Цілі та інструменти кредитно-грошової (монетарної) політики

Проблеми реалізації фіскальної політики

Узагальнюючи все сказане вище виокремимо проблеми реалізації фіскальної політики.

Перша група проблем одержала назву „проблеми часу”:

- існує лаг (часовий інтервал) розпізнавання того чи іншого макроекономічного явища, у відповідь на яке повинна проводитись відповідна бюджетно-податкова політика;

- існує адміністративна затримка – період часу між моментом, коли буде визнано необхідність прийняття фіскальних заходів і моментом, коли ці заходи будуть задіяні;

- існує функціональне запізнення - проміжок часу між моментом, коли уряд приймає рішення щодо заходів фіскальної політики і моментом, коли вони почнуть впливати на виробництво, зайнятість і рівень цін.

Друга група проблем одержала назву „політичні”:

- фіскальна політика формується на політичній арені і це в значній мірі ускладнює її використання;

- підвищення податків і скорочення витрат – заходи непопулярні та на догоду виборцям можуть не проводитись.

Третя група проблем пов’язана з впливом „чистого експорту”:

- спостерігається протидія з боку “чистого експорту” через зовнішню торгівлю;

- підвищення ставки відсотка на фінансовому ринку країни в наслідок стимулюючої фіскальної політики збільшує потік іноземного капіталу в країну Þ зростає попит на національну валюту Þ підвищується курс національної валюти Þ дорожчає експорт та дешевшають імпортні товари Þ скорочується “чистий експорт”. В разі стримуючої фіскальної політики буде спостерігатись зворотній процес.

Фіскальна політика супроводжується “ефектом витиснення приватних інвестицій” та “інфляційним ефектом”.

ТЕМА 11. КРЕДИТНО-ГРОШОВА (МОНЕТАРНА) ПОЛІТИКА

Програмна анотація

11.1. Цілі та інструменти кредитно-грошової (монетарної) політики.

11.2. Різновиди та механізм кредитно-грошової політики.

11.3. Монетарна політика в моделі AD-AS.

11.4. Ефективність кредитно-грошової політики: переваги та недоліки.

В Законі України «Про Національний банк України» сутність монетарної політики визначається через її роль у практиці державного регулювання економіки. Згідно із Законом монетарна політика – «це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримання інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу». Спираючись на Закон, Рада Національного банку України розробляє «Основні засади грошово-кредитної політики» на кожний прогнозний рік. Цей документ, враховуючи прогнозні показники, передбачені в Основних параметрах економічного і соціального розвитку України, визначає на відповідний рік конкретні цілі та заходи, пов'язані з цілеспрямованим застосуванням відповідних монетарних інструментів.

Усі цілі монетарної політики поділяють на кінцеві (основні, стратегічні) та проміжні (допоміжні, тактичні). Кінцеві цілі монетарної політики збігаються з основними цілями стабілізаційної політики: зростання реального ВВП, зменшення безробіття та зниження інфляції.

Окремі кінцеві цілі узгоджуються між собою, але можуть бути й суперечними. Так, зростання реального ВВП поєднується зі зниженням безробіття. Стимулюючи зростання обсягів виробництва, монетарна політика водночас сприяє підвищенню рівня зайнятості. На противагу цьому зменшення інфляції може суперечити досягненню інших цілей – зростанню реального ВВП і зниженню безробіття. Якщо центральний банк з метою стримування інфляції уповільнить зростання грошової маси, то в короткостроковому періоді зростання обсягів виробництва може загальмуватися, а безробіття – зрости. Отже, виникає конфлікт цілей, який монетарна політика може розв'язати лише на основі принципу пріоритетів. Наприклад, якщо перевага віддається зниженню інфляції, то певне гальмування темпів зростання реального ВВП слід розглядати як вимушені втрати, пов'язані з досягненням пріоритетної цілі.

Монетарна політика спирається на певний ланцюг причинно-наслідкових зв'язків, в якому кінцеві цілі є завершальною ланкою. Тому безпосередньо вплинути на кінцеві цілі вона не може. Для цього використовуються проміжні цілі. До них належать макроекономічні змінні, що опосередковують вплив монетарної політики на кінцеві цілі. Іншими словами, проміжними цілями є регулювання таких показники, що пов'язують інструменти монетарної політики з кінцевими цілями. До проміжних цілей можна віднести пропозицію грошей, процентну ставку, обсяг кредитування, рівень заборгованості тощо. Головними серед них є пропозиція грошей та процентна ставка. Так, гальмування темпів зростання пропозиції грошей може бути проміжною ціллю відносно цільових орієнтирів щодо зниження інфляції; зниження процентної ставки може слугувати проміжною ціллю щодо зростання реального ВВП.

Установлення проміжних цілей є складною проблемою монетарної політики, оскільки вони, як правило, не узгоджуються між собою. Припустимо, що центральний банк має намір контролювати процентну ставку на певному цільовому рівні. Для цього він повинен регулювати пропозицію грошей таким чином, щоб рівноважна процентна ставка встановилася на цільовому рівні. Але, прагнучи досягти цільового значення процентної ставки, центральний банк втрачає контроль за пропозицією грошей, оскільки остання потрапляє в залежність від процентної ставки. Тепер припустимо, що центральний банк передбачає досягти певної цільової величини пропозиції грошей. За цих умов він втрачає контроль за процентною ставкою, оскільки вона змінюватиметься таким чином, щоб урівноважити грошовий ринок на базі цільової величини пропозиції грошей.

Проблема вибору проміжних цілей (дилема цілей) вирішується залежно від рівня пріоритетності відповідних їм кінцевих цілей. Наприклад, якщо інфляція в країні досягає небажаного для економіки рівня, то найкращою проміжною ціллю може бути зменшення темпів приросту пропозиції грошей, оскільки остання є основним інструментом регулювання інфляції. Якщо ж центральний банк дійде висновку, що процентна ставка є надто високою і стримує інвестиційну активність, то як проміжну ціль він вибере зниження процентної ставки.

Для досягнення цілей монетарної політики центральний банк застосовує заходи, що пов'язані з використанням певних інструментів: пряме регулювання ставок процента (депозитних, кредитних), ліміти кредитування, операції на відкритому ринку, облікова ставка, нормативи обов'язкового резервування.

Нормативи обов'язкового резервування – це мінімальні норми депозитів комерційних банків, які вони зобов'язані зберігати на безпроцентних рахунках центрального банку. Нормативне регулювання обов'язкових резервів має подвійне значення: з одного боку, воно гарантує мінімальний рівень ліквідності комерційних банків, з іншого – виступає як інструмент, за допомогою якого центральний банк впливає на здатність комерційних банків збільшувати пропозицію грошей, тобто створювати гроші. На здатність комерційних банків створювати гроші зміна нормативів обов'язкового резервування впливає у два способи. Перший – впливаючи на величину надлишкових резервів у складі загальних банківських резервів. Чим нижчою є норматив обов'язкового резервування, тим меншим є відрахування в обов'язкові резерви і більшими є надлишкові резерви, а отже, більше кредитів може надати банківська система, що збільшує величину новостворених депозитів. Другий – змінюючи рівень грошового мультиплікатора, який знаходиться в оберненій залежності від нормативів обов'язкового резервування. Нормативи обов'язкового резервування можуть установлюватися єдиними для всіх банків і депозитів або диференційованими по окремих групах банків і видах депозитів. Як правило, для крупних банків і для довгострокових депозитів застосовуються трохи вищі нормативи обов'язкового резервування. Зміна нормативів обов'язкового резервування потужно впливає на пропозицію грошей. Проте застосування цього інструмента викликає певні труднощі в роботі комерційних банків і зменшує їхню прибутковість. За цих обставин нормативи обов'язкового резервування, як правило, не використовуються для вирішення поточних проблем грошового ринку, а є інструментом досягнення довгострокових цілей монетарної політики.

Облікова ставка – це процентна ставка, за допомогою якої центральний банк надає кредити комерційним банкам. Кредити центрального банку надаються комерційним банкам для рефінансування їхньої діяльності. Тому ставки процента, за якими вони надаються, також називаються ставками рефінансування. Облікова ставка відіграє серед них провідну роль. Так, згідно з чинним законодавством України облікова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування і водночас слугує орієнтиром для всієї системи процентних ставок. Крім облікової ставки до ставок рефінансування належать такі ставки: за кредитними аукціонами, за ломбардними кредитами (овернайт), за операціями репо тощо. Зі зниженням облікової ставки знижуються інші ставки рефінансування, зростає попит комерційних банків на кредити центрального банку, що збільшує резерви банківської системи та обсяги кредитування економіки і в кінцевому підсумку – пропозицію грошей. Підвищення облікової ставки спричинює протилежні наслідки. Для визначення рівня облікової ставки враховуються різні чинники, найважливішими серед яких є рівень інфляції та темпи приросту ВВП. Світова практика показує, що у разі підвищення рівня інфляції на 1 %, облікова ставка зростає на 1,5 %, а у разі зниження темпів приросту ВВП на 1 % - зменшується на 0,5 %. При цьому незалежно від рівня інфляції облікова ставка має підтримуватися на позитивному реальному рівні. Це означає, що облікова ставка має бути на кілька пунктів вище за інфляцію.

Операції на відкритому ринку – це купівля-продаж центральним банком цінних паперів на відкритому ринку. В Україні ринок цінних паперів почав функціонувати з 1995 р. у вигляді облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП). Емітентом державних облігацій є Міністерство фінансів України, а його генеральним агентом щодо обслуговування, розміщення державних облігацій та проведення відповідних платежів – Національний банк України. Крім операцій з облігаціями внутрішньої державної позики, які є казначейськими зобов'язаннями, Національний банк України може здійснювати купівлю-продаж власних цінних паперів у вигляді депозитних сертифікатів, а також облігацій зовнішньої державної позики та інших боргових зобов'язань. Покупцями цінних паперів є вітчизняні комерційні банки, юридичні та фізичні особи, а також нерезиденти. Операції на відкритому ринку проводяться з метою регулювання пропозиції грошей. Купуючи або продаючи цінні папери, Центральний банк отримує можливість впливати на резерви комерційних банків як компонент грошової бази і в такий спосіб з урахуванням грошового мультиплікатора змінювати пропозицію грошей в економіці. Якщо центральний банк купує цінні папери у комерційних банків на 1000 грн, то останні збільшують свої резерви на цю суму. Якщо, навпаки, центральний банк продає комерційним банкам цінні папери на 1000 грн, він зменшує їхні резерви на цю суму. В обох випадках грошова база збільшується на величину чистої купівлі цінних паперів, а пропозиція грошей змінюється з урахуванням грошового мультиплікатора. Розрізняють два типи операцій на відкритому ринку – динамічні та захисні. Динамічні операції застосовуються з метою цілеспрямованої зміни величини банківських резервів і пропозиції грошей. Захисні операції покликані нейтралізувати дію чинників, які можуть викликати небажані зміни в банківських резервах і пропозиції грошей.

Дата добавления: 2014-01-04