Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Лекція 3: Принцип розвитку, принцип планетарної єдності, принцип пріоритету екологічної безпеки




Принцип розвитку. Він є основним принципом діалектики, але чомусь потрапив у немилість до філософів і екологів. Зрозуміло, не можна сказати, що він зовсім не використовується при дослідженні проблем екології. Свідчення тому — ряд публікацій, де цей принцип увійшов навіть у назви деяких екологічних праць [Пианка, 1981]. Так, Е. Піанка зазначав: «Екологічні проблеми часто буває вигідно розгля­дати з позицій еволюційної теорії, так само як еволюційні проблеми виявляється корисно проаналізувати з точки зору екології» [Пианка, 1981]. Саме він і став автором поняття «еволюційна екологія», яке пов'язувалось з біологічною еволюцією і біоекологією (але не торка­ючись соціальної екології). Життя підтвердило, що в наш час «поділ еволюційних і екологічних процесів стає дедалі більш умовним» [Моисеев, 1984].

Власне вже, коли у 1980-х роках М. Мойсеевим, Е. Піанка, Є. Фад-дєєвим, І. Фроловим та ін. обговорювались ідеї коеволюції, стало зрозуміло, що мова має йти не тільки про взаємодію біо- і соціосистем з завколишнім середовищем і не тільки про розвиток цих систем за рисунок природи, а й про еволюцію останньої. Ця важлива для екології иея останнім часом привертає увагу дослідників і такий поворот думки

цілком виправданий, «оскільки в екологічній теорії і практиці еволюційний підхід репрезентований в цілому поки що недостатньо» [Фад-деев, 198].

Найбільш загальний екологічний підхід вимагає всебічного розгляду процесів еволюції суспільства та природи не тільки взятих окремо, але і дослідження їх спільного і взаємосумісного розвитку (коеволюції). Екологічний процес, який ми звичайно уявляємо як процес взаємодії складових екосистем, це разом з тим процес еволюційний, до якого найбільше підходить термін «екорозвиток».

У традиційному підході до соціального прогресу пов'язаний з ним розвиток природи не брався до уваги. Вектори цих двох типів розвитку — соціального і природного — поступово розходились, зумовлюючи появу соціально-екологічних суперечностей. Проте слід враховувати, що в загальній екологічній науці мова має йти не просто про два процеси розвитку, які відбуваються паралельно. Таке теоретичне прпущення є явно неправомірним, оскільки обидва процеси розвитку зачіпають один одного і утворюють єдину соціоприродну систему, причому не просто соціоприродну систему взаємодії, а соціоекосистему розвитку. Це означає, що необхідно не тільки досліджувати і врахову­вати ефекти окремо соціального і окремо природного процесів розвитку, а їх спільний, як ще кажуть, синергетичний ефект розвитку.

Ось чому останнім часом заговорили про збалансований розвиток. При цьому принцип стійкого (усталеного) розвитку розглядається як логічне продовження принципу розвитку. Так, стародавні цивілізації Месопотамії та Середньоморського регіону розвивались по спільному сценарію: зростання населення — виснаження природних ресурсів — експансія — мілітаризація — тоталітаризм, перевантаження на ресу­рси — деградація середовища помешкання — духовна деградація — втрата внутрішньої енергії — розвал державної системи.

Сучасне світове співтовариство стрімко наближається до критичної межі. Ось чому конче необхідна стратегія стійкого розвитку, яка дозволила б зійти з уторованого шляху і зняти конфлікт між інтересами теперішніх і майбутніх поколінь. Мова йде про зміну самого вектору розвитку і про забезпечення перспектив тривкості останнього в майбутньому. Стратегія такого розвитку в якості принципових моментів включає:

пріоритетність якісних показників (якості життя) перед кількісними (рівень, чисельність, споживання);

збереження біологічного і культурного різноманіття; протистояння ентропійним процесам (мілітаризація економіки, зростання відходів, тиражування культурних цінностей, ритуалізація духовного життя);

узгодження програми природокористування з еволюційною періодичністю природних процесів.

Йдеться не лише про систему «суспільство — природа» як про систему взаємодії, а про єдину соціоприродну систему розвитку, і в цьому розумінні принцип всезагального зв 'язку явищ {принцип системності) має бути органічно поєднаний з принципом розвитку, і ця єдність має виступати як принцип системного розвитку екосистеми. У цьому поєднанні принцип системності розвитку виступає як принцип вивчення коеволюційних процесів, як принцип соціальної і загальної екології [Урсул, 1990].

До основних природоохоронних принципів належить принцип біос-феризму. Визнаючи вищу етичну цінність збереження біосфери, цей принцип спрямований на розвиток гуманістичної концепції Відродження і руссоїстсько-кантіанської етики, категоріальний імператив якої приписує бачити в людині лише мету, а не засіб, як основу сучасної етики. Разом з тим гуманістичний принцип недостатній, оскільки він проголошує людину не лише вищою, а й, по-суті, єдиною етичною цінністю. Біосферне мислення виявляє в гуманізмі самоутвердження пануючого виду, що розриває системні зв'язки, поза якими існування людини безглузде і не становить етичної цінності. Людина — один з багатьох біологічних видів, що можуть існувати лише в системі біос­фери, тоді як техносфера призначена для роботів. Отже, біосферизм не тільки теоретично важливий як системний принцип, але і практично необхідний як умова збереження природного середовища проживання, якому в іншому випадку загрожує повне заміщення техносферою з неминучою роботизацією людини.

Давно помічено, що жорстоке ставлення до природи супроводжу­ється жорстокістю між людьми. Вбивці-початківці нерідко тренуються на тваринах. Грандіозні за розмахом плани підкорення природи втілювалися в життя людьми, які систематично завдавали морального та фізичного насильства. Подолання жорстокості неможливе без морального ставлення до природи, що має стати категоричним імперативом вашого життя.

Принцип адаптації. У біологічній еволюції центральне місце посідає принцип адаптації видів до середовища їх проживання. Адаптація означає набування видами особливостей (морфологічних, поведінкових та ін.), що дозволяють більш ефективно використовувати ресурси середовища, протистояти впливам і зберігати оптимальну чисельність. Вона розглядається як рушійна сила еволюційного прогресу, а тому розвиток життя має в цілому адаптивний характер.

Людина на біологічній стадії свого розвитку дотримувалась принципу адаптації. Проте в ході технічної еволюції взяла гору тенденції до перетворення природного середовища, його пристосування до потребсуспільства. Останнє досягається головним чином шляхом заміни природних компонентів середовища техногенними. Найбільш очевидно» формою цього процесу стала урбанізація. Давні центри містобудування — Ієрусалим, Афіни, Рим, Київ — формувались поступово в процес: конкуренції і природного добору — звідси їх неабияка стійкість. Очевидно, всі сприятливі для урбанізації локуси було виявлено задовго до нашої ери. Те, що додала до них сучасна цивілізація, довелося відвойовувати у природи ціною величезних зусиль.

Процес урбанізації поки що торкнувся не більше 4 % поверхні суші, а вже розглядається соціологами як загрозливий. Люди скупчувались за міськими стінами для захисту від ворогів (інших людей). Інакше1 кажучи, урбанізація розвивалась на грунті гострих внутрівидових конфліктів між людиною і природою.

Древні цивілізації, що зникли, — свідчення невдалих спроб підкорення природи. Негативний досвід тотального підкорення природи по­казав неспроможність уявлень про можливість однобічного управляю­чого впливу людини на середовище проживання, що не враховує системного характеру цих взаємовідносин. У системі «людина — середовище» можливе лише управління із зворотним зв'язком. Проблема адаптації. по суті, зводиться до того, щоб зміцнити позитивні зворотні зв'язки 1 якщо є можливість, виключити негативні.

Проте, на сучасній стадії розвитку людського суспільства в його взаємодії з природним середовищем переважають негативні зворотні зв'язки. Вони виглядають як опір середовища, який наростає з поси­ленням впливів. Так, забруднюючі впливи, використання середовища для розміщення відходів призводять до того, що людська популяція як кінцева ланка трофічних ланцюгів акумулює забруднення і перетворюється у своєрідний накопичувач відходів. Перетворене середовище неодмінно веде до зміни самого людського виду. Стосовно до етичних і естетичних норм, що склались у суспільстві, перетворення людини (включаючи скорочення різноманітності людей) звичайно оцінюється як виродження.

Еволюційний успіх людського виду пов'язаний насамперед з його біль­шими пристосовницькими можливостями. Від природи людина адаптована до змін природного середовища у досить широких межах, техніка покликана ще більше розширити їх. Насправді ж технічний прогрес нерідко зменшує стійкість до природних впливів. У наш час екологічні катастрофи почастішали. Відбувається це через невідповідність між еволюцією техносфери і біосфери. Техносферні структури розраховані на статичні умови і лінійне зростання, тоді як біосферні процеси нерівноважні й парациклічні (тек­тонічні, евстатичні, кліматичні, популяційні цикли).

На прикладі Каспію видно, до чого призводить недооцінка природних циклів. При зміні знака всі потенційні переваги (наприклад, сприятливі умови для відновлення нерестилищ під час трансгресії) виявляються втраченими, а всі мислимі небезпеки (затоплення розміщених надто близько до берегової лінії транспортних магістралей, складів токсичних відходів і т. д.) перетворюються в реальні втрати. Природа адаптувалась до подібних коливань і техносфері лишається зробити те саме. Свого роду фетишизація техносфери виявляється і в сучасній стратегії стабілізації клімату шляхом регулювання вмісту оксиду вуглецю в атмосфері. Хоча скорочення викидів можна тільки вітати, пов'язані з ним надії на запобігання кліматичним змінам утопічні, а величезним коштам, що витрачаються на це, можна знайти краще застосування.

Взагалі відносини техносфери і біосфери мають будуватися за принципом уподібнення, а не протиставлення. Уподібнення виявляється оптимальною стратегією і в окремих галузях природокористування (так лісозаготовки, що імітують природні порушення, завдають менше шкоди генофонду лісової рослинності, ніж традиційні вирубки головного користування [Красилов, 1992, 12-13].

Принцип планетарної єдності. Виходячи з уявлення про біосферу як цілісну систему, принцип єдності має фундаментальне значення для міжнародної діяльності в галузі охорони природи. При всіх відмінностях у економічній і політичній сферах, народи світу мають загальні екологічні інтереси, які є об'єднуючим началом. Єдність мети особливо очевидна у випадку роздільних природних ресурсів — рік, що протікають по території кількох держав (Рейн і Дунай — класичні приклади), прикордонних лісових масивів, мігруючих тварин і т. д. Черезпланетарний характер циркуляційних систем атмосфери і океану, кругообігу речовин у межах біосфери (до біосферних потоків належить, зокрема, і перенесення речовин, що здійснюється з року в рік мігруючими тваринами) локальні впливи даються взнаки далеко за межами місцевого джерела.

Проблема транскордонних забруднень повітря гостро стоїть у європейських країнах, які протягом ряду років співробітничають під егідою спеціальної конвенції. Існують міжнародні конвенції і міжурядові угоди по мігруючі види. Але це лише фрагменти тієї системи договорів, яка забезпечить планетарну єдність дій і яку ще належить створити.

Принцип пріоритету екологічної безпеки. Визнання важливості екологічних проблем часто-густо є декларативним і далеко не завжди супроводжується адекватними практичними діями. Природоохоронні витрати неодмінно виявляються одним з останніх рядків державного бюджету, набагато поступаючись оборонним. У країнах, що розвиваються, стурбованість економічними проблемами постійно відсторонює охорону природи на одне з останніх місці.. Тим часом, розвиток ціною знищення природної спадщини, виснаження ресурсів не може принести благоденства. Мета розвитку суспільства полягає в підвищенні якості життя, що передбачає поряд з рівнем доходів, сприятливе середовище, довголіття, фізичне здоров'я, психічну рівновагу і можливість передачі цих якостей нащадкам.

Екологічні чинники впливають на всі показники якості життя, визначають основні властивості особистості. Через те забезпечення екологічної безпеки — сприятливого стану довкілля — має бути визнане пріоритетом суспільного розвитку. У практичному плані цей принцип означає, що соціальні й економічні програми повинні бути узгоджені з екологічними вимогами. Він знаходить застосування у сфері природоохоронного законодавства, регламентації господарської діяльності та екологічної експертизи. Тобто екологічну безпеку потрібно розглядати як одне з найпріоритетніших завдань, якому підпорядковуються всі інші завдання, в тому числі й дії щодо забезпечення національної безпеки, оскільки екологічна безпека має загальний характер і не може бути реалізована за рахунок якихось інших країн.

Вся післявоєнна історія показала, що «блокові» форми міждержавних відносин безперспективні, бо вони посилювали гонку озброєнь практично в будь-якому куточку світу. Гонка озброєнь забирала і забирає в людства величезні природні й людські ресурси, що оберталося непоправними втратами. Величезні витрати багатств Землі на гонку озброєнь тим більш невиправдані, що глобальні проблеми, які стоять перед людством, вимагають зусиль світового співтовариства в цілому і мобілізації всіх ресурсів біосфери. Відмова від використання природних багатств на воєнні потреби дозволяє, по-перше, припинити безглузде ■втрачання цінних ресурсів; по-друге, закрити один з каналів, що дестабілізує рівновагу в природі через випробування найсучаснішої зброї. У цьому плані має цілковиту рацію О. Лафонтен, стверджуючи, що «...як у питаннях воєнних аспектів безпеки, так і в питаннях екологічної політики перед нами стоїть завдання спільного формування нашого майбутнього — якщо ми взагалі хочемо мати майбутнє».

Цілком усвідомлюючи той факт, що можливість (або, навпаки, неможливість) вирішення екологічних проблем багато в чому залежить від системи цінностей, в тому числі політичних, яких дотримується та чи інша держава а не секрет, що значна кількість держав, особливо керівництво тоталітарних, більше зайняті пошуком засобів власного самозбереження і процвітання, ех загальнолюдськими цінностями), акцентувати увагу на їх відмінності сьогодні, на наш погляд, не є політично обгрунтованим. Більше того, тепер переважаючою є установка, що людство — єдина спільнота. Тому потрібен спільний пошук державами з різними політичними системами форм і засобів, які дозволяють вирішувати як локальні, так і регіональні й гло­бальні завдання.

На думку міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку, існує можливість побудувати майбутнє, яке буде благополуч-

нішим, справедливішим і безпечнішим, оскільки базуватиметься на політиці й практиці, що обгрунтовані як з екологічної, так і з економічної точки зору. Комісія переконана, що цього не можна добитися без істотних змін у підходах до основ політики, співробітництва між урядом, бизнесом, наукою і людьми; у формах міжнародного співробітництва і насамперед розуміння обов'язків людьми, організаціями, урядами.

Організація системи міжнародної екологічної безпеки потребує прийняття обов'язкових принципів і норм поведінки держав, а також визначення основних напрямків міжнародного співробітництва. Глобальні проблеми, в тому числі й охорона навколишнього середовища, не можуть бути вирішені інакше як загальними зусиллями, на основі консенсусу з певними загальнодоступними принципами. Ці принципи, норми і напрямки необхідно розробити спільно, на основі широкого і конструктивного діалогу. В основі найважливіших рішень має бути покладена політична воля державдо взаємоприйнятного подолання міжнародних екологічних проблем, підготовки ефективної програми спільних політико-екологічних дій.

Міжнародна екологічна безпека, покликана сприяти стійкому і прогресивному розвитку всіх держав і створенню сприятливих умов життя кожного народу і кожної людини, передбачає такий стан міжнародних відносин, при якому забезпеченим є збереження, раціональне використання, відтворення і підвищення якості навколишнього середовища. Говорячи про раціональне використання природних ресурсів в умовах зростаючих потреб в останніх при їх обмеженості, ми звертаємо увагу на політичний аспект проблеми. Нестача ресурсів часто виявляється в центрі конфліктів, сприяє поширенню різного роду «мінеральних» або інших війн, наприклад, пов'язаних з виловом риби. Відомо багато випадків, коли в результаті несприятливої екологічної обстановки посилювалась політична напруженість у відносинах між сусідніми країнами. У літературі розглядаються три види конфліктів держав через навколишнє середовище: територіальні, ресурсні та екологічні.

Не вступаючи в дискусію з цього питання, зазначимо лише, що практично будь-які міжнародні конфлікти справляють негативний вплив на навколишнє середовище. Особливо наочно це виявилось у війні в зоні Персидської затоки (1990-1991 рр.) і на Балканах (1999 р.). Більше того, видається, що будь-який конфлікт, особливо екологічний, — це етап на шляху поглиблення кризи людської цивілізації. Водночас політичні аспекти успішного вирішення екологічних проблем зовсім не вивчені. «Тим часом, — як вважає П. Харді, — дослідження шляхів урегулювання міжнародних конфліктів вкрай потрібні. Тим паче, що такого роду аналіз став би чудовим приводом для співробітництва Сходу і Заходу. Таким чином, можна було б, по-перше, розробити технологію переговорів щодо вирішення міжнародних екологічних про­блем і врегулювання відповідних конфліктних ситуацій; по-друге, ввести розроблену методику в міжнародну практику.

У зв'язку з частим виникненням конфліктів на екологічному грунті, що в цілому негативно позначається на стабільності у світі, настав час вирішувати цю проблему (можливо, в межах Організації Об'єднаних Націй) шляхом розробки концепції раціонального використання при­родних ресурсів у інтересах усіх жителів планети. Забезпечення світової екологічної безпеки — складне завдання, пов'язане з подоланням реальних суперечностей, що існують між різними країнами в сучасному світі. Тут потрібна політична воля і взаємна довіра всіх держав. «Тепер в епоху екологічного імперативу, — підкреслює М. Мойсеєв, — ялові способи вирішення конфліктних ситуацій неприпустимі. Люди ювинні шукати для цього нові шляхи. Це шляхи компромісів, угод, еиємовигідних для всіх його учасників» [Моисеев, 1990].




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1918; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.021 сек.