Основні проблеми соціології особи

СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИ

Вся історія світової соціальної думки відображає головне в про­цесах, шо відбуваються в суспільстві — життєдіяльність людини, яка вступає у відносини з іншими людьми з метою задоволення потреб, шо виникають. Саме конкретно-історичні типи та види взаємодії людей визначають конфігурацію, характерні риси, суперечності та тенденції розвитку суспільного життя. Та не тільки життєдіяльність людини характеризує якісну визначальність суспільства, але й су­спільство формує людину як істоту думаючу, мислячу, яка уміє гово­рити, спілкуватися, здатну до цілеспрямованої творчої діяльності. Проте за всяких якостей, що виділяють людину з тваринного світу, людина залишається біологічною істотою, живим створінням, лан­кою в ланцюзі розвитку живих організмів на Землі.

І хоча людина походить від тварини і ніколи Поняття особи

не позбудеться повністю властивостей, при­таманних тварині, визначальним в її життє-діяіьності є соціальне, формування і функціонування якого обумов­лене включеністю людини в систему суспільних відносин. Багато вчених вважають, що навіть біологічні особливості людини: прямо-ходіння, будова мозку, риси обличчя, форма рук — результат змін, що сталися за мільйони років під впливом колективної праці. Люди­на використовує біологічні якості не лише для забезпечення вижи­вання, а і як основу духовного спілкування та духовної самореаліза-ції. У кожної дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і говорити вона може лише в суспільстві. Звичайно, нев­пинне постійне поєднання біологічних і соціальних якостей людини свідчить, що людина — істота біологічна і соціальна.

Люди — основний елемент будь-яких соціальних спільностей і систем. Включення людини в суспільство відбувається через різно­манітні соціальні спільності — верстви, групи, через що вона вияв­ляється одночасно включеною в безліч соціальних систем, кожна з яких впливає на неї специфічно. Людина, природно, стає не тільки елементом соціальної системи, але й сама є найскладнішою соціаль­ною системою із своєрідною структурою. І саме тут людина — особа виступає об'єктом соціології. Не претендуючи на вичерпний опис і

розкриття суті людської особи в усій складності її буття, соціологія намагається лише з'ясувати, що людина — особа — найважливіший елемент суспільного життя, розкрити механізм її формування різно­манітними соціальними структурами, механізмами її зворотного впливу на соціальний світ, її участь у зміні та розвитку соціальних відносин — все це сфера соціологічної теорії — соціології особи.

Соціологія особи — галузь знань соціології, що має предметом ви­вчення особи — об'єкт і суб'єкт соціальних відносин в межах соціально-історичного процесу і ціннісних суспільних систем на рівні взаємозв 'яз-ків особи і соціальних спільностей. Соціологія особи зосереджується на трьох основних проблемах: по-перше, вивчення особи як соці­альної системи, елемента для особистих соціальних спільностей і соціальних інститутів; по-друге, вивчення особи як об'єкта соціаль­них відносин і, по-третє, розгляд особи як суб'єкта суспільних від­носин, в тому числі соціальної діяльності та активності особи.

Що ж таке особа? Розкриваючи поняття особа, варто з'ясувати, уточнити поняття людина, індивід, індивідуальність, особа. Поняття людина показує лише якісні властивості і відмінності людей від тва­рин і не показує соціальних обумовленостей, відмінностей між са­мими людьми. Поняттям індивід звичайно визначається людина як окремий представник тієї або іншої соціальної спільності (робітник, фермер, бізнесмен та ін.), при тому специфічні особливості реально­го життя і діяльності конкретної людини у зміст, суть поняття інди­віда не входять. Соціолог Ігор Кон відмічає, що терміном індивід визначається людина просто як окремий представник якоїсь ціліс­ності (біологічного роду або соціальної спільності, верстви населен­ня тощо), специфічні ж особливості реального життя і діяльності конкретної людини в зміст поняття не входять. Багатовизначальне поняття індивідуальність, навпаки, визначає те особливе, специфіч­не, що відрізняє таку людину від всіх інших, включаючи природні і соціальні, тілесні (соматичні) і психічні, успадковані та здобуті, ви­роблені в процесі онтогенезу властивості. Поняття особа допомагає охарактеризувати в людині соціальну основу її життєдіяльності, ті властивості і якості, які людина реалізує у соціальних зв'язках, соці­альних інститутах, культурі, тобто в суспільному житті, в процесі взаємодії з іншими людьми. Ще в початковому значенні слово особа означало маску, роль, що виконувалась актором у стародавньому грецькому театрі.

Філософи Стародавньої Греції не мислили особу поза спільністю, поза полісом (міста-держави). Особа — це конкретна людина як сис­тема стійких якостей, властивостей, що реалізуються в процесі соці­альних зв 'язків, у соціальних інститутах, культурі — у соціальному

папі Щось людське (за винятком небагатьох суто інстинктивних, ^Ж сто біологічних властивостей) — темперамент, емоції, властиві лю-ні не зникають в особі. Особа — будь-яка людина, а не тільки платна, талановита, тому що всі люди включені в суспільні відноси- Особа — людина, яка втілює конкретно-історичні суспільні відно-_впЛиває на них в міру своїх сил і здібностей та залежно від стано­вища що займає в суспільстві. Поняття особа показує, як в кожній іюдині індивідуально відображаються соціально-значущі риси і про­являється її суть як сукупність усіх суспільних відносин.

Соціологія прагне виявити соціальні основи формування осо­бистих якостей, соціальний зміст і соціальні функції існуючих у су­спільстві типів особи, тобто вивчити особу як джерело суспільного життя і його реального носія. Звичайно ж, особа означає окрему людину, яка проявляє соціально-значущі риси індивідуальної жит­тєдіяльності, творчості, уміння, здібності завдяки взаємодії з інши­ми людьми і тим самим сприяє стабілізації і розвитку суспільних

відносин.

Умови навколишнього середовища, станови -

Особа в системі,

соціальних зв'язків Щ^{е в системі} соціальних зв язюв і внутрішня своєрідність визначають особу, її поведінку, настанови і переваги, емоції та вибір. Зв'язок і взаємодія між людьми встановлюються тому, що люди в процесі задоволення своїх індиві­дуальних потреб залежать у чомусь "конкретному один від одного. Інакше кажучи, кожна людина виконує певні соціальні функції, як своєрідне доручення на виконання спеціалізованого роду заняття в соціальній взаємодії: лікар — лікує, педагог — вчить, виховує, шофер — водить автомашини, підприємець — розпоряджається і організує виробництво, забезпечує матеріальні потреби працівників тощо.

Людина — істота жива, діяльна. Включившись до системи су­спільних відносин і видозмінюючись у процесі діяльності, людина набуває особистих якостей і стає соціальним суб'єктом. Соціологіч­ний аналіз суспільного життя, можливостей його перетворення і адап­тації людини в соціальних умовах дуже актуальний у зв'язку з фор­муванням державності України. В поняттях соціальна діяльність, поведінка особи соціологія фіксує непросту реакцію людини на сти­мули зовнішнього середовища, а усвідомлені, цілеспрямовані дії, засновані на врахуванні потреб, інтересів і дій інших людей, а також існуючих у суспільстві соціальних норм. Інстинктивна реакція лю­дини на дотик до гарячого чайника або випадкова, ненавмисна су­тичка двох поспішаючих людей не є соціальні дії. Спілкування ж з •ншими людьми, трудова діяльність особи, задоволення нею потреб

за допомогою соціальних інститутів — різновиди соціальної діяль­ності. Природно, соціальна діяльність характеризує процес взаємо­дії людини із соціальним середовищем, її активність, використання або перетворення суспільних відносин з метою задоволення необхід-ножиттєвих потреб людини.

Соціальні дії можуть виступати особисто значущим актом, що контролюється системою прийнятих у суспільстві норм. Сукупність вчинків та інших соціальних дій особи, які мають мотиви, реакцію на її соціальний статус, становлять поведінку людини. Своєрідність поведінки людини, індивіда залежить від характеру взаємовідносин із соціальною спільністю, до якої індивід належить, від загальних норм, ціннісних орієнтацій, ролевих рекомендацій тощо. Невід'єм­ний елемент поведінки особи — спілкування, опосередковане мо­вою та іншими знаково-смисловими системами. Система прояву по­ведінки особи, в межах якої здійснюється доцільна зміна і перетворення нею соціальної сфери, становить соціальну діяльність. Особа вдається до соціальних дій тоді, коли порушується рівновага між потребами і соціальним середовищем, тобто коли визрівають суперечності між тим, що необхідно людині, і тим, чим володіє вона в конкретному соціальному середовищі.

Поведінка політична — різновид соціальної активності особи, ідеї якої мають мотивований характер і виражають реалізацію нею своїх політичних статусів. Інтереси — одна з важливих рушійних сил по­ведінки і діяльності будь-якого соціального суб'єкта, є то особа, на­ція, клас чи спільність тощо. Інтерес органічно пов'язаний з по­требами особи або соціальних спільностей. Та якщо потреби зосереджуються, насамперед, на задоволенні, на певній сукупності життєвих засобів, то інтерес спрямовується на соціальні інститути, установи, норми взаємовідносин у суспільстві, від яких залежить розподіл цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб. Суб'єктивне ставлення до таких соціальних умов, інститутів, норм, ситуацій, їх схвалення або ж осуд, прагнення їх зберегти або знищи­ти є не що інше як інтерес особи. Звідси зрозуміло, чому переміщен­ня особи з однієї соціальної спільності в іншу змінює її соціальні

інтереси.

Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовніш­нього світу, від соціального середовища. Виділяють два види по­треб: природнії соціальні (створені суспільством). Природні потреби — нестатки людини як біологічної істоти (потреба в одязі, житлі, їжі тощо). Соціальні потреби — продукти суспільного життя, її рівня роз­витку (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності тощо). Правда, в міру розвитку су-

ільства, _набуття ним цивілізованих форм, природні потреби лю­пини соціалізуються. Це означає, що цивілізована людина потребує певного типу житла та одягу, їжі певної якості, що обумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства, національними тра­диціями, релігією, моральними нормами. Потреби характеризують умови життєдіяльності. Незадоволеність умовами життя стає визна­ченням діяльності людини, яка прагне змінити умови життя, вико­ристовуючи наявні можливості і, насамперед, соціальні інститути. Залежно від можливостей індивід діє цілеспрямовано з метою задо­волення тієї або іншої потреби в конкретній соціальній системі. Тут уже проявляється інтерес особи, його зміст. В понятті інтерес фіксу­ється, по-перше, становище людини в суспільстві; по-друге змістов­на характеристика її залежності від діяльності інших людей, способи використання соціальних відносин (соціальних інститутів), що скла­даються в суспільстві, спільності для задоволення виникаючих по­треб.

Мотиви Мотиви — конкретні внутрішні збудники дії,

ціннісні орієнтації особи ^я/а безпосередньо ситуаційно визначають по­ведінку людей. Мотиви — відображення у сві­домості людей їх об'єктивних потреб та інтересів у досягненні пев­них благ і бажань, умов діяльності. Мотиви — внутрішні збудження активності індивідів. Відрізняються мотиви від зовнішніх збудни-ків-стимулів, що впливають на людину зовнішніми об'єктивними умовами. Стимул може перетворюватися на мотив діяльності особи, якщо стає суб'єктивно значущим, відповідає потребам об'єкта і суб'єкта. За об'єктом настання потреб, мотиви класифікуються на матеріальні і духовні, а по значущості для індивіда — домінуючі й периферійні (фонові). Найпоширенішими мотивами людської ді­яльності виступають матеріальна заінтересованість, бажання зроби­ти кар'єру, прагнення самореалізувати себе у творчості, почуття обов'язку, страх покарання тощо. В процесі емпіричного досліджен­ня, наприклад у формі опитування, доцільно відрізняти випливаючі із стереотипів суспільної думки демонстративні мотиви опитуваних і мотиви, реально збуджуючі індивіда до діяльності. Мотиви обумов­люють вироблення, формування людиною мети діяльності, в резуль­таті чого здійснюється перехід до реалізації інтересів через діяль­ність, що опирається на ціннісні орієнтації.

В основі ціннісного ставлення до навколишнього світу, в основі системи цінностей і ціннісних орієнтацій особи лежать потреби і штереси. Цінність — особливе суспільне ставлення, в результаті якого потреби та інтереси людини або соціальної спільності — верств, груп переносяться на речі, предмети, духовні явища, надаючи їм визначаль-

них соціальних властивостей. Цінностями особи виступають предме­ти людських прагнень, захоплень, бажань, явищ, процеси, факти дій­сності, що залишають людину байдужою, здатні змусити її діяти упев­нено. Ціннісні орієнтації— це соціальні цінності, що поділяються особою, виступають метою життя і основними засобами її досягнення і тому набувають функції найважливіших регуляторів соціальної поведінки ін­дивідів. Настанова — це загальні орієнтації особи на певні об'єкти, що впорядковують дії, визначають їх послідовність, відображають мож­ливість діяти певно. Поняття ціннісної орієнтації особи введено в со­ціологію в 20-х рр. XX ст. американським соціологом Уолтом Тома-сом і польським соціологом Флоріаном Знанецьким. Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови особи, регулюють ЇЇ поведінку. Соціальні настанови — це соціально визначені можливості особи діяти відповідно до об 'єкта дії. Відрізняються ціннісні орієнта­ції як со-ціальні настанови вищого рівня від цінностей способу жит­тя особи, від настанов індивіда на приватні соціальні об'єкти та ситуації, що регулюють окремі вчинки. Ціннісні орієнтації відобра­жають фундаментальні соціальні інтереси особи і визначають стра­тегічну спрямованість її діяльності. Ціннісні орієнтації проявляють­ся як життєва позиція індивіда, його світогляд, моральні принципи. Ціннісні орієнтації формуються при засвоєнні індивідом соці­ального досвіду, суспільно-політичних, моральних, естетичних ідеа­лів і непорушних нормативних вимог, що стосуються його як члена соціальної спільності. Іншими словами, ціннісні орієнтації — про­дукт соціалізації індивіда. Докорінні зміни соціальних умов життєді­яльності людей у суспільстві, що відбувалися на сучасному етапі роз­витку України та інших держав Співдружності, обумовлюють і злам системи ціннісних орієнтацій індивідів. Якщо в радянський період люди орієнтувались на ідеали колективістських форм життєдіяль­ності, на безвідмовне прийняття політичних настанов тощо, то в сучасних умовах становлення ринкових відносин і демократизації суспільства люди прагнуть спертися на власні сили на тлі наростаю­чого недовір'я до позитивної ролі і діяльності політичної влади. Соціальний статус особи Соціальний статус особи - це певне місце лю­дини, особи в суспільній ієрархії, обумовлене її походженням, професією, віком, статтю, сімейним станом. У статусі фактично фіксується той набір конкретних дій, які здійснює людина в конкретних видах взаємодії і тих умовах, правах, що надаються для здійснення діяльності. Та через те, що кожна людина охоплена не одним соціальним зв'язком і здійснює різні соціальні функції, вона має одночасно багато соціальних статусів. Так, сучасна людина може мати одночасно статуси людини, громадянина будь-якої держави,

дента, _члеНа сім'ї, члена якоїсь неформальної групи, члена полі­тичної партії тощо. Відрізняють пропоновані, або природні, статуси /національність, соціальне походження, місце народження) і набуті, або досягнуті, статуси (освіта, професія, кваліфікація тощо).

Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престиж:, що відображає значущість у суспільстві або соціальній спільності, верс­тві групі людей, які займають ту чи іншу позицію. Престижними можуть бути професія, посада, види діяльності та ін. В сучасних умо­вах в Україні зростає престиж комерційної діяльності, тоді як прес­тиж професії інженера, лікаря, вчителя дещо знижується, падає і престиж самої вищої освіти, що може в майбутньому згубно відби­тися на розвитку суспільства. Престиж виступає збудником бажань, намірів, дій людини, а престиж оцінки — регуляторами поведінки людей, що визначають професійну зайнятість, соціальні переміщен­ня, структуру споживання тощо. Вся сукупність соціальних статусів, якими володіє конкретна людина, істотно впливає і на її особистий статус, що характеризує становище людини в первинному осередку суспільства залежно від того, як оцінюється людина. Проте в особис­тому статусі знаходимо відбиток і сугубо особистих рис конкретної людини, її авторитет, тобто ступінь визнання спільністю людей осо­бистих і ділових якостей. В межах будь-якого соціального статусу людина може себе реалізувати: може проявити з позитивного боку в будь-якій соціальній діяльності (двірника, інженера, педагога тощо) і може проявити з негативного боку, в негативній діяльності тощо.

Складовою основою соціальної мобільності є можливість зміни­ти свій соціальний статус, дозволити людині найповніше реалізувати багатоманітні здібності. В цивілізованих країнах велике значення надається охороні і розширенню прав людини та громадянина, які створюють умови для переміщення соціальною градацією (від селя­нина до президента). Проте багато людей відмовляються від макси­мальної самореалізації заради престижного становища в суспільстві тощо.

... В соціології сформульовано ряд теорій осо-

орп ролей ^_и 2 основі одних доктрин теорії лежить

упевненість, що самореалізація людини можлива лише через держа­ву. Природно, сильна держава — благо для громадян. А все, що спри­яє зміцненню держави, відповідає інтересам суспільства людей, які населяють державу і є реальним гарантом свободи. Така позиція у відносинах особи і держави бере початок ще з філософа Демокріта, який проголошував, що в державі є спільне благо і справедливість. Інтереси держави — понад усе. Та найвиразніше висловився Георг Гегель, який вважав, що особа вільна тому, що держава є вищою

г* "Соціологія" 337

22-

формою і втіленням свободи. Таку ж філософську основу про осо­бистість і її роль в суспільстві мають і погляди Нікколо Макіавеллі, який вважав державу і владу втіленням розумного в людському.

У ряді соціологічних концепцій вживається поняття соціальна роль. Широко використовується поняття роль, соціальна роль в соці­альній антропології (Рант Лінтон, Броніслав Малиновський, Аль-фред Радкліфф-Браун), в теорії малих груп (Уїльям Томас, Флоріан Знанецький, Чарлз Кулі та ін.), в соціальній психології (Том Шібута-ні, Еміль Зандлер), в теоріях середнього рівня (Роберт Мертон), в теорії міжособових відносин (Карл Ріцлер, Макс Шеллер), в соціо-метрії (Ян Морено), в теорії соціалізації (Зігмунд Фрейд, Толкотт Парсонс). Прихильники теорій ролей виходять з того, що особа є функція від тієї сукупності соціальних ролей, які виконує індивід у суспільстві, а отже, соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда і суспільства. Зв'язок і взаємодія між людьми встановлюються тому, що люди в процесі задоволення інди­відуальних потреб залежать один від одного.

Соціальні зв'язки між людьми утворюються на основі реалізації ними соціальних функцій, що ставлять своєрідні доручення на реа­лізацію певного роду занять у суспільних відносинах (функція вчи­теля, інженера, батька, сина та ін.). Виконувані функції характери­зують становище людей в соціальній структурі суспільства. Так, основна функція студента полягає в тому, щоб освоювати професій­ну і загальногромадянську культуру. Крім того, студент — людина, а отже, може допомагати тим, хто за віком або через хворобу втратив сили або здатність трудитися. Важливе і те, що про соціальні функції судять не по тому, що людина має робити, а по тому, які наслідки для інших людей і для суспільства мають ці дії. Якщо ж людина виконує функції всупереч її здібностям, намаганням, тобто робить все проти­лежне, то це вже є дисфункцією. Для реалізації конкретних соціаль­них функцій на людину покладаються суспільством або державою певні обов'язки і надаються певні права та ін. Поняття ролі стосуєть­ся таких ситуацій взаємодії соціального, коли регулярно і тривалий період відтворюються певні стереотипи поведінки.

Досить певною характеристикою поведінки особи є соціальна роль, що відображає динамічний аспект соціального статусу. Час­то слово роль пов'язується з театральним дійством. У реальному житті людина — одночасно і актор, і автор життєвої п'єси, яку називають Долею. Та роль їй доводиться і писати, і грати, відпо­відно до вимог, що складаються в суспільстві. Ролеві вимоги за­кріпляються в рекомендаціях, порадах, правилах, положеннях за­кону і моралі. Ще Вільям Шекспір писав, що «весь світ — театр, в

ньому жінки, чоловіки — всі актори. У них є виходи і входи, і кожний не одну грає роль». Особисте суб'єктивне тут може прояв­лятися тільки в методі, способі виконання ролевих розпоряджень, передумови яких не мають значення. Але ж люди — і автори, і діючі особи власної драми.

Очевидно, що соціальний статус особи залежить не тільки від матеріальних, соціальних і духовних умов, створених у суспільстві, але й від того, наскільки умови освоєні особою, від її свідомості, від її культури, від її активності та ін. Якими б творчими можливостями людина не володіла, якщо немає умов, вони не будуть реалізовані. Бюрократизм, заорганізованість, формалізм, відсутність сприятли­вого соціально-психологічного клімату та інше — все це позбавляє творчої активності, разом з тим, якими б сприятливими не були умо­ви, якщо у людини немає світогляду і професійних знань, немає культури, немає свідомого бажання трудитися як слід, справи з місця не зрушаться. Особливо нетерпимі ділетантизм, некомпетентність. Якщо в умовах демократії говоримо про людину як про господаря суспільства, її участь у соціальному середовищі, в управлінні держа­вою, то вирішувати питання про перетворення людини на активного учасника суспільного, соціального життя, не враховуючи зовнішніх та внутрішніх умов і становища людини, неможливо. Людина має володіти знаннями, культурою, насамперед політичними знаннями, і знаннями розвитку суспільства, інакше її зусилля в управлінні дер­жавою, активній участі в суспільному, виробничому житті будуть марними. Статусно-рольові особливості особи характеризують рі­вень її включеності в соціальне середовище. Цей особистісний пара­метр визначає міру входження людини в систему соціальних потреб, норм, прав, обов'язків і очікувань, що пов'язані з певним статусом та сферами життєдіяльності. Соціальний статус особистості визначає міру включеності особи в життєдіяльність суспільства і є мірою її участі в житті суспільства.

У сучасних умовах Україна переживає глибоку кризу: економіч­ну, соціальну, культурну, політичну, і заходи, що вживаються — економічні, і політичні, уже тривалий період не приносять бажа­них результатів. Досягти ж успіхів можливо, якщо всі заходи — і економічні, і політичні, і соціальні, і культурні — стануть загаль­но-українською національною ідеєю. Один із засновників ролевої теорії Роберт Лінтон визначав соціальну роль як передбачувану поведінку, що асоціюється із статусом людини. Це ролеве перед­бачення реалізується за умов засвоєння і дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу.

Рольові конфлікти Багатоманітність соціальних ролей все ж по­роджує і внутрішні конфлікти особи, що на­зиваються рольовими конфліктами і часто виступають як боротьба мотивів діяльності. Перемагає той мотив, який вагоміший у кон­кретній ситуації. Інакше, існує не тільки ієрархія соціального стату­су, а й ієрархія соціальних ролей, і кожна особа вибудовує піраміду своїх переваг. Вільний вибір особою першочерговості реалізації тих або інших мотивів відносний, тому що людина перебуває у своєрід­них лещатах соціальних функцій, статусів, ролей.

Функції, статуси і соціальні ролі утворюють механізм, завдяки якому кожна людина стає часткою того або іншого суспільства, або соціальної спільності, верстви, носієм їх культури, властивостей. Сукупність соціальних ролей, що їх виконує особа, відображає ті су­спільні відносини і соціальні зв'язки, в які вона включена в суспіль­ній системі. Ціннісні орієнтації виступають, з одного боку, як кон­кретні прояви ставлення особи до навколишнього соціального середовища, а з іншого — як система настанов, що регулюють пове­дінку людини в реальному конкретному випадку. Важливою особли­вістю розробленої соціологом Володимиром Ядовим концепції регу­ляції соціальної поведінки особи є співвідношення особистісних структур не тільки між собою, але й з ієрархією соціальних ситуа­цій, в яких діє особа. У загальному вигляді життєва позиція особис­тості — це багатомірна конструкція функціонально-динамічної якості особистості, яка інтегрує і регулює в динаміці всю особистісну струк­туру і забезпечує собі певний рівень включеності в життєдіяльність соціального середовища і його самовизначення як суб'єкта свого життєвого шляху та способу життя.

Проблема Включення людини в суспільство, суспільні

інтеграції особи відносини здійснюється за допомогою її ін-

теграції в різні соціальні спільності, соціаль­ні групи, соціальні інститути і соціальні організації. В результаті лю­дина виявляється залученою одночасно до багатьох соціальних спільностей, але ступінь інтегрованості в кожну з соціальних спіль­ностей різноманітний. Поняття інтеграція (від лат. іпіе&гаііо — від­новлення, об'єднання) означає з'єднання окремих розрізнених час­ток в ціле, процес об'єднання. Соціальна інтеграція передбачає упорядкування, безконфліктні відносини між індивідом, організаціями, державою та ін. У процесі входження в різні типи соціальних спіль­ностей особистість інтегрує соціальні відносини, стійку систему зв'яз­ків індивідів, що склалися в ході їх взаємодії в умовах соціального середовища. Соціальні відносини особи проявляються в діяльності і поведінці, як її соціальні якості. Соціальні якості обумовлені типом

иіальної взаємодії особи з іншими людьми в конкретних історичних мовах. Соціальні якості людини охоплюють: соціально-визначаль­ний ланцюг її діяльності; соціальні статуси, що їх займає людина, і соціальні ролі, що реалізуються; чекання і відносини статусів і ро­лей норми і цінності, якими керується людина в процесі своєї діяль­ності; систему знаків, що їх використовує людина; сукупність знань, шо дозволяє виконувати взяті на себе ролі і більш-менш вільно орі­єнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підго­товки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь са­мостійності в прийнятті рішень.

Отже, соціальна структура особистості може бути надана як єд­ність трьох компонентів: включеність у соціальне середовище (соці­альний статус, соціальні ролі); спрямованість особистості (система цінностей, ціннісних орієнтацій, мотивів); життєвий контроль (сис­тема життєвих планів, цілей, активності особистості). Особа є дина­мічною системою, що не володіє субстанціональністю (тобто суттю) й існує тільки в процесі взаємодії із середовищем, насамперед — із соціальним.

Узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якос­тей особистостей, що повторюються і входять в якусь соціальну спіль­ність, становлять соціальний тип. Природно, коли мова йде про осо­бистості як членів соціальних спільностей, верств, груп, соціальних інститутів і соціальних формувань, то враховують не властивості ок­ремих осіб, а соціальні типи особистостей. Основа визначення соці­альних типів осіб і особистостей є найрізноманітніша, але важливіші з них — статус і роль у системі суспільних відносин. Інакше, соціаль­ну визначеність особи варто виводити з її об'єктивної інтегрованості в різні соціальні спільності, з її становища в системі суспільного виробництва, реалізації нею суспільних функцій тощо.

Виділяються чотири рівні інтеграції особи. На першому рівні здій­снюється інтеграція особи в соціально-економічні відносини, що опо­середковуються в дитинстві та юності батьківським домом, а потім трудовою діяльністю. Можуть виникати суперечності між закладе­ними батьками в процесі виховання спрямованістю, формами інтег­рації особи в соціально-економічні відносини і реальним її здій­сненням тощо. Так, людям ЗО—40-річного віку, які формувалися в Умовах абсолютної держави, державної власності в економіці і соці­ального захисту високого рівня, важко входити у ринкову систему з наявними в них ціннісними орієнтаціями на одержання протекцій Держави.

Другий рівень інтеграції особи в суспільство — функціональна ^теграція. Суспільне життя не можна звести до соціально-еконо-

мічних відносин. Функціональна інтеграція становить надзвичай­но складне і багатошарове переплетіння соціальних зв'язків. Ін­дивід інтегрується в суспільство шляхом реалізації багатьох функ­цій на різних рівнях соціального життя. Будь-яка людина реалізує функції в сім'ї, студентському або трудовому колективі, як меш­канець будинку, в колі друзів, знайомих та ін. В ряді випадків виникає конфронтація між соціальними вимогами, що мають різні функції, як це спостерігається в поєднанні виконання обов'язків жінки, матері і робітниці. Наявність можливостей зміни соціаль­них функцій виступає постійним стимулом зростання і визріван­ня особистості. Одружившись, юнак бере на себе батьківські обов'язки, в професійній сфері — починає виконувати складніші завдання. Процес розвитку особистості не є невпинним піднесен­ням, їй доводиться оволодівати і роллю батька, і роллю старого з наближенням пенсійного віку, трапляються явища дезінтеграції, настає «розвантаження» в професійній діяльності, можлива втра­та одного з подружжя, обмеження соціальних зв'язків вузьким колом людей тощо.

Третій рівень інтеграції особи в суспільстві — нормативна інте­грація: усвоєння людиною соціальних норм, правил поведінки, звичок та інших нематеріальних регуляторів. Внаслідок формуються ціннісні настанови особистості та система збудження до дій. У су­часних умовах основна проблема нормативної інтеграції особи в суспільні структури — суперечливість соціальних норм, які функ­ціонують у суспільстві, що обумовлено перехідним становищем су­спільного життя в сучасній Україні і диференціацією соціальних інтересів на економічній, ідеологічній, національній та раціональ­ній основі. Суперечливість починає проявлятися і на рівні мікро­структури в малих соціальних групах, де в основному триває процес оволодіння людиною соціальними нормами поведінки та їх опро-бування.

Четвертий рівень інтеграції особи в суспільстві — міжособиста інтеграція, що складається встановленням позитивнихзв 'язків особи в соціальних суспільствах. Поняття позитивний зв'язок можна інтер­претувати за аналогією з соціометричними вимірами, коли індивід називає певну кількість інших людей, на його думку симпатизуючих йому і яким він відповідає тим же, людей з якими прагне спільно працювати, охоче веде бесіду, обмінюється думками, довіряє і добре знає. Особисті відносини регулюють поведінку особистості в колек­тивах, опосереднюють систему виховання. Можливостей підтриму­вати особисті відносини в селі більше, аніж у великому місті, житло­вих районах міста із стабільним і давно проживаючим населенням —

т ше аніж в районах-новобудовах та ін. Міжособисту інтеграцію "обхідно враховувати при здійсненні соціального управління, особ­ливо в малих групах і трудових колективах.

Рівні інтеграції особи в суспільстві взаємопов'язані і забезпечу-ть високий ступінь інтегрованості людини в соціальні спільності.

Дата добавления: 2014-01-04