Витоки страхів та їх диференціація у дошкільників

Для того, щоб допомогти дитині звільнитися від страху, батьки, вихователі й інші оточуючі дитину дорослі повинні розуміти детермінанти його виникнення у конкретної дитини та знати психологічні механізми розвитку страху у дітей.

Уява дитини як чинник її іррадіційних страхів. У З—4 роки дитина починає боятися темряви, собак, смерті, пожежних машин тощо. Детермінантою цього є те, що уява дитини розвинулась уже до такої міри, що вона здатна уявити себе на місці інших людей (вік емпатії) і здатна уявити ту небезпеку, якої сама ніколи не зазнавала. Ці страхи особливо типові для тих дітей, яких нервували, примушували їсти чи користуватися горщиком, часто розповідали збуджуючі страшні казки, надто багато погрожували та лаяли, або ж, як не дивно, якщо надмірно опікали, а тому не давали можливості розвивати незалежність та комунікативність.

Соціально-демографічна ситуація виховання єдиної дитини в сім’ї. Побутує думка, що у дітей, які живуть в окремих квартирах, страхи виявляються частіше, ніж у дітей з комунальних квартир, особливо у дівчаток (аргументують це Буянов М. І, Захаров О. І. тим, що в комунальній квартирі багато дорослих людей, також більше однолітків, і вірогідніша можливість частих спільних ігор, — тому і менше страхів). В окремих квартирах, зазначають названі автори, діти позбавлені безпосереднього контакту один з одним, особливо, якщо дитина одна в сім'ї. У них більше вірогідності варіативності появи страхів самотності, темряви, страшних снів, чудовиськ тощо.

Вік дитини, як детермінанта страхів. Побутує думка, що діти переживають більше страхів у дошкільному віці, ніж у шкільному, тобто, з віком страхи зменшуються. Проте науковці встановили: з віком страхи не зменшуються, а лише видозмінюються. Прояви страху у більш пізньому віці зосереджуються навколо різноманітних ситуацій, пов’язаних з відвідуванням школи: страх не впоратися з завданням, отримати негативну оцінку, осуд з боку педагога, батьків, страх неуспіху, страх перед учителем та інші.

Занижена оцінка дитини батьками, як детермінанта страхів у дошкільнят. Дуже часто батьки, оцінюючи свою дитину, бачать у ній тільки недоліки, а це породжує у дитини страх, до того ж, головною умовою подолання страхів у дитини є невтомна робота батьків над закріпленням і усвідомленням позитивного в ній.

Дидаскалогенія. Детермінантою страхів у дошкільнят дедалі частіше стають дидаскалогенії, оскільки поява страху у дитини багато в чому викликається недоліками виховання та браком виховання взагалі. К. К. Платонов, описуючи «дидаскалогенії», розглядав їх як психологічний збиток, спричинений педагогом дитині нечуйними, а інколи і грубими впливами, що може призвести і до захворювання суб’єктів дидаскалогенії. Намагання дорослих диктувати дитині свою волю в усьому, навіть у дрібницях, викликає в дітей невпевненість характеру, амбівалентність емоцій. Внаслідок цього, страхи, гіперкомпенсуючись, можуть проявлятися через агресивну поведінку дитини. Пережитий дитиною страх, іноді виявляється по відношенню до батьків у якості «реакції протесту». Тож зворотною стороною страху – може бути агресивність. За агресивністю часто приховується і відчай дитини, яка пережила страх нелюбові батьків.

Амбівалентність у вихованні дитини. Страхи у дітей найчастіше зароджуються тоді, коли батьки демонструють неприйняття дитини, не виявляють до неї теплих почуттів; коли своє ставлення до дитини дорослі проявляють амбівалентно: то сварять її, карають, то вихваляють, пестять, демонструючи любов та ніжність, (що частіше за все властиве гіперсоціальиому типу виховання). Дуже висока ймовірність зародження страхів у дитини за умови авторитарного та гіперсоціального типів спілкування.

Авторитарному типу властиве пригнічення ініціативи та підкорення дитини волі дорослих, що викликає у неї непевність у своїх силах, а звідси і зародження страхів. Гіперсоціальному типу спілкування батьків з дитиною притаманне нав'язування норм та правил поведінки, вимагання від дитини вчинків тільки відповідно до вимог. Це пояснюється тим, що сфера прояву активності дитини обмежена рамками зовнішнього контролю. При наявності, разом з вищеназваними, ще і гіперопіки з їх боку, дистанція між дорослими та дитиною скорочується, незалежність дитини обмежується, і, як результат, зароджуються страхи.

Залякування дитини дорослими. Про таку детермінанту страхів у дитини, треба говорити більш суттєво, оскільки цей прийом впливу на дитину дорослі використовують досить часто, керуючись конструктивними намірами. Безумовно, переляк може бути викликаний і випадковими обставинами (наприклад: землетрусом, пожежею, грозою, аварією тощо), але найчастіше причиною переляку, тобто, виникнення неподоланної для дитини стресової ситуації, є залякування та неправильне або недостатнє пояснення тих чи інших явищ і ситуацій. Особливо небезпечними щодо наслідків цей чинник є у ситуаціях, коли дорослий погрожує залишити дитину, чи позбавити своєї батьківської любові (не буду тебе любити, віддам кому-не-будь, покину, візьму собі другого хлопчика, слухняного). Подібні погрози, як правило, сприяють розвитку невротичної схильності дитини, оскільки страх втратити близьких загострює потребу в їх близькості, любові, прихильності.

Практиками зафіксовані типові залякування, у таких висловлюваннях: «Не плач, бо зараз покличу медсестру і вона зробить укол!» (вихователь дитячого садка), «Спи, бо жук ось до тебе приповзе» (вихователь), «Будеш погано поводитися — тьотя-лікар зробить тобі укол», «Віддам дядькові чужому», «Міліціонер забере», «Бабай прийде», «Собака вхопить». Об'єкти, якими залякують, стають для дитини міцним емоційним запороговим подразником, який і зумовлює страх. Переляк у результаті залякувань нерідко викликає стресову ситуацію, стає причиною невротичної реакції.

Конфлікти у міжособистісних взаєминах. Як правило, страхи та агресією дітей, зумовлюють конфлікти у міжособистісних взаєминах, конфлікти, пов’язані із відсутністю елементарних спроб дорослих зрозуміти справжні чинники дитячої поведінки. Дорослі часто не усвідомлюють особистої схильності до вияву владності і насилля, про що свідчить легкість, із якою агресивність дітей батьки пояснюють зовнішніми впливами. Це значно ускладнює і рефлексію педагогічного процесу, і ті зміни, відповідальність за які повинен був би нести сам педагог. Тому, вихованець часто відчуває себе безсилим, педагог - всемогутнім, а батьки з виховною метою, вдаються до насилля.

Дослідженнями встановлено, що діти, у яких не склалися стосунки з дорослими, зокрема, з матір'ю, виражають менше легко розпізнаваних емоцій, ніж благополучні діти. Вони гірше, ніж благополучні діти, розпізнають вираження емоцій іншими людьми. Л. Адлер встановив, що якщо емоційний контакт з близькими дорослими або оточуючими людьми порушений, дитина живе ніби на «ворожій території», тому що обставини пригнічують її, очікування майбутнього песимістичні: дитина постійно відчуває себе слабшою за інших, нелюбимою, внаслідок чого у дитини формується занижена самооцінка, почуття неповноцінності. Невпевненість у собі, що виникає в дитинстві, як правило, стає стійким утворенням, свого роду характеристикою особистості і першоосновою та першопричиною зародження страху неуспішності, його детермінантою.

Дата добавления: 2014-01-04