієнтація на інших» виділяється індивідуальна мотивація в її надмірних і більш стриманих варіантах, гуманістична, альтруїстична (безкорислива) в її грубих і м'якших, стриманих варіантах. На вибір людиною-індивідом, люди-ною-особою, соціальною спільністю конкретної мотивації впливає ряд обставин: впливає ситуація, моральна культура конкретної осо­би й існуюча в суспільстві система цінностей тощо. Роль системи цінностей в тому, що цінності виступають для людини, особи факто­ром, що соціалізує певний пошук людиною, особою, соціальною спільніс­тю шляхів реалізації індивідуальної мети і визначає типовий для су­спільства індивідуальний вибір. У процесі історичного розвитку культур, соціального відбору крайні варіанти, різні можливості — «на себе, на колектив» відкинуто. Адже варіанти, різні можливості ведуть або до хаосу в суспільстві, або до духовної, та й фізичної заги­белі індивіда.

Аналізуючи мотивацію соціальних дій, соціологи особливо ви­діляють ступінь участі свідомих, раціональних елементів у процесі мотивації соціальної дії. В основі класифікації соціальних дій ле­жить цілераціональна дія, тому що «цілераціонально діє той інди­від, чия поведінка орієнтована на мету, засоби й побічні результати його дії, хто раціонально розглядає відносини засобів до мети й побічних результатів, тобто діє в усякому випадку неафектно (на­самперед неемоційно) і нетрадиційно, тобто не на основі тієї чи іншої традиції, звички». Інакше кажучи, доцільність дії характери­зується ясним розумінням того, чого хоче добитися людина, які шля­хи, засоби найпридатніші, ефективніші та ін. Людина сама співвід­носить свої дії і засоби, прораховує позитивні та негативні наслідки своїх дій, засобів і знаходить розумне поєднання особистої мети і соці­альної. Але все це — лише ідеальний зразок, а в реальному житті вдається зустрітися з такими діями, на жаль, нечасто. В реальному житті масовішими є ціннісно-раціональні дії, що підпорядковані певним вимогам, установленим у суспільстві цінностям (релігійні, моральні, етичні норми, традиції тощо). Раціонально зрозумілої мети для людини-особи, соціальної спільності не існує, і в соціаль­них діях людина-особа, соціальна спільність орієнтуються на

«отримання своїх переконань про обов'язок, гідність, красу тощо. Ціннісно-раціональна дія завжди підкорена заповідям або вимо­гам, У підпорядкуванні яким людина вбачає свій обов'язок тощо. Свідомість особи, соціальної спільності скута орієнтацією на цін-_н0сті, шо існують у суспільстві. І цінності, норми, існуючі в суспіль­стві, є основою для людини у вирішенні суперечностей між: особистою метою і орієнтацією на інших оточуючих.

Традиційна і афективна соціальні дії здійснюються на самій межі, а часто навіть за межами того, що усвідомлено, осмислено, зорієнто­вано. Гранично мінімізована самостійна діяльність свідома у тра­диційній соціальній дії. Глибоко засвоєні соціальні зразки поведін­ки, норм, що стали звичними, традиційними, які не зазнають перевірки на істинність, і є основою, базою традиційної соціальної дії. Морально звичне може також бути традиційною соціальною ді­єю. Пояснюється це тим, що самостійна моральна свідомість люди­ни «не включена», людина поводиться, як і всі, як прийнято спокон­віку і що є звичним у побуті. Саме тут поширена і взагалі природна форма людських дій становить основу соціального життя, його звичний і природний фон. Афективна дія обумовлена чисто емоціо­нальним станом, здійснена в стані афекту (тобто душевного хвилю­вання). Афективна дія менш усвідомлена, а більше характеризується прагненням до негайного задоволення пристрастей, жадобою пом­сти, потягу тощо.

У реальному житті існують усі види соціальних дій. А деякі з них, зокрема традиційно-моральні, взагалі є характерними, типовими для певних спільностей людей суспільства. Життю окремої особи прита­манні й афект, і суворе врахування, і розрахунок, і традиційно звич­не, і орієнтації на свій обов'язок перед друзями, рідними, батьків­щиною. Раціональна соціальна дія за всякої привабливості і навіть в чомусь романтично піднесена ніколи не може і не повинна стати надзвичайно поширеною. Інакше буде багато втрачено привабли­вості й багатоманітності, чуттєвої наповненості соціального життя. Звичайно ж, більше вірогідності, що особа, соціальна спільність, суспільство розвиваються ефективно, якщо при реалізації складних, вузлових проблем соціального життя людина-особа, соціальна спільність стають частіше спрямовані раціонально. Адже від бага­тьох причин залежить вірогідність реалізації того чи іншого типу мотивації соціальної дії. Часто індивідуальні особливості, культура, освіта, інтелектуальні можливості індивіда, соціальних верств впли­вають на соціальні дії і багато в чому залежать від суспільства соціо-культурного середовища і масового поширення того чи іншого типу Мотивації. Наскільки мотиви дозволяють, стимулюють цілераціо-

нальну соціальну дію або традиційну, настільки обмежують, пригні­чують один тип поведінки і стимулюють інші.

Історичний досвід свідчить: людина завжди живе неодномірно, суперечливо. Афективна соціальна дія примхливо поєднується з ці-лераціональною, ірраціональна — з ціннісно-раціональною та ін. Але там, де істотною є сфера раціональної або ірраціональної соці-альноїдії, створюється простір для мракобісся, міфів, тоталітаризму, атмосфера нестримного захоплення вождями, лідерами та ін. Людсь­кий здоровий глузд заганяється в тупик. У житті людина своїм зусил­лям, діям надає сенс, мотив. Який сенс вбачає людина, які цінності стверджує в своїй діяльності, таку реальність здебільшого і творить. Звичайно ж, не все, що задумується, реалізується в житті. Причин багато. І тут, насам-перед, частіше бажання людини, соціальних спільностей людей зустрічаються з бажаннями інших. Але життя під­владне тому, чого люди хочуть досягти, в що вірять, яким хочуть зробити його, в чому вбачають сенс свого буття.

Звичайні життєві явища. В 30-х роках XX ст. в Україні здійснюва­лася масова колективізація людей, яка, можливо, реалізувала мету створення, організації колективних господарств, розкуркулювання заможних селян і мала високий сенс, осяяний соціалістичною ідеєю. І створено було колгоспний лад, при цьому морально, а часом і фі­зично нищилося безліч незгодних. Або ще. У 80-х роках XX ст. у свідомості людей, які споруджували під Києвом у Чорнобилі велику атомну електростанцію, мала високий сенс мета — забезпечити Ук­раїну електроенергією, до речі, значно дешевшою, ніж інші її види. Та потім катастрофа принесла багато лиха, викликала неоднозначне ставлення до атомної енергетики. Треба пам'ятати, що незмінна мо­тивація соціальних дій має тенденцію відтворити тотожні за соціаль­ним сенсом дії, і, отже, аналогічну соціальну реальність, дійсність та ін. Поки ж не змінилося розуміння діяльності, наївно сподіватися на зміни самих соціальних дій людей.

Суть соціальних зв'язків, аспектів мало змінюється, хоча і зміню­ється речово-предметна оболонка соціальної реальності. Підприє­мець, управлінець можуть на роботу їздити й на «Вольво», і трамва­єм, і електричкою метро. Священик на молитву може їздити і на «Мерседесі». Чи не тут загадка того парадоксу, який викликає глибо­ку занепокоєність людей, що мотиви ринкової діяльності багатьох вітчизняних підприємців замішані на мафіозно-кримінальних осно­вах, які сформувалися в минулому, а в сучасних умовах відтворюють в Україні нерідко ринково-мафіозну реальність, тобто існування «п'я­тої влади», «тіньової» економіки. Відтворюється і «більшовизм» по­літиків, їх бажання в усіх випадках, хай навіть на руїнах, взяти гору

над опонентами тощо. А чи не такого ж типу є «пристрасть» укра­їнських націонал-патріотів, націонал-демократів відірвати Україну за будь-яку ціну від ринкових відносин і джерел сировини Росії і країн Співдружності, навіть, якщо це шкідливо для України, «при­страсть» до використання службового становища, привілеїв, правил подвійної моралі, телефонного права та ін.? Ні фантастичністю, ні божественністю сенс не привертає, та й не виникає звідкись сенс діяльності. Формується сенс не тільки внутрішньо, а й за допомогою зовнішніх факторів, включаючи і матеріальні тощо. І хоча сенс одер­жує ззовні життєві імпульси, все ж має і власну незалежність, стій­кість та ін. Крізь призму цінностей, властивих людині, розуміння, в ім'я чого живе і хоче діяти людина, вона бачить, відчуває, оцінює зовнішні імпульси, соціальні дії.

Звичайно ж, осмислюючи соціальну реальність, відповідаючи на питання, чому людина діє так, а не інакше, чому «маємо те, що має­мо», в мотивації соціальної дії треба виділяти саме культуру — один з важливих боків життя і діяльності людини. Особа, її потреби, інте­реси матеріальні та духовні — джерело дії соціальної, і якщо розумін­ня мотивів дії є культурою, то соціальні зв'язки, взаємодії є діяльною реалізацією орієнтації на іншого тощо. Соціальні конфлікти Соціальна взаємодія — це така форма спілку­вання осіб, соціальних спільностей, верств, уг­руповань, за якою систематично здійснюється їх вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного з партнерів, досягається пристосу­вання дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсу дій і певний ступінь солідарності або згоди між ними. Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою, минущою і стійкою, приватною і публічною, особистою і речовою, формальною і неформальною тощо. За влучним виразом Карла Маркса суспільство — це продукт взаємо­дії людей. Всі багатоманітні соціальні взаємовідносини обумовлені різноманітністю соціальних інтересів, основою яких виступають ви­робничі (базові) відносини. Саме тому, мабуть, неправильно зводи­ти взаємовідносини до форм міжособистісного спілкування або без­посереднього контакту. Адже соціальні взаємовідносини обов'язково передбачають розподіл ролей між партнерами і наявність у них пев­них специфічних систем цінностей, норм і регуляторів.

Суспільно-політичні соціальні взаємодії часто спостерігаються в політичних кампаніях типу виборчих, у них демонструється або ж за­гальна єдність політичної мети, цілей, або ж групова єдність. Групова єдність особливо наочно проявляється в діяльності політичних коа­ліцій, суспільних, громадсько-політичних рухів, народних фронтів ^та ін. У суспільно-політичних, соціальних кампаніях і соціальних

процесах спостерігаються й інші соціальні явища — соціальні, полі­тичні конфлікти, а іноді бувають кризові ситуації.

Конфлікт (лат. соп/ІісШз — сутичка) — сутичка двох або більшої кількостірізноспрямованих сил, забезпечення їх інтересів в умовах про­тидії. Малі й великі соціальні спільності, формально організовані й соціальні (політичні, економічні структури та ін.) об'єднання, що виникають на неформальній основі, у вигляді політизованих соці­альних рухів, економічних і політичних сил тиску, кримінальних угруповань, що усвідомлюють і переслідують певну мету, а також окремі індивіди і складають суб'єкти конфліктів. Зіткнення різнома­нітних об'єктивних та суб'єктивних тенденцій в діяльності особи, соціальних спільностей, соціальних структур є конфронтацією ідей, теорій, шкіл, змаганням за монопольне панування певних сфер ді­яльності і здобуття вигоди.

Конфлікти бувають агоністичні (примиримі) і антагоністичні (не­примиримі). Антагоністичні конфлікти, якщо упущені можливості їх вирішення, переростають у хронічні й навіть непримиренні. Пошук же взаємних компромісів може привести спочатку до зняття гостро­ти конфлікту, а потім — при розвитку тактики компромісів — і до перетворення його на примиренний; продовження політики взаєм­них уступок або зміни зовнішніх обставин відкриває можливість взаємоприйнятного вирішення конфліктів. Відомі також ситуації імі­тації конфліктів як спроб політичного або морального тиску. Такі конфлікти є вигаданими, але можуть трансформуватися в реальні, якщо виникає протиборство між сторонами, чиї інтереси виявля­ються під загрозою. В реальних конфліктах їх учасники, виступаючи конфліктуючими сторонами, є носіями свідомості, що відображає загострення емоційних суперечностей. Саме тоді відносини супро­воджуються негативними емоціями, здатними задушити здоровий глузд в однаковій оцінці негативних наслідків конфлікту, або мо­жуть значно перевищувати проблематичні вигоди від перемоги над опонентами (явище «піррової перемоги»).

Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів різних соціальних спіль­ностей, соціальних верств, угруповань, а приватний випадок прояву соціальних суперечностей — одна з його форм, яка характеризується явно вираженим протистоянням суспільних сил або проблем, що висту­пають ядром конфлікту, а також: усвідомленням конфліктуючими сторонами (угрупованнями) своїх протилежних інтересів і мети діяль­ності. Соціальні конфлікти в історії людства спостерігаються на найрізноманітніших рівнях. На макрорівні соціальні конфлікти від­буваються у процесі вирішення об'єктивних суперечностей в соці­альних революціях, що ведуть до відмирання одних суперечностей і

виникнення або зародження нових, закладають основу нових соці­альних конфліктів. На мікросоціальному рівні конфлікт обумовле­ний діяльністю окремих особистостей, які переслідують певні соці­альні інтереси. В такому випадку конфлікт проявляється саме як зіткнення групових або особистих інтересів, що відображає різнома­нітні ціннісні орієнтації і норми поведінки членів соціальних спільностей і соціальних верств, угруповань, які беруть участь у конфлікті. Кон­кретні умови виникнення конфлікту визначають форму його роз­витку, сам процес — прихований (латентний) або відкритий та ін. Якщо ж мова йде про індивіди і малі соціальні спільності, то в кон­флікті відбувається зіткнення інтересів, мотивів, вчинків тощо. В конфронтаціях великих соціальних спільностей політичний конфлікт супроводжується сутичкою громадських настроїв і думок, суджень, що відображаються в конфліктній поведінці індивідів і малих соці­альних спільностей. Політичні та соціальні конфлікти виникають по горизонталі — в середині соціальних та політичних структур, а по вертикалі — між керівними структурами і підлеглими, контролюю­чими органами та підзвітними їм індивідами, соціальними спільнос­тями або організаціями, між лідерами та управлінцями. Багатоманіт­ність конкретних проявів і відмінностей конфліктів об'єднують спільні ознаки: виникнення нових груп на основі соціальної дисоці­ації, взаємне відчуження, поява усвідомлюваного протистояння і про­тиборства.

У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти ха­рактеризуються різним рівнем, масштабом, гостротою, сферою ви­никнення та іншими ознаками. В політичній сфері найзначніші кон­флікти ті, що водночас охоплюють усі рівні соціальної і політичної структури, торкаються й економічної сфери, залучають максималь­но можливу в конкретних умовах кількість учасників (загальні кон­флікти). Такі конфлікти відбуваються у сфері суспільних відносин, пов'язаних із проблемами збереження або повалення влади, її зміц­нення або підриву, тобто мають політичний характер. Меншу зна­чущість мають часткові конфлікти, що охоплюють лише частину со­ціальних структур. Проте за певних умов і обставин (нестабільність, соціальна напруженість та ін.) можуть перерости в загальні.

Зростання конфліктності є природно наслідком загострення бо­ротьби за панування тих чи інших цінностей і претензій на певний статус, владу та засоби висхідних соціальних та політичних угрупо­вань. Від успіху або поразки у спробах створити баланс між силами сутички і консенсусу залежить роль соціального конфлікту в соціаль­ному розвитку. Соціальний конфлікт або стає джерелом прискорення розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. Складність ситу-

ації полягає в тому, що попередній політичний досвід не давав мож­ливості виробити культуру конфлікту, не був легітимізований, тобто узаконений, у тому, що в тоталітарному суспільстві існує один центр влади — держава, в якого нема конкуруючих соціальних спільнос­тей, верств, угруповань. Якщо в плюралістичному суспільстві кон­флікт є звичайне явище, то в умовах тоталітарної політичної системи формується ставлення до конфлікту як явища шкідливого, небез­печного, пов'язаного з боротьбою групових амбіцій. Саме тому різкий спалах конфліктності застає і владу, і суспільну свідомість зненаць­ка. У модернізованому суспільстві більшість конфліктів вирішується не державою, а іншими політичними інститутами. Держава втруча­ється лише в тих випадках, коли, по-перше, конфлікти загрожують серйозно вразити інтереси людей, які не беруть участі в них; по-друге, людьми, які беруть участь у конфлікті, здійснюються акти насилля, не припустимих з точки зору закону, і, по-третє, існує за­гроза перетворення конфлікту на причину масового, затяжного на­силля одних членів суспільства над іншими.

Виняткове значення для вирішення конфліктів має період їх три­валості. Якщо кризи політичного розвитку виникають водночас, то вони загострюють одна одну. Якщо ж реформи поетапно структуро-вані, то рівень визрівання конфліктів значно нижчий. Важливі не тривалі, амбіційні програми, які практично неможливо здійснити, а короткострокові заходи, що передбачають постійне функціонування зворотних зв'язків, дозволяють коригувати мету та засоби реформи, долаючи розрив між політичною метою і поточними інтересами різ­них соціальних верств і угруповань населення. І звичайно, багато залежить від рівня професіоналізму керівників. У сучасних умовах в Україні розгортається здійснення реформ переходу до ринкової еко­номіки. Та, на жаль, реформи намагаються реалізувати зверху, не мобілізуючи низи і середні ланки суспільства. Та й ідеї реформи, переходу до ринкових відносин і економіки не оволоділи масами, не стали загальнонаціональною українською ідеєю.

Концепція соціального конфлікту визнається вирішальним або одним із найважливіших факторів соціального розвитку. Соціаль­ний конфлікт соціолог Герберт Спенсер розглядав з позицій соціал-дарвінізму, вважав його неминучим явищем в історії людства і сти­мулом соціального розвитку суспільства. Такої ж позиції і думки про соціальний конфлікт дотримувався і соціолог Макс Вебер, який на­зивав соціальний конфлікт боротьбою. Соціологи Людвіг Гумплович, Уїльям Самнер, Фердинанд Тьонніс, Лестер Уорд, Торстайн Веблен та інші, називаючи соціальний конфлікт суперечкою, вважали його психологічно обумовленим явищем і однією з форм соціалізації. Один із

засновників чіказької школи соціальної екології Роберт Парк вклю­чив соціальний конфлікт до чотирьох основних видів соціальної вза­ємодії поруч із змаганням, пристосуванням і асиміляцією. Змагання ж виступає соціальною формою боротьби за існування, будучи усві­домленим, перетворюється на соціальний конфлікт, що завдяки аси­міляції та співробітництву сприяє раціональному пристосуванню.

Переваги у взаємовідносинах між людьми віддаються не соціаль­ному конфлікту, а соціальному спокою. Приблизно ж такої точки зору дотримувався соціолог Ернст Берджесс та інші прихильники школи соціальної екології, вважаючи, що кожне суспільство має де­які елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, роз­глядаючи суспільство як важливий елемент соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв'язків. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони відвертають закостеніння соці­альної системи, відкривають шлях інноваціям. Соціолог Ральф Да-рендорф, протиставляючи теорію конфлікту марксистській теорії класової боротьби і концепції соціальної згоди, вважає соціальний конфлікт результатом опору існуючим у будь-якому суспільстві від­носинам владарювання і підкорення. Придушення соціального конфлікту веде до загострення, а «раціональна регуляція» — до під­контрольної еволюції. Хоча причини конфліктів непереборні, «лібе­ральне суспільство» може узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними спільностями та ін. Розв'язання соціаль­ного конфлікту здійснюється зняттям соціальної напруженості на ранніх стадіях формування конфліктної ситуації: компроміс, пере­мога однієї з конфліктуючих сторін, виникнення в результаті кон­флікту нової соціальної якості та ін.

У сучасних умовах особливе значення мають пошуки компромі­сів у міждержавних, регіональних, міжнаціональних і міжрегіональ­них конфліктах. Найжорстокіша форма вирішення конфлікту — збройне насилля. Та така форма разом з тим і малоперспективна. Збройні конфлікти часто ведуть до тупикової ситуації, коли розум конфліктуючих сил підмінюється підозрами, амбіційністю та ін. Вся багатоманітність причин зростання конфліктності в умовах вступу суспільства на шлях модернізації пов'язана з дією двох груп факторів. Перша група — визначається співвідношенням інтересів основних соціальних груп і характером політичної культури, що виражається у кризі політичної культури (криза ідентичності й легитимності). Дру­га група факторів визначається рівнем інституалізації політичних відносин і рисами політичних керівників, що відображається в кризі Державного управління (кр

Дата добавления: 2014-01-04