Основні компоненти соціальної структури суспільства

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА, СОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ СУСПІЛЬСТВА

Ключовою проблемою соціології виступають соціальна структу­ра і соціальні процеси суспільства. Аналіз і осмислення соціальної структури суспільства передбачають з'ясування суті, змісту і компо­нентів соціальної взаємодії, умов відтворення, ролі і призначення основних соціальних інститутів, їх практичне політичне значення, а також тенденції і перспективи розвитку.

Основними компонентами соціальної структури суспільства є: соціальне життя, соціальна спільність, соціальні інститути, соціальні зв 'язки і дії, соціальні процеси.

Споконвіку так велося: люди жили гуртом, общиною і групами. Спочатку це родоплемінні утворення, а згодом інші, разюче відмінні від племені: міста, держави, імперії, спілки, співтовариства і т. д. Та в сучасних умовах люди не змогли б жити, як у первісному суспільстві, де існували невеликі общини, групи тощо. Навпаки, густота насе­лення зростає, міста укрупняються, тіснять села, збільшується кількість контактів між людьми, дедалі більше зв'язків виникає між ними, породжуються нові залежності їх один від одного. Справж­ньою проблемою стає перебування на самоті. Виникає велика по­треба: необхідні значні зусилля для того, щоб протистояти тенден­ціям підкорення всього життя людини колективним та масовим формам. Історія є не що інше, як перехід від порівняно простих до значно складніших форм згуртування, об'єднання та контролю спільного життя людини. Об'єднання в общини з самого початку — не акт доброї волі, дружелюбності або взаємної симпатії. Жорсткою необхідністю стало для роду людського і його окремих представ­ників об'єднання. На ранніх етапах історії це були потреби проти­стояти природним явищам та вижити. Пізніше — це потреби проти­стояти формам та умовам спільного життя, втіленим у соціальних інститутах та об'єднаннях, системах цінностей та моделях схвальної поведінки, які дещо дозволяють, але набагато більше забороняють, Карають та переслідують за порушення обмежень. Тільки спільними

19* 291

зусиллями люди здатні змінити їх, привести у відповідність зі своїми сподіваннями та прагненнями. Так формувалося суспільство, а потім і створюється держава. Десь наприкінці XVIII ст. німецький філософ Фердинанд Тьонніс визначає суспільство, спільність людей. На дум­ку Фердинанда Тьонніса, спільність (СетеіпзсЬап) — це така су­купність індивідів, в якій усі знають один одного, постійно зустріча­ються, тобто є близькими або далекими родичами. Перша форма співжиття — спільність історично передує суспільству, що виникає пізніше, знаменуючи перехід людства до нового етапу розвитку ци­вілізації. Жити в різноманітних спільностях та суспільстві, що успад­ковується від попередніх поколінь та щойно створюється — такою є доля людства. Отже, соціальна структура — це сукупність об'єднань людей, у кожному з яких індивідів може багато що об'єднувати: сим­патії, інтереси, потреби, вік, стать, національність, спільність долі тощо.

Життєдіяльність суспільства, функціонуван-
Що таке „ ■ -,

. ня і взаємодія його різноманітних сфер — це

соціальне життя ^ „

і є суспільне або соціальне життя. За структу­рою, змістом соціальне життя складне, багатогранне і неоднорідне, як і саме життя суспільства. Дуже часто для відображення багатома­нітності і неоднорідності суспільного життя використовуються поняття: політичне життя, економічне життя, культурне життя, соціальне життя та ін. Це, безперечно, не тільки відображає різно­манітність проявів суспільного життя в окремих сферах суспільства, в тому числі і в соціальній, але й окреме, конкретніше розуміння соціального життя, особливо важливе для спеціальних наук, що ви­вчають або покликані вивчати явища і процеси певної сфери сус­пільного життя. Соціологія ж і за її природою, і предметом, і розу­мінням соціального детально розглядає соціальне життя. Соціальне життя — організована, упорядкована система дій і взаємодій людей, їх соціальних спільностей, суспільства, функціонування соціальних інсти­тутів, об'єднань і організацій, соціальних норм і цінностей, соціальний контроль. Соціальне життя за соціологією — це соціум (соціальне), його структура в русі (функціонуванні), в дії і взаємодії.

У певних умовах, під впливом різних факторів і проходить соці­альне життя. Серед факторів, що впливають на соціальне життя, є природні або космічні: клімат і рельєф місцевості, грунт та інше; біологічні: життєві потреби людини — їжа, розмноження, самоза­хист та інше; соціально-психологічні: ідеї і теорії, емоції та бажання; історичні: історична спадщина, досвід попередніх поколінь в органі­зації і результатах суспільного життя. Все це визначає об'єктивну обумовленість і складність соціального життя, його багатофактор-

ність. Крім загальних умов і факторів соціального життя, життя кож­ної особи, соціальної групи і спільності визначається впливом з боку специфічних для них умов і факторів, що знаходить своє відобра­ження і своєрідність в їх способах життя. Люди не тільки різних країн і континентів, а й усередині одного й того ж суспільства, в одній і тій же ситуації ведуть себе по-різному і оцінюють одну й ту ж поведінку далеко не однаково, а іноді протилежно. Це обумовлено, насамперед, тим, що люди формуються, живуть і розвиваються в межах певних і своєрідних культурних систем. Саме культура є спо­собом ціннісно-нормативного освоєння дійсності, способом мис­лення і дій людей, які складають основу і стрижень соціального жит­тя. У змісті, стилі та результатах практичної діяльності людей і груп безпосередньо втілюється культура суспільства.

Культура відіграє вирішальну роль у регулюванні соціальних дій і взаємодій, в забезпеченні їх упорядкованості, цілісності, ста­більності й передбачуваності соціального життя. Основу культури соціального життя становить система соціальних цінностей і норм. Культура організує суспільне життя. Люди вступають у взаємовід­носини між собою не заради самомети або пустого інтересу, а для вирішення життєво важливих завдань, що стоять перед ними, для задоволення своїх потреб. Спільно люди створюють різні цінності, які є матеріальною і духовною культурою, спільно регулюють, ко­ординують, коригують практичну діяльність. Самі соціальні відно­сини сприяють закріпленню культурних цінностей тому, що не всі продукти людської діяльності належать до культури, а тільки ті, які сприймаються широкими соціальними спільностями. В соціології такі об'єднання іменують класами (верствами), категоріями, гру­пами, колами (адже говорять: коло друзів і знайомих), школами (науковими). Це — елементи соціальної структури суспільства, дер­жави. Стабільно відворюючись, вони забезпечують наступність і порядок у суспільстві.

Поняття ^ соціології поняття соціальна структура сус-

соціальної структури пільства розглядається в кількох аспектах. У
суспільства широкому розумінні соціальна структура су-

спільства — будова суспільства, система зв'язків між усіма його основними компонентами. Точніше, соці­альна структура характеризує різні види соціальних спільностей і відносин між ними: соціально-станові, класові, соціально-демогра­фічні, соціально-етичні. У вузькому розумінні соціальна структура суспільства — соціально-класові спільності, соціальні групи, що ут­ворюють ті чи інші соціальні верстви, а також відносини між ними. В соціології поняття соціальна структура тісно пов'язане з поняттям

соціальна система і об'єднує два компоненти — соціальний склад і соціальні зв 'язки. Соціальний склад — набір елементів, що станов­лять соціальну структуру, а соціальні зв'язки — набір зв'язків соці­альних верств, станів, класів та ін. Звичайно ж, поняття соціальна структура включає сукупність різних типів соціальних спільностей усередині суспільства і соціальні зв'язки всіх соціальних спільностей, що відрізняються масштабом поширення їх дії, їх значенням, харак­теристикою соціальної структури на певному щаблі розвитку. Часто замість поняття соціальна структура вживають поняття соціально-класова структура.

Соціальна структура суспільства — сукупність взаємопов 'язаних і взаємодіючих між собою, упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільностей, соціальних верств, станів і відносин між ними. Соціальна структура — стійкий зв'язок елементів у соціальній системі суспіль­ства, означає суб'єктивний поділ суспільства на окремі соціальні спільності, верстви, стани, які об'єднуються на основі однієї або кількох ознак, що надають їм неповторної своєрідності й розрізня­ються за їх суспільним становищем, за місцем і роллю в системі економічних відносин.

Основою соціальної структури є соціальна спільність, що стано­вить реально існуючу сукупність індивідів і відрізняється соціаль­ними зв'язками та відносною цілісністю. Об'єднання індивідів у соціальні спільності відбувається на основі різних характеристик і ознак, тому і правомірне виділення соціально-класових, демогра­фічних, етнічних, територіальних, політичних та інших спільностей, що складають різні структурні елементи, ланки соціальної структури суспільства.

Соціальні спільності бувають формальні й неформальні, спон­танні й інституалізовані, історичні і минущі тощо.

У будь-якому суспільстві існує та або інша кількість соціальних спільностей, соціальних станів, верств, що, по-перше, займають різ­ні місця в системі соціальних нерівностей суспільства, в диференці­ації його населення за основними критеріями: влада, власність на основні засоби виробництва; місце і роль у суспільному виробництві і розподілі прибутку та інше; по-друге, пов'язані політичними, еконо­мічними та культурними відносинами, виступають суб'єктами функ­ціонування всіх соціальних інститутів. Чим вище суспільство зуміє піднятися по східцях цивілізації, тим багатше, різноманітніше його соціальна структура. Соціальна структура — анатомія суспільства, його об'єктивно обумовлена диференціація, поділ на великі і малі соціальні спільності людей, які відрізняються становищем, місцем і роллю в системі соціальних, суспільних відносин. Основу соціальної

структури суспільства і складають соціальні спільності людей, які визначаються становищем верств, груп у системі володіння владою, рівнем прибутку, престижем тієї чи іншої соціальної спільності, її соціальним статусом, рівнем освіти, культури тощо.

Соціальні спільності охоплюють різні за роз-Соціальні спільності — _мір_0М і складом соціальні групи. Дуже часто основний компонент

. •• ™ визначаються межі малих і великих соці-

сошальної структури

альних груп, об єднаних у спільності. Кожна

людина належить до певної спільності — виробничого колективу або політичної партії, різноманітних об'єднань. У кожному окремому випадку соціальна спільність, мала чи велика, тобто в межах охоп­лення міжособових відносин, має певні розміри і пов'язана міжосо-бовими і формальними спільнісними відносинами. Та близькість інтересів, мотивів, установок, що об'єднують людей у спільності, не можуть визначати останні. Тим більше, часто спільність людей ви­значається належністю саме до певного майнового або іншого стану: багаті дуже часто відчувають почуття зверхності або презирства до інших людей, які мають низькі доходи, але охоче підтримують відно­сини з іншими багатими людьми або ж високими за походженням (діти, вихідці з високопоставлених сімей, начальників, державних діячів або працівників вищої сфери мистецтва, науки не приймають у свої спільності представників інших соціальних кіл), за посадовим принципом та інше. Тут зустрічаємося з формуванням соціальних спільностей, що базуються на збігу або близькості соціального стату­су. Та межі соціальних спільностей можуть мати і не статусну приро­ду, а ви-значаються відмінностями в соціальних позиціях: люди мо­жуть виділятися за національною ознакою, політичною позицією або місцем проживання. Соціальні спільності в суспільстві форму­ються в результаті процесів диференціації і стратифікації.

За визначенням соціологів Пітирима Сорокіна, П'єра Бурдьє, Роберта Парка та інших, добробут людини в суспільстві, її соціальні зв'язки з іншими людьми, звички, обряди, вірування, інтереси і на­станови здебільшого пов'язані з тим місцем, яке людина займає в соціальному просторі. Соціальний простір багатомірний. Це означає, Що в одних спільностях індивід може мати високий соціальний ста­тус, а в інших — значно нижчий. Отже, кожна людина в суспільстві Живе в кількох соціальних просторах, пов'язаних між собою так, що зміна одного соціального статусу обумовлює зміни інших статусів або позицій. Особа, перебуваючи в оточенні близьких їй за статусом людей, почуває себе більш комфортно, у неї не виникає у взаємовід­носинах відчуття неповноцінності або, навпаки, переваги. Люди по­чинають несвідомо або свідомо шукати серед соціального оточення

собі подібних і створювати соціальні спільності, інакше кажучи, ос­воюють власний соціальний простір. Американський соціолог Пітер Блау запропонував систему критеріїв, що визначають становище ін­дивіда в суспільстві — номінальні критерії: стать, раса, етнічна на­лежність, віросповідання, місце проживання, галузь діяльності, полі­тична орієнтація, мова; та рангові критерії: освіта, заробітна плата, багатство (спадщина або заощадження), престиж:, влада, походжен­ня, вік, адміністративна посада, інтелігентність. Сукупність крите­ріїв, визначення місця і ролі особи в соціальному просторі і суспіль­стві визначають і місце індивідів або соціальних спільностей в соціальній структурі. Особливість критеріїв визначення місця і ролі особи в суспільстві, в соціальній структурі полягає в тому, що на їх основі неможливо виділити індивідів і соціальні спільності за ранго­вим принципом, тобто не можна визначити, яка із соціальних спіль­ностей займає вище, а яка нижче місце в соціальній структурі. Не може стати основною у визначенні соціальної структури суспільства і соціальна нерівність, що проявляється в суспільстві в різноманіт­них видах і варіантах. Розвиток соціальних відносин, поява складних суспільств і системи соціальних інститутів сприяють формуванню складної мережі взаємопереплетених обмінів соціальними ціннос­тями, у процесі яких відбувається постійний перерозподіл ціннос­тей, формується нормативна основа соціальної нерівності.

У соціології при визначенні соціальної структури завжди вра­ховується тип суспільства: безкласові, рабовласницькі, феодальні, бур­жуазні, демократичні, соціалістичні тощо, яким властиві стійкі типо­ві економічні, соціальні, політичні відносини між людьми, шляхи розвитку та соціально-економічні перетворення. В кожному типі су­спільства, що формується історично, чітко виділяються основні, па­нівні соціальні спільності, верстви, стани, що визначають головний, специфічний зміст суспільних і соціальних відносин, що обумовлені формою власності на основні засоби виробництва і відрізняються характером виробничих відносин людей. Ураховуються також похід­ні, вторинні критерії соціальних спільностей (престиж, рівень осві­ченості, культури тощо). Історичним соціальним спільностям пере­дували або їх супроводжували важливі за впливом на суспільство об'єктивні процеси, насамперед, процеси суспільного поділу праці. Суспільний розподіл праці — поділ в суспільстві різних соціальних функцій, що реалізуються певними соціальними спільностями, групами людей, і виділенням різних сфер життєдіяльності суспільства (промис­ловість, сільське господарство, наука, мистецтво, армія та ін.), що також поділяються на дрібніші сфери. Суспільний поділ праці і поділ праці всередині сфер діяльності тісно поєднані із професійною спе-

ціалізацією різних індивідів, характеризують певний ступінь розвит­ку продуктивних сил.

Перший великий суспільний поділ праці сприяв виділенню пле­мен пастухів із загальної маси племен, що привело до помітного підвищення продуктивності праці і створило матеріальні передумо­ви виникнення приватної власності та розколу суспільства на певні непримиренні соціальні спільності.

Другий великий суспільний поділ праці привів до відокремлення ремесла, що становило допоміжне заняття землероба. Це привело до нового значного розшарування суспільства, виділення нових соці­альних спільностей: знаті і простих землеробів, ремісників та ін. Ви­никають потреби в ринковому обміні продуктами трудової діяльнос­ті людей і формуванні великої соціальної спільності купців.

Третій великий суспільний поділ праці — поділ на сільську і місь­ку працю; у результаті непрості соціальні відносини міського та сіль­ського населення — характерна риса будь-якого суспільства, якому б економічному розвитку воно не відповідало. Поряд із поділом насе­лення на міське і сільське відбувається також поділ праці на розумо­ву і фізичну та відповідно поділ населення на певні соціальні верс­тви, стани, спільності. В міру розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва відбувається природне формування соціальних спіль­ностей, що характеризують виробничий, науково-технічний і соці­альний прогрес.

Суспільний поділ праці, розшарування і диференціація людей на різноманітні соціальні спільності поступово сприяли виникненню соціальних класів. У XVIII ст. поступово формується і утверджується індустріальне суспільство. Основним джерелом багатства і добробу­ту стає переробна промисловість — індустрія, а основними суб'єкта­ми соціальних та політичних дій — класи. Тоді ж в Англії поняття клас широко вживається для визначення класу бідняків (1о\уєг сіазк), а підприємець і мислитель Роберт Оуен відокремлює виробничий клас (^огкіп§ с1а§5) від бездіяльного класу (Іеізиге сіазз). Клод Анрі Сен-Сімон вважав виробничим класом власників капіталу: банків, купців, робітників. У XIX ст. європейське суспільство зображується як кла­сове, а загальноприйнятним стає уявлення про те, що класи визна­чають соціальне обличчя суспільства, тенденції та напрямки розвит­ку. У політичному вченні марксизму поняття клас стає основним у світогляді. Класи виникають як результат радикальних соціальних трансформацій. Революції XVII ст. в Англії та XVIII ст. у Франції поступово утверджують юридичну і політичну рівність різних суспіль­них соціальних спільностей. Дедалі істотнішу роль у житті Англії, Франції та інших країн Європи відіграє третій клас — буржуазія —

підприємницькі та виробничі верстви міст, які зайняли проміжне становище між знаттю та черню. Володіння та розпорядження не людьми (кріпаками, васалами), а власністю — капіталом, землею, знаряддями та засобами виробництва стає стрижнем економічного життя суспільства. Тоді ж кардинально змінюються організація праці та спосіб життя певних верств населення.

Соціальний клас — одне з основних понять у соціології. Впер­ше розгорнуту картину класового суспільства дає Карл Маркс. В різні історичні періоди існували різні види власності (раби, вода, земля, капітал), що мали вирішальне значення у взаємовідноси­нах людей, але всі соціальні системи засновано на двох антагоніс­тичних соціальних класах. В епоху розвитку капіталізму, на думку Маркса, існують два основних антагоністичних соціальних класи — буржуазія і пролетаріат. Класові відносини з необхідністю перед­бачають експлуатацію одного класу іншим, тобто один клас при­своює результати праці іншого, експлуатує і пригноблює його. Такі відносини постійно відтворюють і породжують класовий конфлікт, що є основою соціальних змін, які відбуваються в су­спільстві. Є суб'єктивні й об'єктивні ознаки класу (володіння ре­сурсами), але це не обов'язково супроводжується усвідомленням належності до класу або почуттям політичної близькості інтере­сам класу тощо. Тільки тоді, коли члени суспільства, соціальної спільності усвідомлюють свою класову належність і починають діяти спільно в інтересах свого класу, соціальний клас стає пов­ністю сформованим.

Найвпливовішу теорію соціальних класів, альтернативну марк­систській, запропонував Макс Вебер. На відміну від Маркса соціо­лог Макс Вебер виділяє інші фактори, які впливають на формування відносин нерівності, зокрема розглядає престиж як одну з найваж­ливіших ознак соціального класу. Разом із тим розглядається зв'язок між можливостями висування на більш високі посади і належністю до соціального класу, передбачаючи, що клас становить групу людей з подібними можливостями просування або кар'єри та ін. Макс Ве­бер вбачає як базовий статусний розподіл у суспільстві й основи для створення соціальних класів — ставлення до власності. Проте Макс Вебер надає набагато більшого значення розподілу всередині основ­них класів (наявність проміжних класів, соціальних спільностей), виділяє клас власників і торговий клас залежно від виду власності підприємств, де працюють робітники, розбиває на кілька класів ро­бітничий клас відповідно до можливостей підвищення свого статусу, який мають. Макс Вебер розглядає бюрократію як клас, необхідну ланку влади в сучасному суспільстві.

Кожний соціальний клас — це система поведінки, комплекс цін­ностей і норм, стиль життя. Кожний соціальний клас культивує свої цінності, моделі поведінки та ідеали. Наприкінці XVIII — в XIX ст. в українському селі, а також у деяких міських верствах ідеалом жіночої краси вважалася досить повна ширококоста жінка з «пишними фор­мами», рум'янцем на обличчі, міцним здоров'ям, яка досить функціо­нально підходила для сільської роботи та роботи вдома. Тоді ж ідеа­лом жіночої краси у дворянства та заможних людей була тоненька статна струнка жіночка з тендітною фігурою, трохи нервова, з тон­кими музикальними пальцями і блідим обличчям. Звичайно, що та­ка жінка не могла займатися фізичною працею і своєю цікавою блі­дістю нагадувала городянок — киянок, полтавчанок, москвичок тощо. Це лише один штрих до величезної соціальної дистанції між вищими й нижчими соціальними спільностями. Представники таких соці­альних спільностей і верств одягалися по-різному, говорили різними мовами (найчастіше вживалася французька), по-різному будували побут. За культурними елементами та ознаками можна практично безпомилково визначити належність індивіда до тієї чи іншої соці­альної спільності.

У сучасних умовах соціальна дистанція між представниками різ­них соціальних спільностей дещо скоротилась. І все ж у різних соці­альних спільностей ще є значні відмінності в нормах поведінки, мисленні і способах життя. Нині «нові українці» мають машини пев­ної марки, носять якісний одяг, мають певну манеру одягатися. Все це характеризує представника народжуваного класу — класу власни­ків. Існують і винятки: звичайна дитина з середнього класу соціалізу­ється інакше, ніж дитина нижчої соціальної верстви. Типова дитина з середнього класу, з середовища «нових українців» живе в оточенні освічених, культурних людей, які правильно говорять українською мовою (без застосування різноманітних діалектів і нецензурних ви­словлювань), насолоджується серйозною музикою, купує цікаві кни­ги, їздить у цікаві подорожі і має досить тонкі захоплення. Така ди­тина оточена особами, які працюють, не думаючи про зарплату, дбаючи лише про свій престиж, і це стає для неї звичним і природ­ним. Вона легко засвоює норми поведінки й ідеї своєї соціальної спільності, верстви. А дитина із сім'ї робітника чи селянина перебу­ває зовсім в інших умовах і обстановці. Починаючи з дитинства, культурна диференціація постійно поглиблюється, росте соціальна Дистанція, поляризується і саме суспільство.

Сучасна соціальна структура зазнала значних змін, і традиційні Уявлення про побудову суспільства виявилися ні теоретично, ні прак­тично неспроможними, що й обумовило кардинальні зміни у підході

до аналізу процесів, які відбуваються в соціально-економічній та політичній сферах. Ще до недавнього часу розглядалася така соці­альна структура суспільства, яка будувалася на принципах наявності в суспільстві двох соціальних класів і проміжкової верстви. Почина­ючи з 30-х років XX ст. за офіційною доктриною соціальна структура суспільства в країнах соціалістичної орієнтації в Європі, Південно-Східній Азії тощо визначалась як сукупність двох соціальних класів (робітників і селянства) та соціального прошарку інтелігенції. Кри­терії соціальної диференціації зводилися до двох видів ставлення до засобів виробництва і характеру праці. Формувалось уявлення про повну рівність шансів усіх і кожного на соціальне просування, неза­лежно від походження, національності, яке не відповідало реальнос­ті. Взаємовідносини між класами, соціальними верствами і соціаль­ними спільностями трактувались як безконфліктні, гармонійні, засновані на єдності інтересів. Стверджувалась ідея руху суспільства до соціальної однорідності.

Соціально-класова структура — це сукупність
Сучасне уявлення,..

' соціальних класів, певних зв язків між ними і

про класи ' '

відносин, які є основою всіх елементів. У соці­ально-класовій структурі адекватно проявляється економічна струк­тура суспільства. Основу соціально-класової структури становлять соціальні класи — великі соціальні спільності людей, які відрізня­ються за їх місцем в історично обумовленій системі суспільного ви­робництва, ставленням до засобів праці, роллю в суспільній органі­зації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яка їм належить. Розглядаючи соціальну струк­туру суспільства, з'ясовуються відносини, за якими поділяються лю­ди. Виділяються три ознаки: характер власності, ставлення до влади (роль у суспільній організації праці); прибуток (розміри та спосіб їх одержання). Проте соціальна структура будь-якого суспільства скла­дається з великої кількості соціальних спільностей — класів, націй тощо. Економічно і політично панівні класи і верстви визначають певний тип соціально-економічного розвитку суспільства. Еконо­мічні й виробничі відносини людей, які визначають не тільки тип, але й динаміку соціальної структури кожного суспільства, обумовле­ні рівнем розвитку продуктивних сил, а отже, визначають технічний і соціальний прогрес.

Поняття клас, як і раніше, входить до концепцій, теорій соціології. За допомогою поняття клас соціологи, філософи намагаються ос­мислити зміни в структурах економіки та суспільства. В сучасних розвинутих країнах у другій половині XX ст. стався поділ власності і контролю над нею. Суспільне життя дедалі частіше регулюється фор-

мальними організаціями (багатонаціональними компаніями, пол­ітичними партіями). Формується нова структура економіки з неба­ченими досі заняттями та професіями. Неминучість нерівності та відсутність переконливих і привабливих її альтернатив визнав, здаєть­ся увесь світ. Ці зміни настільки радикальні, що соціологи твердять про новий середній клас, новий робітничий клас, клас менеджерів, но­вий правлячий клас. Цінності, політичні настанови і переваги, що надають суспільству більшої згуртованості, обґрунтовуються досяг­нутим рівнем добробуту. Інструментальний колективізм замінив колишню групову неприязнь, та, на думку деяких соціологів, не ска­сував класів та класові ситуації. Вважаючись прихильником традицій марксизму, сучасний американський соціолог Ерік Олін Райт ствер­джує, що класи сучасного суспільства — елемент способу виробниц­тва. Та тепер не є однорідним капіталістичне виробництво, бо поряд з ним існують просте товарне і дрібнотоварне виробництва, де знач­ною власністю володіють численні акціонери, проте керує нею об­межена кількість менеджерів, на великих та середніх підприємствах, що становлять основу економіки, влада розподілена нерівномірно. Звідси й різні базисні ознаки, а також суперечливі позиції в еконо­мічній структурі суспільства: власники великих, середніх та дрібних капіталів, наймані робітники, менеджери на великих та малих підприємствах, що мають повноваження та відповідальність, керу­ють власністю, але нею не володіють. Отже соціальна структура вклю­чає: керівників найвищого рівня в державі та різних галузях еконо­міки; керівників середнього рівня; спеціалістів з вищою освітою; працівників сфери послуг; дрібних власників, які наймають робіт­ників; дрібних власників, які не наймають робітників; фермерів; техніків та майстрів; кваліфікованих робітників; напівкваліфікованих і некваліфікованих робітників; працівників сільського господарства. Жити і належати до соціальних спільностей суспільства означає виступати носієм загальних ознак. Частина з них усвідомлюється, і кожен без особливих вагань відповість на запитання: «Хто ви є?». Належність до класу, соціально-професійної спільності, кола друзів обумовлюється відповідною ринковою ситуацією, заняттям (про­фесією), способом життя, цінностями і нормами, пристрастями та симпатіями, які культивуються кожним. Чоловік чи жінка конкрет­ної національності і певного віку та віросповідання, з певною осві­тою й сімейним станом можуть визначити свою належність до пев­ної соціальної групи. Можна часто чути, що кожна людина індивідуальна і неповторна. Проте мається на увазі, очевидно, не визначені її ті чи інші ознаки, що свідчать про належність індивіда до тієї чи іншої соціальної спільності. Ужитті інше: яку ознаку не візьме-

мо, завжди знайдеться ще безліч її носіїв: всі чоловіки, всі жінки, всі індивіди високого зросту, всі низькорослі, всі брюнети, всі русяві, всі руді, молодь і пенсіонери — такі сукупності, однорідні за певною озна­кою, в соціології називають категоріями населення. Для категорій непридатні ті уявлення про культуру і структуру, що доречні при розгляді соціальних спільностей. Не існує специфічної культури низь­корослих або рудих та ін. Проте не виключається створення таких спільностей, які люблять пиво або риболовлю тощо, в житті виника­ють різні молодіжні групи, що захоплюються тим чи іншим. Варто тільки підтримувати все позитивне, що сприяє формуванню свідо­мої особи, запобігати негативним явищам у середовищі молоді. Різні соціальні інститути й організації періодично виявляють піклування про інтереси молоді, вимагають захистити пенсіонерів, забезпечити права жінок чи національних меншин. І все ж соціологи попереджа­ють, що кореляція між конкретною ознакою та поведінкою індивіда має бути досить обережною.

_г В сучасних умовах є багато моделей соціаль-

соціальна структура но-класових структур, причому соціологи
України дійшли висновку, що в сучасному суспіль-

стві основа таких структур залишається не­змінною, а змінюються лише окремі структурні елементи залежно від культурних, економічних, структурних та інших особливостей кожного суспільства. Основними компонентами соціальної струк­тури сучасної України виступають: вищий клас професіоналів, адмініс­траторів; технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас, дріб­на буржуазія, техніки й робітники, які здійснюють керівні функції; кваліфіковані робітники; робітники, які не мають спеціальної кваліфі­кації, землероби (хлібороби, робітники сільськогосподарських колек­тивів, фермери та ін.); групи інженерно-технічних працівників та ря­дових службовців, а саме: науково-технічна і гуманітарна інтелігенція, студенти, значні групи, які займаються індивідуально-трудовою діяль­ністю. В основі такої градації лежить так званий об'єктивний підхід, який є передумовою поширення в західній соціології поділу суспіль­ства на страти за їх соціально-економічним статусом. Багатоваріант- -ність власності, що складається нині в Україні і в країнах Співдруж­ності незалежних держав, не дозволяє залишатися на позиціях попередньої соціальної структури. Очевидно, що в Україні виразні­ше проявляється тенденція до поглиблення соціальної диференціа­ції, зміни соціального статусу багатьох соціальних спільностей.

На початку 90-х років XX ст. в Україні йде формування найрізно­манітніших форм власності: кооперативної (особливо в сільському господарстві), акціонерної, концесійної, змішаної і, нарешті, при-

ватної. І за кожною з форм власності стоїть соціальна спільність людей, які по-своєму сприймають навколишню дійсність. Дедалі більше проявляються тенденції диференціації суспільства. По-пер­ше значно скорочується частка робітників у соціальній структурі. Прогноз на початок XXI ст. показує, що 50 % робітників залишать сферу матеріального виробництва і поповнять ряди працівників, які зайняті у сфері послуг, науки та освіти, значно збільшиться кількість пенсіонерів, і державі доведеться здійснювати їх соціальний захист. По-друге, триває диференціація робітничого класу, особливо, якщо врахувати різномасштабність форм власності, суспільство змушене буде зважати на людей, які спираються на групову, республіканську, приватну або кооперативну власність. Значною стає і поява нових соціальних спільностей, зростає їх роль у суспільному виробництві. Посилюється диференціація робітників за ознаками професійності, соціальної активності тощо. По-третє, зростає кількість представ­ників робітничого класу, які за змістом праці, за спільною професій­ністю практично не відрізняються від інженерно-технічної інтелі­генції. В умовах авангардних технологій функції багатьох робітників та технічної інтелігенції стали настільки схожими, що вони відрізня­ються більше за нюансами, ніж за суттю. Така ситуація вносить іс­тотні корективи в традиційне уявлення про безпосередність продук­тивності праці, в якій беруть участь усі без винятку працівники виробництва. По-четверте, відмічається подальше підвищення освіт­нього рівня і професійної кваліфікації. Якщо в 60-х і особливо в 70-х роках XX ст. відбувається стагнація в освітньому рівні робітників, то починаючи з 90-х років інтерес робітників до одержання освіти і вдосконалення своєї кваліфікації зростає. Проте зменшується кіль­кість робітників, які одержують освіту і кваліфікацію безпосередньо на виробництві. Вважалося, що провідною силою суспільства був робітничий клас, який становив більшість трудового населення України. Належність до робітничого класу забезпечувала престиж у суспільній свідомості, хоча здебільшого показний. Проте визнання ролі робітничого класу відбувалося не без певних втрат. Вони прояв­лялися в переважній орієнтації (хоча із середини 90-х років дещо послабленій) випускників середніх шкіл на одержання вищої освіти. На жаль, помітне прагнення більшості молоді, яка не потрапила до вищих навчальних закладів,«перечекати», «пересидіти» несприятли­вий період переважно на допоміжних роботах у сфері розумової пра­ці: в канцеляріях, установах тощо,тобто осторонь від робітничих про­фесій.

Значні зміни сталися і в структурі селянства. По-перше, змен­шується загальна кількість людей, які зайняті безпосередньо про-

дуктивною працею — в полі і на фермах. По-друге, відбуваються значні структурні зміни, які ведуть до зростання кількості людей, зайнятих на переробці сільськогосподарської продукції та сировини. Збільшується чисельність селян, які зайняті у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах, у той час коли незайнятість частини сільського населення послаблюється створенням промислових ви­робництв та підсобних промислів. По-третє, поступово зростає ав­торитет і роль землеробської праці, відбувається її визнання як важ­ливої сфери суспільної діяльності, що веде до повільного, але дедалі впевненішого становлення й розвитку фермерських господарств. Су­перечності між суспільною орієнтацією на значущу мету й особис­тим прагненням людей, які виникли й загострювались у 80-х — пер­шій половині 90-х років XX ст., мали безперечно негативний вплив на ставлення до селянської праці, належності до сільського населен­ня. Це вело до розселянення, створювало труднощі й ускладнювало функціонування не лише сільського господарства, а й усього народ­ного господарства. З середини 90-х років становище змінюється: пра­ця на землі визнається важливою сферою суспільної діяльності. Та не все складається так однозначно: велика кількість людей втратила зв'язок із землею, селянською працею, і відродження їх на новій основі відбувається досить хворобливо, бо орендні відносини не ви­тримали випробування, з труднощами просувається становлення фермерства та ін.

У сучасних умовах існує специфічна соціальна спільність — інте­лігенція, яка виконує важливу роль у задоволенні соціально-культур­них потреб суспільства, в організації суспільного виробництва й уп­равління. Структура інтелігенції визначається структурою духовної сфери суспільства. Часто й досить спрощено структуру інтелігенції уявляють трьохланковою формулою: творча інтелігенція (письмен­ники, діячі мистецтва), науково-технічна інтелігенція, фахівці розу­мової праці та апарату управління. В соціології застосовуються різні критерії диференціації інтелігенції. Так, за місцем у суспільному роз­поділі праці в середовищі інтелігенції виділяють три основні групи: працівники розумової праці (письменники, художники, скульптори, архітектори та ін.), група суб'єктів праці, в процесі якої продукт, що виробляється, є невіддільним від акту виробництва. Це праця педа­гога, лікаря, актора, музиканта-виконавця. Третя група — працівни­ки переважно розумової праці, які безпосередньо беруть участь у виробництві матеріальних благ (інженери, техніки, агрономи тощо). Інтелігенція також поділяється на групи за способом одержання та оперування знаннями. Знання як основний продукт інтелектуальної діяльності на шляху від виробництва до практичної реалізації прохо-

пять ряд окремих, відносно самостійних етапів, у кожному з яких зайняті відносно самостійні групи працівників. Ці групи володіють не тільки загальними для всієї інтелігенції рисами, але й мають са­мостійні, властиві тільки їм риси. Так, працівники розумової праці, творча діяльність яких безпосередньо пов'язана з винаходами в тех­ніці, з відкриттям нових закономірностей і тенденцій розвитку су­спільства, з виробництвом нових знань, систематизацією і подаль­шим їх розвитком, складають групу наукових працівників.

Представники розумової праці, які здебільшого зайняті поши­ренням і популяризацією знань, створюють численну армію праців­ників освіти, засобів масової інформації. Своєю діяльністю вони сприяють формуванню духовного світу особи, розвитку її інтелекту і творчих здібностей, і тим самим — підвищенню культурно-техніч­ного і професійного рівня працівників, а отже, й ефективності су­спільної праці. Самостійною ланкою на шляху розвитку і руху знань виступає інформаційна діяльність, основний зміст якої складає по­шук, збирання, аналітико-синтетичне оброблення і зберігання ін­формації, передача інформаційних матеріалів зацікавленим органі­заціям і особам. Найбільша група сучасної інтелігенції пов'язана з використанням знань, з реалізацією їх практично. Сюди належать інженерно-технічні, агрономічні, зоотехнічні працівники, праців­ники апарату управління і сфери медичного обслуговування. Кожна з груп інтелігенції об'єднує багато професій, представники яких здій­снюють різноманітні функції у сукупній інтелектуальній діяльності. Поглиблення диференціації характерне для всієї інтелігенції і висту­пає відображенням безмежно складного змісту природи і суспіль­ства.

В сучасних умовах зміни психології і свідомості студентства від­буваються переважно шляхом підвищення соціальної активності та професіоналізму. Від системи вищої освіти залежить забезпечення можливості одержання нових знань, актуалізація інтелектуального потенціалу суспільства, неортодоксальність майбутнього фахівця, підвищення культурного потенціалу суспільства. Реальності життя такі: сучасне суспільство не вільне від таких соціальних груп людей, які відбувають покарання за злочини. Бродяги, дармоїди, жебраки, якими б не здавалися вони нечисленними, все ж реально живуть, як і великі соціальні спільності, верстви, групи. Уже становлять значне соціальне явище безробітні. Від безробіття не відмахнутись уже ні політиці, ні науці. Безробіття зростає рік у рік і породжує в Україні проблеми зайнятості молоді, стимулює злочинність тощо. Йде по­дальше ускладнення соціальної структури суспільства, що далеке від досконалості. Тут є ще багато колізій, суперечностей тощо.

20 -Соціологія' ³⁰⁵

Під впливом соціальних і технологічних зрушень відбувається пов'язана з розхитуванням і ламанням нормативно-ціннісних систем маргіналізація. Тоталітарна ціннісно-нормативна система — класич­но завершена за своїм характером і добре інтеріоризована мільйона­ми людей у вигляді стереотипів свідомості та поведінки. Подвійності і лицемірству самої системи, розходженню її рекомендацій для верхів та низів передували двозначність, подвійна мораль, але зовсім не у вигляді протилежних і суперечливих їй ціннісно-нормативних сис­тем. Такі системи могли існувати лише потай, латентно, у свідомості й поведінці окремих і переслідуваних соціальних верств. Уже скла­даються і відкрито декларуються контрастні, протилежні, навіть по­лярні ціннісні системи, а між ними — ті, що прилягають до них із країв. Це і є прояв маргіналізації суспільства. Процеси маргіналізації виражаються і в становленні нового соціального прошарку, який прийнято називати середнім класом. Середній клас — це, насамперед, високопродуктивні й високоінформовані, ініціативні й заповзятливі пра­цівники, це завжди інноваційні типи особи. Саме інноваційний тип особи стає суб'єктом технічної модернізації і політичної демократи­зації. Представники інноваційного соціального типу перебувають серед найкваліфікованіших верств робітників, селян, інтелігенції та інших соціальних верств населення, що становлять соціальну струк­туру суспільства. Зростання ролі середнього класу у співвідношенні соціальних і політичних сил визначає стабільність соціальної систе­ми, забезпечує її динамізм. Без середнього класу не станеться демо­кратизації суспільства. Постає питання про те, буде середній клас затиснутий у лещата між бюрократизмом верхів і заздрістю низів або одержить соціальний простір для розвитку. За даними, в Україні в сучасних умовах середній клас ще нечисленний, охоплює десь близь­ко 20 % населення. Інші вчені твердять, що середні верстви уже «становлять хребет українського суспільства». Зважаючи на статисти­ку прибутків і шкалу суб'єктивної ідентифікації, це справді так. Але не так у реальності, тому що середній клас (високозабезпечений, інформований, умілий, діяльний) тільки-тільки формується. До того ж середній клас формується двох основних типів: традиційний бур­жуазний різновид (в Україні нині дрібна буржуазія становить близь­ко 12 %) і новий середній клас, незалежний та протилежний і бюрок­ратії, і плутократії (в Україні «нові українці» складають близько 5 %). У таких умовах доля демократизації суспільного життя, форму­вання суверенної державності України нерозривно пов'язані з до­лею середнього класу, з долею «нових українців». Головний зміст радикальних суспільних перетворень полягає в тому, що Україна має увійти в русло загальноцивілізаційного розвитку.

Дата добавления: 2014-01-04