Об'єкти, суб'єкти і типи та форми відносин власності

Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.

Власність в юридичному розумінні - це майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юридичних та фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.

Тобто, власність відтворюється системою зв'язків "людина - річ".

Власність має правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків.

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями — володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності (рис.).

Рис. Сукупність правочинностей власника

• Право володіння - це фізичне володіння річчю, економічним благом.

При цьому мається на увазі те, що господарське панування над річчю зовсім не вимагає, щоб власник знаходився з нею у безпосередньому контакті. Наприклад, їдучи в тривале відрядження, власник продовжує залишатись власником речей своєї квартири. Тургенєв володів землею в Росії, хоча жив за кордоном. Власник готелю може в ньому ніколи не жити.

• Право користування - це процес фактичного вилучення корисних властивостей з об'єкта власності для задоволення певних потреб (особисте використання речі).

Власник може передавати своє майно в користування іншим особам на якийсь час і на певних умовах. Права користування визначаються законом чи іншою правовою підставою (заповіт - залишаю «те то», «тому то»).

Так, швейну машинку можна використовувати для пошиття одягу не тільки своїй сім'ї, але і для пошиття одягу на замовлення за певну плату. Але іноді можна користуватися річчю і не володіючи нею. Наприклад, ательє по прокату музичних інструментів здає їх напрокат, і тим самим користування інструментом відбувається в помешканні ательє, скажімо, у визначенні часи і дні. Те ж і при користуванні ігровими автоматами тощо.

• Право розпорядження (управління) - це прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ.

Дане право реалізується найчастіше шляхом укладання різних угод (купівлі продажу, обміну однієї речі на іншу, дарування тощо).

Не викликає сумнівів, що в тих випадках, коли власник продає свою річ, здає в найом, під заставу, передає у вигляді внеску в господарське товариство або в якості пожертвування в доброчинний фонд, він здійснює розпорядження річчю. Значно складніше юридичне кваліфікувати дії власника по відношенню до речі, коли він знищує річ, що стала йому непотрібною, або коли річ за своїми властивостями розрахована на використання лише в одному акті виробництва або для споживання.

Якщо власник знищує річ або викидає її, то він розпоряджається річчю шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але, якщо право власності припиняється в результаті єдиного разу використання речі (наприклад, Ви з'їдаєте яблуко або спалюєте дрова в каміні), то воля власника спрямована не на те, щоб припинити право власності, а на те, щоб витягти з речі її корисні властивості. Тому в зазначеному прикладі має місце здійснення тільки права користування річчю, а не права розпорядження нею.

Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орендар) без права на розпорядження, не є повними власниками.

У сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізована система прав власності. Так, англійським юристом представником інституціоналізму А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.

1. Право володіння.

2. Право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).

5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, відчуження, зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).

7. Право на передачу благ у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом.

9. Заборона на використання шкідливим способом.

10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

11. "Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

Така деталізація юридичних прав власності має не самодостатній характер, а має на меті гарантувати суб'єкту необхідні й достатні права для прийняття оптимальних економічних рішень.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою (рис.).

Рис. Еволюція форм власності

Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор — землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб'єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об'єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм: азіатська (східна), антична (греко-римська) і германо-слов’янська форми земельної власності. За азіатської форми вся земля розподілялась між общинами, а індивіди (окремі сім'ї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обов'язки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім'ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов'янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов'янська форми власності відрізнялись відношенням індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як усередині класу феодалів (сеньйорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов'язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї праці. Тому власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби, базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов'язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність — товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників; по-п'яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини, а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається заперечення буржуазної власності і розвиваються перехідні форми власності нового способу виробництва.

Тут важливо підкреслити особливості трансформації відносин власності з точки зору їх економічного змісту і юридичної форми. Оскільки економічною основою нових відносин власності виступають нові організаційні форми безпосереднього виробництва, то економічний зміст власності трансформується адекватно організаційним формам виробництва, тобто еволюційно, за винятком епох науково-технічних революцій.

В еволюційному поступі відпрацьовуються кращі варіанти управління новими відносинами протягом багатьох років і десятиріч. Практика господарського життя робить відбір прогресивних форм, методів і юридично закріплює їх економічним законодавством. Звичайно, еволюція може мати і тупикові відгалуження, які служать людству негативним прикладом. Проте з історичної точки зору еволюція є всезагальним законом розвитку природи і суспільства.

Революція настає тоді, коли стара форма не в змозі пристосуватись до нового змісту і їх розбіжність переростає в суперечність, конфлікт і, зрештою, у революційний вибух. Але якщо стрибкоподібні революційні зміни у формах власності здійснюються з волі політичних уподобань вождів чи партій без визрівання необхідних для цього економічних та історичних умов, то такі зміни можуть призвести до негативних, а іноді й до катастрофічних наслідків. Нові відносини вимагають нових методів управління, способів організації і стимулювання виробництва, нових принципів розподілу національного продукту. Проте емпірична революційна практика за браком часу об'єктивно не здатна всі ці параметри нової економічної системи органічно взаємо-зв'язати і створити ефективний господарський механізм.

Проблеми трансформації приватної власності у суспільну. Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності. Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення капіталістичного способу виробництва в класичних формах. Якщо раніше основною формою капіталістичної організації виробництва була система приватного підприємництва, то нині вона доповнюється системою колективних форм власності і зростаючим державним сектором. Якщо раніше буржуазна держава виконувала роль нічного сторожа буржуазної власності, то нині вона виступає активним суб'єктом економічних відносин.

Оптимальним може бути такий стан, коли нові відносини власності поступово визрівають на старому економічному тлі і, визріваючи, через адекватні законодавчі, юридичні форми трансформують господарський механізм, роблячи його більш гнучким і чутливим до об'єктивних потреб продуктивних сил, а отже, більш ефективним. Цей процес набуває реальної дієвості в економічному житті суспільства лише тоді, коли політична його надбудова здатна чутливо сприймати нагромаджувані суперечності між продуктивними силами і старими формами власності та удосконалювати господарський механізм, надаючи нового змісту реально діючим юридичним формам. Так діяли країни Заходу після світової економічної кризи 1929—1933 pp., так і тепер розвинуті країни відмовляються від тотального панування приватної власності і декретують розвиток різних форм суспільної власності. У процесі трансформації приватної власності у суспільну відбувається дезінтеграція функцій права власності, що певним чином обмежує права власника. Колишній приватний власник може сповна використовувати економічний зміст своєї власності, але держава, піклуючись про стабільність відтворення, соціальну справедливість, стан навколишнього середовища, може обмежувати суб'єктивне право розпорядження власністю. Наприклад, держава зобов'язує власника використовувати свою землю чи виробництво з певною метою, забороняючи деякі цільові функції. Тобто тут постає проблема суспільного управління об'єктами приватної власності, їх місця і принципів функціонування в даному господарському механізмі. Це формує таку економічну систему, коли приватна власність може набувати рис функціонування суспільної і навпаки. Наприклад, декларована в колишньому СРСР суспільна власність набувала рис групової держпартноменклатурної власності.

Аналіз процесів інтеграції і дезінтеграції функцій власності є важливим з погляду на способи і методи роздержавлення власності у колишніх республіках СРСР. Якщо приватизація мала на меті посилення матеріальних стимулів до праці і підвищення ефективності виробництва, то цього можна було досягти без руйнування організаційних форм виробництва і трудових колективів, а наділити їх реальним правом користування і розпорядження умовами виробництва і створеним продуктом через впровадження повного комерційного розрахунку. Тобто посилення матеріальних стимулів до праці мало здійснитись не шляхом знищення існуючих продуктивних сил, а через ліквідацію відчуження праці, відчуження застарілих виробничих відносин.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність і юридична свобода товаровиробників, і цими останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи — це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.

Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціальне небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому не в змозі буде твердо управляти цими процесами в інтересах всього народу.

Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допоможе аналіз їхньої структури. Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна і різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними системоутворюючими критеріями: суб'єктами і об'єктами; типами; формами та видами власності.

Поняття власності знаходить свій прояв в її об'єктах і суб'єктах (рис.).

Об'єкти власності можуть бути закріплені на все життя і навіть століття. При цьому залишають життя одні власники і народжуються інші, удосконалюються об'єкти власності, що існують, і виникають нові.

Власність - це не річ, а відносини з приводу привласнення речей (засобів і результатів виробництва).

Об'єктами власності є предмети природи, різні майнові комплекси, тобто все те, чим володіє суб'єкт власності.

Найважливішими з них є земля, природні багатства, будинки і споруди соціально-культурного призначення, включаючи житловий фонд, основні виробничі фонди (верстати, устаткування, заводські корпуси), матеріально-майнові цінності, які використовуються у виробничій сфері (матеріали, сировина, енергія), так і в побуті (гроші, валюта, цінні папери, дорогоцінності), об'єкти інтелектуальної власності (відкриття, винаходи), робоча сила як об'єкт особистої власності тощо.

Об'єкти власності розділені між суб'єктами права власності.

Суб'єкти власності, або власники - це люди чи групи людей, які володіють, розпоряджаються, користуються і привласнюють об'єкти власності.

Немає власності без власника, без суб'єкта права власності. Власником може бути людина, сім'я, соціальна група (партія, профспілка, суспільство тощо), трудовий колектив, населення території, певного району, народ країни, органи влади.

Рис. Об'єкти та суб'єкти власності

Отже, між власністю як економічною і як юридичною категоріями є тісний взаємозв'язок.

Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об'єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємозв'язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності є первинними, базисними, а юридичні — вторинними, похідними, оскільки зумовлюються економічними відносинами.

Власники підрозділяються на два види:

• фізична особа - людина як суб'єкт цивільних (майнових) прав і повинностей;

• юридична особа - організація (об'єднання осіб), що є суб'єктом цивільних прав і повинностей. Це соціальне (колективне) утворення вступає в господарські зв'язки від свого імені як самостійна цілісна одиниця.

У власності виражається право суб'єкта на володіння (використання) об'єктом (річчю). Державі належать основні засоби виробництва в промисловості і сільському господарстві, будівництві, засоби транспорту і зв'язку, комунальні та інші господарства, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави. Тобто, основна частина національного багатства є об'єктом суспільної власності. Суспільна власність існує в кожній державі, але її об'єктами можуть бути тільки ті матеріальні блага, що виступають матеріальною основою формування лише найважливіших господарських пропорцій. В протилежному випадку економіка буде мати гіпертрофований характер, що не має перспективи розвитку.

Головним носієм відносин власності виступає працівник як господар своєї держави, власник свого капіталу - виробничих фондів, робочої сили, цінних паперів, житла, землі, технологій тощо. Система суб'єктів власності включає в себе також народ суверенної держави, асоціацію працівників,

асоціацію підприємців, асоціацію науковців, трудові колективи шдири^..—, трудові колективи підрозділів підприємств (бригада, ланка, сім'я), трудові колективи галузей народного господарства, регіонів, трудові колективи кооперативів, індивіди, суспільні організації, класи, соціальні групи. Власник є активною фігурою в процесі виробництва. Зростання його ролі в суспільстві - це шлях до підвищення ефективності виробництва, зростання добробуту трудящих.

В розвитку історії існувало два типи власності:

• приватна власність;

• суспільна власність.

Приватна власність — це закріплення права контролю над економічними ресурсами та життєвими благами за окремими людьми чи групами людей.

Основною рисою приватної власності є те, що власник сам безпосередньо реалізує і здійснює право володіння і привласнення.

Приватна власність розділяє людину - власника і суспільство, протиставляє їх інтереси одне одному, тому закон суспільства і культура повинні узгоджувати інтереси, щоб власник працював і на державу, а держава всіляко сприяла ефективній діяльності власника. Світовий і український досвід в останнє десятиліття показав, що зміна відносин власності не веде автоматично, навіть завдячуючи ринковим регуляторам, до серйозних успіхів. В умовах бідності, злиднів і економічного хаосу, що прийшов на зміну шоковій терапії і економічному колапсу, демократія не може процвітати.

Приватна власність може проявити себе як:

• трудова приватна власність;

• нетрудова приватна власність.

Трудова приватна власність - приватна власність, яка формується за рахунок власної праці і для власних потреб. Джерело - переважно фізична праця. За формою - дрібнотоварна. Приклад: продукти городництва, фермерства.

Нетрудова приватна власність - формується у результаті привласнення продуктів як своєї праці, так і чужої. Це тип власності, що виражає привласнення матеріальних і нематеріальних благ різними суб'єктами права власності без відповідних витрат праці на їх створення. Значний вплив на існування нетрудової власності має надбудова суспільства. Приклад: власник заводу, на якому працюють тисячі робітників, або власник великих кредитних ресурсів отримує дохід і від чужої праці. Причому дохід власника може бути більшим за сумарний дохід усіх працюючих.

Приватна власність мобілізує людські можливості, ініціативу, досвід, кваліфікацію, знання власника виробництва, щоб здійснити процес виробництва.

Приватна власність створює психологію економічної активності та підприємництва, сприяє розвитку ринкових відносин, підвищує зацікавленість у більш ефективному, ощадливому веденні господарства. Разом з тим, вона має суттєві недоліки, а саме: інколи те, що дістається одним, стає недоступним для інших. В результаті може статися, що внаслідок впровадження приватної власності окремі люди позбудуться того, що в інших є в надлишку.

Для запобігання такій ситуації навіть в умовах ринкової економіки держава прагне частину благ залишити в державній, муніципальній, громадській власності.

Серед країн з розвиненою ринковою економікою нема жодної з 100% приватною власністю.

Суспільна власність — засобами виробництва і результатами володіє (привласнює) більша частина суспільства.

Тобто, суспільну власність можна представити як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає у формах державної і колективної власності. Суспільна власність деперсоніфікована, тобто безособистісна. Всі члени суспільства володіють спільно, індивідуально ж - ніхто. Оскільки суспільна власність - це спільне володіння, то вона урівнює всіх стосовно засобів виробництва. Ніхто не має переважного права розпоряджатися ними, тим більше - управляти і привласнювати. А якщо це так, то жоден член суспільства не може примусити працювати на себе іншого.

Протягом тривалого історичного періоду приватна та суспільна власність розглядалися і в науці, і в політиці як антиподи. Саме це протягом всесвітньої історії ставало причиною найбільших пристрастей, революцій та переворотів. Це гальмувало розвиток суспільства, бо за мету ставилося досягнення крайнощів — досягнення рівності за рахунок повного усуспільнення власності.

Приватна і суспільна власність не виключають одна одну, а доповнюють. Одночасно існування цих двох форм власності урізноманітнює, збагачує економічне життя. Рівність усіх типів і форм власності, їхня конкуренція за більш ефективне функціонування - це історичний і стратегічний вибір сьогодні будь-якої країни.

Дата добавления: 2014-01-04