Розвиток української історичної науки ( М.Костомаров. В.Антонович, М.Грушевський )

М. Грушевський як визнаний лідер української історіографії, засновник наукової історичної школи у Львові, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми, і таким чином дав підстави вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму.

Цілком закономірним є звернення до наукової спадщини видатного українського історика, мислителя і державного діяча М. Грушевського, яка містить великий пласт цінних знань та ідей, котрі не втратили своєї актуальності й сьогодні. Нове прочитання його праць з української і світової історії, ознайомлення з поглядами вченого на роль держави, її характер, призначення та функції, осмислення тих сторінок спадщини, які замовчувалися або фальсифікувалися за доби тоталітаризму, має велике й актуальне значення для сьогодення та майбутнього.

Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським [4]. На фундаменті цієї концепції він побудував багатотомну «Історію України-Руси», яка стала історіософською основою його наукової школи істориків у Львові.

Весь науково-теоретичний та конкретно-історичний доробок М.Грушевського пронизаний національно-державницькою ідеєю. Для вченого наука була й підґрунтям політичної діяльності, тому він наголошував на ідеалах держави, пов’язаних з демократією, свободою і людським поступом у всесвітньому вимірі. Розвиток історичної візії М. Грушевського щодо проблеми державності України діалектично виходив з його попередніх політичних поглядів, які зазнавали еволюції: від вимог "національно-культурної автономії" в рамках "єдиної і неділимої" Росії — до вимоги "національно-територіальної автономії” у межах децентралізованої демократичної Росії і, нарешті, – до проголошення "самостійної, ні від кого незалежної, вільної суверенної Держави Українського Народу".

Одним з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), ««Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України.

Дата добавления: 2014-01-04