Світовий політичний процес I мiжнародна полiтика

План

1. Сутність політичного процесу.

2. Україна у сучасному свiтi.

3. Глобальні проблеми сучасності.

Функціональний аспект міжнародних політичних відносин розкриває поняття світового політичного процесу. У політологічній літературі це поняття використовується досить широко, проте чіткого, більш-менш однозначного його визначення поки що немає. Здебільшого поняттям «політичний процес» позначають сукупну діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, що пов'язана з функціонуванням політичної системи суспільства. Таким чином зміст цього поняття найчастіше пов'язують з внутрішньодержавними політичними відносинами. Однак зовнішні чинники, міжнародна обстановка також мають значний, а іноді й вирішальний вплив на політичне життя тієї чи іншої держави. У зв'язку з цим постає потреба в такому понятті, яке в узагальненому вигляді позначало б політичні явища і процеси, що відбуваються на міжнародній арені, у відносинах між державами та їхніми різноманітними об'єднаннями і впливають на внутрішньодержавне політичне життя. Таким поняттям у політології є «світовий політичний процес».Світовий політичний процес можна визначити як сукупність дій та взаємовідносин суб'єктів політики на міжнародній арені. Поняття «світовий політичний процес» і «міжнародні політичні відносини» тісно взаємозв'язані, оскільки позначають в основному ту саму політичну реальність, але в різних аспектах. Коли йдеться про міжнародні політичні відносини, акцент робиться на суб'єктах цих відносин – державах, міжнародних організаціях, міжнародних рухах. Коли мова йде про світовий політичний процес, то маються на увазі функціональний аспект міжнародних відносин, дії цих суб'єктів на міжнародній арені. У більш широкому значенні до світового політичного процесу долучають і ті національні чи внутрішньодержавні політичні явища і процеси, які мають міжнародне значення.

За влучним висловом Р. Арона, міжнародні відносини є тим «природним станом» людства, який Т. Гоббс характеризував як «війну всіх проти всіх». Усі учасники міжнародних відносин є формально рівними. У цих відносинах немає місця монополії на відкритий примус та насильство, яку має держава всередині країни. Кожний учасник міжнародних відносин у своїх діях виходить передусім із власних інтересів, однак він має враховувати інтереси інших та їхню часто непередбачувану поведінку. Ця непередбачуваність зумовлюється відмінностями не лише в соціально-політичному устрої держав, а й у їх культурних традиціях, особливостях історичного розвитку, національному складі, домінуючих релігійних системах тощо.

Сучасний період розвитку міжнародних відносин можна охарактеризувати як перехідний від «природного стану», «війни всіх проти всіх» до віднайдення певного консенсусу, побудови міжнародного співтовариства на основі спільно визнаних засобів регулювання та єдиних норм міжнародного життя, що базуються на спільних, загальнолюдських цінностях. Відбувається інтернаціоналізація економічного, політичного й культурного життя окремих держав, яка сприяє виробленню спільних основ поведінки суб'єктів міжнародних відносин і є визначальною щодо змісту сучасного світового політичного процесу.

У вивченні міжнародних відносин і світового політичного процесу політологія головну увагу зосереджує на теоретичних, концептуальних засадах, а не на їхньому конкретному змісті. Існують кілька концепцій, які по-різному трактують особливості міжнародних відносин і основний зміст світового політичного процесу на різних етапах суспільно-історичного розвитку. Основними з них є марксистська, геополітичні, політичного реалізму і модерністські.

Міжнародна політика – це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Термін "міжнародна політика" використовується з іншими схожими визначеннями, які мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття "міжнародні відносини". Воно ширше, ніж поняття "міжнародна політика", означає не лише політичні, а й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. У політичних документах поняття "міжнародні відносини" застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країнами на відміну від поза урядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.

Міжнародні відносини – це продовження різноманітних суспільних взаємин, що вже склалися на національному ґрунті у межах конкретних держав, на рівні міжнародного спілкування. Вони охоплюють усі різновиди громадських і приватних, політичних та інших відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історично першими були і тривалий час залишалися пріоритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У нинішньому столітті, наприклад, гегемоністські прагнення великих держав втілювалися у спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, здебільшого залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжнародної політики також слід віднести протистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної протидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та антиколоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а мали ще й міжнародно-політичне звучання.

За останні десятиліття до цілей і завдань міжнародної політики входять: міжнародний поділ праці й пов'язаний з ним обмін товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); захист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.

Постановка цілей у міжнародній політиці, визначення засобів їх досягнення значною мірою зумовлені й таким чинником, як співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики. Міжнародна політика є продовженням, функцією внутрішньополітичних процесів, залежить від суспільної природи й характеру панівних у країні соціальних сил, є похідною від них. Сили, що прийшли до влади внаслідок внутрішнього політичного протиборства в якійсь країні, визначають зміст і спосіб здійснення її міжнародної політики. Водночас лінія поведінки правлячих кіл на міжнародній арені може посилювати або ж, навпаки, ослаблювати їхні внутрішньополітичні позиції, авторитет влади. Часто ті чи інші міжнародні акції здійснюються для вирішення власних внутрішньополітичних проблем.

Найпоширенішим засобом здійснення міжнародної політики, розв'язання проблем міждержавних взаємин традиційно довго була війна. Застосування сили або загроза такого застосування, на жаль, ще й досі часто залишається останнім "аргументом" в політиці.

Війна – це збройний конфлікт між державами, групами країн або різними верствами населення в одній країні. Брати участь у бойових діях можуть не лише регулярні збройні сили, а й цивільне населення, яке в ході розгортання конфлікту формується у рухи опору, партизанські загони або просто береться до зброї для захисту своїх прав, осель та прилеглих територій. Війна є прямим продовженням політики, але вже силовими засобами. Крім збройної боротьби, під час воєнних конфліктів вдаються і до інших форм політичної, економічної та ідеологічної протидії, як-то: розрив дипломатичних відносин, блокада, диверсії, певні прийоми морального тиску, організаційного розкладу армії і тилу противника тощо. Відомий теоретик війн та міжнародних відносин, професор Чиказького університету Куїнсі Райт зазначає, що війна є мистецтвом організації та використання збройних сил для досягнення групових цілей.

У суспільстві завжди існували засоби мирного розв'язання міжнародних спорів. Найпоширеніший серед них дипломатія, тобто інституція, спеціально призначена для здійснення зовнішньої політики держави мирними засобами. У сучасному світі вона постає одним з найважливіших засобів здійснення міжнародної політики. Це поняття походить від давньогрецького diploma, що означало "лист, складений удвоє". Дипломатом вважали особу, яка мала такий лист, тобто документ, що засвідчував її державні повноваження.

Серед головних завдань дипломатії спочатку було здобуття й використання переваг у конфліктних ситуаціях, регламентація і впорядкування розв'язання останніх. З цією метою були розроблені й запроваджені процедури оголошення війни, надання політичного притулку, звертання до третьої сторони для відвернення війни, вимоги й правила недоторканності культових споруд тощо.

За доби Відродження у різних країнах формуються постійні дипломатичні служби, професійний корпус дипломатів. Починаючи з XIX ст. поряд із двосторонньою дипломатією поширюються багатосторонні контакти, проводяться міжнародні конференції, утворюються постійні дипломатичні, міжнародні, економічні, культурні організації.

Нині дипломатією називають офіційну діяльність держав, урядів, інших уповноважених осіб, органів і установ, які проводять міжнародну політику, представляють інтереси держави за кордоном, у міжнародних організаціях. У сучасному суспільстві дипломатія виконує функцію регулювання спірних міждержавних питань, розширення контактів, взаємин і співробітництва між країнами та народами. Обмін інформацією між урядами по дипломатичних каналах уможливлює зміну позицій сторін, їх коригування, досягнення компромісу і згоди. Дипломатія у такий спосіб перетворюється на мистецтво ведення переговорів, досягнення порозуміння, здійснення своїх цілей, що передбачає використання різноманітних чинників впливу.

Велика роль у міждержавних відносинах належить не лише дипломатичним органам та інституціям, а й поза урядовим, недержавним структурам. Різноманітні економічні, наукові, культурні, релігійні та інші зв'язки й ініціативи здійснюють партії, громадські організації, окремі громадяни країни без використання офіційних каналів. У сучасному світі дедалі більша частка економічних, торговельних, соціальних та інших зв'язків між країнами та народами здійснюється у приватному порядку.

Дипломатія спирається на принципи і норми міжнародного права.

Після здобуття державної незалежності Україні у досить складних умовах довелося заявляти про себе як про самостійного учасника міжнародної політики, формувати власний зовнішньополітичний стиль і курс. Україна, як один із співзасновників ООН із значним і різноманітним потенціалом, не мала відповідного місця й впливовості у міждержавних стосунках, поставала радше об'єктом, ніж суб'єктом впливу, відчувала, зрештою, брак дипломатичних кадрів. Доводилося освоювати нову, навіть у світовому вимірі, галузь міждержавних відносин – стосунки з так званим "близьким зарубіжжям". Складність полягала й у тому, що, з одного боку, Україну пов'язували з республіками колишнього СРСР численні економічні й політичні зв'язки, а з іншого, – налагодження нової системи господарювання, суперечливі позиції та дії офіційних структур призводили до несприятливих колізій у цих взаєминах.

Українська зовнішня політика досить несподівано виявилася предметом внутрішньополітичної боротьби, коли, наприклад, питання про ядерне роззброєння України використовувалося як знаряддя отримання дивідендів у змаганнях за владу.

Усе це призвело до того, що зовнішня політика України у першій половині 90-х років зводилася до розв'язання проблеми ядерного роззброєння, з'ясування стосунків з Росією щодо Криму та Чорноморського флоту, заохочення іноземних інвестицій (у 1994 р. при Кабінеті Міністрів України навіть було створено агенцію з міжнародного співробітництва та інвестицій на правах міністерства), до міжнародної участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й запобігання її поширенню та до отримання гуманітарної допомоги.

Нині відповідальні діячі державного управління та громадського самоврядування, політичні лідери спрямовують свої зусилля на створення якомога сприятливіших умов для всебічної міжнародної діяльності України. Помітні результати цієї діяльності мали місце вже на початку її самостійного державного існування. Серед них рішення Ради Міністрів закордонних справ держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі про визнання України повноправною учасницею цього форуму, підписання Президентом України Хельсінкського Заключного акту і Паризької хартії для нової Європи, участь України у міжнародній програмі "Партнерство заради миру", її членство у Раді Європи тощо. Вже у 1992 р. відроджену державу визнали 134 країни світу, з багатьма з них було встановлено дипломатичне співробітництво, укладено понад 20 двосторонніх і близько 50 міжурядових угод.

Здійснення радикальної соціально-економічної реформи в Україні, її інтеграцію у світове господарство на ґрунті міжнародного поділу праці пов'язують з налагодженням співробітництва зі світовими торговельно-економічними й фінансовими структурами, зокрема Генеральною угодою з тарифів і торгівлі, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку та ін.

Верховна Рада України, згідно з Конституцією України, визначає засади зовнішньої політики, дає згоду на обов'язковість міжнародних договорів або денонсує їх (ст. 85). Президент України представляє нашу державу на міжнародній арені, керує зовнішньополітичною діяльністю держави, проводить переговори, укладає міжнародні договори (ст. 106). Організація ж і забезпечення здійснення зовнішньої політики держави, зокрема зовнішньоекономічної діяльності, покладаються на Кабінет Міністрів України (ст. 116).

Одним із здобутків реформування державно-політичного життя в Україні стало те, що виконання зовнішньополітичних та економічних функцій перестало бути монополією урядових структур. Безпосередніми суб'єктами міжнародної взаємодiï стали окремі підприємства i фірми, полiтичнi партiï та громадські органiзацiï, значно розширилися контакти громадян на приватному рiвнi.

Поняття «глобалізм» (від лат. globus — куля, тобто такий, що охоплює всю земну кулю) означає стиль у політиці, за якого певне питання розглядається у контексті загальнолюдських проблем, що потребують для свого розв'язання спільних зусиль щонайменше більшості країн світу. Цей термін запровадили відомі теоретики Римського клубу Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Месарович, А. Печчеї та інші у 60-х роках XX ст.

Глобалізація сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн, «спресовує» світ у одне ціле, перетворює планету на «світове село» (global village) зі спільними проблемами.

На межі тисячоліть людство зіткнулося з надзвичайно гострими проблемами, що дістали назву глобальних. Під ними слід розуміти сукупність суперечливих процесів, що спричинили сучасну кризу світової цивілізації. Глобальні проблеми, що становлять загрозу нормальному розвитку і навіть існуванню країн світу, потребують для відвернення їх можливих катастрофічних наслідків спільних зусиль усього людства, тобто мають всеохоплюючий, планетарний, глобальний характер.

Джерела глобальних проблем сучасності можна поділити на дві групи: загострення суперечностей між людиною та природою (екологічні, продовольчі, енергетичні та ін.) та у відносинах між людьми (проблеми війни і миру, демографічні кризи, подолання слабко розвиненості, захист та розвиток духовного середовища, боротьба з хворобами, злочинністю тощо). Набуття цими суперечностями характеру глобальних зумовлене безпрецедентним зростанням масштабів неконтрольованого впливу людської діяльності на природне та суспільне середовища, реальною загрозою перетворення її наслідків на невідворотні («ядерна зима», вичерпання ресурсів, зникнення озонового шару тощо).

Глобальні проблеми сучасності і визначення шляхів їх розв'язання мають комплексний характер і це потребують інтеграції зусиль усіх країн світу. Тенденції розвитку світу на початку ХХI століття свідчать, що глобальні проблеми будуть мати три основні взаємопов’язані напрями. Це нова організація світу, зіткнення цивілізацій і поширення екологічних проблем. Особливу роль може набути конфлікт цивілізацій, який має дві сторони. Перша – цивілізаційні конфлікти у масштабах світу, друга – цивілізаційні конфлікти у масштабах однієї країни, це зокрема зіткнення культур, релігій і цінностей.

Сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання й розвитку, суспільство створило реальну загрозу своєму існуванню. Йдеться про інтенсивне якісне й кількісне знищення природних умов та ресурсів, потрібних для існування всього живого, передусім людини. За прогнозами вчених Римського клубу, за збереження наявних негативних тенденцій у взаємодії суспільства і навколишнього середовища вже через 35-40 років може розпочатися масове вимирання землян.

Вперше системний підхід до проблеми людини і природи був проголошений 1969 р. на загальних зборах ООН. Він кваліфікував демографічний вибух, вичерпування природних ресурсів і забруднення довкілля як насування глобальної катастрофи. Сучасна політологія до глобальних відносить проблеми які:

• зачіпають інтереси, а в перспективі — й майбутнє всього людства (проблеми загальнолюдського характеру);

• набувають всесвітнього характеру, тобто виявляють себе як об'єктивний чинник розвитку суспільства в усіх регіонах світу (проблеми загально планетарного масштабу);

• становитимуть загрозу всьому людству, якщо не будуть своєчасно розв'язані (проблеми, які безпосередньо впливають на майбутнє роду людського);

• потребують для розв'язання об'єднання зусиль усіх держав і народів (проблеми природничонаукові, науково-технічні і соціально-політичні, які неможливо вирішити в місцевому або регіональному масштабі).

Слід зауважити, що проблеми, які ми називаємо глобальними, виникли дуже давно. Поява на Землі людини призвела до масштабної кризи в тодішній екосистемі: зникла половина видів тварин, що для пралюдини були конкурентами або можливою здобиччю. Таку кризу в екології (науці про взаємодію організму із середовищем) називають компонентною. Надалі людина час від часу спричинює появу таких криз. Зі зростанням можливостей добування їжі збільшилася кількість людей, а отже, й екологічний тиск на середовище, що призвело до зменшення його біологічної продуктивності. Так склалися екологічні передумови для «неолітичної революції» – переходу від збиральницького способу ведення господарства до продуктивного. Проте ефективність суспільного виробництва, що невпинно зростає, обертається для природи новими екологічними кризами. Історія свідчить, що втрата контролю над природним середовищем має катастрофічні наслідки для держав, націй і цивілізацій у цілому, які при цьому випадають з історичного контексту.

Отже, глобальні проблеми мають соціоприродний характер і виникають здебільшого внаслідок споживацького ставлення суспільства як до людини (головної продуктивної сили), так і до природи (як об'єкта експлуатації).

Глобальні проблеми мають різне походження й відображують різні сфери життєдіяльності людей: рівень розвитку продуктивних сил, стан і якість навколишнього середовища, кардинальні питання світової політики, міжнародних відносин тощо. Водночас усі вони тісно взаємопов'язані, впливають одна на одну, мають системний характер. Тому недооцінювання навіть однієї з них неприпустиме, оскільки може призвести до загострення інших.

Характер і ступінь впливу глобальних проблем на життя людства різні. Деякі з них набувають дедалі більш політичного забарвлення, а відтак у процесі політичної діяльності виникає відносно самостійна, цілісна сфера всеохоплюючих політичних зв'язків. Глобальні політичні відносини формуються на міжнародній арені без єдиного центру політичної влади і є рівнодійною взаємозв'язків усіх суверенних держав, що розвиваються в умовах боротьби та співробітництва, незгод і компромісів, скептицизму й довіри, негативізму й конструктивізму, напруження й розрядки.

Глобальним проблемам притаманний динамізм, можливість як збільшення, так і зменшення їх кількості, а також посилення або послаблення гостроти. З одного боку, з розвитком наукових знань, техніки й технології з'являються нові методи контролю за природними процесами, нові можливості впливу людини на природу. З іншого – розвиток науки, виробництва, міжнародного співробітництва сприяють розв'язанню деяких глобальних проблем. Отже, динаміка глобальних проблем має суперечливий перебіг.

Проте оскільки загально планетарні проблеми стосуються усього людства, то й розв'язати їх можна лише в загальносвітовому масштабі, що створює об'єктивні перешкоди й значно ускладнює прийняття рішень.

Суб'єктивними перешкодами є несвоєчасне прогнозування можливих наслідків техногенних перетворень. Поза увагою залишаються проблеми, які, на думку політиків, не мають сьогоденного політичного значення (наприклад, рекультивація земель, біологічне очищення використаних вод, утилізація відходів). Однак глобальні проблеми, якщо їх своєчасно не вирішити, можуть не лише загальмувати розвиток суспільства, а й підірвати основи його існування.

Історичний поступ підвів людство до якісно нового і дуже відповідального рубежу. Науково-технічний прогрес, зростаюча акумуляція знань, що дає можливість людині впливати на природу, близькість вичерпання не відновлюваних природних ресурсів, поглиблення диспропорції між видобуванням, виробництвом і споживанням інших їх видів, зміна кліматичного балансу Землі, забруднення навколишнього середовища, зміна демографічної ситуації, голод та епідемії, війни – все це збільшує відповідальність людини за наслідки своїх дій.

Зважаючи на це, світова політика все більше зосереджує увагу на позитивному вирішенні глобальних проблем людства. Визначено коло стратегічних цілей, які підкріплюються політичними запобіжними засобами для більш швидкого й ефективного їх досягнення.

Велика роль у цьому належить ООН та її спеціалізованим міжнародним організаціям – ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища), ВООЗ (Всесвітня організація з питань охорони здоров'я), регіональним комісіям ООН, міжурядовим регіональним організаціям.

Значна роль у створенні нового світового економічного порядку, у стабілізації світових ринків сировини, стабілізації світового населення, подоланні відсталості належить МБРР (Міжнародному банку з реконструкції і розвитку), НСЕП (програмі з підтримання нового світового економічного порядку), СОТ (світовій організації торгівлі). Особлива роль у розвитку міжнародного співробітництва в галузі мирного використання атомної енергії, глобального моделювання і моніторингу належить МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергетики).

Глобалізація потребує і глобального, планетарного мислення як синтезу багатьох загальнолюдських цінностей, як відповіді на глобальні виклики сучасності. Тільки новий гуманізм здатний забезпечити подолання тих численних глобальних (планетарних) проблем, що постали перед людством. Перетворення прав людини в одне із центральних питань світового розвитку є очевидною прикметою формування глобального громадянського суспільства.

Лекція 5

Дата добавления: 2014-01-04