Тенденції розвитку релігії в суспільстві

Релігія у певних історичних ситуаціях здатна одночасно ви­ступати фактором соціальної інтеграції і дезінтеграції, стабілізувати існуючі суспільні устої і дестабілізувати їх. В одних випадках релігія консервативна сила, в інших — фактор соціальних змін. Підтверд­женням служить історія суспільно-політичних рухів, у яких різні протиборчі сили використовують ту саму релігію у своїх політичних устремліннях.

Роїь реіігії ^ оцінках суспільної ролі релігії необхідно

в суспільстві враховувати характер і рівні соціальних

зв'язків і відносин. Вони характеризуються су­перечливими тенденціями — гармонією і дисонансом, що стабілізу­ють факторами і дестабілізують на найрізноманітніших рівнях. Усе це виражається в суперечливих устремліннях соціальних груп, що апе­люють до релігії. Релігія здатна виступати не тільки гармонізуючим у суспільстві фактором, але й фактором соціальних конфліктів. Відбу­ваються розмежування в характері функціонування релігії і релігій­них об'єднань. Релігійні об'єднання виконують функції, що виходять за межі власне релігійних функцій, хоча тісно взаємодіють. Є функції релігії політичні, правові, виховні. Це уможливлює використання релігійних організацій у виконанні різних державних і соціально-гру­пових програм. Російське самодержавство широко використовувало православну церкву в колонізації східних і південних окраїн, встанов­люючи і забезпечуючи в них своє панування.

Використання релігійних об'єднань у державних і суспільних інте­ресах обумовлено об'єктивними і суб'єктивними обставинами: вклю-ченність релігійних об'єднань у суспільний простір, що пов'язує їх з численними соціальними інститутами, наявність ряду спільних інте­ресів і вирішення завдань релігійними організаціями і світськими інститутами — державними і недержавними. Суб'єктивним факто­ром є прагнення до взаємної співпраці кожної з них. З одного боку, необхідна рішучість релігійних організацій до такої співпраці. Відмов­лення від співпраці із суспільними інститутами властиве сектам і деяким деномінаціям, що пов'язано з позицією ізоляціонізму. Тому однією з найважливіших умов є використання релігійних об'єднань у вирішенні суспільно-значимих завдань, їх відмовлення від ізоляціо-

нізму і перехід на позицію відкритості по широкого суспільного се­редовища. В Україні, як і в інших країнах, що звільнилися від ко­лишніх тоталітарних режимів, створене політичне і правове поле, завдяки якому відкрилася широка перспектива тісної співпраці з релігійними організаціями у вирішенні ряду питань економічного, соціального і духовного життя суспільства.

Релігія змінюється. Змінам піддаються структура релігії, харак­тер і напрямки її відносин із суспільною системою. Зміни обумовлю­ються характером, рівнем і ступенем попиту на релігію, потребами в її інститутах і функціонуванні. У залежності від суспільного попиту на релігію створюється певний соціальний простір її функціонуван­ня, що охоплює сфери суспільного буття і суспільної свідомості на рівнях окремих індивідів, соціальних спільностей, суспільства. За­лежно від конкретної історичної ситуації сфера функціонального додатку релігії змінюється у бік звуження або у бік її розширення.

Для визначення процесів у соціології релігії використовуються поняття сакралізація і секуляризація. Поняття сакралізації відобра­жає процес розширення функціонального впливу релігії на суспіль­ство, релігійного санкціонування соціальної поведінки, відносин інститутів. Істотний прояв сакралізації клерикалізація (сіегісаі — цер­ковний), що означає процес посилення впливу церкви на суспільні сфери. У клерикальному суспільстві церква має статус державного інституту і найважливішою регулюючою і контролюючою силою.

Поняття секуляризації характеризує діаметрально протилежний процес звуження сфери функціонального впливу релігії на всі сторо­ни життя суспільства й індивіда, звільнення від впливу релігійно-церковного санкціонування їх життєдіяльності. Ослаблення сус­пільного попиту на релігію супроводжується збільшенням попиту на світські форми культури. Те, що служило надбанням релігії і церкви згодом стає від них незалежним, світським. Секуляризація означає обмирщення. Розрізняють два її рівні — об'єктивну секуляризацію (на рівні суспільства) і суб'єктивну (на рівні індивіда). Секуляризація і сакралізація — дві основні тенденції суспільного розвитку релігії. Однак домінуюча лінія розвитку релігії: секуляризаційні процеси.

У європейських країнах процес секуляризації почався в епоху Відродження (XIV—XVI ст.) і тривав, розширювався і поглиблювався в наступні століття. З XVII ст. починається секуляризація суспільної думки. Принцип поділу розуму і віри, світська і сакральна, неза­лежність світських початків від релігійних виявлялося в науковій, філософській і політичній думці. У XVIII ст. Європейське Про­світництво розсунуло межі та поглибило процес секуляризації, про­тиставивши релігії самостійний і незалежний від неї людський ро-

зум. Утверджувалася самостійність від релігії світу. Поняття секуля­ризації стало виражати переважно ідею самостійності світу, волі ви­бору людиною світогляду. Йшла боротьба за відділення церкви від держави й освіти від церкви. Секуляризація, що почалася в країнах Західної Європи, охопила увесь світ. Людина живе в секуляризова­ному суспільстві.

Секуляризаційні процеси проявляються у вигляді політичної, соціальної і культурної секуляризації. У політичній сфері в більшості країн церква відділена від держави, а право сповідувати релігію стало приватною справою громадян. Державне і політичне регулювання громадським життям стало грунтуватися на світських, але не на ре­лігійних нормах. Помітно знизилася інтенсивність використання релігії і її організацій з політичною метою. Емансипувалися від релігії і церкви різні соціальні інститути, що уже не мають потребу в релігійній легітимації. Вплив релігії відчувається в природознавстві, техніці, соціальних і гуманітарних науках, мистецтві. Релігійні і світські картини та скульптури стають популярними: в XII — XIII ст. на 97 % і 3 %, у XIV ст,- 50,2 % і 49,8 %, у XIX ст.- 10 % і 90 %, у XX ст.— 3,9 % і 96,1 %. Аналогічна ситуація простежується й у музиці: у XI — XIII ст. практично вся музика носила релігійний харак­тер у XVII — XVIII ст. співвідношення між світськими і релігійними музичними творами склало 42 % і 58 %, у XIX ст.— 21 % і 79 %, у XX ст.— 5 % і 95 %. Аж до XIX ст. в усіх існуючих суспільствах релігія служила фундаментом формування світогляду. Сучасне суспільство тяжіє до формування власного світогляду, незалежного від релігійних сим­волів, що спираються на науку і світську культуру. Секуляризація обумовлюється рядом факторів економічного, соціального, політич­ного і духовного розвитку.

Раціонаїізація Індустріальне виробництво немислиме без

в суспільстві раціоналізації. Високий ступінь суспільної

раціоналізації пояснюється тим, що розви­ток індустрії поєднаний із розвитком науки і техніки, що обумовлює участь у виробництві численного наукового та технічного персона­лу. Формується високорозвинена технократія і бюрократія, яка ке­рується у своїй діяльності раціоналістичною системою обгрунтуван­ня економічних, соціальних, політичних програм. Істотні ознаки індустріального суспільства — плюралізація і зростаюча диференціа­ція соціальної структури. Така ситуація демонополізує релігію і по­збавляє її можливості зберігати колишній контроль над усіма сус­пільними сферами. Сама релігія стає приватною справою громадян і одночасно приватним соціальним інститутом. Плюралістична си­туація сприяє множенню різноманітних конкуруючих одна з одною

релігійних структур. Релігія плюралізується на численні конфесіо­нальні утворення. Виникають нові релігійні рухи, що співіснують і успішно конкурують з традиційними релігіями для того або іншого регіону. Так, у сучасних умовах у США є більше 200 конфесій, а в Україні — більше 70. Замість колишньої монопольності, характерної для середньовічного суспільства, в індустріальному суспільстві утверджується поліконфесійність. Це породжує релятивізацію релі­гійних уявлень, що втрачають колишній статус достовірної й об'­єктивної істини. Релігія стає «справою індивідуального смаку», спра­вою суб'єктивної переваги. Процес спрямованості релігії в приватний світ особи, коли релігія стає особистим переконанням, справою осо­бистого вибору, називається приватизацією релігії. Плюралізація релігії і її приватизація в сучасному суспільстві розвиваються з наростаю­чою силою.

Багато соціологів вважають секуляризацію деструктивним і згуб­ним початком функціонування релігії. Однак висловлюється і про­тилежна думка. На думку Толкотта Парсонса, відомого американсь­кого соціолога, втрата впливу релігії на державу і суспільні інститути компенсується тим, що, витиснута зі сфери соціальної, релігія пере­міщується у внутрішній світ індивіда. Релігія дедалі менше впливає на економіку, державу, культуру. Між тим, у західному суспільстві сучасна людина перебуває в соціальній системі, що усотала христи­янські цінності і живе під їх впливом. Вплив релігії на громадське життя відбувається не прямо, а побічно. Роль релігії стає значущою в тому випадку, якщо її вплив здійснюється зсередини, але не через зовнішній диктат і церковний примус. Американський соціолог Ро-берт Белла визначає сучасного християнина як секуляризованого хри­стиянина, який живе мирським життям. У сучасній ситуації релігія змушена шукати грунт не в потойбічному світі, а в етичних ціннос­тях поцейбічного світу. Процес секуляризації означає не ліквідацію релігії, а зміну її переорієнтації і ролі. Секуляризація в трактуванні Толкотта Парсонса і Роберта Белли для релігії нездійсненна. Вплив релігії на світогляд і соціальну поведінку не зменшився, але істотно змінився.

Секуляризацію не варто уявляти спрощено, як процес, що по­всюдно і в усіх ситуаціях веде до ослаблення впливу релігії на маси і громадське життя. Досвід світового суспільного розвитку дозволяє знайти ряд факторів, що свідчать про зворотне. У сучасному суспільстві діють фактори, що значно послабляють секуляризаційні процеси і сприяють подальшому відтворенню релігії, зростанню її ролі і впливу на індивідів і різні сфери громадського життя. У країнах Західної Євро­пи стався сильний занепад християнства. Це зовсім не означає світо-

глядної переорієнтації людей від релігії до невір'я. Занепад християн­ства в країнах Заходу створив релігійний вакуум, що стали заповнювати нетрадиційні релігії і містичні культи. Спостерігається зростаючий інтерес до астрології, спіритизму, парапсихології, магічних ритуалів. У містиці приваблюють уявлення про безпосереднє єднання з Абсо­лютом, мрія проникнути в таємниці буття і Розуму, прагнення до всебічного розкриття і реалізації внутрішніх, потенційних можливос­тей людини. Серед різних верств населення особливо популярна ідея здобуття душевного, сердечного і фізичного здоров'я, підірваного витратами цивілізації. Широко використовуються нетрадиційні ме­тоди оздоровлення: йога, медитація. Сучасний містицизм (неомісти-цизм) прагне активно використовувати науку в традиційній містиці й обпертися на езотеричні знання і практику Сходу. Усе це дозволяє зробити висновок, що індиферентне або негативне ставлення до тра­диційних релігій окремих верств населення, їх відторгнення від офі­ційних релігійних організацій найчастіше супроводжуються спрямо­ваністю не до нерелігійного невір'я, а до містичних культів, що лежать за межами офіційних конфесій.

Досить суперечливий процес секуляризації в країнах, що вхо­дили раніше до складу СРСР, де панував тоталітарний режим і штуч­но насаджувався атеїзм. Скасування колишніх обмежень на релігій­ну і на широку суспільну діяльність релігійних об'єднань створили в країнах Співдружності незалежних держав умови для значного роз­ширення соціального простору функціонування релігії і зростання її ролі в суспільному житті. Процеси релігійного відродження мають де-секуляризаційний характер. Однак кваліфікувати ситуацію релігій­ним бумом в Україні, Росії та ряді інших країн Співдружності немає чітких основ. По-перше, помітне зростання інституційних форм релігії (культових споруджень, місій, навчальних закладів та ін.) ще не означає значного піднесення у суспільстві релігійності, але свідчить про створення оптимальних умов для задоволення релігій­них потреб віруючих людей. По-друге, інтенсивне звертання до релігії часто відбувається з позарелігійних мотивів. Багато представників інтелігенції апелюють до релігії як до історичної, моральної і куль­турної цінності, однак не як до божественного одкровення і шляху, що веде до досягнення порятунку в потойбічній перспективі. Звер­тання до релігії, невмотивоване внутрішньою релігійною перекона­ністю, називається прорелігійністю. Зростання прорелігійних на­строїв не дає підстав зробити висновок про масову релігійність. За соціологічними прогнозами, Україна й інші країни Співдружності незалежних держав навряд чи стануть суспільствами масової релігій­ності.

47 "Соціологія"

Майбутнє релігії Під впливом секуляризаційних процесів, що

підривають суспільні позиції релігії, у сус­пільній думці склалися песимістичні уявлення про відмирання в май­бутньому релігії та повсюдному пануванні в суспільстві світських форм культури. Такий прогноз початий ще в XVIII ст. мислителями французького Просвітництва, що прагнули до радикальної перебу­дови суспільства на засадах Розуму і духовної освіти, у якому не знайдеться місця вірі в потойбічні сили і надприродні чудеса. Через століття основоположником соціологічної науки Огюстом Контом висунуто «закон трьох стадій», відповідно до якого релігія буде ви­тиснута і замінена наукою. На користь песимістичних прогнозів го­ворить та обставина, що в сучасності розум і наука, дійсно, вплива­ють на громадське життя. Під впливом науки і зростання освіти людей у суспільній свідомості формується залежна від релігії картина світо­розуміння. За висловом Макса Вебера, наука викликала розчаклу-нення світу, що означає природне пояснення явищ природи, суспіль­ства, людини без апеляції до надприродного. Однак XX століття, назване століттям науки, не підтвердило прогнози про релігію фран­цузьких просвітителів і Огюста Конта: релігія продовжує існувати, не витіснена ні наукою, ні освітою. Мало того, протест проти зроста­ючої раціоналізації і бюрократизації сучасного суспільства, у якому людина є придатком машини, розчарування в наслідках науково-технічної цивілізації обумовлює тяжіння людей до ірраціональності, містики і релігії. В основі прогнозів французьких просвітителів і Огю­ста Конта спостерігаються дві обставини: абсолютизація ролі розуму і науки в суспільному прогресі і зведення взаємовідносин між релігійною вірою і розумом, між релігією і наукою до їх неминучого конфлікту. Проте у сучасності утверджується уявлення про зростаючу роль в суспільному прогресі позанаукових форм культури, що мають висо­кий гуманістичний потенціал, в тому числі і релігії. Для оздоровлен­ня суспільних відносин громадськість змушена не тільки апелювати до науки, але й до релігії, використовуючи її гуманістичний потен­ціал. Така ситуація робить релігію і науку не взаємними ворогами, але й не союзниками. Варто враховувати, що чимало сучасних віру­ючих, особливо представники інтелігенції, апелюють не тільки до релігії, містики, але й до численних наукових досягнень, адаптуючи їх до релігійного світогляду. У їх свідомості наука і релігія, незважа­ючи на властиві їм протилежні початки, можуть приводитися до ста­ну взаємної гармонії.

Інша теорія, що прогнозує зникнення релігії, запропонована Карлом Марксом, який у релігії вбачав, насамперед, прояв феноме­на відчуження, думав, що тією мірою, якою переборюватиметься

економічне гноблення і супровідні його форми мінливого світу, релі­гія поступиться місцем реалістичному розумінню життя. Релігії, що орієнтує людину на потойбічний світ, протиставляється прогресив­не високоіндустріальне суспільство, що орієнтує людей не на потой­бічне благо, а на поцейбічне в суспільній сфері. Однак початий у ряді країн експеримент побудови суспільства, вільного від релігії, зазнав краху. Вороже ставлення тих або інших політичних сил до релігії в будь-якій формі її прояву неминуче приводить до відчуження від них віруючих мас.

На сучасному етапі більшість політичних рухів з метою успішно­го здійснення своїх програм намагаються заручатися підтримкою релігійних об'єднань і віруючих. Навпаки, гасло створення суспіль­ного порядку без релігії насправді приводить до відсторонення від боротьби за такий порядок величезного соціального потенціалу в особі релігійних об'єднань. Карл Маркс і багато хто з його послідов­ників однозначно співвідносили релігію з експлуататорськими кла­сами, інтереси яких релігія покликана освячувати божественним ореолом. Боротьба з релігією стала розглядатися складовою части­ною класової боротьби експлуатованих проти гнобителів. Між тим на досвіді гострих соціальних і політичних конфліктів переконуємося, що релігія не пов'язується однозначно з імущими верствами і що її гасла найчастіше використовуються соціальними низами в боротьбі за свої права. Прогнози відмирання релігії в секулярному суспільстві не здійснилися і вже не є актуальним питання: «А чи є майбутнє у релігії?».

Історичний досвід свідчить, що релігія з її інститутами спромож­на не тільки виживати в секуляризованому світі, але й у конкретних ситуаціях підсилювати свою соціальну роль. Майбутнє релігії багато в чому залежить від рівня суспільного попиту на неї. Суспільство ускладнюється, змінюється, а отже, змінюється життя людей, і люди звертаються до все нових цінностей, де прагнуть знайти собі життєву опору. З одного боку, постіндустріальне суспільство з його матері­ально-споживацькими цінностями виявляє його несумісність з релі­гійними ідеалами, що орієнтують людину на божественний початок. Людині, що шукає життєву опору у володінні матеріальними цінно­стями й одержує від їх володіння внутрішнє задоволення, далека релігія, що закликає відмовитися від такої позиції і відповідного їй способу життя, звернувшись до божественної першооснови. Але, з іншого боку, розчарування людей в існуючих суспільних устроях, утрата довіри до різних соціальних програм дозволяє їм звертатися до релігії і приймати її цінності, у яких вбачається джерело подолан­ня соціального зла і несправедливості.

47*

Суспільний попит на релігію неоднозначний: в одних випадках знижується, в інших — зростає. Майбутнє релігії також багато в чому залежить від позиції релігійних об'єднань у ставленні до суспільства з його секулярними порядками. З одного боку, секуляризація завдає шкоди традиційним основам життєдіяльності релігійних інститутів, але з іншого — вона відкриває широкі можливості для використання багатьох досягнень світської культури з метою олтимізації релігій­ного життя. У такому випадку перед релігійною громадськістю стоїть дилема: або блокувати світську культуру, або вступити з нею в діалог.

Шлях блокування світської культури веде до фундаменталізму, а вступ релігії в діалог з наукою — до модернізму.

Фундаменталізм — антисекулярний рух, спрямований на збере­ження в непорушності традиційних релігійних основ, супро­воджуваний ворожим ставленням до світських початків. Фундамен-талісти вважають, що релігія має вирішувати всі проблеми суспільства й індивіда, висувають основним нормативом життя ідею божествен­ного порядку і утверджують монополію релігії на духовне життя. Фун-даменталізмом відкидаються будь-які спроби відновлення релігії, світський гуманізм, можливість діалогу і співробітництва зі світськи­ми громадськими організаціями. Прихильники фундаменталізму є в різних конфесіях — іудаїзмі, християнстві, ісламі й інших релігіях, виступають під гаслом релігійного відродження в дусі повернення до своїх первісних джерел і очищення релігії від нашарувань цивілізації. Фундаменталізм — захисник традиційного способу життя і ставить завданням не тільки зміцнити спосіб життя, але й поширити його на всі суспільні сфери. Так, у ряді мусульманських країн (Іраку, Паки­стані, Судані та ін.), що проводять політику ісламізації, режими вво­дять обов'язкове носіння жінками «шаріатського одіяння», що зак­риває все тіло й обличчя. За законами шаріату злодіям відтинають руки, розбійникам — руки і ноги. На місцях вводяться шаріатеькі суди, що здійснюють свою діяльність за принципами ісламської кон­ституції. Намагаючись зберегти в непорушності релігійну тради­цію, фундаменталізм підриває довіру до релігії широких суспільних верств. Соціальні верстви здатні бачити в релігії консервативну силу, що перешкоджає суспільному і культурному прогресу.

Модернізм — тенденція, спрямована на відновлення структур ре­лігійного комплексу. Модерністів не слід вважати кон'юнк­турниками, що пристосовуються до соціальних умов з корисливою метою, як це вважалося вульгарною атеїстичною критикою. Релігій­ний модернізм варто розглядати як спосіб оволодіння світською куль­турою, впровадження окремих її досягнень в релігійних структурах. Це означає не просте пристосування релігії до умов, що змінилися,

але освоєння нею соціальних і культурних цінностей. Тому прихиль­ники модернізму виступають за активний діалог і співробітництво релігії з наукою і світською культурою, релігійних організацій з не-релігійними в галузі вирішення глобальних проблем цивілізації. Од­нак, модернізм небеззбитковий для релігії. Впровадження елементів світської культури в релігійні структури здатне привести до «обмир-щення» релігії, що викликає серйозне занепокоєння в релігійних колах. З їх боку також викликає занепокоєння, що інтенсивна вклю-ченність релігії і релігійних організацій у здійснення тих або інших соціальних програм створює загрозу перетворення релігії в придаток секулярного суспільства і світського гуманізму, тому для модерністів дуже актуальним є пошук оптимальної взаємодії тенденції релігій­ного відновлення зі збереженням конфесіональної традиції, тенденції «служіння світу» зі служінням Богу. Усе це означає тенденцію по­мірного відновлення, де елементи релігійного модернізму поєд­нуються з елементами фундаменталізму.

Сучасне суспільство перебуває в ситуації вирішення ряду гло­бальних проблем, пов'язаних з виживанням людства. їх успішне вирішення вимагає об'єднання всієї громадськості — релігійної і світської, нарощування між ними всебічного діалогу і співробітниц­тва. Ідейним фундаментом такого співробітництва має стати прин­цип гуманізму, що утверджує пріоритет духовно-перетворюючої сили в людському початку. Майбутнє релігії багато в чому залежатиме від ступеня усвідомлення її гуманістичного потенціалу громадськістю і її повсюдним впровадженням у громадське життя.

Література

Американська соціологія. Перспективи, проблеми, методи.— М., 1971.

Бергер Р., Лукман Т. Соціальне конструювання реальності.— М., 1966.

Буржуазна соціологія на рубежах XX століття.— М., 1986.

О'Деа Г. Соціологія релігії.— Нью-Йорк, 1979.

Сухов А. Д. Релігія в історії суспільства.— М., 1979.

Тілліх П. Динаміка віри.— М., 1957.

Угржович Л. М. Вступ до релігієзнавства.— М., 1986.

Хакслі Д. Релігія без одвертості.— М., 1992.

«•••^=^»*»>

СОЦІОЛОГІЯ СІМ'Ї. ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ

Соціологія сім'ї — галузь соціології, що вивчає формування, розви­ток і функціонування сім "і, шлюбно-сімейних відносин в конкретних соціально-економічних і культурних умовах. На відміну від інших галу­зей знань соціології, в 70-90-х роках XX ст. стан в галузі соціології сім'ї в Україні дещо пожвавився. Проведено ряд досліджень в галузі відтворення і соціального функціонування сім'ї. Пожвавлення інте­ресу до сім'ї викликане і тим, що сім'я забезпечує фізичне і духовне відтворення населення, тобто виконує таку соціальну функцію, яка не під силу жодному соціальному інституту, що сім'я здійснює госпо­дарсько-побутові та інші соціальні функції, виступає фактором фор­мування, переоцінки цінностей і рекомендацій дорослим у процесі їх життєдіяльності.

1. Соціальний інститут сім'ї та шлюбу

Суть сім'ї та шлюбу Одним з найстародавніших соціальних інсти­тутів є сім 'я. Виникла сім'я в надрах первісного суспільства значно раніше класів, націй, держав. Суспільна цінність і значущість сім'ї обумовлена її «виробництвом і відтворенням» безпосе­редньо життя, вихованням дітей, формуванням їх індивідуальної свідо­мості. Сім 'я — об 'єднання на шлюбі або кровній спорідненості людей, пов 'я-заних спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю за виховання дітей, піклуванням про рідних і взаємодопомогою. Шлюб — це історично обумовлена, санкціонована і регульована суспільством фор­ма відносин між чоловіком і жінкою, що встановлює їх права і обов'яз­ки один до одного і до дітей та рідних.

У процесі історичного розвитку під впливом панівного в суспіль­стві способу виробництва, способу життя і суспільних відносин сис­тематично змінювалися і змінюються відносини сім'ї і суспільства, сім'ї та особи. Прогрес суспільства тісно пов'язаний з усуненням, зменшенням дискримінації жінки на виробництві, в соціальній і духовній сферах, у шлюбному законодавстві, з істотними змінами функції сім'ї, створенням умов для вдосконалення шлюбно-сімейних відносин, посиленням і розширенням виховання. Всі соціально-

економічні, культурні процеси — позитивні та негативні, що відбу­ваються в суспільстві, впливають на функціонування сім'ї, яка є осередком суспільства. На сім'ю і її моральний стан безпосередньо впливають фактори навколишнього соціального середовища: соці­ально-економічні процеси виробничих, трудових колективів, пов­сякденне життя.

В сім'ї відображаються і переплітаються найрізноманітніші сус­пільні відносини: економічні, соціальні, політичні, правові, духов­но-ідеологічні, психологічні, моральні, естетичні. Зрозуміло, не мож­на не враховувати і природнобіологічні сімейно-шлюбні відносини. Основні ознаки сім'ї: шлюбні або кровно-родинні зв'язки між усіма її членами (подружжям, рідними, дітьми та ін.), спільне проживання в одному приміщенні, спільний сімейний бюджет. Юридичне оформ­лення тут не виступає неодмінною умовою. Та й інші ознаки не такі вже й чіткі: скільки часу потрібно жити спільно — тиждень або кілька років, все життя, яку частину від особистого бюджету кожного з чле­нів сім'ї включає весь сімейний бюджет та ін. І це тоді, коли такі ознаки, здавалось би, найефективніші, фіксовані. А як і чим виміря­ти ті тонкі системи відносин, що перетворюють сім'ю в особливе духовне об'єднання? Як не парадоксально, але саме це все, не стіль­ки осяжне розумом, скільки сприймане інтуїтивно, становить той самий стрижень сім'ї, без якого сім'я не сім'я. Добра, міцна сім'я — один з найважливіших компонентів людського щастя. В міцній, друж­ній, згуртованій і здоровій сім'ї зацікавлені суспільство, держава, хоча утворення сім'ї, вступ до шлюбу чоловіка і жінки регулюється правом, все ж провідне місце тут належить моралі. Та багато деталей шлюбу контролюється тільки совістю тих, хто вступає до шлюбу. Щасливий лише розумний, виправданий справжньою любов'ю шлюб. Будь-який інший шлюб, побудований лише на захопленні та пристрасті чи на підлому розрахунку — безрозсудливий. Шлюб — це традиційний засіб формування сім'ї і суспільного контролю за нею, одне із знарядь, один із засобів самозбереження і розвитку суспіль­ства.

Своєрідним соціальним орієнтиром для совісті тих, хто вступає до шлюбу, є моральні норми, узагальнені у практиці сучасної сім'ї: по-перше, реєстрація шлюбу відповідними державними органами є не тільки юридичний акт, але й форма прийняття моральних обов 'язків, що випливають із шлюбу. Так, у Конституції України зазначається, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка і що кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобо­в'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'яза­ні піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, дитинство,

материнство і батьківство охороняються державою (ст. 50). Правда, в Україні, як і в інших країнах, є сотні тисяч сімей, не зареєстрованих у шлюбі. Ніхто не примушує до укладення і реєстрації шлюбу, але всякий має підкорятися законам шлюбу. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. По-друге, морально виправданий лише той шлюб, який укладається на взаємній любові. Адже прислів 'я каже: «Без сонечка не можна пробути, без любові не можна прожити». По-третє, рішення про укладення шлюбу має належати лише тим, хто вступає до шлюбу; поради батьків і друзів можуть бути враховані, але не мають вирішального значення. Потрібно бути соціально і психологічно під­готовленими до вступу в шлюб (готовність до корисної праці, до виховання дітей і самообслуговування). Одружитися — це наполо­вину зменшити права і удвічі збільшити обов'язки. Морально регу­люється не тільки вступ до шлюбу, але й розлучення. Якщо між по­дружжям зникли взаємна повага, дружба, любов і сім'я не може більше вирішувати свої функції, то розірвання шлюбу є моральним. Тут роз­лучення лише офіційно фіксує те, що уже сталося — розпад сім'ї.

У сімейних відносинах через їх складність, інтимність і індивіду­альність виникає багато суперечностей, що регулюються мораллю. Моральні норми, що регулюють сімейні суперечності, ємкі за зміс­том і значущістю. Це взаємна любов між подружжям, визнання рівнос­ті, недопустимість підкорення одного з них іншому або спроб команду­вати іншим, піклування і чуйність у взаєминах між подружжям і всіма членами сім ї; любов до дітей, виховання і підготовка їх до трудового, соціально корисного життя, тактовність у вирішенні сімейних супе­речностей; взаємодопомога у всіх видах діяльності, в тому числі і в побуті. Вимоги взаємної любові, рівності і взаємодопомоги подруж­жя — основа, від якої залежить вирішення багатьох великих і малих питань, які щоденно виникають в сім'ї і в суперечках, зіткненні інте­ресів, думок, позицій та ін. Рівність між: подружжям — основа їх взаємної поваги та дружби: це часто піддається випробуванням, особ­ливо здебільшого у випадках розходження в рівнях духовного, політично­го і морального розвитку подружжя і відмінностей їх суспільного стану. Ось чому рівність у сім'ї вимагає участі обох: чоловіка і жінки в суспільнокорисній праці, в суспільній діяльності і домашній праці тому, що тільки рівна їх участь створює сприятливі умови для такого ж рівного розвитку обох — жінки і чоловіка, для їх духовної близь­кості, дружніх стосунків. Особливу важливість становить моральний обов'язок виховання дітей. Здійснення сім'єю функції виховання ді­тей може успішно вирішуватися, якщо в сім'ї встановлюється атмос-

фера дружби, взаємоповаги, взаємодопомоги, розумної вимогливості до дітей, поваги до праці. Або взяти таку важливу соціальну пробле­му — проблему захворюваності та стану здоров'я населення. Адже саме в сім'ї закладаються генетичні, біологічні основи здоров'я, а також звички, навички, установки берегти і дбати про здоров'я. Зай­мається людина фізкультурою чи не займається, любить в часи до­звілля бувати на природі або не любить, чи завжди дотримується активного способу життя та інше — все це, звичайно, починається з сім'ї.

Користування людей матеріальними благами і духовними цін­ностями також багато чим визначається сім'єю. Саме сім'я виховує смаки, потреби, схильності молодого покоління. Саме від сім'ї, на­самперед, залежить, наскільки молода людина зуміє залишатися са­ма собою, протистояти нерозумній і руйнівній моді та ін. Який про­фесійний рівень спеціаліста і, отже, яка ефективність його функціонування — це також в певній мірі залежить від сім'ї. У сім'ї закладаються звички, навички, формуються традиції, моральні від­носини між старшими і молодшими, милосердя або байдужість, теп­ла доброта або холодна корисливість. Все це стосується соціальної значущості сім'ї. Але сім'я має і персональну значущість. Для біль­шості людей сім'я — нормальне, необхідне середовище проживання, існування. За даними соціологічних досліджень, смертність людей, які не перебувають в шлюбі, значно перевищує смертність серед людей сімейних, одружених. Це стосується практично всіх причин смертності — і самогубств, і внаслідок зловживання алкоголем, ні­котином або наркотиками, і смертності через хворобу, що вимагає тривалого лікування. Особливо це стосується чоловіків. Так, у віці від 20 до 65 років розлучені чоловіки удвічі частіше вдаються до само­губств, аніж сімейні, в 3,3 раза частіше вмирають від цирозу печінки і від раку, в 5,4 раза частіше — від діабету і туберкульозу та ін.

Зрозуміло, сприятливо впливає на чоловіків лише здорова, бла­гополучна, щаслива сім'я, створення якої, як правило, вимагає знач­них зусиль і певних якостей особи. Неблагополучна, нещаслива ж сім'я швидше погіршує стан людини. Немало неврозів та інших за­хворювань, аномалій мають свої джерела саме в сім'ї, у взаємовідно­синах між подружжям. Увага до сім'ї з боку держави, науки, суспіль­ної думки зростає. Процес формування сім'ї в надто тяжкий період, що переживає держава, ускладнюється рядом обставин. Ще не подо­лані ті традиції, що заважають становленню сім'ї, не всі ще досить усвідомили те нове, без чого неможлива практична ділова сім'я. Ад­же багато століть сім'я виступала лише постачальником людських і трудових ресурсів, об'єктом державної політики, що здійснювалася

за принципом «суспільне над усе». Держава вирішувала за сім'ю все. Звідси і вторинність для держави тих функцій, які завжди нею декла­рувались: навчання, виховання, охорона здоров'я, підвищення доб­робуту та ін. Повна залежність сім'ї від держави перетворила її фак­тично в безпорадну, безвладну. Все це потребує змін. Держава має будувати політику так, щоб сім'я могла розраховувати, насамперед, на свої можливості. А власні можливості можуть виникнути у сім'ї тоді, коли державою створюються для неї необхідні умови: еконо­мічні, соціальні, правові.

,-,..,....,.. Функції сім'ї — це способи, методи проя-
Сощальні функції сім і.... ' ^к

ву п активності, життєдіяльності всієї сім'ї

і окремих її членів. Соціальні функції, що їх реалізує сім'я, обу­мовлюють важливу роль сім'ї в суспільстві. Основні соціальні функції сім'ї:

— відтворення населення. Функція відтворення населення вклю­чає фізичне (народження дітей) і духовно-моральне відтворення людини в сім'ї. На зміну переважно економічним стимулам народ­ження дітей в минулому, дедалі відчутніше приходить духовно-мо­ральне: глибока моральна і психологічна потреба у своїй дитині, бажання мати її від коханого чоловіка, прагнення відтворити в ді­тях себе, повторити разом з ними життєвий шлях, надія і упев­неність в майбутній духовній спорідненості з дітьми та онуками, що скріпляють кровнородинний союз, іменна гордість, гордість прізвища;

— господарсько-побутова. Відображається господарсько-побутова функція сім'ї у веденні домашнього й особистого допоміжного госпо­дарства, садівництва і городництва, в обслуговуванні і самообслуго­вуванні членів сім'ї, в підтримці належного санітарного стану і гігієни в житлі, додержанні сімейного бюджету;

— виховна. Виховна соціальна функція сім'ї визначає відпові­дальність батьків за духовно-моральне, політичне, естетичне вихо­вання дітей; народна мудрість говорить: «Батько не той, хто дитину народив, а той, хто її виховав»;

— взаємне піклування членів сім ї один про одного, особливо про літ­ніх. Має за мету підвищення відповідальності дітей за батьків, забез­печення їх спокійної старості, а також постійної і взаємної мораль­но-психологічної підтримки, всебічного піклування;

— організація та використання вільного часу, насамперед — дозвілля. її мета — допомогти членам сім'ї найплодотворніше реа­лізувати свої здібності і таланти в самодіяльності, в розумному споживанні духовних цінностей, в забезпеченні активного від­починку.

Ще виділяються функції сім'ї: соціалізації особи, духовного спіл­кування, співробітництва в процесі виховання та ін. Але важливе не стільки детальне перерахування всіх функцій сім'ї, а поділ їх, з од­ного боку, на задоволення переважно матеріальні, господарсько-побутові, а з іншого — переважно емоційні і соціально-психологіч­ні потреби людей. Зрозуміло, відтворення населення має не тільки біологічний, а й соціальний аспект, пов язаний з вихованням і навчан­ням дітей. Встановлено, що у вихованні і навчанні дітей сім'ю замі­нити ніякими суспільними установами не можна. Тільки в сім'ї дитина природно і найефективніше одержує першу соціалізацію своєї особи, видобуває своє Я. В сучасних умовах рідко яка сім'я може дати своїй дитині ту підготовку, яку можуть дати їй суспіль­ство, соціальні інститути (сім'я, школа, технікум, ліцей, вищий нав­чальний заклад та ін.). Але той морально-психологічний потенціал, що закладає в дитині сім'я, залишається на тривалий період або й на все життя. Саме в сім'ї дитина пізнає ази життя, зустрічається і з відносинами авторитету — посадового, батьківського і функціо­нального, заснованого на вищій компетентності батьків або стар­ших братів і сестер, їх розвинутих навичок та уміння, успішності їх діяльності. Репродуктивна і економічна діяльність сім'ї тісно пов'я­зана з життям суспільства, і тому державі не байдуже, як ці пробле­ми вирішуються. Якщо тривалий період вважалось, що виховання дітей не стільки державна, скільки суто особиста справа кожного, то тепер виховання дітей — і державна, і сімейна справа. Ось чому виховна функція сім'ї тісно пов'язана з репродуктивною, коли йдеть­ся про соціальне відтворення населення. В сучасних умовах серед­ня сім'я в Україні складається здебільшого з трьох осіб і майже третина сімей — з чотирьох-п'яти осіб. І хоча з першої половини 90-х років кількість таких сімей значно зменшилася, все ж просте відтворення знаходиться під загрозою. Поки цей процес триває, зберігається реальна можливість депопуляції населення. Уже тепер смертність переважає народжуваність. На репродуктивну функцію сім'ї негативно впливають розлучення. Тому суспільство не може байдуже ставитися до такого явища. Величезне значення надається здоров'ю подружжя, його здатності відтворювати самих себе. Ста­тистичні дані свідчать, що до 30 % сімей страждають бездітністю, причому 40 % з них із причин безплідності чоловіка. Тоді як збіль­шення двох-трьохдітних сімей стримується не лише особистими прагненнями подружжя, а й економічними умовами і правовим станом. Це і пояснює причини того, що починаючи з середини 90-х років в Україні смертність перевищує народжуваність. На по­ведінці молоді відбивається рівень знання про всебічність сімейно-

го життя. Соціологічні дослідження свідчать, що рівень культури статевих взаємовідносин між подружжям, як правило, дуже низь­кий. Тим часом формування правильних рекомендацій молоді в інтимній сфері є однією з важливих складових її виховання. В су­часних умовах значна частина молоді або зовсім не одержує інфор­мації про сім'ю, про її інтимні відносини, або одержує її дуже обме­жено, що негативно впливає і на дієздатність сім 'і та на стабільність шлюбів.

Виховання — велика справа: ним вирішується, доля людини. Вихо­вання здійснюється в процесі повсякденного спілкування дитини з членами сім'ї, рідними, всіма людьми, з якими сім'я вчить дитину жити серед людей, прищеплює їй основи певних ідейно-політич­них поглядів, світоглядних рекомендацій, моральних норм і пра­вил. Дитина в сім'ї пізнає і освоює моральні норми. У дитини фор­муються первинні навички і зразки поведінки, шліфуються індивідуальні морально-психологічні риси, закладається фундамент психологічного здоров'я. Та й у період навчання дитини в школі, технікумі, ліцеї, вищому навчальному закладі, в період праці на виробництві виховна функція сім'ї не відмирає, виховний вплив на підростаюче покоління не припиняється. Людина, яка виросла в нормальній сім'ї, в своїх вчинках, як правило, керується не лише думкою всього суспільства або членів трудового колективу, а й дум­кою своїх рідних. Світ існує не для того, щоб його пізнавали, а для того, щоб виховувалися в ньому. Народжуються слабкими — по­трібна сила, народжуються безпорадними — потрібна допомога, народжуються байдужими — потрібна розсудливість. Все, чого не мають від народження і без чого не можна обійтись, ставши дорос­лим, дається вихованням. І будь-яка особа реалізує себе, насамперед, у суспільно-корисній діяльності. Звичайно, щорічно людина, яка працює, одержує професійну відпустку, іноді, якщо пощастить, ко­ристується будинками відпочинку, пансіонатами, санаторіями, їз­дить на курорти та в інші місця для відновлення своїх сил. Але основним осередком для відновлення сил все-таки є сім'я, де лю­дина знаходить фізичну, матеріальну, моральну, психологічну під­тримку, допомогу та ін. Та практично по-різному складаються сто­сунки в сім'ї — і позитивно і негативно, по-різному вони і впливають на людину. Ось саме тут важливу роль відіграє комунікативна функ­ція сім 1 — задоволення потреб людини в спілкуванні і в уособленні. В сучасних умовах спілкування стало складнішим, виділяється ряд сфер і видів спілкування. Особливе значення мають форми профе­сійного, ділового спілкування, що характеризується високим сту­пенем формалізації, інша справа — домашня обстановка, де, як

правило, поводяться з людьми, по-перше, соціально і психологічно близькими, а по-друге, де делікатно, шанобливо ставляться до осо­би кожного. Тут задовольняються потреби в інтимному спілкуван­ні, у взаєморозумінні і взаємопідтримці. Зрозуміло, що таку функ­цію може реалізувати лише здорова сім'я, де панує повна повага кожного члена сім'ї, взаємоузгоджений, дружній морально-психо­логічний клімат.

Типи сім'ї Сім'я — це сплав трьох різновидів любові:

Сім'я та відтворення подружньої, батьківської і дитячої. Любов
населення невіддільна від обов'язку, вірності, самодис-

ципліни, спільності інтересів і мети, відпові­дальності, взаємної поваги, гордості одного за одного. В Україні на­лічується понад 15 млн сімей. Кожний рік утворюється понад 300—400 тис. подружніх пар. Чітко простежується тенденція до помолодшан-ня шлюбів. Який же тип сім'ї існує в сучасному суспільстві? Як не дивно, але й досі в соціології, психології та інших галузях знань від­сутня чітка типологія сім'ї, хоча така прогалина починає поступово усуватися. Є ряд досліджень, в яких розкривається той чи інший бік питання. В сучасних умовах соціологи, психологи, політологи ха­рактеризують сім'ю, по-перше, як соціально-класовий осередок: сім­'я робітника, працівника сільськогосподарського виробництва (фер­мера, кооператора, орендатора), представника інтелектуальної праці та ін., по-друге, міська, сільська (за типом поселення), по-третє, однонаціональна, міжнаціональна (за національною ознакою); по-четверте, за тривалістю, віком (сім'я молодіжна, молодого подруж­жя, сім'я, яка чекає дитину, сім'я середнього подружнього віку, літні подружні сім'ї та ін.); за кількістю членів сім'ї (бездітні сім'ї, мало­дітні сім'ї, багатодітні сім'ї та ін.). Якщо три типи сім'ї (за соціально-класовою ознакою, типом поселення, національною ознакою) ха­рактеризуються досить просто, то типи сім'ї за віком, тривалістю існування, кількісним, чисельним складом та інші мають багато від­мінностей.

Сім 'я молодіжна — це сім'я, яка тільки створилася, оформилася. Для такої сім'ї атмосфера ейфорії — нормальне явище. Про такі сім'ї вдало підмітив поет Сергій Чекмарьов: «їх любов — це перець, во­гонь і жовч. Це трояндою квітнуча рана. Вона має мучити і пекти, вона не терпить спокійної розмови».

Молода сім'я — це сім'я, яка зустрілась з першими несподіва­ними перешкодами. Кожний із сім'ї — чоловік чи жінка думають, що однієї любові мало. Треба б мати побільше доброти, про яку так вдало сказав Вільям Шекспір: «Моя любов без дна, доброта — як широчінь морська: чим більше її бачу, тим стаю безмежнішим

і багатшим», більше поступливості, турботливості, тактовності, проявів належної уваги до батьків і близьких. В сім'ї, яка чекає дитину, помітно зміцнюються подружні стосунки: дружина не за­лишається без уваги, з'являється надзвичайна турботливість одне до одного.

Сім 'я середнього подружнього віку (від трьох до десяти років спільного проживання). Це період найкритичніший, відповідаль­ний в житті такої сім'ї. Він пояснюється тим, що саме в такий період з'являються нудьга, одноманітність, стереотипність у вза­єминах подружжя. Прислів'я говорить: однією любов'ю ситим не будеш і вік, обнявшись, не просидиш. Починають розгоратися конфлікти, і на такий період припадає більшість розлучень і роз­падання сімей.

Сім 'я старшого подружнього віку (десять—двадцять років подруж­нього життя). Морально-психологічне благополуччя подружжя в та­кій сім'ї залежить від духовного багатства їх особистостей, взаємної поступливості, спільних потреб та інтересів. Літня подружня сім 'я — сім 'я, яка прожила не один десяток років спільно. А, як відомо, у прожитого життя є два крила: одне несе радощі, а друге — сльози утирає. Ця різновидність сімей виникає після вступу до шлюбу їх дітей, появи онуків. Подружжя вступають в нові для них ролі — ба­бусь і дідусів, освоюють нові функції в сім'ї і, як і раніше, люблять один одного. Про таку любов поет Степан Щипачов писав: «Нехай пильно дивляться чоловіки і гадають, як хочуть. Нехай! Бувають жін­ки, схожі на ледь зів'ялі квіти. Ще милішою, ще дорожчою для чоло­віка стала ти».

Певний тип сім'ї становлять сім'ї: бездітні, малодітні, багатодітні та ін. Бездітні сім 7 — це сім'ї, де протягом десяти років спільного життя в подружжя не народилася дитина. Таких сімей в Україні близь­ко ЗО % від загальної кількості. Причому, близько 12 % з них залиша­ються бездітними через медико-біологічні причини, решта — через небажання мати дітей. Кожна третя сім'я з такої групи розпадається частіше з ініціативи чоловіків.

Однодітні сім їв Україні становлять в містах — 53,6 %, а в се­лах — 38-40 %. Із таких сімей розпадається приблизно кожна друга. Проте, не можна стверджувати, що такі сім'ї розпадаються через те, що в них тільки одна дитина, оскільки подружжя вважа­ють, що жити спільно скільки-небудь ще вони не можуть і тому не ризикують завести другу дитину. З однодітної сім'ї нерідко виходять люди добре розвинуті інтелектуально, але дуже ущерб­ні морально-психологічно і комунікативно. Малодітні сім ї (сім'я з двома дітьми) — найпоширеніші, і тут менше буває розлучень

(якщо серед однодітних сімей розпадається майже кожна друга, то в малодітних — лише кожна сьома сім'я). Багатодітні сім'ї мають трьох і більше дітей. Серед таких сімей майже не буває розлучень, а якщо і трапляється розпад сім'ї, то винятково з ви­ни чоловіка. Головна заслуга в міцності і стабільності сім'ї на­лежить жінці, матері. Неповна сім'я — така, де один з батьків залишився з дітьми (частіше — мати). Причин для такого стано­вища багато і вони різні: смерть одного з батьків, розлучення або позашлюбне народження дитини, а то й усиновлення одинокою жінкою чужої дитини та ін. Такий тип сім'ї соціально найменш ефективний. Окрема сім 'я — це така, що створюється подружжя­ми з дітьми або без них, живе окремо від батьків та інших рідних. Це самостійні, незалежні сім'ї. Тут частіше виникають супереч­ки, тривалі сімейні конфлікти та ін. Бувають ще великі сім 7, які об'єднують представників кількох поколінь. За даними соціоло­гічних досліджень приблизно до 60 % молодих подружжів живуть в таких сім'ях. Сімей же, які включають дві подружніх пари, на­лічується в Україні 56 %. В таких сім'ях раціонально налагодже­ний побут, у молодших подружніх пар часто буває більше часу на дозвілля. Є ще великі сім'ї, які складаються з трьох і більше по­дружніх пар. За особливими умовами сімейного життя виділя­ються студентська сім 'я та ін. Аналіз і характеристика типів сім'ї не вичерпується їх різновидністю. Сім'я легше і ефективніше здійснює індивідуальний підхід до людини, своєчасно помічає прорахунки у виховній діяльності, активно стимулює прояви по­зитивних якостей і бореться з негативними рисами характеру. В сучасних умовах мало хто заперечуватиме той факт, що ключова роль в сім'ї належить жінці. Саме її свідомість, поведінка, її роль як подруги, матері, працівниці ставлять перед нею високі вимо­ги. Безперечно, що професійна діяльність, спілкування з людь­ми, участь в соціально-політичних рухах розширює кругозір жін­ки, збагачує її інтелектуальний і емоційний світ, і цим створює можливість для зростання шансів матері і виховательки, підви­щує її авторитет серед дітей і в сім'ї.

Уміння створювати сім'ю — неабиякий дар подружжя, особливо жінки. Соціологічні дослідження показують, що ніколи не супере­чать приблизно чверть сімей. Але порівняно широке розповсюджен­ня суперечок і конфліктів свідчить, наскільки велике для функціо­нування сім'ї є уміння не загострювати, а долати суперечки, тобто створювати, формувати культуру подружніх взаємовідносин, яку по­трібно цілеспрямовано виховувати в сім'ї, в школі, на виробництві, всюди. Культурою визначаються і відносини подружжя у самому ви-

хованні дітей, зокрема розуміння сенсу і значення морального вихо­вання у формуванні особи та ін.

Виховують і розвивають людину всі пози-

Діти, сім я тивні і негативні емоції, та найкращий уні-

і соціальне оточення ^ п

верситет, за висловом Олександра Пушкі­на,— щастя. Щастя довершує виховання душі, здатної до доброго і прекрасного. Суть емоційних відносин між батьками і дітьми розкрив відомий педагог Василь Сухомлинський, який підкрес­лював, що нормальний моральний розвиток, гармонія любові, щастя (а від гармонії, по суті, залежить моральне здоров'я люди­ни) можливі тільки за умови, якщо дитина переконана: я комусь дуже, дуже потрібна, я для когось безмежно дорога. Хтось вбачає в мені сенс свого життя. Але і я кимось дуже, дуже дорожу, без когось я не можу жити. Можливо, це переконання не виступає у вигляді ясної, чіткої думки, але воно наповнює всю людську суть, єство дитини переживаннями радості, повноти життя. По суті, таке пе-реживання відбувається в процесі формування в дитини своєрідної психологічної бази для її подальшого морального роз­витку, включаючи формування механізмів відповідальності і волі, гідності і упевненості в собі. Гідність і упевненість є антитезою комп-лексу неповноцінності, що знижує можливості самоутвер­дження і самореалізації особи.

Із самого початку соціалізації дитина зустрічається із зовнішнім світом, починає пізнавати суспільні відносини за допомогою бать­ків і в дитячих садках. Та, на жаль, із середини 90-х років в Україні через складні економічні обставини дитячі дошкільні установи не розширяються, а скорочуються і лише близько 50 % дітей забезпе­чені ними. До того ж, далека від оптимального і система виховання дітей в них (низька кваліфікація вихователів, слабка матеріальна база, погане медичне обслуговування та ін.). Дедалі гострішою стає і проблема психологічної самотності і її вплив на формування і життєдіяльність особи. Соціологічні дослідження, проведені в Дон­басі, Придніпров'ї, Харкові та інших регіонах в дитячих будинках, показали, що рівень емоційного і інтелектуального розвитку цих дітей нижчий, аніж у дітей, які живуть і виховуються в сім'ях. Зви­чайно, сім'ї також бувають різні. Не випадково багато підлітків ви­словлювали думку, що сім'ї в основному займаються їх матеріаль­ним забезпеченням (одягом, їжею та ін.), що дорослим ніколи спілкуватися з дітьми, а часто в них і нема бажання. Саме тоді і формуються стихійно різні групи, що служать психологічним «прис­танищем», якого не вистачає дитині в сім'ї. Особливо актуальна проблема в умовах міста, де соціальний контроль майже не бере

участі у вихованні молоді, хоча суспільна думка могла б бути ефек­тивним засобом соціалізації молоді.

В життя молоді, особливо у передпідлітковий і підлітковий її період, входять так звані неформальні групи однолітків з їх специ­фікою субкультури, груповими цінностями, жорстко регламенто­ваним лідерством. Такі групи однолітків часто досить успішно кон­курують із сім'єю, чому можна було б радіти, якщо група соціально здорова, а сім'я неблагополучна, але що не може не викликати за­непокоєння і тривогу, якщо моральна перевага на боці ущербної групи або деформованої сім'ї. В таких ситуаціях поведінка дитини залежить від закладеної їй в ранній період моральної сформованос-ті, певного запасу міцності, що базується на моральному авторитеті батька та матері. Адже неформальні групи молоді часто-густо є ос­новними каналами впливу морально нечистих, але процвітаючих, сімей на інших підлітків. Соціологічні дослідження, проведені в Дніпропетровську, Запоріжжі, Донецьку, Києві, Харкові та інших містах, показали, що значний вплив неформальних груп молоді так званих процвітаючих сімей — це результат деформації не лише по­треб, але й уявлень про можливості і шляхи їх задоволення, наслід­ки переконань в тому, що здобути матеріальні блага можна і без особливої праці, без докладання зусиль. Приводом для таких на­строїв є факти безгосподарності, розбазарювання народного добра, захоплення обманом, нечесними методами речей, майна тощо. Все це підриває віру в справедливість і непорушність права і законнос­ті. Зрозуміло, що безкарність, процвітання аморальності навіть в сусідніх сім'ях знецінює потенціал виховання в морально здоровій сім'ї, піднімаючи в якийсь закон «подвійне» моральне дотримання слова, діла, створює невідворотні, неспростовні в очах підлітків аргументи цинічності і діляцтва у ставленні до людей, до життя. Елементи соціальної корозії непомітно підточують, підривають мо­ральні цінності — переконаність, трудову мораль тощо. Виростає прошарок людей, для яких мета життя — матеріальне благополуч­чя, нажива будь-якими методами. Нерідко потворні явища пород­жують такі ж потворні форми реакції на них. Коли з поругою над публічно пропагованою мораллю, цінностями життя зустрічається не сильна, а слабка натура, то й виникають потяги до алкоголізму, наркоманії та ін. Руйнування моральних устоїв призводить до все­дозволеності, розбещеності в сфері статевих відносин, пияцтва не тільки підлітків, а і їх сімей. Протистояти всім аморальним явищам і відхиленням від норми може лише здорова морально, зріла, педа­гогічно обізнана сім'я, згуртована на основі гуманних цінностей і інтересів.

48 Соціологія"

Дата добавления: 2014-01-04