Основні фактори зниження собівартості

План

Тема 3.1 Інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства

1 Інвестиції та інвестиційна діяльність, види інвестицій

2 Структура виробничих інвестицій, джерела фінансування

3 Ризик в інвестиційній діяльності

4 Капітальне будівництво як спосіб реалізації виробничих інвестицій підприємства

5 Оцінка ефективності капіталовкладень підприємства

1 Інвестиції та інвестиційна діяльність, види інвестицій

Значну частину у складі ресурсів підприємства становлять інвестиційні ресурси. Їх формування, використання регулюється законодавством України.

Інвестиції – сукупність усіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в результаті якої створюються прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. До них належать кошти, цільові банківські вклади, паї, акції, інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно; сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді документації; права користування природними ресурсами, будинками; інші цінності.

Юридичні та фізичні особи, які здійснюють вкладання капіталу (інвестування) у згаданих вище формах цінностей, називаються інвесторами.

Інвестиційна діяльність підприємства – це сукупність практичних дій інвесторів та учасників щодо здійснення інвестицій для одержання прибутку або доходу.

Завдання інвестиційної діяльності:

1) досягнення високих темпів економічного розвитку підприємства;

2) максимізація прибутків від інвестиційної діяльності;

3) мінімізація інвестиційних ризиків;

4) забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності.

Склад інвестицій за окремими ознаками:

1) об’єкт інвестування – фінансові, реальні;

2) характер інвестування – прямі, непрямі;

3) період інвестування – короткострокові, середньострокові, довгострокові;

4) форма власності інвестиційних ресурсів – приватні, державні, іноземні, спільні.

Фінансові інвестиції – придбання акцій, облігацій або інших цінних паперів. Найбільш поширене придбання акцій з метою отримання дивідендів.

Реальні інвестиції – вкладення капіталу з метою відтворення матеріальних і нематеріальних активів (будинки, споруди, патенти, ліцензії тощо). Такі реальні інвестиції називають виробничими, оскільки вони спрямовані у виробництво, але частіше їх називають – капітальні вкладення.

Прямі – вкладення капіталу в певні об’єкти самим інвестором без участі фінансових посередників.

Непрямі інвестиції – участь в інвестиційному процесі різного роду фінансових установ як посередників.

Короткострокові – від декількох місяців до декілька років (близько 3 років); середньострокові – 3-10 років; довгострокові – більше 10 років.

Приватні – здійснюються окремими особами або фірмами недержавної форми власності.

Державні – фінансуються з державного або місцевих бюджетів, більш стабільніші, мають більший термін окупності.

Іноземні – те, що вкладається іноземними інвесторами в Україні.

Спільні – інвестиційні сертифікати, які випускаються в обіг інвестиційними фірмами.

2 Структура виробничих інвестицій, джерела фінансування

Виробничі інвестиції (капітальні вкладення) – кошти, що направляються на розширення відтворення основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури: затрати на реконструкцію, розширення, технічне переоснащення, заміну основних фондів, що вибули.

Валові капіталовкладення – загальна сума витрат капіталу на відтворення, чисті – витрати лише на відтворення основних фондів, розраховуються як різниця між валовими капіталовкладеннями та сумою амортизаційних відрахувань.

До складу капітальних вкладень включають: вартість будівельно-монтажних робіт (будівництво будівель, споруд, монтаж обладнання); вартість технологічного, енергетичного та іншого обладнання, інструментів, інвентаря; витрати на проектно-пошукові роботи, вартість земельних ділянок.

Структура виробничих інвестицій:

1) галузева – розподіл капіталовкладень (КВ) за галузями;

2) територіальна – розподіл за районами, областями;

3)технологічна – розподіл між затратами на будівельні роботи, вартістю обладнання, іншими КВ. Позитивна тенденція – збільшення частки витрат на устаткування, інвентар;

4) відтворювальна - співвідношення довгострокових витрат на нове будівництво, реконструкцію і технічне переоснащення, тобто форми відтворення основних фондів. Позитивна тенденція – збільшення питомої ваги на технічне переоснащення;

5) за формами власності – приватні, державні.

Етапи планування КВ:

1) обчислення необхідного обсягу виробничих інвестицій в залежності від економічної ситуації на ринку;

2) визначення джерел фінансування.

Джерела фінансування:

- власні кошти підприємства;

- позичкові інвестиційні кошти (кредити, емісія облігацій, цільові держкредити);

- залучені інвестиції (засоби держбюджету, внески іноземних та вітчизняних інвесторів).

Підприємству необхідно розробити інвестиційну стратегію.

3 Ризик в інвестиційній діяльності

Ризик – можливість того, що відбудеться якась несприятлива подія у вигляді втрати підприємством частини ресурсів, зменшення доходів, виникнення додаткових витрат. Треба розробити заходи протидії:

1) страхування (майнове або від нещасних випадків);

2) розподіл ризиків – суб’єкти інвестиційної діяльності розподіляють між собою ризик пропорційно вкладенням;

3) створення резерву коштів на покриття непередбачених витрат;

4) розсіювання ризику – одночасне інвестування декількох проектів.

4 Капітальне будівництво як спосіб реалізації виробничих інвестицій підприємства

Капітальне будівництво – це процес створення нових, технічного переоснащення, реконструкції, розширення діючих об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури. Характеризується тривалим циклом, складністю споруджуваних об’єктів, великими затратами ресурсів. Капітальне будівництво може здійснюватися підрядним та господарським способом. Кінцевий результат – введення в дію виробничих потужностей. При виконанні будівельних робіт визначається кошторисна вартість будівництва, визначаються обсяги інвестування. Завдання безпосереднім виконавцям доводяться за допомогою титульного списку будівельно-монтажних робіт: перелік об’єктів, строки будівництва, потужність об’єктів, витрати на будівельно-монтажні роботи, інші дані.

5 Оцінка ефективності капіталовкладень підприємства

Оцінювання ефективності капіталовкладень: абсолютна ефективність показує загальну величину їх віддачі, а порівняльна – з метою визначення кращого з можливих варіантів.

Інвестиції – сукупність усіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Реальні інвестиції – це вкладення капіталу у різні сфери народного господарства з метою відтворення реальних матеріальних (будинки, споруди, обладнання, передавальні пристрої) і нематеріальних активів (технічна, технологічна, науково-практична документація, патенти, ліцензії, ноу-хау) підприємства. Такі інвестиції називаються виробничими, оскільки вони спрямовані у виробництво, але частіше їх називають просто капітальними вкладеннями.

Абсолютна ефективність капітальних вкладень показує загальну величину їх віддачі та обчислюється зіставленням величини економічного ефекту з величиною самих затрат.

Абсолютну економічну ефективність можна оцінити за допомогою показників:

1) коефіцієнт економічної ефективності капітальних затрат, Е, 1/рік:

де DП – приріст прибутку підприємства у випадку вкладення капіталу у реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення, грн.;

П – загальна сума прибутку для новостворювальних об’єктів, грн.;

КВ – загальна сума виробничих інвестицій (капіталовкладень), грн.

2) Строк окупності капіталовкладень, Т_ок, років, який є оберненим показником до Е:

Контрольні питання

1 Що таке інвестиції, види інвестицій

2 Що відноситься до виробничих інвестицій

3 Етапи планування капітальних вкладень на підприємствах.

4 Ризик в інвестиційній діяльності.

5 Ознаки капітального будівництва.

6 Методика розрахунку ефективності капітальних вкладень

Тема 3.2 Організація і планування виробництва

План

1 Система планування на підприємстві, система планів підприємства

2 Методи планування, їх характеристика

3 Бізнес-планування

1 Система планування на підприємстві, система планів підприємства

Планування як розділ економіки становить собою систему упорядкованих знань про сутність, методологію та принципи розробки планів, організацію планової роботи на підприємстві.

Планування – одна із функцій керування підприємством. В умовах ринкової економіки для підприємців планування є способом забезпечення становлення та розвитку бізнесу, воно є необхідним для приведення господарчої діяльності підприємства до відповідності з вимогою ринку.

Значення планування полягає в тому, що заздалегідь визначаються шляхи, засоби ї методи реалізації обраної стратегії діяльності підприємства.

План – це документ, в якому на конкретний господарчий період відображені завдання з економічного та соціального розвитку підприємства. Він повинен бути не тільки переліком основних видів робіт та послуг, що виконуються, але й передбачати використання передової технології виробничої або комерційної діяльності, забезпечувати необхідними коштами та економічними ресурсами.

Принципи планування:

1) принцип необхідності – повсюдне та обов’язкове застосування планів при будь-якому виді трудової діяльності;

2) принцип єдності – спільність економічних цілей та взаємодій різних підрозділів підприємства на горизонтальному та вертикальному рівнях планування та управління;

3) принцип безперервності – процес планування на підприємстві повинен здійснюватися постійно та без зупинки в межах виробничо-господарського циклу;

4) принцип гнучкості – надання планам та процесу планування можливості змінювати свою направленість у зв”язку з виникненням непередбачених обставин;

5) принцип точності – усілякий план повинен бути складеним з такими точністю, конкретизацією та деталізацією, яких бажає досягнути підприємство, враховуючи його фінансовий стан, положення на ринку та ін.; тобто ступень точності плану можливий будь-який, але він обов’язково має забезпечити ефективність діяльності;

6) принцип системності – це використання кількісних та якісних закономірностей в системах, а будь-який господарюючий суб’єкт це система, яка складається, наприклад, з підрозділів;

7) принцип пріоритетності – це переважне, головне значення чого-небудь; необхідність вибору пріоритетних напрямків обумовлена, по-перше, обмеженістю ресурсів, по-друге, невідкладністю рішення найважливіших проблем та ін.

При плануванні розробляють плани різних видів: плани підрозділів підприємства; загальні плани підприємства; цільові плани; плани різних періодів часу (довго-, середньо- та короткострокові).

2 Методи планування, їх характеристика

В умовах ринку зростаюче значення має прогнозування зовнішнього середовища та внутрішніх умов діяльності.

Перспективне планування охоплює довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгостроковий план виражає стратегію підприємства, він має більш концептуальний характер ніж розрахунковий. Середньостроковий план – це деталізований план на перші роки діяльності підприємства. Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством, а також планів на місяць, квартал. Різновидом поточного планування є оперативно-календарне планування.

Методи планування як складова частина методології планування становлять сукупність способів та прийомів, за допомогою яких планування в підприємстві може відноситися до того чи іншого типу залежно від ознаки, за якою воно класифікується.

Методи планування:

1) балансовий метод використовується при плануванні необхідних ресурсів для задоволення потреб підприємства. Його суть зводиться до розробки спеціальних балансів, в одній частині яких показують всі напрямки використання ресурсів у відповідності із потребами, а в другій – джерела надходження цих ресурсів. В балансі повинна бути рівність між вказаними двома частинами. Розробляються матеріальні, трудові, фінансові баланси.

2) нормативний метод планування є найбільш точним. Суть його полягає в тому, що планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів, розцінок та тарифів;

3) метод економіко-математичного моделювання – це механізований і автоматизований метод з використанням ЕОМ. АРМ економіста – автоматизоване робоче місце економіста підприємства;

4) економіко-аналітичний метод засновано на глибокому аналізі діяльності підприємства та експертній оцінці можливих змін.

Розділи плану господарчої діяльності підприємства відображають його галузеву належність та організаційну структуру.

3 Бізнес-планування

Бізнес-планування в економіці України – явище достатньо нове і дуже необхідне.

Функції бізнес-планування:

1) можливість використання бізнес-плану для розробки загальної концепції, генеральної стратегії розвитку підприємства;

2) планування дає можливість оцінити та контролювати процес розвитку діяльності підприємства;

3) залучення до здійснення проектів та реалізації планів потенційних партнерів, які можуть вкласти власний капітал або технології.

На відміну від традиційного планування бізнес-планування враховує не тільки внутрішні цілі підприємства, але й зовнішні цілі осіб, які можуть бути корисними підприємницькій справі – потенційні інвестори, постачальники та споживачі.

На відміну від стратегічного, бізнес-планування включає не весь комплекс загальний цілей підприємства, а тільки одну з них, ту, яка пов’язана зі створенням та розвитком визначеного (нового) бізнесу. Близьким до бізнес-плану є такий документ як техніко-економічне обгрунтування. Але в останньому особливий акцент роблять на виробництві.

Бізнес-план можна визначити як план отримання прибутку в процесі підприємницької та комерційної діяльності. Це план розвитку підприємства, план виробничо-комерційної діяльності, орієнтованої на отримання високого прибутку, забезпечення конкурентоспроможності, виживаності та стійкості підприємництва в ринковій економіці. Він дає відповідь на питання, що необхідно зробити, щоб завоювати хорошу ділову репутацію. Зміст бізнес-плану визначається типом підприємства.

Види бізнес-планів: для діючого підприємства, для нового підприємства, для цілей приватизації, для реорганізуємих підприємств.

Приблизна структура бізнес-плану для підприємства:

1) титульний лист;

2) резюме - пишеться після того, як бізнес-план повністю підготовлено. Резюме повинно бути коротким, прочитавши його потенційні інвестори повинні зрозуміти ідеї та перспективи бізнесу і вирішити, чи варто втрачати час на читання бізнес-плану;

3) історія бізнесу - для вже працюючого підприємства;

4) опис продукції (послуг) - детальний опис майбутнього товару;

5) аналіз положення справ у галузі – описуючи галузь, важливо показати абсолютні розміри ринку, чи схильний ринок до росту або застою, основні групи споживачів;

6) оцінка конкурентів;

7) план виробництва - головна задача цього розділу, довести потенційним партнерам, що підприємство може реально виготовляти необхідну кількість товарів у необхідні строки та в потрібній кількості. Окрім технічного опису повинен містити економічні розрахунки витрат виробництва;

8) план маркетингу - політика підприємства в галузі торгівлі та обслуговування, рекламна стратегія;

9) організаційний план знайомить із формою власності, питаннями керування, розподілення уповноважень та відповідальності, типом організаційної структури підприємства;

10) юридичний план – для нових підприємств вказується форма ведення справи (форма власності та правовий статус підприємства - приватне, державне, колективне);

11) ринок та план продаж - вірогідні покупці, місткість потенційного ринку, обсяги продажу;

12) фінансовий план - найважливіша складова частина бізнес-плану. В ньому наводяться прогноз прибутків та збитків, проект розподілення грошових потоків та проект бухгалтерського балансу, а також проект спеціального рахунку капітальних вкладень. В ньому підраховується фінансовий підсумок;

13) програма інвестування - план отримання коштів для створення та розширення підприємства;

14) охорона довкілля - треба оцінити можливий вплив на зовнішнє середовище діяльності підприємства, наскільки воно є екологічно небезпечним, заходи по зменшенню негативного впливу на довкілля;

15) оцінка ризику та страхування – необхідно дати відповіді на питання, як зменшити ризики та втрати. Ризики бувають – ринковий, конкурентних технологій, зовнішній та внутрішній, ресурсний, ризик капітальних вкладень, ризик псування майна, втрати часу, невиконання зобов’язань. Реальна програма управління ризиками повинна були вироблена на тонкощах ринку страхових послуг;

16) додатки – графіки, схеми, таблиці.

Оформлення та стиль бізнес-плану: речення повинні бути короткими, чіткими, енергійними; не слід застосовувати технічні терміни, складні для потенційних користувачів бізнес-плану; він повинен містити тільки ту інформацію, яка відноситься до справи; ідеї бізнес-плану не повинні бути сильно амбіціозними; вміле використання фотографій, діаграм, графіків, малюнків; чітка структура бізнес-плану та ін.

Контрольні питання

1 Значення системи планування на підприємстві.

2 На яких принципах ґрунтується система планування підприємства.

3 Який з методів планування є найбільш точним?

4 Значення бізнес-планування

Тема 3.3 Структура та принципи організації виробничого процесу

План

1 Виробничі процеси, їх класифікація; операція, види операцій

2 Принципи організації виробничих процесів

3 Типи виробництва, їх порівняльна характеристика

4 Структура виробничого циклу

5 Методи поєднання операцій

6 Методи організації виробництва

1 Виробничі процеси, їх класифікація; операція, види операцій

Виробничий процес – це цілеспрямоване, постадійне перетворення вихідної сировини та матеріалів у готову продукцію, яка призначена як для споживання, так і для подальшого перероблення.

Усі виробничі процеси поділяються на три види: основні, допоміжні (сприяють безперебійній роботі, але безпосередньої участі у виготовленні продукції не беруть: наприклад, ремонт обладнання, прибирання території) та обслуговуючі (транспортні та складські процеси).

За ознакою кількості компонентів виготовлюваного продукту виробничі процеси поділяються на процеси виготовлення простих і складних продуктів.

За характером впливу на предмети праці: механічні, фізичні, хімічні.

За степенем неперервності: неперервні – відсутні перерви між різними видами операцій та дискретні – мають місце технологічні перерви.

Операція є частиною виробничого процесу, яка виконується або на одному робочому місці без переналагодження обладнання, або коли кількома робітниками виготовляється один продукт. Розрізняють операції: основні і допоміжні. При основній предмет оброблення змінює свою форму, розмір, певні властивості та якісні характеристики, допоміжні забезпечують нормальне виконання основних операцій (складські операції, контроль якості).

За видом та призначенням продукції, ступенем технічної озброєності виробництва розрізняють на ручні (налагодження верстатів, ручне фарбування), машинно-ручні оброблення деталі на верстаті), машинні (робітник лише наглядає за роботою машини) та автоматизовані операції (здійснюються в певних агрегатах, наприклад, переплавлення руди в доменній печі, робітник вносить поправки та контролює).

Важливого значення набуває проектування виробничого процесу, його початок – закінчення проектування виробу або отримання від замовника готового проекту. На першому етапі визначається лише перелік операцій, а на другому – визначаються матеріали, режим оброблення.

2 Принципи організації виробничих процесів

Принципи поділяються на дві групи: перша – загальні принципи, друга – специфічні, характерні для певного виробництва.

Загальні принципи – за ними будується будь-який виробничий процес у просторі та у часі.

1) принцип спеціалізації – розподіл праці між окремими підрозділами підприємства та робочими місцями в процесі виробництва та їх кооперування. Вона буває функціональна (допоміжні та обслуговуючі виробництва об’єднуються в окремі самостійні підрозділи та виконують певні функції), предметна (закріплення певної номенклатури виробів за окремими цехами – заготівельний цех, механічний), подетальна (закріплення за певними підрозділами виготовлення технологічно однорідних деталей), технологічна (закріплення за кожним цехом та виробничою дільницею певної частини виробничого процесу)

2) принцип диференціації – поділ виробничого процесу на окремі технологічні процеси та операції, слід уникати надмірного поділу операцій;

3) принцип паралельності - одночасне виконання окремих частин виробничого процесу, пов’язаного з виготовленням конкретного виробу, цей принцип широко використовується в умовах серійного та масового виробництва;

4) принцип пропорційності – передбачає відносно однакову продуктивність за одиницю часу взаємопов’язаних підрозділів підприємства, а в межах їх – дільниць, груп, бригад, робочих місць.

5) принцип прямоточності – забезпечення найкоротшого шляху пересування предметів праці від запуску сировини до виготовлення готової продукції та виключення зворотних рухів, що досягається за допомогою раціонального розміщення будов і цехів, технологічного обладнання в цехах.

6) принцип неперервності – скорочення або зведення до мінімуму усіляких перерв у процесі виробництва, найбільш себе реалізує при потоковому або автоматизованому виробництві, ступінь неперервності визначається відношенням тривалості технологічної частини виробничого циклу до всього циклу;

7) принцип ритмічності – весь виробничий процес та його складові повинні строго повторюватися в рівні проміжки часу, що забезпечується високою технологічною дисципліною, раціональною організацією робочих місць, застосуванням високоефективного управління.

8) принцип технічної оснащеності - орієнтований на автоматизацію та механізацію виробничого процесу, усунення ручної, важкої, шкідливої для людини праці.

3 Типи виробництва, їх порівняльна характеристика

Основним показником поділу на типи виробництва є спеціалізація робочих місць.

Тип виробництва – це комплексна характеристика організаційно-технічного рівня виробництва, що охоплює номенклатуру продукції, обсяг виробництва, випуск однотипної продукції, характер завантаження робочих місць, кваліфікацію робітників, собівартість продукції. Під типом виробництва розуміють ступінь постійного завантаження робочих місць однаковою роботою і пов’язані з нею особливості в економіці.

Розрізняють такі види виробництва в залежності від ступеня завантаження робочих місць: одиничне, серійне, масове, змішане. Серійне також підрозділяється на дрібно-, середньо- та великосерійне.

Приклад одиничного – дослідне або експериментальне виробництво.

Тип виробництва характеризується коефіцієнтом спеціалізації робочих місць або коефіцієнтом серійності (Кс):

К_с = m*n/p

де p –число робочих місць, шт;

m – середня кількість операцій, які виконуються при виготовленні кожної деталі, шт;

n - кількість деталей в партії, яка оброблюється.

Для масового виробництва Кс = 1-3, для середньосерійного від 11-20 та для дрібносерійного – понад 20.

Одиничне виробництво – характеризується широким асортиментом продукції і невеликим обсягом випуску однакових виробів, зразки не повторюються або повторюються дуже рідко, обладнання унікальне, передача предметів – послідовна, велика питома вага ручної праці. Характерне для суднобудування, верстатобудування та виробництва унікального обладнання.

Серійне виробництво – виготовляється обмежений асортимент, предмети праці надходять до робочого місця партіями,відносно велика номенклатура виробів, але значно менша, ніж за одиничного типу; частина обладнання спеціалізована, передача предметів – послідовно-паралельна, значне застосування механізації праці при незначному використанні ручної праці. Продукція – насоси, компресори, обладнання харчової промисловості.

Масове виробництво – виготовляються окремі види продукції у великій кількості на вузькоспеціалізованих робочих місцях протягом тривалого періоду; характерна незмінна номенклатура продукції; значно менша собівартість продукції, використовуються автоматичні лінії та паралельний вид пересування предметів.

Недоліки масового та серійного виробництва – орієнтація не на конкретного споживача і його вимоги, а на середні стандарти та труднощі перебудування виробництва. Щоб усунути ці недоліки необхідно використовувати змішаний метод.

4 Структура виробничого циклу

Організація виробничого процесу в часі характеризується способами поєднання операцій технологічного процесу, структурою та тривалістю виробничого циклу.

Це один з найважливіших показників, на його основі встановлюються строки запуску виробів у виробництво, розраховуються потужності виробничих підрозділів, визначається обсяг незавершеного виробництва та інші показники.

Виробничий цикл виготовлення виробу (партії) являє собою календарний період перебування його у виробництві від часу запуску вихідних матеріалів та напівфабрикатів в основне виробництво до отримання готового виробу. Тривалість виробничого циклу вимірюється у днях, годинах, хвилинах від початку першої виробничої операції до закінчення останньої. Будь-яке виробництво зацікавлене в його скороченні.

Тривалість виробничого циклу,Т_ц, год., охоплює три стадії: час технологічного оброблення, Тв, час технічного обслуговування виробництва, Т_о та тривалість перерв, Т_п:

Т_ц = Т_в + Т_о + Т_п

Тривалість залежить від тривалості робочого часу, необхідного для виробництва; розміру партії; тривалості перерв; тривалості операцій, прямо не пов’язаних з виробничим процесом.

Технологічний цикл – виконання основних операцій, протягом яких оброблюється предмет праці, на нього впливає якість проектно-конструкторських робот, рівень стандартизації виробів, організаційні фактори.

Технологічне обслуговування – контроль якості оброблення виробу, контроль режиму роботи обладнання, прибирання робочого місця, час доставки деталей до робочого місця.

Час перерв – час, протягом якого не змінюються жодні якісні характеристики виробу, але продукція ще не є готовою і процес виробництва не завершено, розрізняють регламентовані та нерегламентовані перерви. Види перерв: міжзмінні, перерви очікування (завантаження обладнання), перерви партіонності, перерви, зумовлені недосконалою організацією виробничого процесу.

Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу виробництва та деяких інших факторів. У безперервних виробництвах (хімічному, металургійному і т.п.) найбільшу частку у виробничому циклі займає час виробництва.. У дискретних виробництвах істотну частку виробничого циклу становлять перерви. Особливо тривалими є перерви в одиничному виробництві, меншими – в серійному й мінімальними – у масовому.

5 Методи поєднання операцій

Виробничий цикл можна обчислювати як для окремих предметів (деталей, вузлів, виробів), так і для цілий партій. Визначення циклу здійснюється за складовими його елементами. Для виробів із тривали циклом величина останнього обчислюється в календарних днях, у цьому разі враховуються всі перерви. Короткі цикли (до 5 днів) обчислюються в робочих днях без вихідних.

У багатьох випадках виконання допоміжних операцій збігається із часом перерв, особливо перерв чекання. Тоді величина циклу є меншою за суму його складових. Це треба враховувати під час обчислення загальної тривалості виробничого циклу.

Основною складовою виробничого процесу є тривалість технологічних операцій, яка становить технологічний цикл.

Технологічний цикл партії предметів, які обробляються на кількох операціях, залежить також від того, як поєднується виконання операцій над предметами партії. Існують три способи поєднання операцій технологічного процесу (три способи передачі предметів): послідовний, паралельний, паралельно-послідовний.

При послідовному – оброблення партії деталей на кожній наступній операції починається лише після того, коли вся партія пройде оброблення на попередній. Партія предметів передається з операції на операцію повністю.

Приклад. На підприємстві необхідно обробити партію деталей, яка складається з 5 виробів, число операцій оброблення –6, норми часу – 15, 40, 20, 10, 5 та 3 хвилини.

Тц(посл.) = 5 * (15+40+20+10+5+3) = 465 хв.

Коли операції виконуються на кількох робочих місцях:

Т_{ц(посл.)} = n * St_і / c_і

де n – кількість деталей у партії, шт;

t_i - норми часу на операцію, год., хв.;

c_i - кількість робочих місць, один.

При паралельному пересуванні партія деталей затримується на кожній операції до повного оброблення всіх деталей партії. Тобто передання предметів праці на кожну наступну операцію відбувається поштучно або транспортною партією одразу після оброблення на попередній операції.

Т _ц(пар.) =р* St_і/c_і + [ (n-p)*t_max] / c _max

де р – розмір транспортної партії, шт;

t _max – час виконання найбільш тривалої операції, хв.

C _max - кількість робочих місць для виконання найбільш тривалої операції.

Для розглянутого вище прикладу: р=2

Т ц(пар.) = (15+40+20+10+5+3) + (5-2)*40= 213 хв.

Ще більше скорочення ТЦ досягається при паралельно-послідовному пересуванні, коли останні передаються на наступну операцію у міру їх оброблення на попередній поштучно або транспортною партією. Таким чином, оброблення деталей партії відбувається одночасно на багатьох операціях, немає пролежування деталей через очікування оброблення інших деталей партії. Тривалість ВЦ визначається як різниця між тривалістю циклу при послідовному пересуванні та сумарною економією часу порівняно з послідовним пересуванням за рахунок часткового перекривання часу виконання кожної пари сумісних операцій.

В умовах ринкової економіки кожне підприємство зацікавлене в економії грошових коштів та прискоренні їх оборотності. Цього можна досягти за рахунок скорочення виробничого циклу: удосконалення техніки та технології, підвищення рівня організації виробництва, скорочення виробничого циклу, скорочення часу перерв, викликаних аваріям обладнання та браком матеріалів, зменшення партій деталей, збільшення кількості змін.

Скорочення тривалості виробничого циклу – одне з найважливіших джерел інтенсифікації та підвищення ефективності виробництва на промислових підприємствах.

6 Методи організації виробництва

Залежно від особливостей виробничого процесу і типу виробництва застосовується певний метод організації виробництва.

Метод організації виробництва – це певний спосіб виконання виробничого процесу, що передбачає сукупність відповідних заходів та прийомів. Важливим є взаємозв’язок послідовності виконання операцій технологічного процесу з порядком розміщення обладнання і ступінь неперервності виробничого процесу.

Три методи організації виробництва: непотоковий, потоковий, автоматизований.

Непотокове виробництво – застосовується в одиничному та експериментальному виробництві. На кожному робочому місці виготовляються різні вироби в невеликій кількості, усі робочі місця розташовані групами, без певного зв’язку з послідовністю виконання виробничих операцій; обладнання універсальне; існують перерви у виробничому циклі.

Потокове виробництво – найбільш досконалий метод організації виробництва. Предмети праці обробляються за встановленим найкоротшим маршрутом з фіксованим часом. Властиві ознаки: поділ виробничого процесу на окремі операції і закріплення їх за певним робочим місцем на тривалий термін; за групою робочих місць закріплюється оброблення одного виду продукції; робочі місця розташовуються послідовно; узгодження та ритмічне виконання всіх операцій на основі єдиного розрахункового ритму потокової лінії; технологічний процес диференційований – на кожному робочому місці виконується лише одна або кілька однорідних операцій; передання оброблюваних деталей з операції на операцію відбувається з мінімальною перервою і за допомогою спеціальних транспортних засобів (конвеєр); предмети праці передаються з однієї операції на іншу поштучно або партіями. Основна ланка – потокова лінія: технологічно або організаційно відокремлена група робітників, яка спеціалізується на виготовленні одного або подібних виробів згідно з наведеними вище ознаками потокового виробництва. Види потокових ліній:

1) за номенклатурою виробів: однопредметні постійно-потокові лінії – оброблення або складання одного найменування протягом тривалого часу, для переходу на іншу продукцію – переналагоджування обладнання; багатопредметні постійно-потокові лінії – одночасно або послідовно оброблюються деталі кількох видів, але технологічно подібні, не потребує переналагодження;

2) за методом оброблення виробів: змінно-потокові – при обробленні кількох найменувань деталей по черзі з переналагодженням; групові потокові лінії – без переналагодження обладнання оброблюється значна частина предметів праці;

3) за ступенем безперервності: безперервні та перервні (між операціями предмети праці чекають своєї черги на оброблення)

4) за способом підтримання ритму: лінії з регламентованим ритмом – предмети праці передаються з операції на операцію через точно фіксований термін; з вільним ритмом – деталі передаються з відхиленням від ритму;

5) за охопленням виробництва: потокові, цехові, міжцехові, наскрізні.

Для потокового виробництва необхідні умови: великий та тривалий випуск продукції, можливість раціонального розташування робочих місць, автоматизація виробничих процесів та застосування найпрогресивнішої технології.

Запровадження потокового виробництва потребує певних умов. Основні з них такі: достатній за обсягом і тривалістю випуск продукції; висока стабільність і технологічність конструкції виробу; можливість раціонального розміщення робочих місць і чітка організація їхнього обслуговування; застосування прогресивної технології, механізація та автоматизація процесів.

На підставі аналізу продукції, її обсягу, стану технологічного процесу, можливостей його вдосконалення, маси і габаритів виробу вибирається певний різновид потокової лінії та обчислюються основні її параметри: такт, ритм, кількість робочих місць, довжина робочої зони, швидкість руху конвеєра.

Такт потокової лінії – це інтервал часу, за який сходять з лінії вироби, що пересуваються один за одним:

де r – такт потокової лінії, хв., год.;

F_еф – ефективний фонд часу роботи обладнання, год.;

N – обсяг виробництва продукції за той самий період у натуральному вимірнику.

Кількість робочих місць обчислюється для кожної операції за формулою:

де М_рі – розрахункова кількість робочих місці на і -й операції;

t_шт – норма часу на кожній операції, хв.

М_р заокруглюється до більшого цілого числа М, після чого обчислюється коефіцієнт завантаження робочих місць (К_з) для кожної операції:

Швидкість руху конвеєра залежить від його такту й відстані між виробами:

де V – швидкість руху конвеєра, м/хв.;

l - відстань між центрами двох суміжних виробів на конвеєрі (шаг), м.

Швидкість конвеєра, що рахується безперервно, обмежується раціональним режимом праці. На пульсуючому конвеєрі, який включається періодично, вона встановлюється максимальною з урахуванням правил безпеки праці.

На робочому конвеєрі з безперервним рухом за виконання операції робітник пересувається за ходом конвеєра в межах відведеної йому робочої зони. Після закінчення операції робітник повертається до початку зони і виконує операцію над наступним виробом, який на цей момент має підійти до неї. Довжина робочої зони обчислюється за формулою:

де a_і – довжина робочої зони на і -й операції, м.

Довжина поточної зони, L, м

L= l * åМ

Тривалість технологічного циклу, Т_ц, хв.:

Т_ц = r * åМ

Чисельність робітників, Ч_осн, розраховується за формулою, осіб:

Ч_осн = åМ * К_зм * (1 + К_нев)

де К_зм – кількість змін праці;

К_нев - коефіцієнт невиходів працівників.

За обробки або складання невеликих виробів і малої швидкості руху конвеєра робітник може перебувати (сидіти) на одному місці.

Просторове розміщення потокових ліній може бути різним залежно від кількості робочих місць, типу транспортних засобів, площі дільниці (цеху). Найпростішим і найпоширенішим є прямолінійне розміщення робочих місць за ходом технологічного процесу. Але це не завжди можливо, тому буває дворядне, кільцеве, зігзагоподібне їхнє розміщення. Суміжні потокові лінії треба розміщувати так, щоб було зручно транспортувати предмети праці між ними. За організації потокової обробки і складання виробів допоміжної лінії, що забезпечують складальний конвеєр, розміщують перпендикулярно до нього.

Ефективність роботи потокових ліній значною мірою залежить від рівня організації роботи: висока технологічна та трудова дисципліна, чітка організація обслуговування і забезпечення робочих місць. Ефективність виявляється також у скороченні виробничого циклу, зростанні продуктивності праці.

Недоліки: робітники виконують елементарні механічні операції, ускладнено перехід на виробництво нової продукції за рахунок вузької спеціалізації робочих місць. Істотні переваги – зниження трудомісткості операцій, відсутність простоїв, зниження собівартості.

Потокове виробництво внаслідок високої спеціалізації, механізації та чіткої організації виробничого процесу є високоефективним. Водночас воно має й помітні недоліки.

Найбільшим недоліком потокового виробництва є примітивізація праці робітників, обмеження її виконанням елементарних механічних операцій, що є наслідком високої диференціації технологічного процесу. Це робить працю на потоковій лінії малозмістовною, суперечить загальній тенденції підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня працівників. Крім того, є непривабливим для людини жорсткий ритм роботи на потокових лініях, брак будь-яких творчих елементів в праці.

Цей недолік потокового виробництва усувається його автоматизацією і створенням потокових ліній, коли всі технологічні операції і транспортування предметів праці здійснюється автоматично. Автоматичні лінії широко застосовуються в масовому виробництві.

Автоматизація виробництва - процес, за якого всі або переважна частина операцій, що потребують фізичних зусиль робітника, передаються машинам і відбуваються без безпосередньої його участі. Вона досягається шляхом використання машин-автоматів.

Автоматизовані системи швидко і без великих витрат часу й коштів переналагоджуються на випуск іншої продукції (у межах технічних можливостей). Для цього потрібно змінити програму виробничого процесу, записану на машинному носії. Гнучкі автоматизовані системи – це стратегічний напрямок розвитку техніки та організації виробництва.

Контрольні питання

1 Поняття виробничий процес та операція.

2 За якими ознаками класифікують виробничі процеси?

3 Види операцій.

4 Загальні принципи організації виробничого процесу.

5 Організаційні типи виробництва, їх переваги і недоліки.

6 Назвіть параметри потокових ліній.

.

Тема 3.4 Інфраструктура підприємства, організація технічного обслуговування

План

1 Поняття, види та значення інфраструктури

2 Система технічного обслуговування

1 Поняття, види та значення інфраструктури

Інфраструктура – це сукупність складових частин будь-якого об’єкта, що мають підпорядкований (допоміжний) характер і забезпечують умови для нормальної роботи об’єкта в цілому.

Інфраструктура підприємства - це комплекс цехів, господарств і служб, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури.

До виробничої належать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів: допоміжні та обслуговуючі господарства, цехи; комунікаційні мережі; засоби збирання та обробки інформації; природоохоронні споруди.

Виробництво – це комплексний процес створення матеріальних благ, невід’ємною складовою якого є люди і взаємовідносини між ними. Тому кожне підприємство становить не лише складну виробничо-економічну, а й не менш складну соціальну систему.

Забезпечення соціальних потреб трудових колективів здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких можуть входити:

1) їдальні, кафе, буфети;

2) лікарні, поліклініки, медпункти;

3) власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування;

4) школи, професійно-технічні училища, факультети та курси підвищення кваліфікації;

5) дитячі дошкільні заклади, бібліотеки, клуби (палаци культури);

6) бази та будинки відпочинку, спортивні споруди тощо

Утримання всієї можливої (необхідної) сукупності об’єктів соціальної інфраструктури кожним підприємством потребує чималих коштів.

Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства з кадрових та соціальних питань. Йому підпорядковано відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський та житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

2 Система технічного обслуговування

Система технічного обслуговування повинна постійно підтримувати в робочому стані машини та устаткування; своєчасно забезпечувати робочі місця сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконувати транспортні операції та інші роботи.

До цієї системи входять господарства: ремонтне, інструментальне, транспортне, енергетичне, складське.

Ремонтне господарство

Ремонт – це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування, яке було втрачено в результаті виробничого використання. Підрозділи цього господарства здійснюють технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин і нестандартного обладнання, модернізацію діючих машин та устаткування.

Три форми організації ремонтно-профілактичних робіт: централізована – ремонтний персонал підпорядкований головному механіку;децентралізована – всі види робіт виконуються ремонтним персоналом цехів, який підпорядковується начальникам цехів; змішана – технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал цехів, а капремонт, модернізацію та інше – персонал ремонтно-механічного цеху.

Залежно від того, як визначаються потреби в ремонтних роботах, розрізняють систему планово-запобіжного ремонту (систему ПЗР) і систему ремонту за результатами технічної діагностики.

Суть системи ПЗР – всі ремонти здійснюють відповідно до встановлених заздалегідь нормативів (наприклад, відпрацювання кожною одиницею устаткування певної кількості годин проводять його огляди і планові ремонти, черговість і послідовність яких залежить від призначення засобу праці, його особливостей, умов експлуатації).

Ремонт за результатами технічної діагностики здійснюють залежно від фактичної потреби в них після об’єктивного контролю технічного стану.

Перша з наведених систем забезпечує більшу надійність, друга – значно дешевша.

На вітчизняних підприємствах більш поширена система ПЗР. Вона передбачає проведення технічного обслуговування, поточних планових ремонтів і модернізації.

Технічне обслуговування – усувають дрібні несправності, проводять огляд окремих вузлів, здійснюють заміну масла та регулювання певних механізмів.

Поточний ремонт - замінюють або відновлюють окремі вузли, проводять регулювальні операції.

Капремонт – повне розбирання, ремонт спрацьованих деталей, заміна тих, що підлягають ремонту, регулюють і випробовують під навантаженням.

Модернізація – для підвищення технічного рівня засобів праці способом часткових змін конструкції.

Система нормативів ПЗР:

1) ремонтний цикл – час між 2 капремонтами, або між початком експлуатації і першим капремонтом, за його час здійснюються в певній послідовності усі види робіт по технічному обслуговування і ремонту;

2) міжремонтний період – час роботи устаткування між двома суміжними (черговими) ремонтами, розраховується за формулою:

3) структура ремонтного циклу – перелік і послідовність планових ремонтів, процес техобслуговування в межах одного ремонтного циклу;

4) категорія складності ремонту – показник, що визначає трудомісткість планового ремонту того чи іншого устаткування проти трудомісткості ремонту еталонної фізичної одиниці. За еталон прийнято токарно-вінтронарізний верстат 1К62, якому присвоєна 11-та категорія складності. Тобто трудомісткість одиниці ремонтної складності дорівнює 1/11 трудомісткості верстату 1К62.

Встановлюються також норми трудомісткості одиниці ремонтної складності за всіма видами ремонтних робіт і технічного обслуговування (слюсарні, верстатні та інші роботи). Також визначають потребу в матеріалах для всіх видів ремонту.

Інструментальне господарство

Це сукупність внутрішньовиробничих підрозділів підприємства, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням і ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням і видачею на робочі місця (всі види різального, вимірювального та складального інструменту, штампи, пресформи та інші пристрої).

Інструментальний відділ займається постачанням інструментів, що виготовляються на спеціалізованих підприємствах та проектуванням оснастки для власних потреб. Особливе значення набуває інструментальне господарство під час підготовки до освоєння нових виробів. Витрати на технологічну оснастку складають приблизно від 3-12% собівартості.

Інструментальний цех виготовляє, ремонтує та відновлює спеціальну оснастку (інструмент). Цехові інструментально-роздавальні комори отримують оснастку від центрального складу. Керує господарством головний технолог, а цехові комори підпорядковані начальнику відповідного цеху.

Завдання інструментального господарства: визначення потреби в інструменті; організація власного виробництва оснастки; придбання необхідного інструменту; організація належної експлуатації Річна потреба розраховується виходячи із запланованих обсягів виробництва, номенклатури потрібної оснастки і норм витрат інструменту.

Транспортне господарство

Це комплекс підрозділів, що займається вантажно-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів. В залежності від характеру продукції, типу та обсягів виробництва, деякі підприємства мають спеціальні цехи залізничного, автомобільного та інших видів транспорту; деякі – єдиний транспортний цех. Очолює це господарство начальник транспортно-технологічного відділу, до складу якого входять технічне бюро, бюро організації перевезень, диспетчерська служба, бюро тари.

Діє система трьох взаємопов’язаних видів транспорту:

1) зовнішній транспорт – забезпечує зв’язок з приймальними пунктами транспорту загального користування (наприклад, залізничною станцією), а також зі складами місцевих контрагентів;

2) міжцеховий – для перевезень вантажів на території підприємства;

3) внутрішньоцеховий – транспортні операції в межах окремого цеху.

У процесі управління транспортним господарством визначаються потоки вантажів та обсяги перевезень, встановлюється необхідна кількість транспортних засобів, складаються плани перевезень. В основу планування беруть визначення вантажопотоків, тобто кількості вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), що переміщується в заданому напрямку на певну відстань за конкретний проміжок часу. Вибір видів вантажів залежить від обсягів перевезень, габаритів і фізично-хімічних властивостей, відстані та напрямків переміщення. Розрахунок необхідної кількості транспортних засобів кожного виду здійснюються з урахуванням добового обсягу перевезень, вантажопідйомності і кількості рейсів за добу.

Розробляють річні (квартальні) і календарні (місячні, добові) плани, а також оперативне регулювання перевезень.

Енергетичне господарство

Частка витрат на енергію в структурі собівартості має тенденцію до зростання. Оскільки енергія не може накопичуватися, будь-які порушення енергопостачання завдають підприємству значних збитків. Усе це підвищує значення енергетичного господарства, до складу якого входять:

1) електросилове – знижувальні підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторні господарство;

2) теплосилове – котельні, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;

3) газове – газогенераторні станції, газові мережі, холодильні установки;

4) пічне – нагрівальні й термічні печі;

5) слабкострумове – власна телефонна станція, різні види зв’язку;

6) енергоремонтне - техобслуговування, ремонт і модернізація енергообладнання.

Керівництво здійснює головний енергетик, під керівництвом якого працюють відділ головного енергетика, енергоцех і відповідні лабораторії. На невеликих підприємствах керує головний механік.

В основу організації енергогосподарства покладаються розрахунки планового і звітного енергетичного балансу. У витратній частині відображається потреба в енергії для здійснення виробничої, господарсько-побутової та невиробничої діяльності підприємства, а у прибутковій – джерела покриття цих потреб.

Необхідність економії енергоресурсів вимагає встановлення науково обгрунтованих норм та нормативів витрати електроенергії, пара, газу, води.

Розраховують показники виконання плану з виробництва енергії усіх видів, собівартість виробництва енергії, енергоозброєність, використання палива та інших витратних матеріалів для виробництва електроенергії, газу, пари. На кожному робочому місці необхідно шукати найбільш ефективні шляхи покращення використання енергії.

Складське господарство

Умовою безперервного перебігу виробничих процесів є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів, а також напівфабрикатів власного виробництва. Усі ці запаси зберігаються на різних складах підприємства, сукупність яких утворює його складське господарство. Його структура залежить від номенклатури матеріалів, типу, рівня спеціалізації та обсягів виробництва.

Види складів: матеріальні – для запасів, що надходять ззовні; виробничі – для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення, цехові інструментальні комори, склади запчастин; збутові – для зберігання готової продукції.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

Завезення матеріалів на склади здійснюється відповідно до оперативних планів відділу матеріально-технічного постачання. Матеріали підлягають кількісному та якісному прийманню.

Розміщення і зберігання матеріалів на складах може здійснюватися трьома способами:

2) сортове розміщення – закріплення за кожним видом матеріалів постійного місця його зберігання;

3) партіонного – кожна партія, що надійшла, зберігається окремо;

4) комплектне – розміщення матеріалів комплектами, що відпускаються у виробництво.

Важливою функцією є також підготовка матеріалів до виробничого використання, тобто комплектування, нарізування, розкрій.

Видача матеріалів здійснюється в межах ліміту, що його розраховує відділ постачання, виходячи з виробничої програми та відповідних витрат матеріальних ресурсів.

Облік руху ведеться за допомогою картотеки як на складах підприємства, так і в бухгалтерії. В окремій картці зазначають номенклатурний номер матеріалу, його найменування, марка, сорт, одиниця виміру і ціна, а також фіксуються всі надходження та видачі матеріалів. За картотекою розраховуються залишки матеріалів, які порівнюються з нормами запасу зберігання та лімітами.

Контрольні питання

1 Поняття інфраструктури підприємства та її значення.

2 Що входить до виробничої інфраструктури підприємства.

3 Які підрозділи входять до системи технічного обслуговування виробництва.

4 Чим викликана необхідність проведення різних видів ремонту?

5 Завдання інструментального господарства.

Тема 3.5 Державне регулювання діяльності підприємства

План

1 Державне економічне регулювання

2 Податкова політика

3 Держзамовлення

4 Державна інвестиційна політика

1 Державне економічне регулювання

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Ця функція здійснюється за напрямами: формування правових засад функціонування економіки, забезпечення економіки необхідною кількістю грошей, усунення недоліків ринкового саморегулювання, перерозподіл доходів, забезпечення населення обов’язковими товарами. Економічні функції держави здійснюються через механізм бюджетної, грошово-кредитної, фіскальної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та іншої політики.

Держрегулювання економіки – це регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Основний принцип – мінімальне втручання держави в економічні процеси.

2 Податкова політика

Податок – це обов’язковий платіж, який сплачується до бюджету з юридичних осіб і громадян. Податкове регулювання проводиться з метою нагромадження власних фінансових коштів підприємницькими структурами і формування бюджетних коштів держави. З 01.01.2011 року податкове регулювання здійснюється згідно Податкового Кодексу України.

Загальнодержавні податки та збори: ПДВ, акцизний податок, податок на землю, мито, екологічний податок, збір за спеціальне використання природних ресурсів, податок на прибуток та ін. Місцеві податки та збори: податок на нерухомість, збір за паркування, туристичний збір, збір за здійснення деяких видів підприємницької діяльності.

По кожному податку та збору встановлена відповідна законодавчо-нормативна база, яка регулюється Податковим кодексом України.

3 Держзамовлення

Держзамовлення є одним із способів регулювання взаємовідносин між державою та суб’єктами господарювання, яке передбачає формування на договірній основі необхідних для задоволення державних потреб обсягів і складу продукції та розміщення державних контрактів на поставку продукції серед підприємств. Держзамовниками є міністерства, державні адміністрації, бюджетні установи. Виконавці – суб’єкти господарювання всіх форм власності. Взаємовідносини регламентуються державним контрактом, фінансуються за рахунок коштів відповідних бюджетів та інших залучених для цього джерел фінансування. Відбір можливих виконавців держзамовлення здійснюється на конкурсній основі (провадяться тендери).

4 Державна інвестиційна політика

Державна інвестиційна політика – це комплекс економічних, адміністративних і правових заходів держави, спрямованих на активізацію інвестиційної діяльності. Її принципи:

1) збільшення частки власних коштів підприємств у фінансові інвестиційні процеси; - зміщення акцептів з безпосереднього бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;

2) виділення коштів для реалізації державних проектів, спрямованих на структурну перебудову економіки;

3) здійснення фінансування об’єктів за рахунок бюджетних коштів на конкурсній основі;

4) надання переваги раніше розпочатому будівництву, переоснащенню діючих підприємств;

5) запровадження системи страхування інвестицій.

Напрями державної інвестиційної політики:

- підтримка інновацій, які становлять основу сучасного технологічного процесу;

- захист інтелектуальної власності;

- сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах України та міжнародному інноваційному співробітництву.

Контрольні питання

1 У чому полягає економічна функція держави?

2 За якими напрямками держава виконує свою економічну функцію?

3 Основні принципи державного регулювання економіки.

4 Що таке податок?

5 Яким чином регулюються взаємовідносини між державою і суб’єктами господарювання?

6 У чому полягає державна інвестиційна політика?

7 Принципи державної інвестиційної політики.

Тема 3.6 Продукція: сутність, різновиди та конкурентоспроможність

План

1 Продукція: сутність, різновиди, вимірники обсягу продукції

2 Виробнича програма підприємства, її складові елементи

1 Продукція: сутність, різновиди, вимірники обсягу продукції

Готова продукція – сукупність повністю виготовлених на підприємстві виробів і продуктів, які фактично відпущені або призначені для відпуску на сторону (реалізацію). Крім виготовлення продукції, підприємство може виконувати певні роботи та надавати певні послуги. Вимірюється готова продукція в натуральних та вартісних одиницях.

2 Виробнича програма підприємства, її складові елементи

Виробнича програма підприємства (план виробництва і реалізації продукції) – це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно з договорами поставок.

Основою обгрунтування плану виробництва і збуту є маркетинг. Підприємства повинні виробляти те, що потрібно споживачам, служба маркетингу вивчає ринок товарів для визначення оптимального асортименту та обсягу продукції. З потенційними споживачами укладаються договори. Важливу роль відіграє реклама, системи просування товару на ринок.

Особливості формування виробничої програми в ринкових умовах:

1) плани виробництва і реалізації орієнтуються на ринкові потреби споживачів, на своєчасне і якісне виконання договірних зобов”язань;

2) в основі виробничої програми - договір на поставку певної продукції, постачальники, споживачі обираються підприємством самостійно, воно ж встановлює ціни та ін.;

3) планування програми повинно бути гнучким, тобто у поточних планах можливі корригування показників;

4) пріоритетними є натуральні показники і показники якості продукції;

5)виробнича програма повинна формуватись з урахуванням можливостей підприємства, його забезпечення різними видами ресурсів та виробничими потужностями;

6) плани повинні бути багатоваріантними, реалізація повинна давати високий прибуток.

Формування виробничої програми базується на таких елементах: ринковий попит, держконтракти, держзамовлення, власні потреби підприємства, портфель замовлень на продукцію інших підприємств-споживачів.

В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.

Натуральні показники – обсяг продукції в натуральних одиницях з номенклатури і асортименту. Номенклатура – перелік назв окремих видів продукції, асортимент – різновидність виробів в межах даної номенклатури.

Обсяг виробництва в натуральних вимірниках встановлюють на основі обсягу поставок:

ОВ = ОП - З_п + З_к

де ОВ – обсяг виробництва, натур.один.;

ОП – обсяг поставок, натур.один.;

З_п, З_к – запаси продукції на складах на початок і кінець планового року, натур.один.

Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, валового і внутрізаводського обороту, обсяг НЗВ.

Обсяг товарної продукції (ТП) – готова продукція, послуги, ремонтні роботи, капітальний ремонт свого підприємства, напівфабрикати і запчастини на сторону, капітальне будівництво для непромислових господарств свого підприємства, роботи, пов’язані з освоєнням нової техніки, тара, що не входить в гуртову (оптову) ціну виробу.

Обсяг ТП розраховується за формулою, грн.:

ТП = åN_i * Ц_і + Р

де N_і - випуск продукції і –го виду в натур.один.;

Ц _і - гуртова ціна підприємства і -го виробу, грн.;

Р - вартість робіт і послуг на сторону, грн.

Валова продукція (ВП) – вся продукція у вартісному виразі, незалежно від ступеня її готовності, грн.:

ВП = ТП – (НЗВ_п – НЗВ_к) – (І_п – І_к)

де НЗВ_п, НЗВ_к – вартість залишків НЗВ на початок і кінець планового періоду, грн.;

І_п, І_к – вартість інструменту для власних потреб на початок

Дата добавления: 2014-01-04