Екологічна політика: джерела, суть

С

СОЦІАЛЬНА ЕКОЛОГІЯ*

Ще в 20-х роках XX ст. сучасний французький соціолог Бертран де Жувеналь підкреслював: людство повинно пройти рятівний шлях від політичної економії до політичної екології. А ще раніше, в сере­дині XIX ст., німецький біолог-дарвініст Ернст Геккель, коли заго­ворили про екологію, ввів у науковий обіг поняття екологія, дав її визначення і розкрив суть. Тепер це поняття вживається і в біології, і в соціології, і навіть в філософії, коли сформувалися галузі знання — соціальна екологія, екологія людини, екологія культури, моральна екологія та ін. Таке широке розгалуження древа екології має одну-єдину причину: від такого напрямку наукових досліджень залежить доля людини, яка на досить тривалий період забула про природні інстинкти і навики первісного становища, вважає себе вільною від екологічних залежностей і взагалі від природи, що постійно змінюєть­ся, перетворюється.

Що таке екологія Природа обумовлює життя людини. Людина ж, втручаючись в природу, прагнучи підко­рити її своїй волі, не тільки руйнувала, а й облагороджувала природ­не середовище. Проте, олюднюючи природу, людина довела її до деградації, подекуди до кризи і катастрофи, коли господарська діяльність набрала планетарного розмаху і виробничі процеси зрівня­лися за інтенсивністю з природними. Тепер же потрібні значні зу­силля для збереження природи, усунення джерел її деградації, пов­ного переосмислення принципів, методів та інфраструктури і навіть мети господарювання.

Екологія — наука про економію, домашній побут тваринних організмів, досліджує загальну взаємодію тварин з неорганічним і органічним середовищем, їх дружні і ворожі відносини з іншими тваринами і рослинами, з якими вступають у прямі або непрямі кон-

* Матеріал підготовлено доктором соціологічних наук М. І. Хилько.

акти Абстрагуючись від елементів архаїки у визначенні й конста-яції заплутаного повного комплексу зв'язків і явищ (і в такому ро­зумінні визначення Ернста Геккеля не застаріло), можемо не по­мітити звернення саме до економії. Проте, геккелівські акценти саме на економію не є випадковими, адже природокористування завжди і досить жорстко визначається економічним розвитком суспільства. Екологічні й економічні інтереси суспільства об'єктивні: між ними є єдність і протилежність. Ці інтереси єдині, оскільки необхід­но забезпечувати матеріальний добробут людей, але протилежні за змістом, метою і методами їх досягнення. Екологічні інтереси грун­туються на біологічних законах розвитку. їх мета — забезпечити якість навколишнього середовища. Без такої умови людина просто не може вижити як біологічна істота. Економічні ж інтереси відображають соціальні закони розвитку суспільства, і їх основна мета — задово­лення матеріальних потреб людини. Екологічні аспекти обов'язково присутні в усіх великомасштабних економічних заходах, і навіть тоді, коли не усвідомлюються. Суперечності між економічними потреба­ми суспільства і можливостями навколишнього середовища компен­сувати втрати, що завдає втручання людини, іноді досягають значної гостроти і можуть вирішуватися лише на шляхах оптимізації приро­докористування, зменшення антропогенного тиску на природу. В усьому світі (Україна не виняток) господарська діяльність здійс­нюється за рахунок природи і майбутніх поколінь. Екологія і нині розглядається як альтернатива економіці, як фактор гальмування соціально-економічного розвитку. Майже в усіх країнах світу органі­заційно розведено природокористування та природоохоронна діяльність. Одні відомства нещадно експлуатують природу, а інші — нечисленні і маловпливові — займаються її захистом.

Драматичні колізії, що виникають у сучасній природоперетво-рюючій діяльності людини, безумовно, ведуть до переосмислення змісту стосунків людини з її природним оточенням і радикальних змін у методології наукового пізнання. Екологічна ситуація, що скла­лася у світі, особливо в Україні, потребує наведення мостів між еко­логією — теорією поведінки людини в сучасному світі — та при­родокористуванням. Екологія дещо втрачає академічність (а потрібна як гарант високого рівня теоретичних розробок) і робить акцент на проблемах навколишнього середовища та гармонізації відносин між людиною і природою. Природокористування ж не перестає бути про­сто використанням сил та речовин природи в інтересах людини. Варто підкреслити, що екологічні проблеми займають чільне місце у сфері політики. Потреба у створенні теорії оптимізації природокористу-

31*

вання зумовила політизацію екології. Поняття політична екологія соціологія екології знаходять поширення серед соціологів і екологістів. Якщо політекономія є наукою про управління економікою, її ядром і одночасно ключем до розуміння багатьох явищ соціального життя що визначають розвиток суспільства, то екологія — конкретна галузь біологічних знань, яка зосереджується на дослідженні взаємодії організму із середовищем існування. Те, що підштовхувало до роз­витку економічні науки, а саме: управління господарськими проце­сами і відносинами власності, мало лише непряме й не дуже яскраво виражене ставлення до живої і неживої природи планети. Власність на землю, на ділянку, придатну для сільськогосподарського вироб­ництва, ще далеко не адекватна власності на природу. Чисте повітря і вода, рекреаційні зони, навіть корисні копалини ще не були рари­тетом і тому довго вважалися нічийними і безкоштовними, незважа­ючи на їх життєву необхідність для людини. Згодом екологічні про­блеми набули якісно нових рис. Створюється багато в чому нова, видозмінена природа — змінюються ландшафти, виникають вели­чезні штучні водойми і зникають природні, виснажуються природні ресурси, засмічуються до небезпечних меж повітряний і водний ба­сейни, грунт насичується величезною кількістю мінеральних доб­рив, засолюється і деградує, ріки забруднюються промисловими сто­ками, рослинний і тваринний світ дає небезпечні мутації тощо. Все це змусило підійти до природи з політико-економічними мірками. Природа стала цінністю, причому не лише споживчою. А неграмот­не і недалекоглядне управління призводить до екологічних катаст­роф (Чорнобиль і Арал, омертвіння Великих Озер в Америці та ін.). Ось чому екологічна політика стала розглядатися в тісному зв'язку зі змінами, що відбуваються в сучасному суспільстві.

Що ж таке екологічна політика? Державна
Екологічна політика.. _ „

екологічна політика — це соціально-еконо­мічні управлінські рішення і міжнародні договори, створені на ро­зумінні переваг і недоліків, поєднаних з екологічним становищем територій, акваторій і повітряного простору країни (з урахуванням перспективного розвитку господарства і зміни чисельності і потреб населення), і наявності в межах країни природних ресурсів і характе­ру природних умов життя. Екологічна політика — це сукупність заходів, заснованих на усвідомленому використанні об'єктивних за­конів розвитку суспільства і природи з метою підтримання соціаль­но-економічних і біологічних умов життя людини в умовах політич­ної системи, що забезпечує можливість для населення впливати на вибір мети, завдань, форм, пріоритетів політики. Екологічна політи-

_ка — це комплекс заходів, спрямованих на охорону навколишнього середовища, збереження і відновлення природних ресурсів, запро­вадження безвідходних і маловідходних, екологічно чистих техно­логій, розвиток природоохоронної освіти і виховання, правову охо­рону екологічних систем з метою забезпечення оптимальних умов природокористування. Екологічна політика визначається як органі­заційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства і держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного середовища, ефективне поєднання функцій природокористування і природоохо-рони, забезпечення нормальної життєдіяльності та екологічної без­пеки громадян.

Екологічна політика охоплює дві групи взаємопов'язаних зав­дань: по-перше, завдання, спрямовані на збереження умов існуван­ня людини, і по-друге, формування культури (насамперед, екологіч­ної) життя. Екологічна (або природоохоронна) освіта і виховання на всіх етапах людської історії помітно відставали від темпів матеріаль­ного виробництва. І якщо раніше це відставання не було предметом загальної турботи, то в сучасних умовах стає очевидним, що таке ставлення до цього може призвести до найнебезпечніших (якщо не сказати фатальних) наслідків. Практичною основою поведінки лю­дини в природі, безумовно, є природокористування. Еволюція форм природокористування органічно поєднується з етапами історичного розвитку людини. В соціології виділяються два етапи: етап присвоєн­ня готових продуктів і етап виробництва.

В історичному процесі характер взаємовідносин між людьми позначався на їх ставленні до природи і навпаки, оскільки історія природи й історія людей нерозривні, поєднані. Ця єдність реалізу­ється у соціальній активності, що об'єднує природно-історичний і культурно-творчий процеси, дозволяє розглядати суспільство і при­роду як єдиний процес розвитку. Темпи, якість, напрямки і резуль­тати розвитку кожного компонента соціоприродної системи обу­мовлені їх автономним розвитком і таємними впливами. Отже, початок чи кінець, прискорення чи уповільнення, якість розвитку, форма (прогрес, регрес, структурні зміни) складові систем і Цілісності, обумовлені взаємодією суспільства і природи, що є дже­релом їх саморозвитку. На виникнення людини і суспільства мали вплив екологічні фактори і особливо три форми змін навколиш­нього середовища. По-перше, відносно повільні коливання газо-^вого складу атмосфери планети, у ході яких помітно збільшувалась кількість атмосферного кисню, який сприяв виникненню багатьох прогресивних груп тварин, включаючи основні класи хребетних.

По-друге, короткочасні різкі зміни термічного режиму, що призво­дило до вимирання численних груп тварин, створюючи умови для поширення більш прогресивних форм, які збереглися в епохи ви­мирання. По-третє, коливання клімату протягом останніх декіль­кох мільйонів років, які безпосередньо впливали на еволюцію предків сучасної людини.

Умови навколишнього середовища відіграли важливу роль у про­гресивній еволюції біосфери, стали екологічними факторами при­скорення розвитку одних форм і затримки та навіть елімінації інших форм життя. Природні фактори, звичайно, впливали не лише безпо­середньо (катастрофи), а й опосередковано через складні біологічні механізми, основним з яких є природний відбір, і таку ж опосередко­вану дію справляли на процес антропологічного соціогенезу. Проте для нас важливим є сам факт впливу екологічного середовища на формування і розвиток людства.

В епоху палеоліту (особливо раннього) людина хоч і виробляла знаряддя, але тільки для збирання і полювання (присвоєння наявної і легкодоступної їжі) і тут мало відрізнялася від тварин. Мисливсько-збиральне господарство (доповнене рибальством) надто залежне від природи. Зона поширення людини обмежувалась зонами теплого клімату і необхідної кількості їжі. Лише дальше оволодіння вогнем дозволило дещо розширити географію поширення стародавньої лю­дини, причому поява екологічних обмежень вела не лише до загибелі окремих спільностей, а й до нових форм взаємодії з природою (відсутність печер привела до будівництва штучних печер-жител, виник теплий хутряний одяг). Вважається, що вже верхньопалеолі-тична людина (30—35 тис. років тому) почала використовувати окрім вогню, одяг і, що найголовніше, примітивне житло.

Вперше людина створила елементи штучного середовища меш­кання і тим самим ступила на шлях формування навколишнього середовища. Зміна умов життя людини веде до суттєвого збільшення її потреб, а отже, і до виникнення нових засобів їх задоволення. Збирання більш давнє і, можливо, більш надійне джерело їжі, ніж полювання, яке, проте, виявилося досить прогресивним економіч­но. А взагалі, полювання, рибальство, збирання обмежувалися лише тими ресурсами, що давала сама природа, і людина впливала на біо­сферу переважно екстенсивними методами. Первісні общини зму­шені регулювати їх чисельність відповідно до тих умов, в які ставила їх привласнююча економіка природи. Важливу роль відігравали міграційні процеси. На досить ранніх етапах розвитку общини (гро­мади) вироблялись соціальні, хоч і досить примітивні, навіть грубі,

орми співжиття. Обмеженість запасів природних ресурсів (дичини, ^Н хів _та і_н.)_; мабуть, змушувала шукати деякі елементи раціональ-ого природокористування. Отже, суспільство могло існувати і роз-иватися тільки за умови, коли чисельність населення відповідної території не перебільшувала певного рівня. Саме це стало відобра­женням першої в історії людства суперечності між суспільством і природою, шо базувалася на спроможності забезпечити населення достатньою кількістю засобів існування. Ця суперечність носила значно гостріший характер, аніж у наступні періоди розвитку люд­ства. Аби вижити як вид, людина змушена змінити стратегію при­родокористування, що полягала в переході до продуктивної сільськогосподарської діяльності (землеробства і скотарства). Ста­лася так звана агрокультурна (або неолітична) революція, наслідком якої була докорінна зміна самого способу життя людини і її вплив на

природу.

Удосконалюючи знаряддя праці, людина поступово, в дедалі більших масштабах, приступає до зміни природи і формування на­вколишнього середовища. Перехід від привласнюючого господар­ства до землеробства і скотарства, тобто до виробничої економіки, дозволив суттєво зменшити залежність людини від природи завдяки можливості за допомогою знарядь створювати штучні продукти діяль­ності. Суспільство одержало, нарешті, можливість (щоправда, віднос­ну) контролю за кількістю продуктів харчування. Люди вперше в історії перестають залежати від запасів продуктів у дикій природі. Без­перечно, спочатку ні скотарство, ні землеробство не відігравали про­відної ролі в забезпеченні суспільства продуктами харчування. Су­спільний розподіл праці став саме тим кроком, що дозволяє серйозно говорити про таку можливість.

І саме з неоліту розходження соціального й природничого роз­витку набуває дедалі більших масштабів. Соціально-економічний прогрес досягається за рахунок більшої деградації природного сере­довища. Ставши на шлях продуктивного сільськогосподарського виробництва, людина почала змінювати природні екологічні систе­ми: ландшафти, грунти, окультурювала рослини й одомашнювала тварин. Водночас з переходом до землеробства й скотарства звужу­валося коло рослин і тварин, з якими мали справу первісні збирачі й мисливці. Зараз науково доведено, що різноманіття рослинних видів підтримує генетичне різноманіття інших організмів, а отже, й стабільність усієї системи. Встановлено переваги природних і близь­ких до них рослинних угруповань перед культурними для збережен­ня системи. Звичайно, культивовані інші угруповання іноді за про-

дуктивністю можуть перевищувати природні. Проте цей ефект ко­роткотривалий, і підтримка високого рівня продуктивності культур­них (або штучно організованих) екологічних систем поєднана з пра-цемісткою агротехнікою. До того ж культурні угруповання, як правило, представлені монокультурами, що виснажують Грунти, зни­жують біологічне різноманіття середовища, провокують інші нега­тивні екологічні наслідки. Йдеться про порушення екологічної рівно­ваги, що еволюційно зумовлене всім розвитком біологічної форми руху на планеті. Господарське втручання людини в природу привело до спрощення флори і фауни, порушення трофічних ланцюгів, щ₀ лежать в основі кругообігу речовин у біосфері, руйнування цілісності і стійкості біогеоценозів, що склались еволюційно.

Неоліт екологічно різко відрізняється від палеоліту. Річ в тому, що мисливсько-збиральне господарство викликало не дуже значні зміни на планеті, і люди, розсіяні на величезних просторах, стано­вили невіддільну частину навколишньої природи. Поява ж тварин­ництва і землеробства суттєво посилила тиск на навколишнє середовище, сприяючи опустеленню величезних регіонів, широко­масштабній ерозії Грунтів і знищенню лісів внаслідок пожеж. За сут­тю неолітична революція — революція технологічна. Перехід від мисливства і збиральства до тваринництва і землеробства, від еконо­міки, привласнюючої готові продукти природи, до економіки вироб­ляючої відомий як перша технологічна революція. Хронологічно вона відбувається в епоху неоліту, тобто останній період кам'яного віку, і триває приблизно з шостого по друге тисячоліття до нашої ери. Роз­початий виробляючою економікою соціальний прогрес органічно поєднаний з екологічним регресом, який з розвитком виробництва теж поступово наростав і розширювався.

Дальший прогрес у розвитку знарядь праці, поєднаний з викори­станням заліза, стає новим важливим моментом взаємодії суспіль­ства і природи. Відбувається відокремлення ремесла від землероб­ства, і як наслідок — підвищується потреба в елементах природи. Звичайно, процес тривав багато століть і мав періоди піднесення і спаду. Ще одним наслідком стало зростання міст, які відіграли суттєву роль у зародженні капіталізму і розгортанні промислової (індустрі­альної) революції. Міста, зв'язані транспортними комунікаціями з сільськогосподарськими угіддями, стали домінувати в навколишньо­му середовищі. Розвиток міст сприяв також ускладненню соціально­го середовища, що виражалось не тільки в соціальній поляризації рабовласницького, феодального і капіталістичного суспільств, але й у виникненні зачатків міського способу життя, що дедалі більше

ідрізняється від сільського. Це ускладнило зв'язки між людьми і змінило їх потреби, що сприяли формуванню споживацького став­лення до природи.

З розгортанням промислової революції значно змінюється розмі­щення продуктивних сил. Створюються нові промислові центри, зростає чисельність населення. Проте ще тривалий період тиск на природне середовище має локальний і екстенсивний характер. Історія капіталізму починається з проникнення в легку промисловість. Хоча тоді процес взаємодії між суспільством і природою ще не зазнав сут­тєвих змін. З виникненням і розвитком важкої промисловості стано­вище різко змінюється. Настає період комплексного впливу на при­роду, що не могло не позначитися на рівновазі її елементів. Стає ясно, шо джерела не тільки в розширенні масштабів природокорис­тування і у властивих способу виробництва методах організації гос­подарства, а й у зміні ставлення людей до природи. Природа стає для людини лише предметом, корисною річчю, її перестають визнавати самодостатньою силою, а теоретичне пізнання її власних законів саме виступає лише як хитрість розуму, що має на меті підкорити природу людським потребам.

В історії цивілізації починається епоха глобального впливу на природу. Якщо досі можливість необмеженого використання еле­ментів природи, забезпечення виробничими відносинами, чисто тео­ретична, то з моменту інтенсивного розвитку важкої промисловості дістає практичну реалізацію. Виробництво вже не задовольняється старими методами перетворення природних речовин. Винахідницт­во дедалі більше перетворюється на науку, що має за мету пошук шляхів підвищення ефективності суспільного виробництва. На початку XX ст. настає період, що характеризується дальшим збли­женням науки з виробництвом. Це стає не тільки бажаною, а й необ­хідною умовою суспільного прогресу. Причому все більшого поши­рення набувають елементи, штучно створені людиною. Уперше в історії люди впритул приступають до формування штучних систем не лише за рахунок перетворення речовин природи, а й за допо­могою заново створених, що надає їх взаємодії з природним сере­довищем і нових рис, не властивих попереднім етапам розвитку люд­ства.

Індустріальне суспільство, зробивши техніку відносно автоном­ною силою, включило в неї індивіда як засіб і нещадно експлуатує юго фізичну й інтелектуальну здатність. Людина перетворюється на интик, вузькоспеціалізованого раба тієї або іншої науково-техніч-^{101 гал}Узі. Ця хибна позиція повинна бути зламана. Вихід із станови-

ща, що склалося в рамках виробництва, вбачається в різкому скоро­ченні обсягу бездуховної праці. Досягти цього можна за рахунок різних технічних новацій (автоматизації, роботизації, комп'ютери­зації тощо). Проте досвід розвинутих країн показує, що і висока тех­нологія, яка вбирає культуру виробництва, і споживання, не вирішує всіх проблем духовного і фізичного розвитку людства. Сучасне люд­ство не без допомоги техніки продовжує ускладнювати екологічні проблеми. Людство ще не піднялося до рівня розумного ставлення до життя, його основ і майбутнього. Як і раніше, багато в чому люд­ство перебуває в полоні ілюзій стосовно технічного прогресу, і не в змозі повністю використати для свого блага механізм стрімкого тех­нічного злету. Прогресуюча загроза життю і розуму потребує зміни моделі розвитку цивілізації, мислення багатьох її відносин, перебу­дови механізмів та структур і, насамперед, формування екологічно безпечного суспільства.

Отже, магістральна лінія історії людства не є прямим переходом від гіршого до кращого, від дикості до гуманізму. Суспільства відрізняються одне від іншого насамперед рівнем розвитку техно­логій і відповідно їх впливом на навколишнє середовище і саму лю­дину. Наукова революція XX ст., що є результатом інтеграції науки та технології з метою розв'язання практичних проблем, стала потуж­ним фактором трансформації навколишнього середовища. Однак людство ще не навчилося розумно керувати силами природи, тому і стоїть перед дилемою: або створена людиною вторинна природа буде максимально розумно організована, перетвориться на ноосферу, або планету чекає екологічна катастрофа. Проблема збереження біосфери планети має величезне політичне значення і глобальність. Різно-плановість екологічних лих (глобальність, тривалість, реальна загроза зникнення людини як біологічного виду) постійно потребує політичної відповідальності перед майбутніми поколіннями. Іншими словами, знання про екологічні негативні явища, створені безконтрольною діяль­ністю людини в екологічній сфері Землі (забруднення повітряного про­стору, Світового океану і водних ресурсів, скорочення лісових масивів, ерозія ґрунтів, підвищення вмісту хімічних з'єднань в навколишньому середовищі), безпосередньо проникають у сферу політики.

Дата добавления: 2014-01-04