Суть, структура, характер вільного часу

- Час — істотний фактор життя людини. З

Фактор часу.

в житті суспільства народження дитина зустрічається з часом. Спочатку це простий фізіологічний ритм, пов'язаний з режимом харчування і сну, природною зміною дня і ночі. Пізніше — уявлення про вік, часи послідовних подій, розу­міння минулого, сучасного, майбутнього, формування ставлення до культурних традицій і суспільних ідеалів. Час — повсякденний ритм життя, що звіряється з годинниковим механізмом, нагадує про себе у вигляді історії, питання сенсу і повноти життя. Неви­падково живуча мудра казка про втрачені часи, що стала універ­сальним символом до багатотомного циклу Марселя Пруста «В пошуках втраченого часу».

Історія культури знає багато способів визначення часу. Відома не тільки здатність людей орієнтуватися у часі за сонцем і зірками, Щоденними і щорічними циклами природи, але й пристосовувати­ся до природних циклів життя, висвітлення історії людських поко­лінь та її соціальних подій. Такі королівські саги скандинавських народів. Людина в сагах — ланка в ланцюзі поколінь. Покоління змінюють одне одного подібно до того, як змінюються пори року. В поколіннях можливі появи людей, в усьому подібних предкам: пе­редаються родові традиції, сімейні святині, родові імена та ін. Саги Розповідають — де нічого не відбувається, там не можна і говорити про час, тому що його просто неможливо помітити. У визначенні ^Часу переплітались природні риси. Спосіб визначення, виміру ча-^СУ, в основі якого лежать астрономічні цикли, знайомий здавна.

Його можна виявити і в основі астрології, і в основі стародавньої медицини, і в господарській діяльності далеких предків. Орієнто­ваність людини на астрономічні цикли пов'язана з біологічними ритмами життя, сформованими природним навколишнім середо­вищем. Відрив від навколишнього природного середовища міг при­вести до розлагодженості астрономічного і біологічних ритмів. До­слідження психологів і багаточисельні свідчення очевидців показали, що людина, тривалий період знаходячись у темному при­міщенні і позбавлена можливості спостерігати зміну дня і ночі або фіксувати її з допомогою годинника, поступово виробляє свій влас­ний добовий ритм, індивідуальний і відмінний від звичайного. Проблема розбіжності астрономічного і біологічного часу виникає і при перелітах з одного часового поясу в інший, викликає відчуття дискомфорту і стомленості. Але ще гостріше розлагодженість від­бивається на ритмі життя внаслідок розвитку засобів сполучення, масової комунікації, загальної інтенсифікації виробничих проце­сів, величезних обсягів інформації та іншого, що веде до приско­рення. Не всім виявляється під силу мобільна перебудова. Часто через фізичну неможливість люди похилого віку з величезним психологічним навантаженням не встигають за інтенсифікацією жит­тя, але це не під силу і молоді. Неврози, депресії, психічні розлади, що стали невід'ємною рисою сучасного цивілізованого суспільства — ре­зультат своєрідної аритмії, що виникає через складність швидкої злагодженості індивідуального та соціального ритму життя. Неда­ремно, ще в період Жан-Жака Руссо, привільне і спокійне сільське життя розглядалось як ліки від міської суєти.

Поява соціальних ритмів, відмінних від біологічних, пов'язана з виникненням таких форм людського життя, які буквально виривали людину з її природного становища. Формування цивілізації, процес соціальної розрізненості, тобто розшарування, викликаний уже еле­ментарними формами поділу праці, ввів у життя людей найпростіші соціальні величини виміру часу: перші календарі землеробства у зем­леробів, де орієнтирами в часі ставали свята збирання урожаю тощо. Адже ще до Петра І новий рік на Русі відзначали восени — у вересні, за старим землеробським календарем: новий урожай — новий рік. Свята відігравали особливу роль у вимірі часу. Будь-яка серйозна подія, якщо вона мала повторювану циклічність, відразу ж ставала відзначеною в календарі. Час не злився в просту безкінечність зміни дня і ночі, пір року. Час виконував організуючу функцію. Помічався і фіксувався час тільки тоді, коли людина зустрічалася з його зник­ненням: спливав день, і наставала ніч; весна поступово змінювалась літом, буянням природи, а літо змінювалось осінню — багатством,

рясністю урожаю і плодів, фруктів, закінчувався рік — пора праці змінювалась святами та ін. Саме поняття час використовується і в сучасному літочисленні, використовується для визначення ритму даття, подій тощо. Поняття час, в тому числі і літочислення виникло _в культурі Європи разом з християнством. Гостро відчувається час, коли минає, або його не вистачає, і як Фауст просить у Мефістофеля тільки єдиного: відчути смак часу: «Зупинись, мить, ти прекрасна!» — вигукує Фауст, бажаючи утримати час, що втікає від людини, напов­нити його життям. Є ставлення до часу як цінності, без якої життя немислиме.

Люди по-різному сприймають і класифіку-
Специфіка, структура _ють щ_ННОсті. Це залежить від життєвого до­
вільного часу свіду, виховання, світогляду. Але все, що є
для людини статусом цінності, незалежно від коштовності речі або
моральності, має величезний вплив на спосіб життя. Ставлення до
часу як цінності виникає не відразу. Вперше час як суспільна цінність
фіксується в економічних теоріях XIX ст., де розглядається невід'єм­
ною характеристикою суспільства. Давід Рікардо писав, що справж­
нє багатство нації — у можливості за менший робочий час створити
можливо більший достаток, величезну кількість матеріального ба­
гатства, тобто справжнє багатство суспільства — час, вивільнення з
процесу матеріального виробництва, час, яким людина може вільно роз­
поряджатись: частково для споживання продуктів, частково для віль­
ної діяльності і розвитку здібностей. Вільний час — дозвілля, створю­
ване працею і вільне від праці. Подальша еволюція концепції вільного
часу відображена в соціології Огюста Конта. В епоху промислової
революції колишнє зменшення суспільно-необхідного робочого ча­
су вивільняло час із сфери матеріального виробництва. Робочий час
мав рухомі межі у визначенні вільного часу. Доступність економіч­
них процесів кількісним описам відобразилась у первісному чисто
кількісному визначенні вільного часу. Але дедалі більший розвиток
сфери духовного виробництва, залучення до неї величезних мас лю­
дей поставили під сумнів кількісний критерій. Нерегламентованість
праці вченого, політика, управлінця, що породила гнучкий рухомий
режим праці, не кажучи уже про діячів мистецтва, висунула питання
про якісний зміст вільного часу. Єдність кількісних і якісних крите­
ріїв відобразилась у формуванні вільного часу — самостійного соці­
ального явища.

Умовно структура вільного часу має два рівні: суспільно необхідний і індивідуально-вільний час. Суспільно необхідний час тісно пов'язаний ³ кількісною визначеністю часу, його матеріальним обчисленням: ро­бочий тиждень і кількість вихідних; час, витрачений на той чи інший

вид занять, рід праці і часу дозвілля; засоби індивідуальні і суспільні що використовуються для організації і проведення дозвілля. Індивіду­ально-вільний час розкриває інші риси вільного часу: світоглядні орі­єнтації, духовні потреби, соціальну активність, політичну лояльність повсякденну ментальність та інше — інакше кажучи, все те, що стосу­ється внутрішнього світу кожної окремої людини, її сприйняття сво­боди, яка надається суспільством. Тут вільний час розкривається як якість життя, його особливий спосіб, наповненість змістом, що не зводиться до задоволення елементарних потреб. Єдність суспільно-необхідного і індивідуального вільного часу обов'язкова для розумін­ня суті і специфіки самого вільного часу. Обмеженість свободи мовби випливає з антагонізмів між людьми, з нівелювання індивідуального ставлення людей до свободи і вільного часу. І тоді вільний час набуває форми суспільного обов'язку, що нав'язаний суспільству окремою людиною. Тут, мабуть, доречно згадати грецький міф. Прометей не дав людям свободи преси, але добув вогонь, який допомагав їм готува­ти їжу і зігрівав, коли холодно, тобто дав можливість відносної свобо­ди дій. Прометей ще попросив Афіну подарувати людям вічну юну душу, чим уподібнив людей богам. Людина навчилася дивитись на небо. У неї виникла потреба свободи.

Структура вільного часу розкриває два основних аспекти: зміст віль­ного часу як суспільної можливості та індивідуальної потреби в ній. Єд­ність двох структурних елементів розкриває саму суть вільного часу. Суспільство надає людині можливість вільної і повної дії. І хоча вільний час як соціальне явище потрапляє в поле зору науки тільки в XIX ст., все ж досить чітке уявлення про вільний час існувало уже в античності. Вже Арістотель у «Політиці» говорив, що відмінність грека від варвара є відмінність вільної людини від зайнятого трудовою діяльністю раба. Стародавні свята, ритуальні оргії' нагадували людині про те, що життя не зводиться до звичайної плинності буднів, а наповнене і вільним торжеством людської натури над поглинаючою і невелюючою людську особу трудовою повсякденністю. Свята вносили в життя ритм і органі­зацію, зміну в плинності однакових днів. Це відвойоване у природи право людини на свій час, присвячений не боротьбі за створення мате­ріальних умов життя, а самому життю. Поділ часу вільного і трудового не тільки привів до створення першого календаря і показав, що час неоднорідний, але й виявив, що різний час відповідає різним сферам і навіть різним способам життя. Для античності час — це відмінність грецького варварського життя; для християнства — міра долішнього, де людина добуває хліб своїм потом, і міра горішнього, що не знає праці і страждань. Промислова революція і розвиток індустріального суспіль­ства конкретно визначили різницю праці і дозвілля, знявши з них на-

лив романтики попередніх культурних визначень. Поява вільного ча-показала, що людина починає помічати час там і тоді, де і коли вона

_усТрічається з відмінностями у часі. Зміни часу відповідають змінам у способі життя, вірніше особливості часу стають помітними в нових особливостях життя. Ці два моменти уже досить чітко простежуються в дитячій психології. Якщо уявлення про зміну дня і ночі з'являються досить рано, то поняття віку виникає лише тоді, коли людина починає уловлювати різницю у віці, а час ще тривалий період асоціюється із самим годинниковим механізмом або з програмою дитячих телепере­дач. Та самостійне значення час одержує тільки тоді, коли власний вільний час стає для людини цінністю. Вивільнення часу усвідомлю­ється як насущна потреба, дозвілля — як справжнє життя.

Суперечності особи і суспільства, соціально-Суперечності суспільного розвитку. ^го ' індивідуального переходять у зміст струк-Проблеми вільного часу ^ТУР^И вільного часу, підкреслюють нерозрив­ний зв'язок часу з людським життям, з його проблемами. Дослідження соціальних основ людської життєдіяль­ності неминуче зустрічається з тим, що відмінність вільного і робо­чого часу — один з важливих показників соціологічного аналізу. Со­ціологія у розробленні методології аналізу часто звертається до феноменологічної філософії Едмунда Гуссерля. Основними вимога­ми феноменологічного методу є, по-перше, феноменологічна ре­дукція, тобто утримання від яких би не було суджень, що стосуються об'єктивної реальності і виходять за межі «чистого» (тобто суб'єк­тивного) досвіду; по-друге, трансцендентальна редукція, тобто роз­гляд самого суб'єкта пізнання не як реальної, емпіричної, соціальної і психологічної істоти, а як чисто трансцендентальної свідомості. По праву основною категорією феноменології може стати категорія ча­су, а важливою методологічною позицією — відмінності внутрішньо­го і зовнішнього часу.

Один з відомих соціологів — Макс Шеллер відзначав, що існує різниця між реальною соціологією і соціологією культури. Предмет реальної соціології — практико-життєва, інстинктивна сфера життя людини. Предмет же соціології культури — сфера духовного життя, ідеальна сфера. Але відмінність тут не абсолютна, а випливає з того, Що в основі будь-якої дії людини лежить так звана антропологічна, тобто природна для людини подвійність інстинктивного і духовного. Макс Шеллер і виділяє дві сфери життя людини. Та мова все ж бо йде Про єдине життя і єдину людину. Єдність випливає з невизначеного явища — поняття інтенціональність. Інтенціональність — основна ха­рактеристика часу, означає здатність свідомості людини бути спря­мованою, цілісною і єдиною, незважаючи на багато образів, що зміню-

ються в ній, а також на те, що свідомість може бути звернена / _в середину, до самої людини, і зовні, на зовнішній світ. Для феноменоло­гії це — характеристика повнокровного життя свідомості, на проти­вагу ще не розвинутій свідомості дитини, затухаючій свідомості літ­ньої людини, яка не може ні на чому зосередитися, відрізняється поганою пам'яттю та ін. Інакше, інтенціональність — здатність до саморегуляції, самоорганізації. У феноменології самоорганізація пов'язується з внутрішнім часом. Звичайно ж, часом називають особ­ливу форму життєвої єдності.

Відмінності внутрішнього і зовнішнього часу показують, що форм життя — нескінченно багато. Кожна особлива форма, характеризу­ється своїм власним внутрішнім часом. Історики зустрілись з проб­лемами складності встановлення єдиної хронології подій у стародав­ніх культурах. Локальність їх існування привела до формування у кожній культурі власного уявлення про літочислення. Християнське уявлення про час довго не приживалось на території, населеній людь­ми, які визнавали язичництво, залишаючись зовнішнім часом спів­існування християн, які належать до різних етнічних культур. Цікава доля фізичного або астрономічного часу. На певному етапі історії людства час теж став зовнішнім. Йому на зміну прийшло уявлення про час, пов'язаний культурними подіями та індивідуальними пере­живаннями. Стародавні єгиптяни міряли час правліннями фараонів; греки — олімпійськими іграми; стародавні скандинави поділили час на «вік кремацій», пов'язаний зі спалюванням померлих, і «вік кур­ганів», коли померлих ховали в курганах. Та ж участь дісталась і часу праці, що ставав з появою вільного часу зовнішнім для людини. Але вільний від праці час залишався індивідуальним часом конкретних людей і все ж часом, наданим суспільством, суспільним виробниц­твом. Звідси — концентрація у сфері вільного часу проблем соціаль­ного і психологічного дискомфорту, пов'язаного з індивідуальним переживанням кожною конкретною людиною. Вільний час — до­звілля, що має безумовну цінність. Колись освічені кола Європи були приголомшені вчинком Гогена, процвітаючого буржуа, який знехтував достоїнствами цивілізації в ім'я ілюзорних цінностей віль­ного часу. З позицій безробітного статус людини вільного часу може здаватись лише відображенням її непотрібності суспільству, байду­жості суспільства до неї, вільний час є не її власний час, а час, від якого відмовилося суспільство.

У сучасних умовах розвиток напрямків, пов'язаних з новими со­ціальними реаліями, зміною соціально-економічної ситуації в світі, що породжує якісно нові проблеми поділу праці, становища і вико­ристання ринку робочої сили, освоєння країнами з різним рівнем

_льТури пращ нових технологій тощо, є основним змістом сучасної оціології праці. Соціальні наслідки технічних інновацій ведуть до яових типів поділу праці, підвищення гнучкості ринку робочої сили, формування зайнятості в нових економічних і соціальних умовах. Зростання повного або часткового безробіття призводить до виник­нення психологічного дискомфорту і соціальної нестабільності. По­ява резервної армії праці — природний наслідок вивільнення часу в межах дедалі інтенсивнішого розвитку промисловості. Проте віль­ний від роботи час і вільні робочі руки — не тільки результат розвит­ку суспільного виробництва, але і його необхідна умова. Можливість швидкої перебудови всього суспільного господарства, безболісне пе­рекачування капіталу з однієї галузі в іншу, зняття віджилих соціаль­них і виробничих форм організації праці, мобільні зміни всього су­спільного організму — необхідна передумова нормального розвитку сучасного суспільного виробництва.

У сучасних умовах суспільна тенденція до збільшення вільного
часу і зменшення робочого, потреба в гнучкій професійності змінює
суспільний статус професії, її корпоративність. Професія стає атри­
бутом часткової, функційної освіти людини. Але за професіоналіз­
мом, професійною діяльністю як діяльністю трудовою все ще зали­
шається пріоритет у визначенні наданих людині суспільством свобод.
Свободи виступають все ще соціальним автономним інститутом. У
інституалізації вільного часу багато різних оцінок. По-перше, це
пов'язано з тим, що вільний час обмежується особливою соціальною
сферою життя. По-друге, існує система рухомої залежності форм
культурної організації вільного часу від спільної соціальної організа­
ції, що відображається у характері фінансування вільного часу: від
античного мецената до державної політики у сфері культури, науки і
освіти; створення різноманітних фондів підтримки «юних талантів»,
«молодих учених», «освітніх ініціатив» та ін., в розробленні різних
форм соціального контролю — фінансового, політичного, ідеологіч­
ного, морального, релігійного, психологічного тощо, включаючи і
створення індустрії вільного часу і шоу-бізнесу. Але за всієї різнома­
нітності характеристик соціального інституту — вільного часу, як і
Раніше, актуальним залишається встановлення суспільного масшта­
бу вільного часу.
Соціальні проблеми Безперечно, сфера потреб, співвідносячись
вільного часу і³ вільним часом, не може бути вилучена з

культурного аспекту життя людини. Культу­ра Дозвілля визначається не лише ідеологічними побажаннями, але й Рівнем матеріального добробуту суспільства. Соціологія оперує та­кими показниками рівня дозвілля: кількість прочитаної художньої і

спеціальної літератури, відвідування кінотеатрів, театрів, музеїв, ху дожніх виставок та іншого за рік, місяць тощо; частота перегляду телепередач і відеофільмів, слухання радіопередач і музичних запи­сів (знову-таки за певний період часу); кількість часу, відведеного заняттям хоббі, прогулянкам у парку, спорту, побутовим проблемам сім'ї, друзям, відвіданню кафе, дискотек тощо; щомісячні, щорічні капіталовкладення окремої людини, сім'ї в такі заходи, включаючи кількість днів відпустки і пов'язані з ними матеріальні затрати, спів­відносний різноманітного використання вільного часу із соціаль­ною, демографічною, професійною структурою суспільства, а також регіональними особливостями, що дозволяє створити систему пред­метно-речового кількісного використання вільного часу різними со­ціальними спільностями, визначити орієнтації, приоритетні сфери культурного попиту, фінансові витрати на культурно-дозвільні по­слуги, тобто сформувати систему вимірів, що дозволяють перетво­рити сферу вільного часу на особливу індустрію потреб.

Сучасне цивілізоване суспільство — суспільство споживання. По­няття суспільство споживання знаходить широке втілення в так зва­ній новій картині культурної свідомості сучасної цивілізованої лю­дини — культурі постмодернізму. Полегшення най ширшим верствам населення доступу до культурних цінностей та їх проникнення в повсякденний життєвий ужиток стає основою формування нової культурної свідомості. Особливостями відзначаються прості побутові речі. Культура перестає бути чимось піднесеним і далеким, що живе виключно в музеях і книгах, концертних залах і театрах. Культура стає просто одним із засобів людського спілкування і взаєморозуміння — масовою комунікацією.

У сучасних умовах вільний час, дозвілля стає загальнодоступною культурною цінністю. Будучи протилежністю професійної діяльнос­ті, дозвілля стає особливою цінністю життя людини. У визначення культурного буття людини увійшли поняття толерантність, плюра­лізм та ін. Виникає теорія комунікації, що ставить важливою проблемою сучасного суспільства подолання фрагментарності пов­сякденної свідомості особи за умови збереження плюралізму, то­лерантності — провідних цінностей сучасної культури. Один із пред­ставників теорії масової комунікації — німецький соціолог Юрген Хабермас відмічав, що комунікації — новий інтеграційний резерв су­спільства на противагу зблідлій утопії суспільства праці. її основа — солідарність і взаєморозуміння, твердий і фундаментальний ресурс суспільної інтеграції поряд з такими засобами, що виходять за межі інтересів: гроші і влада. Основою теорії комунікації стає введення в соціологію Вільгельмом Дільтеєм поняття життєвий світ людини-

)Кит^{тЄвии св}'^т ~ ^це' ^пР^иР°дне середовище, і культурно-соціальніумо-існування, і сфера індивідуальних почуттів та переживань людини. іір випадково поряд з поняттям життєвий світ в соціології з'явля­ться поняття космос, що доповнює і розкриває життєвий світ люди­ни Поняття космос в Стародавній Греції також сприймалось досить гкладно і неоднозначно. Космос — це світ людини. І в античності визначення космосу пов'язувалось із визначенням гармонії і справедливості. Зміст, що вкладали в поняття космос, гармонія, спра-ведливість, істотно відрізняється від сучасного. І гармонія, і справед­ливість — єдність людини і космосу. Греки називали це збіжністю мікро- і макрокосмосу.

Взаєморозуміння і солідарність як основа соціального союзу лю­дей виступають захисниками життєвого світу людини і його основ­ними вимогами, до яких соціологи відносять і споживацьку вартість. Інакше кажучи, комунікації розглядаються як необхідна умова ви­живання, резерв подальшого суспільного розвитку, тобто розвитку життєвого світу людини. Безпосереднє відображення знаходить в теорії комунікації протилежність виробництва і споживання, робо­чого часу і дозвілля. Соціальна комунікація розглядалась у контексті загальнотеоретичних побудов біхевіоризму, основою комунікацій є не мова як система, а безпосередні мовні сигнали, маніпулюючи якими, можна виховати людину будь-якого складу (Дж. Уотсон), символічного інтеракціонізму (соціальна структура є результатом ста­білізації процесів міжособового спілкування, а соціальний розви­ток — процес розвитку комунікативних форм (Дж. Мід)), персоналіз­му (комунікація є внутрішня метафізична здатність особи відкривати в собі почуття іншої). Приватний характер споживання, в тому числі і використання інформації, культури, приводять до природної фраг­ментарності повсякденної свідомості споживача, що долається на рівні соціального явища — політики і влади. Не випадково фрагмен-таризованою називається свідомість споживання, володіння дозвіл­лям. Дозвілля і споживання, що породжують фрагментаризовану сві­домість як панівну ідеологію повсякденності,— основні вимоги Миттєвого світу сучасної людини. Захист вимог, тобто цінностей віль­ного часу і прав споживачів, розглядається достатньою основою для нової суспільної інтеграції.

У сучасній соціології існують єдність і дуалізм понять життєвий ^Св'т і космос. Якщо космос — це не просто світ людини, то принцип вільної культурної єдності людей протистоїть примусовій єдності трудівників або інстинктивно-стадній єдності тваринного світу. Для Етичного світогляду космос символізував не лише життєве середо-^иШе, а й сам сенс життя людини. Космос — це світ людини. І не

випадково в основі теорії еволюції космосу лежав міф про андр_0Ге нів — єдиних першолюдей. Космос на противагу життєвому світу цікавий не тим, що він — одна з форм життя, яка інтегрує людей _а тим, що сам космос — єдине інтегроване визначення людини, жит­тєвий світ людської єдності. І хоча теорія комунікації винесла проб­лему суспільного життя за межі суспільного виробництва, все ж не залишила визначення людини та її вільного часу у виробничих ме­жах. Якщо сфера вільного часу — сфера споживання, то сама людина і її вільний час — продовження і умова виробничого процесу. В теорії комунікації визначається людина як споживач дозвілля. Комуніка­ція — засіб захисту споживача, не що інше, як засіб забезпечення безперервності виробничого процесу. Економічна організація сфе­ри вільного часу, тобто створення індустрії дозвілля, перетворення сфери вільного часу в особливий соціальний інститут — інститут суспільних свобод.

Конформізм і девіація, тобто відхилення від норм поведінки, бу­дучи двома взаємовиключаючими тенденціями, що розглядали нор­ми і цінності, є найвиразнішими в соціальній теорії. Саме поняття суспільної норми має деяку невизначеність. Люди за звичаєм всіля­ко вихваляють таку природу людини, якої ніде немає, і ганьблять ту, яка існує реально. Складність полягає в тому, що пошук об'єктивних критеріїв і норм вчинків людини постійно наштовхується на немож­ливість зайняти позицію нейтрального спостерігача. Уже в основі конформізму виявляються можливими паростки відхилення пове­дінки. Так, у 70-х роках в Європі поширюються так звані «страйки за правилами», коли старанне і пунктуальне дотримання робітниками інструкції приводить до порушення робочого процесу. Набувають поширення в найрозвинутіших країнах Європи, США, Японії, Ка­наді психологічні служби, до послуг яких переважно вдаються люди, що належать до найбільш соціально захищених верств населення. В сучасному суспільстві по суті до девіантних, відхилених форм пове­дінки належать усі інноваційні тенденції, тому що в тій чи іншій мірі будь-яка інновація виявляється посяганням на існуючі норми сус­пільного життя. Достатньо того, що будівництво якого-небудь вели­кого промислового об'єкта у провінційній глибинці повністю змінює устрій життя місцевого населення.

У 50-х роках на хвилі молодіжного демографічного вибуху вини­кає самостійне соціокультурне явище — молодіжний вільний час, мо­лодіжний ринок робочої сили, молодіжний ринок попиту та ін. Це стало детонатором, що виявив незрівнянно глибокі суспільні процеси. Мо­ва йде про те, що вперше за всю історію післявоєнна Європа стала більш-менш універсально ситою, що породило нове ставлення Д°

ці, _яка залишилася, зрозуміло, необхідною, але для значного на-

ення, _{в ТОМ}у _ЧИслі і для молоді, перестає бути примусово необхід-₀ю і постійною. Глобальне вивільнення часу, відхилення внаслідок помислового піднесення виявили полюсом девіації (відхилення) до недавнього історичного минулого, виступивши основою зміни сис­теми традиційних цінностей — необов'язкових у сучасних умовах норм минулого життя.

Перехід від цінностей праці до цінностей дозвілля, пов'язаний зі змінами частки робочого і вільного часу, виявив, що з девальвацією професії і праці як суспільних норм і цінностей сфера вільного часу, орієнтована раніше на відтворення і реабілітацію робочої сили в ма­совому масштабі і створення еліти, втратила попередні нормуючі орієнтири. Дозвілля стало масовим надбанням і повсякденним до­свідом життя, невід'ємним елементом нової молодіжної структури культури. Поява поняття молодіжна культура не просто характерис­тика альтернативного культурного становища молоді, але й те, що саме явище молодіжної культури не зникло разом з молодіжним бу­мом у Франції 60-х років і швидше розширило межі разом з подорос-лішалим рок-рухом в Англії. Еволюція молодіжної культури зафік­сувала її як елемент загального нового культурного стану — переходу від протилежності культури і життя до її, можливо тимчасової, єд­ності. Історію стали більше цікавити якраз ті сторони суспільного життя, що пов'язані не з традиційним визначенням культури як су­купності досягнень у сфері мистецтва, науки і освіти, а з визначен­нями культури як повсякденності, культури більшості та ін. Тоді ж на хвилі формування молодіжної культури створюється культуроло­гія — галузь знань, що вивчає процеси історії розвитку культури, куль­турних відносин у взаємозв'язку із суспільними відносинами.

Нове культурне мислення вперше після занепаду античного світу усвідомило, що вільний час — соціальний інститут культури, а не поодинока сфера культурного життя. Толерантність і плюралізм, визначення відхилень поведінки від суспільних норм є однією з умов суспільної єдності та суспільної гармонії, вони закріпили за вільним часом пріоритет у формуванні не тільки суспільного ідеа­лу, але й норми поведінки людини в суспільстві. Таке властиве ли­ше античному світу. Античні уявлення про толерантність культур­них норм повсякденного життя викладено в «Етиці» Арістотелем, який вважав нормою доброчесність, а не конкретну сукупність пра­вил і державних вердиктів. Доброчесність — форма довір 'я людини до ^Л}одини, основа довір'я, взаєморозуміння або культурна єдність. До-^сить, що справжньою карою для людини міг стати суспільний ви-Р°к, винесений народними зборами, вічем. І хоча історична еволю-

ція вела до девальвації системи цінностей, а в Стародавніх Греції т Римі існували жорстокість, віроломство, все ж досвід вільного ' культурного порушення питання про нормально-людське став по тім зразком і джерелом натхнення. Демократія і політика, мистец­тво жити серед людей подаровані саме античністю. Демократія і мистецтво втілили культуру і вільний час у єдиний соціальний ін­ститут, що випробовував освіту, формуючи в підростаючого поко­ління демократичне (полісне) мислення. Поняття демократія і полі­тика відтоді зазнали величезних змін, але продовжують діяти збагачувати змістом взаємозв'язок і взаємозалежність демократії політики, вільного часу та освіти.

Істотними рисами системи освіти, що сформувалася наприкінці XX ст., є поетапне введення обов'язковості та безкоштовності освіти й навчання в школах і вищих навчальних закладах. Тенденція обов'яз­ковості та безкоштовності навчання, що сформувалася на початку XVIII ст. в Німеччині, стосувалася спочатку лише початкової шко­ли, пізніше поширюється вже на середню освіту, а в сучасних умовах стала досить стійкою в усіх країнах світу. Асигнування коштів із дер­жавних, федеральних, муніципальних бюджетів на розвиток систе­ми освіти, надання фінансової допомоги студентам і науковим до­слідженням, свідчить, що освіта не лише суспільна потреба, але ще й суспільна можливість — суспільство настільки багате, що може доз­волити освіту як повсякденну культуру. Природно, що зміна статусу освіти — перехід від елітарної до масової — неможлива, крім тих змін, що приводять до розширення сфери вільного перетворення дозвілля в компонент повсякденного життя людини, населення. Змі­на масштабу вільного часу викликає втрату освітою соціальної кор­поративності, що нагадує перші середньовічні університети Європи. Широке розповсюдження набирають після Другої світової війни в країнах Європи, США, Канаді, Японії тощо некорпоративні форми масової освіти. Якщо раніше, щоб стати освіченою, людина мала пройти курс навчального закладу ліцейсько-гімназичного типу й уні­верситету, то пізніше, в післявоєнний період уперше доведено неп­родуктивність будь-якого виду вузькоспеціальної фахової діяльнос­ті, позбавленої широкої культурно-гуманітарної освітньої основи. Ще в XIX і першій половині XX ст. згладжувалася межа критеріїв, за якими відрізнялися освічені та неосвічені.

Дві тенденції в сфері освіти — масовість і інституальність утво­рюють єдиний, але разом із тим внутрішньо суперечливий розвиток освіти. По суті тут відображається нерозривний зв'язок освіти і сфе­ри вільного часу. Нестійкість системи поділу праці та потреби су­спільного виробництва в підвищенні гнучкості робочої сили, а та-

_кож збільшення попиту на професії, пов'язані безпосередньо зі сфе­рою обслуговування, особливо в медицині, обчислювальній техніці, правоохоронних органах, різних соціальних службах, приводять не лише до гнучкого визначення меж робочого й вільного часу, але й до _гнучких запитів виробництва щодо системи освіти. Професія не тільки перестає бути універсальною характеристикою людини, як бувало раніше в середньовічних корпораціях майстрів, а й сама втра­чає чіткість меж, особливо в сфері науки, мистецтва, політики, осві­ти, управління. І не випадково ще в XIX ст. відомий соціолог Макс Вебер ставив питання про те, чим є наука і політика — покликанням чи професією? Та ж проблема по суті виникає і в сучасних умовах — перед усією системою освіти стоїть питання: яка мета освітнього процесу? По-іншому визначається і суть змісту вільного часу. У сфе­рі освіти, якщо сама освіта не виступає сферою продуктивної праці, дозвілля є протилежністю трудової діяльності.

Введення ігрових форм навчання, підключення до організації освітнього процесу шкіл науково-технічного прогресу і театральної майстерності, створення системи ділових ігор і форм шкільного та студентського самоуправління вносять в освіту дух вільної і культур­ної самоорганізації. Логіка сучасного суспільного розвитку така, що сфери освіти та вільного часу мають тенденцію до зближення за умо­ви зміни самого характеру освіти, надання їм комунікабельності. Освіта перестає бути прерогативою навчальних закладів. Адже не можна вже не враховувати впливу на освіту засобів масової інформа­ції, художньої літератури й навіть різноманітного спілкування, по­дорожей, кола друзів та ін. Освіта дедалі більше набуває рис вільного розвитку людини, й навіть уявлення про професіоналізм поступово еволюціонує, набуває форми широкої освіченості.

3. Масова комунікація. Соціологія засобів масової інформації*

Масова комунікація ^У масштабах суспільства діють різні механіз­ми, що підтримують соціальний порядок. Йдеться про соціальну структуру — стійку сукупність соціальних-суб'єктів: класів, верств, категорій населення і правил їх взаємодії. Йдеться і про соціальні інститути та об'єднання громадян, які обу­мовлюють, санкціонують і контролюють поведінку окремих або об'­єднаних у формальні і неформальні спільності людей. На широкому Рівні соціальної системи культура справляє помітний вплив на со-

* Матеріал підготовлено кандидатом історичних наук В. І. Жиленковим.

"Соціологія" 417

ціальні процеси. Адже культура створює в суспільстві домінуючі іде­али й цінності, а також надає легітимності ціннісним критеріям ко­лективної та індивідуальної свідомості. Культура — той фактор у суспільстві, що цементує цілісність соціальної спільності. У соціо­логії масову комунікацію описують у поняттях: соціальне спілкуван­ня, соціальний обмін, соціальні взаємодії. Для них спільними є символічні форми взаємозв'язку в суспільстві, тобто письмові та аудіовізуальні тексти про знання, цінності, норми, значення. Отже масова комунікація — фундаментальний стан суспільства, де складна структура соціального та культурного простору з численними секто­рами, які об 'єднуються між собою функціонально і за визначеними зраз­ками, втілена у символічних формах і образах здатна сприймати та розуміти корпоративну, масову й індивідуальну свідомість. У символах та образах, незалежно від того, чи адекватно відображають реаль­ності життя, чи є чистою ілюзією, завжди присутні основні особли­вості, суперечності суспільного ладу, соціального порядку та культу­ри.

Масові комунікації реалізуються на двох рівнях: когнітивному та інтерактивному. Когнітивний рівень тісно поєднаний із процесами поширення соціально значущої інформації серед різноманітних ауди­торій населення. На когнітивному рівні інформація, не сама за змістом, а як поняття пояснюється найчастіше як ознайомлення. Соціальні за змістом відомості, що передаються по каналах макро-комунікації (популярні знання про світ, ціннісно забарвлені зразки поведінки, норми взаємодії суб'єктів різного соціального статусу та ін.), створюють інформаційну основу для пізнавальної діяльності різних соціальних суб'єктів. Інформація є пізнавальним ресурсом у процесі формування уявлень, ціннісних орієнтацій тощо. Однак кри­тичне осмислення інформації або некритичне її сприйняття під впли­вом цілеспрямованої пропаганди здатні зростатися з системою цінно­стей і норм різних соціальних спільностей та індивідів і включатися в регуляцію їх контактів із середовищем. Саме тут на інтерактивно­му рівні інформація становить ресурс соціальної дії у різноманітних формах. Індивід або соціальна спільність, одержавши інформацію, взаємодіють з конкретним культурним колом, етичною спільністю, політичним рухом, тобто здійснюють соціальну і ціннісну ідентифі­кацію. Через канали масової комунікації індивіди і соціальні спільності символічно взаємодіють і конкурують за пріоритет інтер-налізованих образів соціуму, беруть участь у формуванні громадсь­кої думки, настроїв.

З потреб індивіда у спільному житті виникла необхідність пере­дачі повідомлення, відомостей, тобто комунікації. Комунікація (від

пат. соттипісаіо — повідомлення, передача) — спілкування людей, у процесі якого обмінюються повідомленнями, власними і чужими думками та почуттями за допомогою мови або інших знаків. Фран­цузький етнограф і соціолог Клод Леві-Строс в процесі дослідження суспільства встановив, що предметом соціального обміну між рода­ми поряд із товарами і жінками була також інформація, що за звича­ями, життєвими правилами або волею її власника могла стати спільним надбанням. Та у таких холодних, як називає їх Клод Леві-Строс, суспільствах схильність до формування та споживання інфор -мації політично нижча, аніж у гарячих, індустрійно розвинутих су­часних суспільствах, і винаходом індустрійно розвинутих структур і є масова комунікація.

Масова комунікація поступово здобуває риси та ознаки соці­ального інституту. Першим мас-медіа стала газета: назва отримана від дрібної монети — §аг2еПа, яку в VI ст. у Венеції платили за писані відомості про поточні події. Періодичні друковані видання — нідер­ландські коранто (сучасні події), англійські ньюсбукс, французька «Ла Газетт», тобто те, що називається пресою, виникли в Європі вже в першій половині XVII ст. У Росії виникнення преси датується 1702 ро­ком появою «Ведомостей» Петра І. Преса відображала політичні при­страсті та соціальні інтереси соціальних спільностей, які домінували у суспільстві. Преса стала трибуною домінуючих у суспільстві соці­альних спільностей, з якої проголошувались ідеї і доктрини, що відстоювали їх інтереси і владу. Та незалежність слова виходила за межі, встановлені монархічними особами й урядами. Потік нових газет і політичних памфлетів викликав необхідність встановлення на публікації урядового контролю. Уже в 1644 році в Англії приймаєть­ся Декрет про заборону жорсткої критики державних структур. Про­те контроль з боку держави буржуазній свідомості не подобається.

Ідея незалежності преси від влади виникла разом із третім станом і виразно висловлена англійським послом Джоном Мілтоном: «Дер­жава має керувати, а не критикувати мене». Вже у період Великої Французької революції проголошено Декларацію про свободу преси. А у ЗО—40-ві роки XIX ст. більшість населення одержала доступ до Друкованих новин. Тоді ж у розвинених країнах Європи і США по­ширилася дешева, копійчана преса. Зважаючи на потреби і вимоги Ринку, формування новин та преси дедалі більше ставало індустрій-ним. Незамаскована політична упередженість і гострота преси, що служили критерієм ефективності та доцільності впливу ідеології, Доповнювалися рекламою, сенсаційністю тощо, задовольняючи сма­ки читачів. У процесі культури та освіти преса відігравала певну роль У Поширенні надбань культури та науки.

²⁷* 419

Специфіка засобів Засоби масової інформації — сукупність сучас-

масової інформації них каналів зв 'язку (преса, телебачення, радіо­мовлення, кіно та ін.), за допомогою яких дово­диться різноманітна інформація до широкої громадськості суспільства Засоби масової інформації — відносно самостійна система, що ха­рактеризується багатоманітністю компонентів (зміст, засоби, фор­ми, методи, кадри та ін.) і певними рівнями організації та формуван­ня (в країні, регіоні, на виробництві тощо). Цілісність системи засобів масової інформації — не її природна властивість, а наслідок відобра­ження інформаційних потоків у суспільстві, що виражаються в пря­мому і зворотному зв'язках. Існуючі канали одержання інформації, що стосується зворотного зв'язку, акумулюючи відомості про ауди­торії, не завжди спроможні дати повноцінні дані. Канали інформації або не досить репрезентативні (редакційна пошта), або спорадичні й багатофункціональні (масова робота з читачами та інше).

На початку XX ст. сім'ю засобів масової інформації поповнило радіо, що швидко продемонструвало унікальну здатність з'єднувати жителів різних територій і регіонів, віддалених та ізольованих військо­вими діями Першої світової війни. У 1924 році в Україні вийшла в ефір перша радіопередача. Радіомовлення охопило і сільське насе­лення, якому притаманна в Україні звичка до такого джерела інфор­мації; і орієнтація на те, що «повідомили по радіо», ще й тепер досить стійка. У 90-х роках XX ст. соціологічні опитування сільського і міського населення показали, що у сільській місцевості радіо слуха­ють частіше, аніж дивляться телепередачі. Тепер же, коли значно скоротилась можливість передплати газет, журналів, радіо на селі стало майже єдиним основним джерелом інформації. Та й радіо сут­тєво скоротило час доставки новин з центрів на периферію. Столиці й великі міста наблизилися до малих населених пунктів. Це змінило уявлення про подолання не лише географічного, а й соціального простору. Та ще більший ефект мало телебачення. Розпочавши у 30-х роках свою епоху, телебачення уже через тридцять років у системі засобів масової інформації осмислюється як могутнє джерело в на­уці, культурі, політиці і повсякденності, що серйозно впливало на свідомість людей і стиль їх життя. Аудіовізуальні образи, що досі прерогатива кіно (також специфічного засобу масової комунікації), перетворилися на важливий за значенням, легкістю засвоєння та привабливістю носій соціальної інформації. За допомогою радіо та телебачення мільйони людей у різних регіонах світу стали свідками найважливіших подій, що відбувалися у будь-якому місці. Світ на­уки і політики стає персоніфікованим, а глядачі почали впізнавати в обличчя своїх лідерів. Мистецтво доставлялося до осель, на домівку.

Економічні досягнення, державна діяльність, міжнародні відноси­ни спортивні успіхи і, нарешті, погода в Лондоні або Владивостоці, Парижі, Нью-Йорку або Києві, Харкові тощо — все стало видимим, расова аудиторія, якій миттєво повідомлялися новини і яка перебу­вала у полоні телевізійного ефекту присутності на місці подій, пере­творила їх на предмет обговорення серед найрізноманітніших верств населення. Саме так ці події ставали часткою історичного і соціаль­ного досвіду людей. Доступність засобів масової комунікації, зро­зумілість знань про світ забезпечили можливість відносного вирів­нювання різних за соціально-статусними критеріями та оцінками соціальних спільностей з приводу рівня інформованості про життя суспільства.

Засоби масової інформації забезпечують суб'єктам політики ве­ликі можливості для реалізації мети політики, служать певним соці­альним силам, виступають могутнім фактором обгрунтування необ­хідних для лідерів політичних відносин, пропаганди вироблених політичних і правових норм, правил і принципів, потрібного став­лення до суспільного договору про політичну владу.

Засоби масової інформації можуть бути або залежними від яки­хось соціальних сил, «обслуговувати» тільки їх політичний інтерес, або незалежними від конкретних соціальних сил, але не можуть бути політично або ідеологічно нейтральними. Навіть нейтральна пози­ція, зайнята колективом якогось засобу масової інформації, відпові­дає політичним інтересам певних соціальних сил і може бути добре ними використана. Немає нейтральної політичної свідомості, і не­має нейтральних засобів масової інформації. В сучасних умовах час­то можна зустріти характеристику засобів масової інформації як «чет­вертої влади». І це, з певною умовністю, справедливо. Засоби масової інформації — могутнє знаряддя влади й тих сил, що здійснюють владу, або їх опозиції.

Соціологія засобів масової інформації ставить за мету всебічно і грунтовно розкрити методи і способи найрізноманітнішого впливу засобів масової інформації на суспільну свідомість, і в силу свого впливу засоби масової інформації набагато переважають інші канали інформації. Саме тому при вивченні діяльності журналістів особливе значення надається об'єктивності факторів впливу засобів масової інформації. Соціологічні дослідження засобів масової інформації не лише доповнюють традиційну статистику, але й стають одним із важ­ливих факторів формування свідомості й поведінки людей. Соціоло­гічні дослідження не тільки довели багатоманітність, суперечливість Ролі, а й розкрили великий вплив засобів масової інформації на су­спільне життя.

Безумовно, характерною особливістю соціології засобів масо­вої інформації виступає встановлення закономірностей і визна­чення меж впливу преси, телебачення, радіо. Дослідження ж є по суті соціально-політичними, їх результати широко використову­ються для аналізу життя суспільства. Та здебільшого соціологічні дослідження засобів масової інформації мали випадковий харак­тер, були ініціативою окремих творчих працівників, які прагнули з'ясувати методи поширення інформації і реакції на неї різнома­нітних верств населення. Саме тому, розмежування науки і прак­тики, відсутність бази підвищення теоретичного, методологічно­го і методичного рівня соціологічних розробок у галузі засобів масової інформації, невикористання їх у прогнозуванні суспіль­них процесів, у поглибленні демократизації і гласності зводили соціологію засобів масової інформації до певного наукового хоб-бі. Ось чому варто провести роботу, спрямовану на інституаліза-цію соціологічних досліджень, тобто на надання їм певного су­спільного статусу. З урахуванням пропозицій, що їх має вирішувати соціологія засобів масової інформації, сучасні соціологічні дослі­дження мають органічно увійти у повсякденне й політичне життя України. їм варто надати репрезентативного характеру, а в їх пла­нуванні доцільно застосовувати обліково-контрольні й власне со­ціологічні показники.

В сучасних умовах формування ринкових відносин і демократи­зації політичного життя України дедалі більше газет і журналів, засо­бів телебачення широко використовують методи соціології для ви­вчення суспільного життя, що хвилює читачів і взагалі громадськість. Часто засоби масової інформації для вивчення тих чи інших проб­лем, соціально-економічних і політичних, звертаються за допомо­гою до академічних соціологічних структур і наукових колективів. Очевидно, цьому певною мірою сприяє потреба у визначенні ступе­ня включенності аудиторії в інформаційні канали, а також в оцінці характеру їх впливу на громадськість. Та, на жаль, у сучасних умовах в Україні зміст соціологічних досліджень засобів масової інформації досить спірний, бо нерідко самі засоби масової інформації почина­ють плутати соціологію як науку і соціологічні методи вивчення проблем. З усією певністю можна сказати, що використання соціо­логічних даних у статтях, випусках радіо- і телеінформації — це жур­налістика, а. не соціологія. Некоректність у додержанні відмінностей між журналістикою і соціологією здатна дискредитувати соціологію як науку. Але й недооцінка потреб практики призводить до протис­тавлення соціологічних методів методам повсякденного аналізу, до явищ наївного академізму.

Основні об'єкти Об'єктом соціології засобів масової інфор-

соціологічних мацїї є, насамперед, читачі, слухачі, глядачі,

досліджень засобів _1Х інтереси, їх потреби. Аудиторії засобів ма-

рсової інформації сової інформації повсякденно змінюються: то скорочуються, зменшуються, то зроста­ють, збільшуються. Такі тенденції пояснюються каналами, програ­мами передач та їх змістом, що викликають то відливи, то приливи. Так, наприкінці 70-х років XX ст. майже 90 % читачів газети «Правда Украиньї», що виступала тоді з різкою критикою застійних явищ, були радіослухачами, і 86 % — телеглядачами. На 100 примірників «Правда Украиньї» її аудиторія наприкінці 70-х років мала: 12 при­мірників «Правдьі», 9 — «Известий», 10— «Труда», 18 — «Комсо­моли; кой правдьі», 10 — «Робітничої газети», 9 — «Радянської Укра­їни» та ін. Якщо ж урахувати, що більшість сімей одержували ще журнали, то стає очевидним, наскільки складним є поєднання різ­них каналів і органів інформації. Засоби масової інформації форму­вали певну свідомість у людей. Та, на жаль, редакції газет і радіо тоді слабо прагнули до індивідуальності у висвітленні подій, явищ, еко­номічних, соціальних і політичних процесів. Часто траплялося так, що в різних газетах інформативність була однакова. Це викликало нарікання читачів, байдуже ставлення тощо.

Починаючи з 90-х років, у період розгортання демократизації, створюється величезна кількість незалежних газет, теле- і радіо­компаній, їх тираж набагато скоротився. Біда в тому, що в 2—3 рази, а в деяких районах України майже в 6—8 разів зменшилася кількість сімей, які передплачували періодичні видання. В середині 90-х років «Правда Украиньї» мала майже в 5 разів менший тираж, аніж на початку 90-х років. Та в сучасних умовах газета здебільшого вирішує багато питань індивідуально. Злободенні, насущні публі­кації відтворюють реальну картину в економіці, соціальній і полі­тичній сферах.

Соціологічні дослідження засобів масової інформації, проведені ^в Україні на початку 90-х років, показують, що результати вивчення аудиторії як специфічної соціальної спільності звичайно відобража­ються в соціально-демографічних і соціально-професійних показ­никах. У різних ситуаціях роботи того або іншого каналу інформації На основі одержаних соціологічних даних встановлено, що певна Щформація про економіку відіграє важливу роль у формуванні сві­домості й позитивних поглядів на події та явища економічного ха­рактеру, що відображають ті або інші зрушення, стагнацію тощо.

Аналіз сукупних аудиторій і внутрішньоаудиторних утворень в-Казує на необхідність з'ясування механізмів формування інформа-

ційного інтересу. Момент того, що має бути, розглядається соціоло­гами як важливий для тієї або іншої аудиторії, але поки що не став усвідомленим для задоволення потреб. Звідси правомірна критика тих поглядів, коли зафіксована структура інтересів догматизується і навіть подається як головний аргумент, що виправдовує нестримну комерціалізацію преси. Соціологічні дослідження інформаційних ін­тересів дали можливість виявити їх громадянську основу, їх зв'язок із проблемами сучасності. Так, проведене у 2000 році в Харківській області опитування понад 1,5 тис. респондентів показало, що лише 25,6 % мешканців змогли з певністю сказати про посилення уваги до розвитку подій в Україні, області, місті, районі в порівнянні з тим, як було рік тому. Близько ж 50 % — складали інертні люди: з меншою увагою (25,2 %) і зовсім без інтересу (34,8 %) стежать за тим, що відбувається у світі. Серед інертних 41—45 % становлять робітники, селяни. Дуже різноманітний склад інертних людей в інших профе­сійних категоріях. Якщо серед інженерно-технічних працівників і службовців питома вага інертних людей становить 36—37 %, то серед учнів та студентів — майже 70 %, тоді як їх позиція особливо важлива для майбутнього України. Наявність людей із деформованим інфор­маційним сприйняттям є свідченням відчуженості у відносинах між владними структурами та населенням. Так, у Харкові, Дніпропет­ровську, Запоріжжі й Донецьку опитані на питання, чи вважають себе досить добре інформованими про діяльність обласної адмініс­трації та її загальну політику, більшість (70,3 %) сформулювали свої оцінки так: щось знають, але здебільшого не знайомі (43,5 %), зовсім нічого не знають (20,8 %) і ті, які не цікавилися взагалі (12,5). Це свідчення, про недостатню включеність людей у масові інформацій­ні канали. Джерела, з яких населення черпає основну інформацію про події в області, місті, районі, на селі — частково місцеві періо­дичні видання, а переважно радіо, телебачення. Та, на жаль, мета й методи одних джерел інформації не завжди збігаються з метою і ме­тодами інших джерел. Нерідко джерела інформації висвітлюють по­дії, явища не з об'єктивних позицій, всупереч тому, що відбувається в реальному житті.

Досвід показує, що масова інформація, всі її ланки відповідають об'єктивності та потребам тільки тоді, коли зростає їх дієвість. Важ­ливе значення має оперативність, глибина висвітлення явищ і подій, знання життя й особливо показ життєвих ситуацій в усіх їх супереч­ностях. Свої функції, спрямованість масова інформація реалізує пов­ністю тоді, коли забезпечує не менше 30 % нових відомостей. За такої умови масова інформація різко підвищує результативність сво­го впливу на свідомість і поведінку людей, має можливість і уперед-

жувати повідомлення з інших джерел інформації та ін. Важливого значення в соціології засобів масової інформації набувають дослід­ження і з'ясування самих методів, способів, механізмів формування Інформації, урахування складу аудиторій, пошук нових форм і спо­собів подання інформації, вивчення кадрів засобів масової інформа­ції тощо.

Сучасні концепції ^У Дослідженні засобів масової інформації

масової комунікації панують дві наукові традиції: європейська і американська з їх схильністю до соціально-філософського аналізу і позитивізму. Це повністю відповідає загаль­ному станові сучасної соціологічної думки. Тут існують два типи досліджень: макро- і мікрорівні, холізм. Та все ж простежується і тен­денція: масова комунікація розглядається переважно з позиції перс­пективи культури, а участь її у відтворенні соціально-структурних процесів влади і контроль повсякденності розуміється як трансмісія культурних значень у вигляді знань, цінностей, думок, переконань, навичок і зразків. Ідея фіксувати установки суб'єктів комунікації, а також вимірювати ефекти впливу засобів масової інформації на ауди­торію поступається місцем іншим уявленням, а саме: масова кому­нікація достеменно здійснює ще не стільки неодмінний, хоч і обме­жений вплив на аудиторію, скільки репрезентацію знань, цінностей і зразків, які за певних умов засвоюються індивідами і соціальними спільностями. З розумінням пояснень значень і сенсу в текстах, що транслюються в масових комунікаціях, пов'язані когнітивний та інтерпретативний компоненти. На процеси соціалізації орієнтовані і дослідження, що тяжіють до структурно-функціональних моделей. Завдяки інтерналізованій системі цінностей і норм масова комуніка­ція пояснюється як один з важелів соціалізації індивідів і соціальних спільностей. Критично узагальнюючи досвід соціалізації, шведський соціолог Карл Розенгрен розглядає масову комунікацію, що забез­печує горизонтальнії вертикальні зв'язки у соціальному відтворенні. Горизонтальні зв'язки означають участь мас-медіа в об'єднанні сенсу і зразків, притаманних самостійним сферам суспільства: по­літиці, економіці, технології, науці, освіті та культурі. Вертикальні ж зв'язки допускають можливість поєднання макро- і мікрорівнів со­ціуму.

У суспільстві на структуру і динаміку ціннісних систем і ціннісних Пріоритетів вказують культурні індикатори, що їх передбачають і знаходять масові комунікації. Саме поняття культурні індикатори запропоновано соціологом Джорджем Герднером, а використання Його свідчить про зміщення акцентів з вивчення нетривалих або си­туативних ефектів масової комунікації на дослідження культурних

рухів та циклів. Прихильники такого напрямку спираються на прау відомого соціолога Питирима Сорокіна про соціокультурну динамі ку, на ідеї Гарольда Лассуелла і його формування відповідних слов­ників з метою аналізу повідомлень, інформації. Дослідження такого типу мають контент-аналіз функціонуючих у масовій комунікації текстів, що дає змогу формалізовано і наочно зобразити, наприклад зміну ціннісних основних ознак у політичному кліматі повоєнної Швеції, які простежуються за газетними повідомленнями, або ко­роткі й довгі цикли обігу цінностей в американській культурі, вияв­лені Робертом Філіппом Вебером у вивченні передвиборчих пар­тійних платформ із середини XIX ст. до сучасності.

Аналіз змісту масової комунікації — невід'ємна складова культи­ваційного підходу Джорджа Герднера, який за допомогою моніторингу телепрограм зафіксував: телебачення є могутнім засобом культивації в суспільстві деяких тем, сюжетів та уявлень про насильство, толе­рантне і нетолерантне ставлення до рас, людей похилого віку, про політичні установки, професійні вимоги, здоров'я, медицину, на­уку, тобто про основні аспекти соціалізації. Порівняння даних з ре­зультатами опитування аудиторії, диференційованої за ступенем інтенсивності і регулярності звернення до телебачення, свідчить на користь того, що культурні зразки, що розповсюджуються саме цим медіа, мають суттєвий вплив на знання і цінності активних прихиль­ників телебачення. Поряд із такою технологією вивчення порядку або позиції газети у порівнянні із ціннісними позиціями і перевага­ми читачів культиваційний підхід дає новий стимул дослідження ефектів мас-медіа. Та критики позицій Джорджа Герднера звернули увагу на досить сумнівну тезу масове суспільство, що зазнає неконт-рольованого впливу аудіовізуальних засобів. Можна помітити, що технологія обмежень ефектів, а також уявлення про всемогутність мас-медіа не зникли безслідно, а поширюються на аудіовізуальну комунікацію і втілюються у глобальних моделях або в розвинутих засобах масової комунікації. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. формується концепція Герберта Маклуена, суть якої у тому, що засоби масової комунікації відіграють визначальну роль у форму­ванні нового етапу культури, нових культурних зразків комунікації, інформаційних процесів і взаємодії людей. Герберт Маклуен поєднує прогрес електронних засобів спілкування з радикально іншими соці­альними і культурними засобами взаємозв'язку, що забезпечують контроль і програмування соціального порядку в людській спільності. Спираючись на кібернетичні ідеї, французький соціолог Авраам Моль формує концепцію про мозаїчний тип культури, відмінності якого від класичного гуманітарного типу полягають у тому, шо мо-

яїчний тип створюється засобами виробництва, поширенням і ос-_оЄнням знань про навколишній світ. Якщо в класичному типі куль­ги система знань створювалася на потребі осягнення причин та наслідків, то в мозаїчному — знання є випадковою сукупністю роз-_пі₃нених елементів. Авраам Моль підкреслював, що «сучасна люди­на відкриває для себе навколишній світ за законами випадку, у про­цесі спроб і помилок. Сукупність її знань визначається статистично, ідодина черпає їх із газет, з відомостей, здобутих у разі потреби. Лише досягши певного обсягу знань, людина починає виявляти приховані _в ній структури». Авраама Моля цікавить насамперед когнітивний (пізнавальний) аспект функціонування мас-медіа, здатних вибірко­во репрезентувати світовий запас знань зовсім не за правилами од­накового моделювання або значення ідей для культури. Авраам Моль підкреслює, що у сприйнятті масової інформації збудження раціо­нальних пластів і механізмів індивідуальної свідомості не відбувається з тією обов'язковістю, що є в освоєнні класичних текстів. Повідом­лення мас-медіа найчастіше звернені до почуттів. Мотив апеляції засобів масової комунікації не стільки до раціональності осмислен­ня інформації, скільки до логіки міфу, що усуває суперечності та значно спрощує образи світу, соціуму, особливо відчутній у критиків сучасної масової культури. Масова комунікація є у контексті стихій­ної та ідеологічно спрямованої міфотворчості, що викликає і ней­тральне ставлення, і негативні оцінки визнання примітивності та одномірності в осягненні людиною складної і суперечливої реаль­ності.

У руслі посткласичних напрямків філософії та соціології фор­мується безпрецедентність антинаціонального імпульсу масової ко­мунікації, що виразно відчутна у постмодерністській перспективі. Саме тут є ідея про здатність мас-медіа здійснювати соціальний кон­троль. Йдеться про іншу форму соціального контролю, відмінну від тієї, що пропагується в сфері ефектів. На думку соціолога Жана П'єра Бодрійяра, соціальний контроль є особливою чуттєво-знаковою ре­альністю мас-медіа, що має виразну схильність до надмірного наро­щування знаків, яке веде до витіснення сенсу і значень за межі кому­нікації й розпорошення вірогідних знань у численних варіантах. Мас-медіа залишаються чутливими до загальнокультурних змін, але ³Датні створювати різноманітні уподібнені іміджі. Постмодерністсь-^Ка перспектива орієнтована на інтелектуальну установку тотального ^ВГ|Ливу мас-медіа і в такому значенні робить свій внесок в описуван­ая масової комунікації в поняттях універсальності та всезагальності. ^атой факт, що зміст масової комунікації полісемічний, пояснюєть-^{Ся По}-різному і не викликає сумніву. Однак це не перешкода до ви-

никнення на його основі взаємопорозуміння між людьми. У концеп туально завершеній формі така точка зору з'ясована в теорії кому нікативної дії, сформульованій німецьким філософом Юргеном Хабермасом. Вербальна комунікативна взаємодія індивідів розгля дається з позицій перспективи розуміння та соціальної інтеграції Суттєво примножуючи комунікативні зв'язки взагалі, мас-медіа здатні працювати на підтримку раціонального суспільного дискурсу якщо той впроваджується в публічній сфері. Зрозуміло, прагнення раціональної аргументації не є запорукою інтерналізації індивідами цінностей і знань. Однак інформаційне збудження когнітивних, по­рівняльних пластів суспільної, корпоративної та індивідуальної свідо­мості є суттєвим стимулом і чинником ціннісних змін. Через су­спільний дискурс налагоджується зв'язок публічної та приватної сфер суспільства.

Контент-аналіз — формалізований метод інтерпретації змісту та структури текстів повідомлень мас-медіа. Контент-аналізу відомі всі проблеми масової комунікації, а ті, хто використовують контент-аналіз, визнають ряд обмежень і припущень стосовно сфери викори­стання та узагальнення висновків. Контент-аналіз будується на кла­сичній репрезентативній моделі мови, за якою знаки (слова і символи) подаються, тобто виражають повністю певні значення, що однаково прочитуються, а взаємодії між знаком та значенням є досить стійки­ми. Контент-аналіз текстів масової комунікації проектується за всіма правилами соціологічного дослідження з позицій позитивізму. Фор­мується програма, тобто визначається мета, завдання та гіпотези, описується предмет та об'єкт дослідження. Предметом контент-ана­лізу завжди є стан та тенденції розвитку соціально значущого змісту мас-медіа. Структура і динаміка такого змісту: чи то політичні цінності, історико-культурні факти, чи то зразки соціальної взає­модії індивідів та соціальних спільностей — насамперед цікавлять аналітика. Об'єктом, як правило, є сукупність текстів, масив інфор­мації, що транслюються пресою, радіо, телебаченням, кіно тощо.

Контент-аналіз починається з вибірки такої сукупності текстів, яка дає можливість здійснити ефективний аналіз подій, явищ тошо. Взагалі слід мати на увазі, що контент-аналіз звичайно опирається на конвенційні, досягнуті спільним досвідом, узгоджені серед до­слідників припущення. Справа в тому, що текстова реальність — символічна версія, знакове зображення соціального світу в усіх його проявах і взаємозв'язках, яке аж ніяк не є якимось зліпком, букваль­ним відбитком сучасного світу. Багато що у роботі із символічними структурами залежить від того, наскільки початкове прочитання текстів за певними правилами сприяє порівнянню результатів, одер-

них окремими дослідниками. Уявлення про вибір інформації для

ялізу супроводжує конвенційність. Вибірка текстів-інформації не

³ тожна вибірці людей. Порушення періодичності видань, випад-

вість і непередбачені обставини їх виробництва тощо впливають

а буДЬ-^якУ уявну основну сукупність текстів-інформації мас-медіа.

Вимоги до вибірки текстів-інформації дещо м 'якші, аніж до вибірки

пондентів, _а апеляції до того, що так прийнято або практ

Дата добавления: 2014-01-04