Політична система суспільства

Суть і структура Політична система суспільства — цілісна, впо-

політичної системи а...

рядкована сукупність політичних інститутів
сусшльствз. _, '

політичних ролей, вюносин, процесів, принци­пів політичної організації суспільства, підвладних кодексу політичних соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і установкам політичного режиму. Політична система включає організацію політичної влади, відносини між державою і сус­пільством, характеризує хід політичних процесів, що включають інсти-туалізацію влади, становище політичної діяльності, рівень політичної творчості в суспільстві, характер політичної участі, неінституційних політичних відносин. Політична система суспільства — одна із скла­дових частин сукупної суспільної системи, яка взаємодіє з іншими її сферами: соціальною, економічною, ідеологічною, етнічною, пра­вовою, культурною, що створюють її суспільне оточення, її суспільні засоби поряд з її природним оточенням і природними ресурсами (демографічними, просторово територіальними), а також зовнішньо­політичним оточенням.

Зрозуміло, політична система суспільства — сукупність взаємо­діючих сфер: інституційної (політичні інститути), нормативно-регулятивної (режим політичний), інформативно-комунікативної (політичні комунікації) та ін. Політичні інститути — різновидність соціальних інститутів. Політичні інститути — сукупність політич­них установ з організованою структурою, централізованим управлін­ням, виконавчими структурами тощо (інститут влади — уряд, зако­нодавчі збори, парламент, держава, міська рада, префектура та ін.). Політичні інститути — форми та суть політичних функцій, відносин, типів управління: інститут президентства, президентської влади, ін­ститут представництва, тобто процедури обрання довірених осіб, чле­нів представницьких органів влади — парламенту та інших, що пред­ставляють в них інтереси і волю виборців; інститути політичних партій або асоціацій (об'єднання частини членів суспільства в угру­повання з якихось причин та ознак аж до інституту сім'ї, особистого життя людини і т. д.). Ступінь і характер інституалізації суспільства, тобто числа сформованих у ньому інститутів, легкість їх утворення, свідчать про рівень розвитку та тип суспільства, його політичної сис­теми і асоціативного життя, свободи утворення політичних та інших угруповань. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, верству, групу, що спеціалізуються на реалізації політичної діяльності з управління суспільством. Політичні норми регулюють відносини всередині полі-

тичної системи суспільства, а також між політичними і неполі-_тцчними інститутами, матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої мети.

У політичній сфері діють політичні інститути: держава, політичні партії, групи інтересів — найрізноманітніших соціальних спільностей, верств, що мають певну мету і вимоги до політичної влади (професій­ні спілки, молодіжні та жіночі рухи, творчі спілки та об'єднання, ет­нічні та релігійні спільності, різні асоціації та ін.). Групи інтересів — добровільні об'єднання, організації, створені для вираження і репрезен­тування інтересів різних верств суспільства, що входять до них. Полі­тичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулюван­ня політичної діяльності, збереження ідентичності політичної спільності навіть при зміні її складу, посиленні соціальних зв'язків і внутрігрупової згуртованості, здійснюють контроль за політичною поведінкою тощо.

Політичні інститути — важливе джерело соціальних і політичних змін, яке створює багатоманітність каналів політичної активності, формує альтернативи соціального та політичного розвитку. Держава — основний Провідним інститутом політичної системи, політичний інститут ЩО зосереджує максимальну політичну вла­ду, є держава. Держава — політична організа­ція суспільства, яка об'єднує все населення і репрезентує його інтереси, волю. Держава — джерело права та закону, організуюча сила життя суспільства і діяльність самої держави, її владних структур у системі політичних та суспільних відносин. Держава — виразник інтересів і волі економічно панівної верстви, оберігає її домінуюче становище в суспільстві, створює умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства та ін.

Держава всіх епох і типів характеризується рядом стійких, за-гальноісторичних ознак і функцій: обов'язкове формування правля­чих сил на тій чи іншій соціальній і класовій основі, процес, що в сучасних умовах має тенденцію демократизації (за рахунок політич­них партій, суспільних і громадських рухів, виборних носіїв влади та ін.), наявність політичної організації; політичної системи; розга­лужених власних структур; розширення політичного простору за ме­жі державної території; підтримання з усіма державами взаємовигід­них відносин; утримання внутрішнього миру і порядку, стабільності в суспільстві; регулювання соціальних, класових, національних, еко­номічних відносин, досягнення добробуту тощо. Ефективність полі­тики часто розглядається як проблема ефективності державної вла­ди, тому що державна влада найзначиміша для суспільства. Отже, держава — основний політичний інститут, що має чіткі риси і якості

політичної влади, які роблять її стійкою. В сучасних умовах в Україн' ставлення до влади, владних структур далеко неоднозначне. Нарол зневірився «слабкістю» влади, дедалі більше стає пасивним в реалі­зації політичних проблем, навіть у процесі формування органів дер­жавної влади.

Суспільне буття влади визначається інструментальним функціо­нальним її призначенням, її властивості служать засобом здійснення задуму, наміру, програм, бути відносинами між суб'єктами політи­ки, пов'язувати їх. Відображена в законах, нормах, правилах, забо­ронах, розпорядженнях, волевому і емоціональному впливі, влада існує в потенційних і реальних формах.

Потенційні форми влади — форми влади, що не проявилася, але є не менш істотною, аніж активна, реалізована. Свідомість наявної влади, що не проявилася, впливає на потенціальні об'єкти (людина, спільність людей, суспільство) стабілізуюче і організуюче, не менш сильно, аніж реально діюча влада. В історії влади боротьба навколо неї зосереджувалася на проблемі її політичної орієнтації. Лише в XVII ст. політико-філософська думка прийшла до ідеї такої її струк­турної реконструкції, що має її демократизувати, підкорити закону і зробити більш ефективною, покладаючись, в основному, на об'єк­тивний механізм її організації і функціонування, а не на добру волю правителів. У здійсненні структурної реорганізації влади став осново­положним запропонований середині XVII ст. Джоном Локком про­ект поділу єдиної влади на декілька незалежних, але взаємопов'яза­них влад, що співпрацюють і контролюють одна одну: законодавчу, виконавчу, вона ж судова і федеративна, що веде міжнародні від­носини,— тобто за функційною ознакою, а не за міркуваннями престижу, пріоритету якоїсь із влад. Потім, уже в XVIII ст., Шарль Монтеск'є створює теорію поділу влади в її сучасному вигляді: законодавчу, виконавчу, судову. Пізніше схема Шарля Монтеск'є, звичайно, доповнюється законною фігурою влади — монарха, пре­зидента та ін.

З початку 90-х років в Україні засоби масової інформації широко використовують поняття: слабка влада, сильна влада, криза влади та ін. Слабкістю влади вважаються нормальні людські відносини, праг­нення вирішити навіть найскладніше питання без застосування на­сильства, без конфронтації, а шляхом згоди, консенсусу, компромі­су та ін. Інші ж під слабкістю влади розуміють цілий комплекс ознак, що характеризують становище місцевої та центральної влади: невмі­лі дії та не вирішені своєчасно важливі проблеми суспільного життя. До речі, з початку 90-х років виконавчі органи влади не реалізують прийнятих рішень, гальмують реформи створення ринкових відно-

син, посилюється криза довір'я інститутам влади. Сильною ж вла­дою вважається вирішення всіх питань політичної і господарської діяльності за допомогою сили примусу, наявності «сильної руки» та ін. Сильною владою вважалась та влада, що мала реальну можливість діяти ефективно. Ефективність влади визначається, по-перше, адек­ватним відтворенням владної діяльності, задоволенням інтересів тих соціальних спільностей, на які опиралась влада, водночас намагаю­чись особливо не обмежувати і не порушувати інтереси різних сус­пільних верств; по-друге, оптимізацією процесу прийняття і реаліза­ції політичних рішень; по-третє, оптимізацією організаційних основ діяльності системи влади, підвищенням рівня політичної і правової культури населення.

Держава прагне до жорсткого нормативно-правового регулю­вання відносин з громадянами, суворо стежачи за додержанням пра­вових актів, припиняючи будь-які відхилення від утверджених в сус­пільстві законів і правил. Відмінною рисою держави виступає не тільки прагнення до відтворення владних структур, але й поширення впливу на інші соціальні інститути, забезпечення їх соціальної і полі­тичної діяльності, забезпечення їх правового та іншого захисту.

Складовими частинами політичної системи суспільства виступа­
ють різні соціальні інститути: політичний режим, політичні партії та
ін. Важливою складовою частиною політичної системи є політичний
режим. У політичній соціології поняття політичний режим ряд соці­
ологів Анрі Оріу, Моріс Дюверже та інші ототожнюють з поняттям
політичної системи, а політологи Девід Істон, Габріель Алмонд, Во­
лодимир Волович та інші під політичним режимом розуміють форму
правління, що відрізняється великою мобільністю в порівнянні з
відносно більш консервативними політичними інститутами та залеж­
но від співвідносин соціально-політичних сил і політичної ситуації.
Політичний режим — сукупність засобів та методів, що визнача­
ють здійснення влади і відображають становище прав та свобод грома­
дян як відносини владних структур до правових основ своєї діяльності.
Соціальні інститути — Політичний режим — система конституцій-
складові частини них (законних) порядків та конкретне вті-

політичної системи лення політичної системи і політичної орга­нізації суспільства. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, струк­тура влади, способи та методи, засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відобра­жена мета суспільства, держави, то в політичному режимі — органі­заційні засоби її здійснення. Курс — вираження політичної мети — ^Має пріоритет перед політичним режимом, що обумовлює засоби

реалізації політичної мети. Який політичний курс, такий зміст і ха рактер політичного режиму.

Норми — основні правила участі громадян в типах політичних про­цесів. Норми діляться на два типи: норми-закони і норми-звички. Функ­ції оцінки і орієнтації особи, спільності здійснюють соціальні норми Та соціальні норми не обмежуються тільки функціями оцінки і орі­єнтації. Норми здійснюють регулювання поведінки і соціальний кон­троль за поведінкою. Норми мають яскраво виражений вольовий характер. Це не тільки висловлення думок, а й вираження волі. На відміну від індивідуального волевиявлення, норми виражають типо­ві соціальні зв'язки, дають типовий масштаб поведінки. Норма не тільки оцінює і орієнтує на ідеали, а й передбачає їх. Соціальні норми — це правила, що відображають вимоги суспільства, соціальної спіль­ності до поведінки особи, соціального угруповання в їх взаємовідносинах одного з одним, соціальними інститутами, суспільством. Регулюючий вплив соціальних норм полягає в тому, що вони встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, мету та способи її до­сягнення. Передбачаючи загальні принципи поведінки, соціальні норми водночас встановлюють параметри поведінки особи, соціаль­ної спільності, дають повніші моделі, зразки того, що повинно бути. Порушення норм викликає конкретну і чітку негативну реакцію з боку соціальної спільності, групи, особи, їх інституційних форм, спрямованих на подолання відхилень від норми. Тому норми є більш дієвим засобом боротьби з відхиленнями, вони забезпечують по­рядок, стійкість суспільства. Норми ж виникають унаслідок потреби в певній поведінці. Ще в давнину однією з норм стала норма чесного ставлення до своєї частки в суспільній праці. І на зорі людства можна вижити тільки дотримуючись такої норми, бо виникла вона внаслі­док закріплення, повторення необхідних спільних дій. Ця ж норма не втратила значущості і тепер, в сучасних умовах. Багатоманітність соціальної реальності, соціальних потреб породжує і багатоманіт­ність норм.

У політичній системі важливе значення мають політичні партії, масові громадські організації, суспільні рухи, групи інтересів. У демок­ратичних державах всі політичні інститути автономні і успішно здійс­нюють функції: впливають на формування державних і владних струк­тур, коректують політичну мету, спрямовують політичний розвиток суспільства. В авторитарних і тоталітарних суспільствах різні об'єд­нання і організації створені для вираження і представництва інтере­сів людей, які входять до них. Політичні партії, масові громадські, суспільні об'єднання строго підпорядковані правлячій еліті, їх при­родні функції деформовані. Встановлення зв'язків між інститутами

політичної системи, координацію їх дій здійснюють в структурі полі­тичної системи інформаційно-комунікативна служба та канали пе­редачі інформації уряду (процедура слухання справ на відкритих за­сіданнях комісій, конфіденціальні консультації із зацікавленими організаціями, об'єднаннями тощо), а також засоби масової інфор­мації (преса, телебачення, радіо тощо). Певний обсяг знань та ін­формації, особливо в сфері політичного життя, має величезне зна-ення для оцінки громадянами дій та подій, що відбуваються в олітичній, економічній та соціальних сферах суспільства. В різних истемах становище та роль засобів масової інформації різна: якщо в емократичних суспільствах засоби масової інформації незалежні, о в тоталітарних і авторитарних вони повністю підкорені правлячій літі.

Соціальне конструювання ^Люди ~ ^Г0Л0ВН1 ^Р"¹ і Д^{іючі особи} "ОЛІтич-
полггичної системи ^н°ї історії. В суспільстві кожна людина вико-

суспільства нує певну політичну роль, реалізує політику.

Здійснюють владу політичні інститути, дію­чи в тісному зв'язку з іншими соціальними інститутами, дотримую­чись встановлених законів, норм. Індивіди, соціальні спільності, по­літичні, соціальні інститути — основні компоненти конструювання політичної системи. Стійкі види політичної діяльності: участь у ви­борах до органів політичної влади, лобізм, партійна діяльність та ін. Види політичної діяльності визначають і наявність стійких політич­них ролей, що здійснюються соціально за встановленими в суспіль­стві законами та продиктованими потребами панівних соціальних

верств і груп.

Сукупність політичних ролей має свої властивості системи: кож­ний елемент функціонує і вирішує певні завдання. Будь-яка полі­тична роль має сенс і можливість реалізації тільки в єдиному полі­тичному просторі, тому що вона незалежна і впливає на інші. Кожний елемент політичної системи унікальний і не повторює властивості всієї системи. Володіючи певними перевагами, рольове уявлення про політичну систему дозволяє досить чітко визначити види і зраз­ки політичної поведінки, місце та роль індивіда в політичному про­цесі, його мету та орієнтації, виділити його активно-перетворюючий

початок.

Система політичних інститутів охоплює все поле політичного життя. Влада здійснюється державою, а боротьба за владу організу­ється політичними партіями і рухами, участь мас у формуванні дер­жавних органів регулюється інститутом виборів та ін. Поява видів Діяльності, що не вкладаються в рамки старої системи, обумовлює створення нових політичних інститутів. Так, виникла у другій поло-

вині 80-х років XX ст. для громадян України можливість висловлю­вати незбіжні з офіційною точкою зору міркування і погляди, обу­мовити процес консолідації однодумців, створити нові політичні об'єднання, політичні партії. Думки соціологів про конструюван­ня, побудову політичної системи не збігаються. Одні вважають її' тотожною державі і розглядають як складну взаємодію державних органів і установ. Інші — розширюють межі політичної системи за рахунок політичних партій, інших політичних та масових громадсь­ких, творчих об'єднань, шо беруть участь у процесі формування ін­ститутів політичної влади. Треті — включають в політичну систему різні опозиційні політичні партії і рухи, усунені від безпосередньої участі в формуванні владних структур та ін. Підходи базуються на вузькому розумінні політичного інституту, на ототожненні політич­ного інституту з політичною організацією суспільства, що, як відо­мо, формалізована і структурно, і функціонально. Окрім політичних об'єднань, багато стійких за характером видів політичної діяльності залишаються неформалізованими і становлять обов'язковий атри­бут політичного життя будь-якого суспільства (мітинги, маніфеста­ції, пікети, протести та ін.). Учасники масових виступів населення не пов'язані формально-статутними відносинами і, можливо, ніко­ли більше не зійдуться разом у такому складі. Та будь-який мітинг неминуче повторює певні норми і правила: визначене місце збиран­ня маніфестантів, участь у мітингу осіб, які поділяють мету і співчу­вають політичним поглядам організаторів, згода з висунутими ло­зунгами, підтримка виступаючих, несприйняття інших поглядів та ін. Якщо хтось порушує правила, то вживаються різноманітні санк­ції: осудливі погляди, критика, улюлюкання, навіть вигнання зі збо­рів та ін. Мітинг — специфічний неформальний вид політичного інсти­туту. Політичними інститутами виступають і вибори, виборчі кампанії, політичні маніфестації, пікети, компроміси та ін.

Звичайно ж, політична система включає всю сукупність полі­тичних інститутів, формалізованих і неформалізованих, діючих на непостійній основі, відтворюючи цілісність політичного життя сус­пільства. Інституційний підхід до визначення суті політичної систе­ми дає цілісне уявлення про політичну сферу, розкриває відмінності політичних систем у різних країнах. Наявність інституту монархії свідчить про монархічну форму правління. Зосередження виконав­чої влади в руках обраного президента — президентську республіку та ін. Для визначення форми політичної системи важлива не тільки наявність тих чи інших інститутів, а й характер їх взаємозв'язку-Збереження в Англії інституту монархії не свідчить про монархічну форму правління, тому що тут виконавча, законодавча та судова вла-

_яи належать обраному прем'єр-міністру, парламенту та верховному _су_Ду. Відрізняється парламентська республіка не просто наявністю парламенту як інституту законодавчої влади, а встановленням ним контролю за виконавчою владою, зокрема права змінювати та за-_тверджувати уряд. Введення в Німеччині або Італії посади президен­та не привело їх до перетворення в президентські республіки, тому шо вирішальне слово у формуванні органів влади залишалось за пар­ламентом.

Проблема взаємодії, незалежності політичних інститутів — одна з важливих в аналізі політичних систем, обумовлених тим, що сис­тема завжди щось більше, відмінне від простої сукупності її компо­нентів. Диктатура — необмежена політична, економічна та ідеологіч­на влада, що здійснюється суворо обмеженою групою людей на чолі з лідером, ім 'я якого або використовувана ним соціально-політична ідея дають визначення тому або іншому виду диктаторського правління (абсолютизм, монархія, бонапартизм, тоталітаризм та ін.). Суть дик­татури полягає в узурпації політичної влади, поширенні владарю­вання на всі сфери життєдіяльності суспільства. Здатність політич­ної системи до відновлення рівноваги придушується — вона змушена модифікувати структуру, пристосовуватися до внутрішнього напру­ження. Після 1917 року в Росії монополізація влади партією більшо­виків відбувалася за допомогою посилення ролі каральних органів і послаблення представницької влади Рад. Знищувалися будь-які спро­би змінити систему взаємозв'язків, засновану на покірності і підко­ренні. Органи представницької та виконавчої влади трансформува­лися в слухняних, покірливих виконавців волі політичної партії та ін. Проте міцність і життєстійкість такої політичної системи ілюзор­на. І досить з'явитися симптомам кризи правлячої політичної партії, як вся система влади починає руйнуватися, розпадатися.

Демократія — одна з форм правління політичної і соціальної органі­зації суспшьства, держави. Демократія як спосіб здійснення влади передбачає правову рівність основних політичних інститутів, що ба­зуються на чіткому розподілі їх функцій. Інститут загальних виборів дозволяє визначити склад представницьких органів, і ніякий інший політичний інститут не може опротестувати або змінити одержані результати. Діяльність політичної партії обмежується представни­цтвом інтересів соціальних спільностей, верств, проведенням ви­борчих кампаній, координацією діяльності обраних від політичних партій парламентаріїв та ін. Ліквідуються спроби нав'язати точку зору політичної партії непартійній масі. Держава будується на прин­ципі розподілу функцій між законодавчими, виконавчими і судо­вими органами. Демократична політична система досить стійка, не

вдається до насилля, придушення інших інститутів. Парламентські та урядові кризи переборюються не шляхом покладення їх функцій на якісь інші інститути, а оновлення їх персонального складу є від­новленням втраченої здатності до самостійних дій. Інституційна рів­ність дозволяє уникати залежності всієї політичної системи від яко-го-небудь одного державного органу або політичної партії.

Політика як соціальний інститут реалізує багатоманітні функції. По-перше, політика відображає докорінні інтереси соціальних спіль­ностей, дає визначення колективної мети, програм суспільного роз­витку. По-друге, політика здійснює функції управління і керівниц­тва політичними і суспільними процесами в інтересах окремих соціальних груп та суспільства, вирішує виникаючі соціальні та полі­тичні суперечності. По-третє, з політикою пов'язана трансформація суспільства. Сприяючи реалізації певних інтересів, мети, політика здійснює інноваційну функцію. По-четверте, саме політика створює нові форми організації, забезпечує зміни і розвиток суспільства. Здійс­нюючи управління різними сферами життя суспільства, політика як соціальний інститут інтегрує розвиток різних сфер суспільства, тоб­то реалізує особливу інтеграційну функцію. Нарешті політика як спе­цифічне середовище соціалізації здійснює функцію виховання та формування особи. Важливе в з'ясуванні суті і змісту політики роз­криття суті функцій щодо політичної системи яка дає пояснення існуючому політичному режиму.

Політичний режим — сукупність принципів, методів, способів полі­тичного управління, політичного керівництва, співвідношення елемен­тів політики, характер зв 'язку органів держави і решти ланок полі­тичної організації, співвідношення гілок і ланок влади, особливості партійних систем, процедури виборів політичного керівництва. Полі­тичний режим — сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення владними структурами своїх повноважень і правові основи їх діяльності. Політичний режим здійснюється за допомогою всієї сис­теми політичного владарювання. Функції самої політики визнача­ють і функції політичної системи, механізм її дії. По-перше, полі­тична система визначає політичну соціалізацію та залучення людей до участі в політичному житті, в формуванні соціальними спільнос­тями, верствами та індивідами вимог, що відповідають їх реальним інтересам, і перенесення їх в центр політичної боротьби або в сферу прийняття політичних рішень, агрегування інтересів, тобто приве­дення до одноманітності багатьох часткових, приватних вимог, шо пред'являлись урядовим структурам, в політичних комунікаціях. По-друге, функціями політичної системи виступають розробка норм-законів, застосування норм, контроль за додержанням норм та ін.

функція політичної соціалізації і залучення людей до участі в по­літичному житті суспільства властива всім сучасним політичним системам, сприяє поширенню духу участі в політиці серед всіх людей суспільства. Якщо в демократичних країнах, де функція соціалізації і залучення людей до участі в політичному житті реалізується не уря­довими, недержавними структурами, хоча й там очевидний вплив державних структур на процес соціалізації, то в тоталітарних і ав­торитарних суспільствах функція соціалізації та політизації фактич­но прерогатива держави, тому що всі органи та учасники політичної соціалізації (школа, молодіжні об'єднання, засоби масової інформа­ції тощо) контролюються державою і культивують «дух насилля».

Політичні комунікації — процес передачі інформації і переконань. Політична система як специфічна комунікативна система розкриває не тільки сам процес формування і внесення у свідомість політичної інформації, але й показує соціальні наслідки введення нової інформа­ції в політичну систему. Сам акт комунікації американський соціолог Гарольд Лассауел так сформулював: «Хто? Що повідомив? Кому? З яким результатом?» За допомогою комунікації забезпечується зв'я­зок між різними структурами політичної системи. Соціолог Володи­мир Волович відмічає, що для керівництва і реалізації політики зви­чайно вимагається вертикальний потік інформації від народу до урядових структур і від уряду до народу. Необхідний і горизонталь­ний потік інформації між рівнями і органами влади. Соціальні дії, оволодіння владою в процесі комунікації набирають певної форми взаємовідносин між людьми, формують повагу до влади, створюють державність.

і.. Специфіка або системні якості лежать в ос-

Політична система ~ _Г

сучасної України ^Н0В1 Р^{13них ТИП1В} політичних систем. Особ-

ливості системи політичних інститутів сучас­ної України визначаються в межах різних типів. По-перше, тип як відносна стабільність (наповерхні) системи, здатної легко трансфор­муватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основ­ними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, тип як система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньо сприй­нятлива до соціальних новацій. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має достатньо ефективних традицій та досвіду самостійного функціонування. Історичні тради­ції державної суверенності України практично не пов'язані з проце­сом вирішення сучасних проблем суспільства. По-третє, тип як по­літична система України, якому властива централізація з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює

повністю комплексу функцій, необхідних для забезпечення нормаль­ного функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-чет­верте, тип політичного інституту як сучасна політична система Ук­раїни — перехідна від неправового до правового типу політичної системи, де методи нормального правового регулювання перева­жають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична систе­ма законна.

Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної але ненормальної ситуації. Причому надзвичайні обставини скла­лися в усіх сферах життя суспільства: по-перше, в природному (фі­зичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, зберігається панування нерозумних моделей природо-корис-тування; в промисловості і сільському господарстві; загальний, спіль­ний генофонд народу зазнає значних втрат; в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших струк­тур життєзабезпечення соціуму; по-друге, в сфері культури (зокрема в системі освіти) не забезпечується повне відтворення загальної куль­тури відповідним передовим прогресивним стандартам і потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається подальша еро­зія масової «практичної моралі»: значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», пов'язаного зі швидкою зміною панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; по-третє, несформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародною співдружністю. Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження кон-сенсуальної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, відсутність власної глобальної (загальнопланетар-ної) системи забезпечення національних інтересів.

Сучасна політична система ще не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту основних верств населення. Політична сис­тема — світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. Політична система України етатизована (одержавлена), з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики, з перевагою певних соціальних верств реформованої традиційної номенклатури, нової «номенкла­тури», сил, які включились у контроль над «каналами розподілу», і «нуворишів», здатних «стимулювати» в необхідному для них на­прямку діяльність політиків і бюрократичного апарату.

Сучасна політична система України — перехідна від соціалістичної до капіталістичної або перехідна від казарменого (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнена деякими рисами нео-капітализму, але не як перехідна до демократичного соціалізму. В су-

часній Україні існує і специфічний, змішаний політичний режим, де поєднуються ознаки всіх основних «чистих» різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, дикта­торського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачи­ти напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної Ук­раїни досить складно, тому що характер еволюції залежить від значної кількості факторів — і внутрішніх, і зовнішніх.

Ознаки Однією з ознак легітимності є емоційно-до-

легітимності влади вірливе ставлення людей до влади, засноване на
та політики вірі в її особливе призначення, в її здатності

вирішувати життєво важливі для суспільства і кожної людини проблеми та цілі, в необхідности використання різно­манітних, в тому числі і насильницьких методів, для досягнення мети. Поведінка, заснована на легітимності, відрізняється від простої со­ціальної поведінки, що опирається на звичаї або поєднання інтере­сів. Легітимність політики зобов'язана суттю ряду обставин, що об'єк­тивно супроводжує суспільство в його перетворенні на соціально неоднорідний конгломерат.

Емоційне ставлення людей до влади різноманітне, що відобра­жає індивідуальну неповторність кожної особи. Проте легітимність політики визначається загальними тенденціями щодо відносин між владою і населенням. Такими тенденціями визнані: подолання стра­ху, безвихідна покірність і віра в доцільність існуючого політичного ре­жиму, переконаність в його необхідності. Важливим індикатором ле­гітимності виступає перевага іншої тенденції — віра в доцільність політичного режиму. Психологічні основи віри в доцільність політи­ки і режим, що її здійснюює, також неоднозначні. Віра може формува­тися у свідомості як відповідь на успадковану здатність людей, їх праг­нення дотримуватись звичних типів поведінки, усталених стереотипів сприйняття. Ірраціональний тип віри проявляється в сліпому наслі­дуванні принципів, що склалися у суспільстві. Довіра до влади створюється під впливом звички, боязні змін, ласування перед труд­нощами, пристосування до нового політичного порядку. Така віра забезпечує життєздатність багатьох політичних режимів, підтримує їх легітимність.

Досвід історії показує, що так звані традиційні суспільства з їх суворою регламентованістю системи відносин, досить жорсткими структурами, деспотизмом правителів, існували протягом тривалих історичних періодів завдяки, насамперед, сліпому наслідуванню сте­реотипів поведінки, віри в непохитність структури влади. Це — віра наслідування, що забезпечує постійне відтворення відносин, які скла­лися раніше між правителями і населенням. Віру оберігали суспільні

норми, закони. З настанням ери індивідуалізму, що вимагає від лю­дей жити своїм розумом, віра почала набирати дедалі раціональнішого характеру. Ставлення до влади уже визначається не чеканням забез­печення звичного способу життя, а співвідношенням особистих і групових інтересів з можливостями їх реалізації існуючими держав­но-політичними структурами. Осмислене ставлення до влади, що передбачає прийняття індивідом рішення про відповідність держав­ної політики його особистим прагненням і меті, наміри чітко зафік­сувати межі державної влади, бажання впливати на відповідальні політичні рішення, що торкається його долі та інше,— все це вима­гало раціональних основ віри, яка стає усвідомленим вибором опти­мальної структури влади. Віра формувалась як результат розвитку думки, прийняття індивідом важкого рішення, що відповідний тип влади ефективно захистить його інтереси.

Другою ознакою є визнання масовою свідомістю значимості, ціннос­ті самої влади і відповідно форми її побудови. Влада не неминуче зло, а реальність, що дозволяє раціональніше вирішувати особисті пробле­ми: забезпечувати необхідний порядок у суспільстві, оберігати життя людей. Легітимним вважається такий політичний режим, інститути якого розглядаються як значущо цінні. Людині властиво дивитися на світ крізь призму своєї системи цінностей, основу якої становлять інтереси особи, колективу, суспільства. Кожен робить висновок про здатність влади організувати життєдіяльність суспільства і тим са­мим виявляє своє ставлення до неї та її інститутів. Система ціннос­тей відіграє велику роль у мотиваційній структурі особи. Система цінностей може стимулювати явні дії людей, які бажають добитися встановлення справедливого порядку, що сприймається повністю з орієнтаціями, які склалися, і формувати або довірливо-підтримую­че, або критично-негативне ставлення до існуючих владних струк­тур і інститутів. Легітимність політичного режиму утверджується ли­ше тоді, коли інститути влади, державне керівництво проводять політику, що відповідає запитам населення, схвалену масовою сві­домістю. Поява тріщин між соціально-політичними орієнтаціями більшості населення країни і практичними ділами управлінських ор­ганів може обернутися серйозною кризою влади. В основі кризи вла­ди — втрата правлячими колами розуміння прагнень, запитів, споді­вань і чекань багатьох людей, тобто системи соціальних орієнтацій. Соціальні орієнтації — фактор дії політики

Третьою ознакою легітимності є схвалення масами політики, що проводиться політичним та державним керівництвом, згода з їх основ­ною метою, методами і засобами управління. Ознакою схвалення по­літики розкривається суб'єктивне ставлення людей до конкретного

уряду, політичного діяча. В період відносно сприятливого соціаль­но-економічного розвитку звичайно складаються ставлення, згода, схвалення. Але в міру наростання кризових явищ в економіці, падін­ня життєвого рівня населення країни схвалення змінюється невдо­воленням із боку мас і втратою політичним режимом легітимності. Якщо ж в межах існуючої системи маси знаходять інших лідерів, з якими пов'язують свої надії, то кризові явища не означають, що це є незадоволення політичною системою. Розчарування в конкретних політиках не може підірвати легітимність режиму, якщо маси вірять в доцільність і визнають ціннісну значимість існуючого державного устрою.

Ознаки легітимності тісно пов'язані між собою і практично не­подільні. Віра в непохитність і правомірність існуючого політичного режиму визначається системою ціннісних орієнтацій, зміцнюється схваленням політики. Легітимності політичної влади властиво нема­ло зовнішніх ознак, за якими роблять висновок про наявність або відсутність легітимації. Політика входить у життя людини з екрана телевізора, з газет, брошур, як правило, переповнених політичною інформацією. Все, що зв'язує людину з політикою, може стати про­відниками живильної сили, яка зміцнює її упевненість у майбут­ньому, а може стати важкими путами, що створюють безліч незруч-ностей, які не дозволяють розгорнути особисту ініціативу, несуть розгубленість і принизливе почуття залежності. Чи можна уникнути крайностей? Так, можна. Треба мати ясне уявлення про те, чого людина чекає від політичних інститутів, наскільки їх діяльність від­повідає ціннісним орієнтаціям, запитам населення, тобто постійно відчувати пульс масової свідомості суспільства.

Література

Арон Р. Демократки и тоталитаризм.— М., 1993.

Белов Г. А. Политика как общественное явление // Кентавр.— 1993, № 2.

Вебер М. Избранньїе произведения.— М., 1990.

Вятр Ежи. Социология политических отношений.— М., 1982.

Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України.— К., 1994.

Політичний портрет України.— К., 1994.

"Соціологія"

СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ* 1. Природа, функції і структура культури

Суть і структура Культура — сукупність способів і методів

культури людської діяльності (матеріальної та духов-

ної), об'єктивно втілених у предметах, мате­ріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступним поколінням. Поняття культура мало завжди далеко не однакове значення. Спочатку словом культура визначали способи обробітку землі. Мислителі XVIII ст., ототожнюючи культуру з формами духовного і політичного саморозвитку суспільства і людини, розгор­нули формування своєрідної теорії культури. Натуралісти вбачали джерела культури в натуральній природі людини. Ідеалісти бачили призначення культури в моральному розвитку людини, досягненні нею високої моральності. Культура — це системна інтегрована якість суспільства, що відбиває досягнутий рівень розвитку. Це стосується всіх видів і типів культури, її проявів. Культура — це явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи і є результатом соціальної взаємодії. Культура — це сукупність соціаль­них норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспільній системі. Норми і цінності культури генетично не успадко­вуються. Культура демонструє свою соціальну природу, виражаючи в кожний період спрямованість суспільства на створення, зберіган­ня і поширення результатів людської діяльності. Культура — погляд на світ крізь призму Добра і Зла, корисного і шкідливого, прекрасно­го і потворного та ін.

Світ людської культури виступає сферою формування, розвитку і виявлення суті сил людини, їх реалізації в природі і суспільстві. В соціології культура визначається не як взаємодія між речами і не як взаємодія між ролями в системі соціальної організації, а як взаємодія між самими людьми, які поєднують їх як особистостей і суб'єктів суспільного розвитку. Культура — надзвичайно складне і специфічне

* Глава написана доктором філософських наук, професором О. І. Заздравно-вою.

суспільне явище. Вона має глибокі внутрішні зв'язки з природою і суспільством: закономірності розвитку і функціонування соціально­го організму, що є об'єктивною необхідністю. З позицій соціології проявляються три основні сфери людської культури. По-перше, став­лення людини до навколишньої природи. В сучасних умовах культу­ра і особа, культура і суспільство виміряються ступенем усвідомлен­ня тієї ситуації, за якою людина має відповідально ставитись до середовища проживання з метою запобігання небажаних наслідків. Культура людського суспільства — гармонія взаємозв'язків з приро­дою, що проявляються в найрізноманітніших сферах: на виробниц­тві, відпочинку, в побуті. По-друге, культура — ставлення однієї лю­дини до іншої. Від ступеня усвідомлення взаємозв'язків людей залежить рівень культури міжособистісних, міждержавних, між­етнічних відносин, а також культурний клімат взаємовідносин в ко­лективі, побуті, сім'ї. По-третє, культура — ставлення людини до самої себе. Культурна діяльність індивіда — це постійне самовихо­вання, самопізнання, саморозвиток. Рівень культури особи прояв­ляється у формуванні позитивного ставлення до набуття знань, ви­ховання стійких моральних принципів, розвитку почуття краси, благородної зовнішності, підтримки доброго здоров'я.

Виділяють культуру матеріальну і духовну відповідно до двох ос­новних видів виробництва — матеріального і духовного. Виділяючи такі види культури, не варто забувати, що культура — єдина цілісна система, всі елементи якої взаємопов 'язані. Але виділення видів куль­тури виправдане тим, що кожен з них має свою специфіку і відіграє особливу роль у розвитку суспільних відносин.

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, засоби транспорту, житло, предмети вжитку), що становлять матеріалізацію людських ідей, опредмечене знання. Пов'язана з перетворенням навколишнього середовища, матеріальна культура включає, по-перше, цілеспрямоване форму­вання матеріального середовища виробництва; по-друге, зміну ма­теріального середовища побуту, і, по-третє, зміну соціального сере­довища фізичного розвитку людини.

Духовна культура — система, що включає всі види, форми і рівні суспільної свідомості, освіту і виховання, установи культури. Сюди належать всі види пізнання, всі форми і типи літератури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моралі. Духовна культура відіграє велику роль у формуванні всебічно розвинутої і соціально активної особи в умовах створення демократичного суспільства. Якщо духовне життя суспільства — відносно самостійна сфера соціальної системи, пов'я­зана із задоволенням духовних потреб членів суспільства, то духовна

38*

культура — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створе­них і створюваних творчою діяльністю людей і спрямованих на задо­волення їх духовних потреб. Визнаючи відносну самостійність духовної культури, враховуючи її специфіку, соціологія рішуче протистоїть концепціям культури, що розглядають її у відриві від соціального життя, інтересів соціальних спільностей, як форму ві­дображення якогось духовного джерела. Соціологія виходить з того що духовне виробництво розвивається разом з матеріальним, що в індустріальних, постіндустріальних, соціально інтегрованих суспіль­ствах формується зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна куль­тура переважно досягнута шляхом оволодіння силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання природи, суспільства і особистості.

Основні елементи ^Мова- ^{Властиві} світосприйняттю того або ін-

культури шого народу поняття, система понять — мо-

ва—є першоосновою будь-якої культури. Всі люди освоюють навколишнє середовище, пізнають його, фіксують його елементи дещо по-своєму, по-особливому. В українській мові, наприклад, є багато понять, що відображають явища навколишньо­го світу і властиві насамперед українцям, їх мові. Так, пори року, назви місяців, природні умови, клімат та інше, яскраво і характерно відбились у певних поняттях: зимові місяці — грудень, січень, лютий — характе­ризують стан природи. Так, у грудні замерзає земля і, здебільшого ще не покрита глибоким снігом, стає змерзлим груддям. В січні січуть морози, а лютий ще більше лютує морозами і вітрами, снігами і ме­телицями та ін. Аналогічно розкриваються назви і весняних, літніх, осінніх місяців.

Мова відіграє важливу роль ретранслятора культури. Культура поширюється і жестом, звичаєм, мімікою, танцем та ін. Минулі по­коління свої вміння, навички, лад думки доносять до сучасності в промовах та інших формах. Але найзмістовнішу, точну, доступну передачу культури може забезпечити насамперед мова. Проте є два протилежні погляди, дві позиції оцінки мови як ретранслятора куль­тури. Одні вважають, що для передачі національної своєрідності, колориту, звичаїв роль мови не така вже й важлива. Можна повністю вільно, без всяких негативних наслідків упроваджувати практику ви­тіснення рідної мови мовою, яка має міжнародний статус. І ця прак­тика, за такою позицією, не приносить реальної шкоди розвитку національної культури. Навряд чи можна погодитися з подібними доказами і аргументаціями. Справа в тому, що, витісняючи рідну мову для в передачі національних цінностей культури навіть мовою,

що має міжнародний статус, звужуємо межі національної культури. Але разом з тим не можна і абсолютизувати роль мови майже як єдиного носія національної культури, як це інколи намагаються зробити деякі дослідники, а особливо політики. Дуже часто, тим більше в XX ст., мова виступає лише як засіб комунікації, як засіб взаємозв 'язку соціаль­них суб 'єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спілкуван­ня. Адже в тій чи іншій мірі може передаватися російською мовою — неросійська культура та ін. Та мова не лише ретранслятор культури, але в усі часи мова є засіб влади.

Варто зазначити, що в західних регіонах України сильніші тради­ції і схильність до рідної мови, аніж у східних і центральних. Якщо в західних регіонах України великий вплив на національну культуру, а разом і на українську мову, мають польська, угорська, словацька культури, то в центральних і східних регіонах досить відчутно прояв­ляється вплив прикордонних з Україною регіонів — російських, біло­руських, а на півдні — румунських, молдовських. Але тут аж ніяк не абсолютизується роль рідної мови в соціальному, культурному жит­ті, а використовуються і російська, і молдовська мови, а особливо російська мова як одна з мов міжнаціонального спілкування, при цьому не зневажається і не витісняється українська мова, а сама українська культура збагачується цінностями культури російської та інших народів.

Знання і переконання — основні елементи будь-якої культури. Ад­же в переконаннях є те, в чому люди дійсно переконані, чим керу­ються в повсякденній діяльності, що втілюють у зразках, нормах і звичаях, поведінці. Переконання — певний духовний стан, власти­вість. Для переконань характерна генетична нероздільність інтелек­туально-раціонального, чуттєво-емоціонального і вольового компо­нентів. Переконання — чуттєве, творчо перетворене знання як особистісно-значуще, достовірне, сповнене потоком, енергією волі. Пе­реконання поєднані з природними і соціальними об'єктами. Будь-які переконання охоплюють усю структуру певних відомостей, ін-формацій (наукових і побутових) про явища суспільного життя, зміст і значення норм, принципів поведінки, тобто знання. Переконання, пов'язані з об'єктами природи, інформацією про природні процеси У вигляді уявлень про фізичну картину світу, природничонаукових, технологічних знань, технологій, відповідної інформації про спосо­би дії, прийоми, як і що варто вирішувати, виробляти тощо. Переко­нання, поєднані із соціальними об'єктами, це — етичні, економічні, політичні знання, уявлення про традиції, звичаї, ритуали, етапи по­ведінки, дані про те, що вважається в межах культури бажаним або небажаним, справедливим або несправедливим та ін. Під впливом

об'єктивних умов буття людей, у процесі засвоєння створеної сус­пільством культури і нагромадження особистого практичного досві­ду формуються переконання.

Для переконань характерна нерозділеність чуттєвого, раціональ­ного і вольового компонентів. Всі компоненти переконань перед­бачають вчинки і поведінку людей, стають мотивами діяльності. В

структуру переконань обов'язковим компонентом входять певні, осо-бистісно-значущі знання. Природно, більшість знань, на які багате суспільство, так і не стають переконаннями. Між існуючими і поши­реними в суспільстві знаннями і переконаннями людей завжди існує невідповідність. Особливо часто невідповідність стосується ідеоло­гічних знань, що вибірково оцінюють актуальні соціальні проблеми. Причини розбіжності знань і переконань різні. Якщо знання супере­чать дійсності, але мають статус панівних і нав'язуються суспільству, то люди, рано чи пізно, починають чинити опір їх реалізації. І навпа­ки, коли знання відображають об'єктивні тенденції розвитку, то їх поширення суттєво впливає на переконання, сприяє духовному прог­ресу.

Знання, що відображають об'єктивні тенденції розвитку, нада­ють переконанням об'єктивних тенденцій розвитку, надають пере­конанням глибокого змісту, значення, визначають всезростаючу роль у суспільстві соціокультурних цінностей. І тут навіть неістотним є те, що окремі знання не включаються для аргументації власних переко­нань, а включаються в соціокультурну сферу суспільного життя. Ніхто вже не дає якійсь одній системі знань статусу «єдино вірного вчен­ня». Залучення в культурне поле різноманітних знань веде до того, що культура суспільства і свідомість людей набувають багатомірнос-ті, гнучкості, долається жорсткість в оцінках і примітивність суд­жень. Логіко-психологічна структура переконань є єдність потреб, інтересів, надії, віри, намагань особи. Все це фокусується в діях і в способі мислення особи як здатність її невпинно і досконало відсто­ювати і аргументувати відповідну позицію, погляди. У центрі систе­ми переконань і мотивів особи є ціннісні орієнтації.

Цінності виступають фактором, що відіграє певну роль у регуля­ції соціальних взаємодій. Цінності — визначальний елемент культури, її ядро. Культура — спосіб, метод саме ціннісного освоєння дійснос­ті: і явищ природи, і технологічних винаходів, і взаємовідносин у сім'ї. Щоб визначити, оцінити, що корисно, значущо, а що — шкід­ливо, що — добро, а що — зло, важливо визначити оцінки, критерії. Саме критерії, оцінки предметів, дій, ідей, думок і визначають суттє­ве в культурі. Цінності — це своєрідний соціальний механізм, що від­творює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне, що є в сус-

пільстві. Соціологічний підхід до ціннісних явищ полягає в дослід­женні їх саме як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки.

Один із творців сучасної аксіології (теорії цінностей) Герман Лот-це стверджував, що джерело цінності потрібно шукати не в дійснос­ті, а в людській свідомості. Комплекс цінностей може визначатись як низка змістовних елементів, що мають для людини особливу зна­чущість. Цінність відображає суттєве ставлення, де визначається значущість об 'єкта для суб 'єкта в якісних і кількісних показниках. Для того щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, необхідно мати певні властивості, що здатні бути корисними для людини. У такому розумінні цінність — об'єктивна. Цінність об'єктивна і тоді, коли сам відбір та використання потрібних властивостей визначається ін­тересами і потребами людей. І мабуть, неправильно ототожнювати цінність з визначальним предметом. Цінність є значення предмета для людини. Поза людиною цінність позбавлена сенсу. Тоді поняття цінність суб'єктивне. Єдність об'єктивного і суб'єктивного в цін­ностях проявляється в градації самих цінностей. З одного боку, цін­ності — явище, що визначається інтенсивністю тих об'єктивно влас­тивих йому якостей, що мають корисне значення для людини. Так, руда, що містить більше металу, більш цінна для виробництва. Але, з іншого боку, сам вибір інтенсивності визначається людськими інте­ресами, що знаходяться зворотно пропорціонально до інтенсивності оцінюваної властивості. Так, тепло бажане змерзлій людині, але ли­ше у визначених межах — від 20 до 25 градусів за Цельсієм. Якщо всі існуючі цінності розподілити за ступенем їх значущості для існуван­ня людини, то одержимо класифікацію ієрархії цінностей, що підпо­рядкована принципу субординації, де кожна цінність належить до певної вищої цінності та відіграє роль засобу або умови. Вищі цін­ності буття — людина і людство. Всі інші цінності є цінностями лише остільки, оскільки забезпечують існування і еволюцію людства. Соці­альні, політичні інтереси завжди спільні.

Важливою складовою частиною культурного освоєння людиною дійсності є соціальні цінності. Соціальні цінності характеризують значущість для суспільства або індивіда певних явищ дійсності. Со­ціальні цінності — основа прийняття рішень людиною, що визна­чають її життєдіяльність з допомогою надання стратегічних орієнти­рів (рівність, свобода, щастя, добробут, справедливість, чесність, вірність та ін.), заради досягнення яких варто боротися і навіть по­мерти, і конкретних рекомендацій стосовно того, які дії, вчинки має звершити людина. Цінність — як деякий тип переконаності, ядро цілісної системи переконань людини — американський соціолог Макс Рокші розглядає як поведінку людини, рекомендації, як вона

має або не повинна поводити себе, аби врешті досягати реалізації соціальних цінностей в житті.

У сучасному світі цінності багатоманітні за змістом і функціями. Соціологію цікавлять цінності як фактори, що відіграють певну роль в регуляції взаємовідносин людей у суспільстві. Роль цінностей як регуляторів поведінки людини проявляється в тому, що вони орієн­тують її в навколишньому світі, спонукають до конкретних дій і на­дають діяльності певну спрямованість і зміст. Цінності, подібно до маяків, указують людині, куди йти, що робити та ін. Не варто лише змішувати культурні цінності з вимогами людської природи — біо­логічними потребами. Культурні цінності можуть поширюватися в суспільстві для пригнічення біологічної природи людини, якщо її прояви загрожують мирному, цивілізованому життю суспільства. Культурні цінності формуються суспільством для того, щоб людина, оволодівши ними, творила бажані для суспільства дії, не порушувала цілісності суспільного життя, сприяючи його розвитку. Культура олюднює і самі біологічні потреби індивіда, надаючи їм соціального змісту і цивілізованості. Сучасній людині потрібна їжа, житло певної якості і зовнішнього вигляду тощо. Норми, в яких та чи інша куль­турна цінність постає як бажаний конкретний зразок поведінки, ви­ражають своєрідність тієї культури, в межах якої індивід освоює об'­єктивний світ. Шлюб як цінність може фіксуватись у нормах моногамії (одношлюбності) для чоловіка і жінки або ж тільки для когось із них (багатоженство). Норми визначають сферу діяльності і людини, вихід за межі яких може загрожувати її безпеці і безпеці інших людей або суспільству. Норми обмежують діяльність людей.

Отже, з позицій еволюціонізуючого людства може бути придат­на така класифікація цінностей: людина і людство — першорядні цінності; природні ресурси, знаряддя праці і продукти праці, необ­хідні для існування і відтворення людства,— цінності матеріально­го життя; різноманітні суспільні утворення, необхідні для життєді­яльності суспільства,— цінності соціального життя; наукові знання (філософські, моральні, етичні й інші уявлення), ідеї, норми, що покликані задовольняти духовні потреби,— цінності культури. Со­ціальний механізм, за допомогою якого відбуваються виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і становить людську культуру. В стабільних суспільствах конфлікти цінностей вирішуються в межах існуючої культури. В сучасному суспільстві в Україні зона збігу основних цінностей соціальних спільностей, про­шарків та груп різко звужена, тому можливість соціальних кон­фліктів досить вірогідна. Для їх запобігання бажано забезпечити в культурі всіх членів суспільства пріоритет таких цінностей, які

об'єднують націю, зміцнюють суспільство, гарантують права та сво­боди особи. Культура не є дещо застигле, раз і назавжди дане, а зміню­ється в міру розвитку потреб суспільства.

Норми культури мають програмуючий характер, що визначає мож­ливі варіанти поведінки людини. Норми культури проявляються також в звичаях і обрядах, що закріплюються з покоління в покоління, наби­рають характеру культурних традицій. Спілкування людей, їх взаємо­відносини на виробництві і в побуті регулюються саме духовною куль­турою. У процесі задоволення потреб у цінностях культури індивід збагачується духовно, розвивається як особистість, формує самого се­бе. Та все це водночас обумовлює те, що формується особлива сфера соціального буття — духовне життя суспільства. Поняття духовне жит­тя суспільства часто розглядається як синонім поняття духовна культу­ра. Проте духовне життя — певна сфера суспільного життя поряд з економічною, соціально-політичною сферами. Духовне життя охоплює всі духовні формування, утворення, в тому числі психологію людей, буденну, побутову свідомість, мораль тощо. Духовна культура — певний шар ду­ховного життя, її ядро.

Інтелектуальне, духовне життя проявляється в двох якостях. По-перше, духовне життя суспільства — реальний процес життєді­яльності людей, один з основних видів життєдіяльності, що вклю­чається в усі соціальні процеси. Щоб мати необхідні матеріальні засоби для життя, люди займаються матеріально-виробничою ді­яльністю. Але, як свідомі істоти, люди не можуть не задовольняти свої духовні потреби, тому, здійснюючи формування свідомості, вступають у духовне спілкування. По-друге, духовне життя, з одно­го боку, спільний спосіб життєдіяльності, а з другого — утворює відносно самостійну сферу. Звичайно ж, духовне життя суспільства, по суті, є реальний процес буття людей, а за своїм здійсненням — спосіб суспільної життєдіяльності і відносно самостійна сфера, пов 'язана з формуванням і поширенням свідомості та задоволенням потреб людей.

У соціології виділяють чотири групи показ-
Закономірності п

ників розвитку культури суспільства. Першу

КуЛЬТурНОГО ЖИТТЯ ^к з } IV з г '

групу складають показники, що характери­зують рівень розвитку суспільної свідомості та інтенсивність перебігу культурних процесів. Друга група показників пов 'язана з розкриттям домінуючого типу культурної орієнтації суспільства. Третя група фік­сує ступінь утвердження в суспільній свідомості цінностей людського існування. Четверта група показників характеризує культурнийрозви -ток суспільства в аспекті взаємовідносин пануючої культури з іншими культурами.

У процесі змін і розвитку духовного життя суспільства започат­ковуються і виявляються певні закономірності, що відображають сут­тєві і необхідні взаємозв'язки основних компонентів соціального життя. Розкрити закономірності — це означає показати зміни і роз­виток духовного життя, сам процес здійснення духовного прогресу суспільства. Культурне життя, будучи вмурованим в існуючу соці­альну систему, підкоряється різноманітним закономірностям. Се­ред них виділяються, по-перше, закономірності, що притаманні сус­пільству і поширюють свою дію на всю соціальну сферу, в тому числі й на культуру. Так, виявлення загальносоціологічного закону істо­ричного прогресу відбивається на розширенні культурної сфери і підвищенні ролі культури в суспільстві. Аналіз культурної сфери до­зволяє розкривати вплив закономірностей більш конкретно. По-дру­ге, виділяються закономірності взаємозв'язку культури і системи від­творення матеріального життя, тобто взаємозв'язок між основними формами соціального буття. Найголовніша з них — визначальна роль матеріальних умов у ставленні до культури і вплив її на матеріальні умови. По-третє, постійно даються взнаки закономірності взаємо­зв'язку культурного життя з іншими сферами життєдіяльності людей (економічною, політичною, сімейною, побутовою та ін.). По-чет­верте, не можна ігнорувати закономірності власне культурного жит­тя, бо вони представлені зв'язками між структурними компонента­ми: культурною творчістю і духовним споживанням її результатів; співвідношенням наукової творчості і духовної, художньо естетичної творчості та ін. По-п'яте, дають знати про себе закономірності зв'яз­ку різних рівнів організації культурного життя, а саме: взаємозв'язку професійного і аматорського, суспільних та індивідуальних форм культурного виробництва і споживання, новаторства.

Особливість закономірностей культурного життя проявляється в тому, що їх відносять не лише до духовного світу індивіда, але й до суспільного духовного виробництва, духового споживання й духов­ного спілкування. Закономірності виявляються не завжди в чистому вигляді, а частіше вплетені в різноманітні соціальні процеси. Ці за­кономірності характеризують зміни і розвиток соціальних суб'єктів культурного життя, їх духовного світу.

Прогрес суспільства неможливий без розши-

Механізми рення запасу культурних цінностей. Суб'єкт,

утворення, освоєння ^...

норм і цінностей вступаючи в соціальні відносини, застає вже

готову систему духовних цінностей, що ви­кристалізувались у культурі і санкціоновані суспільством. До неї на­лежать: змістовний запас знань, ідей, почуттів; прийняті норми та зразки вже соціально орієнтованого ставлення до дійсності; зведен-

ня воєдино засобів духовного виробництва. Все це і створює об'єк­тивні умови індивідуальної і суспільної духовної діяльності.

Формування суб'єкта соціокультурного процесу пов'язане з ос­воєнням та інтеріоризацією культурних цінностей і норм, коли на­бувають соціальної значущості і визнання природні потреби та по­чуття індивіда. Механізм освоєння культурних цінностей і норм одночасно є механізмом відтворення і творення культури. Дії такого механізму можна подати у вигляді деякої послідовності (якщо не лінійної, то логічної) включення особи в світ культури.

По-перше, залучення особи в світ культури починається з освоєн­ня наявних культурних цінностей, залишених у спадок попередніми поколіннями. Вони виступають як первинний, вже оброблений пра­цею попередників, матеріал культурних цінностей. Таке освоєння може набирати різноманітних форм: успадкування, розвиток, запе­речення та ін.

По-друге, наявність суспільно значущих культурних цінностей створює можливості комунікації в культурній діяльності, вивільняє її з-під впливу суто суб'єктивної сваволі. Але разом з тим тут криєть­ся небезпека шаблонізації та конформізації культури. Уникнути мож­на, якщо враховувати два моменти: наявні культурні цінності мають значення не стільки реалій, скільки зразків, на основі яких індивід будує свої стосунки з дійсністю. Культурне творення не обмежується простим відтворенням наявних цінностей, а будує і утверджує нову систему цінностей, що вбирає критично відібрані старі зразки.

По-третє, створення нових культурних цінностей можливе ли­ше за умови високої організації суспільного виробництва. Суспіль­ний поділ праці, в тому числі і в самому духовному виробництві, зумовлює появу функціонально-інституціональної організації. Без такої організації навіть геніальні ідеї і відкриття залишаються над­банням лише їх творців або вузьких груп, які з ними ознайомлені, і тому реально приречені на забуття. Організація сфери культурного виробництва не повинна повністю охоплювати весь процес творен­ня культурних цінностей. Має залишатися поле вільної самодіяль­ності індивідів, яка є базою і невичерпним джерелом культурного розвитку.

По-четверте, для формування і освоєння культурних цінностей і норм створюються організації двох видів: інституалізовані союзи і спілки, санкціоновані державою (університети, академії, консерва­торії та ін.) і неформальні групи, езотеричні спілки однодумців (по­літичні партії, творчі спілки, художні громади, комуни та ін.). Сфор­мовані організації мають дещо спільне: обумовлюють поділ творчих і організаційних функцій, що закріплюються поділом праці безпосе-

редньо в самому духовному виробництві. В різноманітних форму­ваннях, творчих спілках, культурних громадах та інших, пов'язаних зі створенням і освоєнням культурних цінностей, виникає система цілеспрямованих дій індивідів, які включені в таку систему. їх об'­єднує спільність інтересів і відповідних до них завдань, що відобра­жаються в єдиній системі цінностей — кодексі норм. З моменту фор­мування норми починають визначати і контролювати напрями і форми розвитку культури. Контроль регулювання виробництва і ос­воєння культурних цінностей не може поширюватись на духовну самодіяльність людей, що в усі часи є основою творчого потенціалу культури. Оскільки ж в історичній реальності самодіяльна твор­чість діє в певному соціокультурному середовищі, то організаційна сфера культури заз

Дата добавления: 2014-01-04