Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Культура Галицько-Волинського князівства

Культура Галицько-Волинської Русі — одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою. Образ "багатого Волиня — красного Галича" зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах. Не пізніше ніж у X ст. на більшу частину цих земель поширився вплив Київської Русі. Галицьке князівство 1199 р. перейшло у володіння волинського князя Романа Мстиславича, внаслідок чого утворилося Галицько-Волинське князівство.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я . Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом який складається із двох частин галицької та волинської, Галицьким та Бучацьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі.Головним монастирем на терені Галицької єпархії був Успенський монастир в Уневі.

 

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів. До сьогодні у Свято-Юрському соборі у Львові зберігається дзвін з 1341 р., якого відлив Яків Скора.



У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в

Галичині й на Волині ріст городів (міст). З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович. З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів вархітектурі й орнаментиці.

В цей час тут існували такі міста, як Галич, Долина, Городенка, Коломия, Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач та інші. З розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди: князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця ХІІ-ХІІІ століть.

На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 р.) Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель,проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів. В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, і "словутний співець" Митуса.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу


4. Ренесанс як явище в Українській культурі 14-16 століття.

Відродження, Ренесанс (фр. Renaissance — «Відродження», від фр. renaître «відроджуватись»), епоха в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи (в Італії 14-16 століття, в інших країнах — кінець 15 — початок 17 століття), перехідна від середньовічної культури до культури нового часу.

За своєю основою Ренесанс антифеодальний, йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304—1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1304—1374), автор «Декамерону». В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Брунеллескі (1377—1446), Донателло (1386—1466), Мазаччо (1401—бл.1428). Це період так званого «Раннього відродження».

Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 15-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням більш широких верств. Починається період «Високого відродження». Творчість діячів цього періоду переповнене вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів, розвитку науки, в архітектурі створення великої кількості світських будівель, у живописі відображення всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, у тому числі й оголеного. Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан (Італія), Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гуттен, Г.Гольбайн (Німеччина), Франсуа Рабле (Франція), Шекспір, Томас Мор (Англія), Мігель Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія), Еразм Роттердамський, П. Рубенс, Х. Рембрандт (Нідерланди, Фландрія) та багато інших.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.
Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.
Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з’явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з’являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

«Мона Ліза» авторства Леонардо да Вінчі — один з найкращих творів Ренесансу

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463—1494), зазначаючи у творі «Промова на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з’явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.

 


5.Феномен Українського Борокко (17-18 століття).

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.
Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського "Всенародне торжество").
В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з'явилися будови, позначені рисами стилю бароко, але їхня мальовничість, інтимна теплота докорінно відрізняє їх від бароко західно­європейського. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев'яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко - це концентрований матеріальний вияв "психічного стану", того гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету, а той злет невід'ємний від усвідомлення особистої і національної свободи.
Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей. Козацтво вдягло дерев'яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі.

Хрещаті дерев'яні храми - типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної й логічної композиції, так і окремих форм та деталей. До трибанних церков із тридільним заложенням належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.

Досконаліших мистецьких форм досягли п'ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638-1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври -церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенської церкви в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.
У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими націо­нальними рисами: Київ та Чигирин, їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слободянщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будиной Малоросійської колегії в Глухові.

Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п'ятиверхого собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного і безконечного. У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні школи дерев'яного та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська тощо. З дерев'яної архітектури найвідоміші . Миколаївський собор Медведівського монастиря, що мав 40-метрову висоту та найвища дерев'яна споруда в Україні - 65-метрова запорізька дерев'яна церква у Новоселищі, збудована 1773 р. Я. Погребняком. У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Й. Шедель, І. Зарудний, Ф. Старченко, А. Зерніков, І. Батіст.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко - новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев'яної народної архітектури, то все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.
Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та п'ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі - справжньої перлини серед усіх п'ятибанних церков українського бароко. Завдяки І. Мазепі та митрополитові В. Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707 рр., Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря. З 1690 р. поруч із Лаврою будується Микільський собор, відбудовується лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква, при якій діяв Печерський жіночий монастир. Його ігуменею певний час була мати Мазепи - Марія-Магдалена Мазепина. Монастир цей було пізніше закрито царським указом у зв'язку зі "зрадою" Мазепи, а на його місці побудовано будинок "Арсеналу".

По всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. За часів Мазепи будують і його полковники М. Микла-шевський, Розумовські, Лизогуби. Розбудовуються міста Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та ін. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 рр. став Батурин.

У середині XVIII ст. в архітектурі відбуваються певні стильові зміни, пов'язані з іменами відомих російських та закордонних архітекторів Й. Ше-деля, Ф. Б. Растреллі, І. Мічуріна. Вони поширюють світський або євро­пейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо, стильовими особливостями російського бароко та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є Андріївська церква та Марийський палац у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі. Найви­значнішим зодчим у західноукраїнських землях був Б. Меретин. Найбільша пам'ятка його зодчества - Львівський собор св. Юра.

Загалом бароко - це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров'ї та східних областях України найбільше виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних композиціях. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

На території Правобережної і Західної України другої половини XVII ст. кам'яне будівництво занепадає, натомність популярнішою стає дерев'яна архітектура. Але загалом із середини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобо­жанщині барокове будівництво послаблюється. В архітектурних спорудах помітнішим стає відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступаються місцем розумові, розсудливості, що є прикметою нового стилю - класицизму.

Отже, в XVII-XVIII ст. в Україні формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського кам'яного зодчества та народної дерев'яної архітектури.

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образо-
творчому мистецтві, у суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів. Українські маляри продовжили традиції візантійського, давньо­руського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису і тому стримано ставилися до пишних та динамічних форм європейського барокового смаку. Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.

Монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов'язана з дерев'яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона відзначається яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев'яних храмах представлений пам'ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті та ін.).

Друга група - це монументальні розписи в мурованріх спорудах. З них у другій половині ХУІІ-ХУПІ ст. можна виділити дві групи пам'яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.

Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об'єдналися в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях. Існувала система художнього виховання і в Києво-Могилянській академії. З другої половини XVIII ст. початкову малярську освіту здобували в Харківському колегіумі. Силами українських живописців було розписано багато храмів Києва, Чернігова, Полтави, Переяслава, Ніжина та інших міст.

У XVIII ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їхній стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р. італійський майстер Педретті.

Оригнінальним явищем мистецького життя Придніпров'я та Лівобережної України II половини XVII - середини XVIII ст. був живопис. Він відзначався високою технікою, традиціями староукраїнського живопису з його власними основами й давньоруськими традиціями, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.

Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI - XVII ст., що вико­ристовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні - львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими і його дружини, генерального обозного І. Родзянка та ін.
В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував її характер, вдачу, якості. Уся увага зосереджувалась на обличчі. Одяг не відвертав уваги глядача. Не лише зображення І. Гуляшецького, І. Сулими та інших, а й класичний "козак-бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворих воїнів, а лише ознаки елегійних роздумів. Особливістю наддніпрянського портрета є часте вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ із літературою. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Д. Левицький і В. Боровиковський.

Портрет, разом із гербом, став однією з важливих ознак приналежності до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемо- та герботі^орчість українського бароко грунтувалися на пошуку предметів - асоціацій у народному побуті, природі, навколишньому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об'єднань. Родовідне дерево поважних осіб давніх родів зображалося у вигляді виноградної лози, трояндового куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубинських, Розумовських). Геральдика також була наповнена знайомою "натурою" - орлами, кіньми, левами, квітами, колоссям тощо.

У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці. Символами для духовних осіб слугували руків'я посохів, митри, оклади євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобання релігійних або світських діячів. Формування цієї символіки завершилося в 90-ті роки XVII ст. -першому десятилітті XVIII ст., у період мазепинського бароко. Емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення, а й відігравала свою роль у пошуку генетичних коренів, піднесенні національної самосвідомості українського народу.

У XVII ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця XVIII ст.. лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису, по суті існуючи в нерозвинутих формах. Лише наприкінці XVIII ст. в Україні з'явилося чимало світських творів, у яких пейзаж та побут зайняли основне місце, оформившись у самостійний жанровий напрям.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис (християнський становий культовий живопис - живопис восковими фарбами, мозаїка - в середні віки, а пізніше - живопис олійними фарбами). Одним з вагомих факторів еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, М. Петрахнович, а в кінці XVII ст. - І. Руткович, Й. Кодзелевич, І. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Особливою пишністю та багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької
церкви в Чернігові та Преображенської церкви в Сорочинцях. В іконографії збереглися прийоми старої школи з її декоративністю, спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва, Львова, Харкова, Чернігова, свідчать про велику кількість іконописних шкіл. Загалом в іконописі збереглися прийоми старої іконографічної школи з її декоративністю.

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква (нині м. Нестеров на Львівщині). Там згуртувалася плеяда видатних малярів, які поширювали свою діяльність від Покуття до Волині та Дніпра. Серед них найвідомішими були художники Ю. Шимонович, І. Туткович, М. Альтомонте.

У художній школі Київської академії працювали художники І. Щирський, Д. Галятовський, Г. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура та ін. Школа Г. Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини XVIII ст. Найдосконаліша художньо і технічно, вона спиралась на народні традиції та новітні європейські досягнення. Київська граверна школа мала великий вплив на живопис України, Росії, Білорусі. Основоположником української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасевич (1640-1727), який, здобувши початкову освіту в Україні, удосконалював майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліані в. На межі ХУП-ХУШ ст. найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка).

У гравюрі, як і малярстві, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувались архітектурні деталі, що втілювалися в практику того часу, в ілюстраціях до книг виражалась ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних надписів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих чи прозових текстів. Із середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві. Найкращі почаївські гравери брати Гогемські і Т. Стеблицький поєднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту. З кінця XVII ст. поширилось примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні його центри: Київ, Львів, Почаїв, Унів.

Друга половина XVII-XVIII ст. в історії української культури - важливий період і з огляду розвитку музичного барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні цехи як перші професійні об'єднання народних музикантів виникли ще наприкінці XVI ст. в Західній Україні і впродовж XVI-XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було грунту для сприйняття ранніх форм західно­європейської опери, різновидів інструментального ансамблю та світської пісні, українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів - а капела.

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партпесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми -двадцяти самостійних партій. Із середини XVII ст. відбувається перехід від грего-
ріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, у яких кожен голос веде свою мелодію. Партесний концерт, що складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканта, потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригенті педагог М.Дилецький (бл. 1650-1723) і виклав їх у посібнику "Граматика мусікійська" (1677).

У ХУІІ-ХУІП ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. - 1709, 1734-1775), де готували фахівців для церковних хорів. У першій половині XVIII ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. У школі сформувалася чітка система музичної освіти, що поєднала теорію музики і педагогіку. При Києво-Могилянській академії були хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Ведель (1767, за іншими даними- 1770,1772- 1808), творчість яких сягнула європейських висот.
Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).
Творчість М. Березовського та А. Веделя є перехідною від бароко до класицизму, а феномен музики М. Березовського, який "нашою мовою заговорив із цілим світом", полягає в поєднанні бездоганного професіоналізму європейського рівня з українськими фольклорними традиціями. На музичній стилістиці А. Веделя відбився його тісний зв'язок з Україною, що знайшло свій вияв у "ніжно-ліричному та чутливому характері української менталь­ності", а його трагічна доля - в українських мінорних думах та народних піснях. Музика Д. Бортнянського, М. Березовського та А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла своє українське коріння, збагатила інші культури.
Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий партесний спів. У середині XVIII ст. поширення набув романс - жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси "їхав козак за Дунай" С. Килимовського, "Всякому городу нрав і права" Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка.
Після приєднання України до Росії в усіх 10 полках Лівобережної України діяв штат полкової музики, що складався з 6-9 виконавців, які грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала "генеральна" військова музика. Під час подорожі гетьмана І. Мазепи до Москви 1689 р. його супроводжували 12 музикантів.
Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр ХУІІ-ХУІІІ ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п'єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято ("Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове" Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, а й музикою. Часто в шкільних п'єсах обігрувався такий бароковий мотив, як "світ - театр", що акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовуались прийоми передавання високого через низьке, використовувались переходи з царини духовного в царину земного та плотського, що було характерним для бароко. Твори низького бароко виникли в середовищі учнів тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів - містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п'єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва.

Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з'являлися на сцені незалежно від дії. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.
Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько ЗО драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій, їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями - студенти. Популярність мали п'єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Г. Кониського ("Воскресіння мертвих"), Ф. Про-коповича ("Володимир"), Д. Туптала ("О причащений святих тайн") та ін. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми ("Милість божа", "Про святу Катерину", "Царство натури людської", "Про Олексія, чоловіка Божого" та ін.).
Як правило, до шкільних драм XVII-XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії- короткі одноактні комічні п'єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії. У ряді випадків зміст інтермедії був пов'язаний з темами, що розвивалися в основних п'єсах, але
здебільшого вони були сюжетно незалежними. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача стомленого серйозною дією, яка розігрувалася в п'єсі.
Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з про­столюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці -українською, росіяни - російською, білоруси - білоруською, а драматичні твори писалися рідною книжковою мовою. Змістовно інтермедії були продовженням тогочасного життя, широко використовуючи мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. Тому вони користувались особливою популярністю серед народу. До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, з яких інтермедіями у власному розумінні цього слова слід вважати інтермедії Якуба Гаватовича, вміщених у його трагедії про Іоанна Хрестителя, та Г. Кониського "Воскресенія мертвих" (1747). Саме інтермедії започаткували український театр.


6. Культура просвітництва та романтизму в Україні (18-19 століття). google_protectAndRun("ads_core.google_render_ad", google_handleError, google_render_ad);

google_protectAndRun("ads_core.google_render_ad", google_handleError, google_render_ad); google_protectAndRun("ads_core.google_render_ad", google_handleError, google_render_ad); Зародження і становлення буржуазних економічних відносин призвели до глибоких змін у соціально-політичному й духовному житті європи. Найбільш значимими прикметами часу були секу­ляризація суспільної свідомості, розповсюдження ідеалів протес­тантизму, бурхливий розвиток природознавства, зростання інте­ресу до наукового й філософського знання. Культура і мистецтво висували нове розуміння основних домінант людського буття, від­ношення до бога, суспільства, держави, нове розуміння самої лю­дини і відносин між людьми, що завершилося буржуазними рево­люціями у найбільш розвинутих європейських країнах. Таким чином європа, яка дала людству цінності, побудовані на засадах розуму, як сучасна наука і демократична держава.

Світоглядні засади епохи просвітництва

Внаслідок соціально-економічного та політичного розвитку єв­ропейських держав, тенденції нового капіталістичного розвитку освічена частина людства стала усвідомлювати як риси єдиного за­гальноєвропейського процесу. Рух до компромісу з реальністю бу­ржуазного госпо-дарювання, а від нього — до утвердження капіта­лістичного способу виробництва — приносив реальні результати. Промислово-торговельна діяльність із простого засобу експлуатації трудящих поступово перетворювалася на гонитву за багатством за­для одер-жання політичної влади і навпаки. У нових соціальних умовах, створених завдяки руйнуванню традиційних патріархаль­них форм господарювання, розширенню товарно-грошових відно­син, розхитування системи сеньйоральності сепаратистськими на­строями, нові прокапіталістичні прошарки населення тільки спочатку відчували своє непевне становище, але з усвідомленням суспільством сили і значення влади грошей, зажадали свого місця у владних структурах. Постало питання про відповідність соціально­го устрою країн новим реальностям життя, в яких капіталістичний спосіб виробництва вийшов на передові позиції,

У той час, коли прагматизм і меркантильність дедалі більше охоплювали всі сфери життя, сягаючи найвищих щаблів соціальної ієрархії, виникла ідея нової форми дер-жавного правління — абсо­лютної монархії, за якої сюзерену надавалася необмежена верховна влада. Особа монарха та властиві йому якості набували великого значення у подальшій долі своєї країни. Таким чином, просвітниц­тво — це політична ідеологія, філософія та культура, прогресивна ідейна течія епохи краху феодалізму та утвердження капіталіс­тичного ладу, що охоплювала кінець xvii—xviii cm. Гегель за сво­го часу характеризував просвітництво як раціоналістичний рух

Ст. У сфері культурного та духовного життя, що ґрунтується на запереченні існуючого способу правління, державного устрою, політичної ідеології, судочинства, релігії, мистецтва, моралі.

В той же час «століття розуму» знало істотні перепади емо­цій, звертання до містики й марновірства. Реалістичній ясності й тверезості в певним чином, протистояло стремління до фантастич­ного, незвичайного, пов’язане, передусім, із кризою ортодоксальної релігії. Ознакою часу стає політичне масонство (франкмасонство, фр. Franc-maçonnerie, англ. Freemasonry) — морально-етичний ре­лігійний рух, що виник в xviii ст. У вигляді таємної організації з ритуалами й символікою частково запозиченої з каббальї. У xviii ст. Масонські ідеї поширюються і серед окремих представ­ників малоросійського дворянства. Однак спроби створити свою потужну ложу в україні вдаються лише наприкінці xviii ст. У цей же час з’являється проект «україна». Згідно однієї з версій, «україною» спочатку називалася одна з лож на лівобережжя, що незабаром стала пропагувати цю назву замість історичної назви «малоросія». Претендуючи на провідну роль і вплив на суспільст­во, масони зосередили увагу на розвитку засобів масової інформа­ції, збільшення газетно-журнальної продукції національними мо­вами. В результаті такої діяльності посилюється значення публіци­стики, виникає популярна пропагандистська література, художня література наповнюється авторськими відступами, соціально- політичними узагальненнями, документально точними характера­ми. Популярним стає жанр есеїстки, здатної швидко реагувати на будь-які суспільні події, розвивається памфлетна література. В живописі цю лінію продовжують політична карикатура, злобо­денний лубок. Провідниками просвітництва на україні були г. С. Сковорода, я. П. Козельський, г. С. Винський, і. П. Котлярев­ський, в. В. Капніст, о. О. Паліцин, в. Н. Каразін, п. Д. Лодій та інші, що в тій чи іншій мірі вони виступали з критикою існуючого ладу та ідеями побудови нового суспільства.

Становлення освітньої системи на україні

Визначальним моментом культурного життя епохи просвітниц­тва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Пе­редові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства у руслі загального добра й справедливості. Просвітництво розумілося не лише, як просте роз­повсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження «істинних» уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу «хибним» ідеям старого світу. Постулати просвітництва не несли в собі революцій­ного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесен­ня, яке завершилося французькою буржуазною революцією.

Розвиток освіти в росії протягом xviii ст. Відбувався під зна­ком реформ, петра і, що стимулювали потяг до знань, розширення та удосконалення освітньої справи. Висловлювання «аз есмь в чину учимых й учащих мя требую», стає головним принципом його жит­тя. Саме з петровських часів школа перетворюється в один з голо­вних аспектів державної політики — створюється шкільна система, особливістю якої стають світськість і професійний характер. «се твой, россие, соломон, — казав про нього феофан прокопович, — приемший от господа смысл и мудрость многу зело. И не довольно ли о сем свидетельствуют многообразная философская искусства и его действием показанная и многим подданным влиянная и заве­денная различная, прежде нам и неслыханная учения, хитрости и мастерства».

У 1701 р. Були засновані школа математичних і «навигацьких» наук, інженерно-артилерійська школа, московська школа перекла­дачів; у 1704 — школа перекладачів у петербурзі; у 1707 — війсь­ково-медична школа; у 1712 — інженерна школа для дворянських дітей. У 1714 р. Видається указ про організацію «цифірних» шкіл у містах для дітей нижчих станів і чинів. У 1719 р. Відкрилися інже­нерна й артилерійська школи в петербурзі, адміралтейські школи для дітей нижніх морських чинів, подібні по статусу й змісту освіти з міськими цифірними. Таким чином, російська школа зробила «стрибок» від православної, «навчання книжного», що фактично давно вже не відповідало вимогам часу, до спеціальної державної школи, характерної для європи періоду нової епохи. Петро i також

Див. Слово на погребение петра великого // русская литература xviii века. 1700—1775: хрестоматия / сост. В. А. Западов. — м.: просвещение, 1979. С. 53—55.

Увів новий цивільний алфавіт, написання букв якого придбало по­дібність із латинським. Їм були видані «геометрія» та інші світські підручники, а також знамените «юности честное зерцало, или по­казание к житейскому обхождению, переведенное с немецкого на- стаеление по светскому поведению для молодих дворян», що тіль­ки за життя петра і витримало три видання.

Окрім державної професійної школи на початку xviii ст. В росії зароджується перша приватна загальноосвітня школа нового ти­пу — школа марієнбурзького пастора ернста глюка, яка була від­крита у 1703 р. В школі викладається граматика, арифметика, істо­рія, філософія, а також грецька, латинська, німецька і французька мови, там навчаються танцям та верховій їзді. Пізніше аналогічні приватні загальноосвітні школи виникають і в інших містах, де го­ловними предметами були іноземні мови, в тому числі і східні. З’являються закриті навчальні заклади — кадетські корпуси та ін­ститути шляхетних дівчат.

На лівобережній та слобідській україні даль­шого поширення набуло початкове навчання, що здійснювалося здебільшого в парафіяльних школах. В останній чверті xviii ст. Розвиток освіти в краї відбувався згідно з загальнодержавною ре­формою. У 1786 р. Було затверджено статут народних училищ, за яким вони поділялися на головні й малі. Головні училища з чоти­рирічним строком навчання призначалися для дітей дворян і від­кривалися в києві, чернігові, новгороді-сіверському, харкові та катеринославі. В перших двох класах учні засвоювали основи гра­матики й арифметики, святого письма та малювання. У третьому класі поряд з дальшим вивченням граматики, арифметики та цер­ковних предметів —вивчали перші розділи загальної історії та гео­графії. Програма четвертого класу включала географію, російську й загальну історію, основи геометрії, фізики, природознавства, циві­льної архітектури. В повітових містах — ніжині, полтаві, прилу­ках, ромнах, глухові, погарі, ізюмі, охтирці, сумах і богодухо- ві — створювалися малі училища, переважно для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Навчальна програма їх відповідала пе­ршим двом класам головних училищ. Важливою частиною навча­льної програми обох видів училищ було вивчення мов — російсь­кої, латинської та однієї із західноєвропейських. Викладачами народних училищ ставали випускники петербурзької головної учительської семінарії, а також вихованці київської академії.

Подальшого розвитку набула освіта на запоріжжі, де при бага­тьох церквах існували парафіяльні школи. В 1754—1768 рр. Там ді­яла січова школа, в якій навчалися діти старшини і заможних коза­ків. Кількість учнів досягала 80 чоловік, вчителями були дяки, яким допомагали обрані учнями отамани — один для дорослих і один для підлітків. Школа утримувалась за рахунок коша та пожертву­вань старшини і заможного козацтва. В усіх запорізьких школах, поряд з читанням і письмом, учнів навчали музики і співам. Крім канцеляристів, січова школа готувала також співаків і музикан­тів — кобзарів, довбишів, сурмачів, трубачів, скрипалів, цимбаліс­тів. Окрему музичну школу, засновану в січі 1771 р., згодом пере­вели в слободу орловщину на лівому березі р. Орелі.

На правобережній україні та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням шляхетської польщі, українські школи існували лише в деяких селах при церквах і монастирях. У таких школах навчалася незначна кількість дітей міщан, нижчого духо­венства, козаків, іноді селян. Поряд із школами існували шпиталі для жебраків, калік, сиріт. Інколи дяки влаштовували невеликі бур­си для учнів з інших сіл. Продовжували освітню діяльність і давні братські школи, серед яких виділялася львівська. Тут навчалися пе­реважно діти заможних міщан і частково селян. Проте постійна дискримінація з боку польсько-шляхетської влади, а нерідко й пря­ме насильство, призводили до поступового зменшення кількості братських шкіл. З 30-х років xviii ст. Внаслідок утисків уніатів припинили свою діяльність луцька і кам’янець-подільська братські школи.

У львові початкова школа існувала при соборі св. Юра. Діяло також чимало «покутних школок» при братствах передмістя льво­ва — благовіщенському, святого миколая, параскеви п’ятниці, воскресіння; у дрогобичі — при братствах юр’ївському, троїць­кому і чеснохрестському, по три — у бродах та стриї. Початкові школи були в перемишлі, замості, олеську, кам’янці та інших міс­тах. В містах східної галичини після переходу її в 1772 р. Рід владу австрійської монархії існували трирічні нормальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан, духовенства. Викладання в школах велося переважно польською мовою, а з останньої чверті Ст. — німецькою. Кількість учнів-українців в цих школах бу­ла незначною.

На закарпатті xviii ст. Ввійшло в історію як період латинізації й мадяризації українського населення. Переслідування зазнавало нижче православне духовенство, знищувалися книги, закривалася і до того мізерна кількість початкових шкіл з рідною мовою навчан­ня. Існували лише поодинокі початкові школи з руською мовою на­вчання, учителювали в яких дяки. Ці школи утримувалися за раху­нок сільських міських громад.

У 70-ті рр. Xviii ст. На закарпатті здійснена шкільна реформа, проведена в австрії та угорщині. Ужгород став центром одного з дев’яти шкільних округів угорського королівства. Але стан освіти від проведення цієї реформи не змінився. Як і раніше, лише незна­чна частина дітей бідних верств населення навчалася в початкових («елементарних») школах, які поділялися на однокласні — в селах, трикласні — в містечках і чотирикласні («нормальні») — в окруж­них центрах. Хоч формально управління освітою відтепер вважало­ся справою держави, але фактично вона й надалі залишалася під впливом духовенства.

В той же час швидко зростали потреби суспільства в освіті. Роз­виток промисловості й сільського господарства вимагав від праців­ників певних загальних і фахових знань, що примушувало царський уряд не лише розширювати мережу вищих, середніх і початкових навчальних закладів а й періодично удосконалювати їх. У тісному зв’язку з освітою продовжувала розвиватися наука виникли спеціа­льні наукові та культурно-освітні заклади, діяльність яких позитив­но позначилася на поширенні знань. Отже, поряд з міністерством народної освіти навчальні заклади відкривали й інші відомства — військове, морське, духовне, гірниче, внутрішніх справ, державних маєтностей. Одним з перших на україні у 1804 р. Було відкрито чернігівське ремісниче училище, яке призначалося для «нижчих класів». Дітей кріпаків дозволялося приймати в училище лише за згодою поміщиків. На кошти приказу громадської опіки в полтаві з 1823 р. Утримувалася «школа чистописців». У віданні міністерства внутрішніх справ перебувало училище для дітей канцелярських службовців, засноване у 1828 р. У херсоні, де готувалися канцеля­ристи для державних установ.

Потреби розвитку окремих галузей сільського господарства зумовили утворення професійних шкіл виноробства, садівницт­ва, бджільництва, ветеринарії, рільництва. При нікітському бо­танічному саду в криму з 1828 р. Існувало магарачське училище виноробства. Єдину в росії школу бджільництва заснував учи­тель п. І. Прокопович у 1828 р. В с. Пальчики конотопського повіту на чернігівщині. Цей навчальний заклад перебував у ві­данні міністерства державних маєтностей і вважався учбовою фермою. Головний предмет навчання — бджільництво, але по­ряд з ним викладалися квітникарство, садівництво, шовківницт­во, загальноосвітні предмети — читання, письмо і арифметика в обсязі початкової школи. В одесі при міському ботанічному са­ду з 1844 р. Існувало головне училище садівництва. В 1859 р. Його перевели до умані. Училища садівництва було створено та­кож у катеринославі та полтаві.

Харківське землеробське училище, засноване в 1851 р., поклало початок спеціальній агрономічній, зоотехнічній, ветеринарній осві­ті на україні. Єдине на україні трирічне землемірне училище було відкрито в 1807 р. При волинській гімназії в кремінці. Згодом учи­лище перевели до києва і воно увійшло до складу 1-ї київської гім­назії.

У великих містах україни діяло кілька фельдшерських шкіл. Вони підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Зокрема, в києві в такій школі в 1844 р. Навчалося 20 учнів. Крім штатних учителів в ній викладали професори університету. З 1834 р. В херсоні існувало училище торговельного мореплавання, що готу­вало штурманів і шкіперів на купецькі судна, а також суднобудів­ників.

Найбільше відкривалося платних приватних пансіонів і шкіл для дітей дворян. Вони готували їх до вступу в гімназії, ліцеї, уні­верситети та військові училища. Приватні навчальні заклади ство­рювалися для хлопців і дівчат. Вони концентрувалися в харкові, києві, ніжині та інших містах.

Середню освіту давали гімназії, які відкривалися в усіх губерн­ських і окремих повітових містах. Вони отримувалися за рахунок державних коштів і частково міських прибутків. Навчання було платним. Гімназичний курс складався з чотирьох однорічних кла­сів, у яких вивчалася російська, латинська, грецька, німецька, фра­нцузька мови, математика, природознавство, географія, історія, юриспруденція та інші науки. Серед гімназичних учителів на україні були економіст і.вернадський, історик м.костомаров, пе­дагог м.чалий, художник і.сошенко та інші відомі вчені й митці. Після закінчення гімназії учні діставали право вступати до універ­ситетів або на державну службу. Випускники гімназій іноді ставали вчителями у початкових школах.

Протягом першої половини xix ст. Було відкрито 19 гімназій, в яких загалом навчалося близько 4 тис. Учнів: в одесі, харкові і ки­єві — по дві; в чернігові, ніжині, новгород-сіверському, полтаві, катеринославі, сімферополі, херсоні, житомирі, кам’янці- подільському, вінниці, рівно, луцьку та немирові. В 1804 р. Від­крилася одеська комерційна гімназія, яка повинна була давати водночас середню загальну і спеціальну освіту, однак розгорнути навчання за такою програмою не змогла.

Полтавську гімназію, відкриту в 1805 р., очолював відомий письменник, просвітитель і гуманіст в. Капніст, але київська гім­назія, заснована в 1812 р., мала деякі переваги: в ній викладалося більше предметів, збільшено штат учителів, відкрито друкарню, а кращі її учні на пільгових умовах діставали право вступу до універ­ситету. Згодом вона отримала підвищений статус і стала називатися імператорська олександ-рівська київська гімназія.

На початку xix ст. На україні єдиним вищим навчальним за­кладом лишалася київська академія, яка не могла забезпечити на­лежного розвитку вищої освіти. Згодом ліберально-дворянський учений і громадський діяч в. Каразін домігся згоди царського уря­ду на заснування університету в харкові, організував серед дворян­ства збір коштів на його утримання, написав проект першого стату­ту, а 17 січня 1805 р. Відбулося його урочисте. Навчання провади­лося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико- математичному, юридичному, медичному. Для забезпечення серед­ніх і нижчих навчальних закладів педагогами, а також спеціаліста­ми народного господарства при харківському університеті було створено педагогічний, медичний і ветеринарний інститути з три­річним строком навчання. Першим ректором харківського універ­ситету став прогресивний діяч професор російської словесності і. Рижський. В університеті працювали професори і. Тимковський, і. І. Срезневський, а. Метлинський, т. Осиповський, м. Лунін, п. Гулак-артемовський та ін. Частина професорів запрошувалася з- за кордону. З 1805 по 1861 р. В університеті здобули вищу освіту 2800 студентів.

Позитивне значення мало заснування на україні інших вищих учбових закладів. Зокрема, 15 липня 1834 р. Відкрито університет св. Володимира у києві в складі філософського і юридичного фа­культетів з чотирирічним строком навчання. Першим ректором університету став професор м.максимович — ботанік і філолог, людина з енциклопедичною освітою. Того ж року в ньому утворив­ся медичний факультет. У 1860 р. При університеті засновано дво­річні педагогічні курси для підготовки вчителів.

В першій чверті xix ст. На україні з’явилися вищі навчальні за­клади, що об’єднували гімназичний та університетський курси, це волинський ліцей у кремінці, рішельєвський ліцей в одесі, гімна­зія вищих наук у ніжині.

На півдні україни центром вищої освіти став рішельєвський лі­цей, заснований 2 травня 1817 р. В одесі. Ліцей мав чотири відділи: фізико-математичний, камеральний, юридичний і загальних пред­метів. У 1828—1855 рр. При ньому існував інститут східних мов (арабської, турецької і персидської), який готував перекладачів для військових і адміністративних установ. За 45 років (1818—1862) курс навчання закінчили 596 ліцеїстів, переважно дворян. Згодом ліцей було реорганізовано у новоросійський університет.

У ніжині 4 серпня 1820 р. Відкрилася гімназія вищих наук при­вілейований дворянський навчальний заклад, що готував молодь до державної служби. Згодом гімназію було перетворено у математи­чний (1832), а потім юридичний (1840) ліцей. За 40 років, з 1820 по 1860 у 26 випусках його закінчило 588 чоловік. У гімназії вищих наук здобули освіту письменники м. Гоголь і с. Гребінка.

Серед визначних діячів освіти на україні одне з перших місць належить видатному ученому-хірургу, громадському діячеві й про­світителю м.пирогову (1810—1881), який займав посади попечи­теля одеського (1856—1858), а згодом київського (1858—1861) навчальних округів.

Стильові і жанрові особливості архітектури та образотворчого мистецтва xviii ст.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культу­ри епохи просвітництва, то слід відзначити, що вона стала новим етапом на шляху розвитку світової культури, але її здобутки були досягнуті ціною втрати універсальної повноти у зображенні духов­ного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попередніх років. Замість свавільного індиві­дуаліста епохи відродження і регламентованого підданого періоду класицизму героєм мистецтва епохи просвітництва стає громадя­нин, що утверджує свободу в рамках політики. Діячі культури ре­презентують у своїй творчості розумне — саму природність люди­ни, а розв’язання усіх колізій пов’язують з просвітленням життя, розумом і знаннями. Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі «ро­зумність» творів мистецтва була показником їхніх художніх якос­тей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцтво його мо­ральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси моралізаторський пафос мистецтва просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми піднесеного. Ре­алізм просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як ми­стецтво відродження. Велич духу, неймовірна напруга загально­людських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідли­вого героя. Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги ху­дожників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий на­прям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сен- тимент — почуття), а приблизно з 60-х років xviii ст. — також і романтизму.

Наприкінці xviii ст. Під безпосереднім впливом російського класицизму українське мистецтво також набуває форм цього сти­льового напряму, що найповніше позначився на архітектурі та об­разотворчому мистецтві. Елементи класицизму проникали і в літе­ратуру. Саме в цей час в українській культурі з’являються тенденції, що передували реалізмові.

Новим архітектурним стилем, що прийшов на зміну бароко, стає класицизм (англ. Classicism, від лат. Classicus — зразковий) — на­прям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі xvi ст. Найбільшого розквіту цей стиль досягає у франції (xvii ст.). Певною мірою він був прита­манний усім європейським культурам, у деяких зберігав свої пози­ції аж до першої чверті xix ст. Це було своєрідним переосмислен­ням мистецтва античності в плані утвердження чіткого і ясного погляду на дійсність, злагодженості й пропорційності архітектур­них форм. Як цілісна система класицизм сформувався у франції в епоху піднесення абсолютизму, утверджуючи ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха. В інших країнах класицизм розвивався в період формування націй і націо­нальних культур.

Класичній архітектурі властиві строгість і геометризм підкрес­лено статичних силуетів, основою її архітектурної мови стає ордер. Розповсюдження класицизму проходило і на україні, головним чи­ном на півдні, де на місці фортець виникають нові міста, що забу­довуються відповідно до принципів регулярного планування. Це севастополь (1783), катеринослав (1784, тепер дніпропетровськ), маріуполь (1779), миколаїв (1784), херсон (1778) одеса (і794) та ін. У старовинних містах, ансамбль яких уже визначився, під регу­лярне планування відводились незабудовані ділянки (київ, черні­гів, новгород-сіверський). В ансамбль міських споруд вводяться площі, сквери, парки.

На становлення національно-самобутніх рис класицизму впли­нула велика житлова забудова що велася в поміщицьких маєтках, особливо після звільнення дворянства від обов’язкової військової та цивільної служби. Зводилися палаци з відкритим плануванням, оточені розкішними парками: палац графа п.румянцева-задунай- ського в селі вишеньках тепер чернігівської області (архітектор м. Мосцепанов), палац у старому мерчику на харківщині (архітектор п.ярославський) палац графа к.розумовського у батурині на чер­нігівщині (архітектор ч. Камерон) палаци, братів ґалаґанів у селах сокирниці та дігтярі тепер чернігівської області (архітектор п. Дубровський). До найвідоміших паркових ансамблів належить «софіївка» в умані та «олександрія» у місті біла церква.

У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, й освітні заклади. На 30—40 рр. Припадає будівництво університету св. Володимира у києві, театрів у києві, одесі, пол­таві та ін. У львові перші житлові будинки такого стилю зводяться в 90-ті рр. Xviii ст. Навколо вулиць, прилеглих до площі ринок — історичного центра міста. Споруджується нова ратуша (1828— 1835, архітектори ю. Маркль та ф. Третель). У середині xix ст. Архітектуру львова доповнюють такі громадські споруди класи­цизму, як «скарбківський театр», тепер український драматичний театр ім. М. Заньковецької (архітектори л. Пихаль, і. Зальцман), політехнічний інститут (архітек-тор ю. Захаревич), «осоленіум» — тепер наукова бібліотека (архітектори п. Нобіле та ю. Бем).

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| Культура Галицько-Волинського князівства

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1794; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.162.136.26
Генерация страницы за: 0.182 сек.