Лекція 4:Екологічна політика та основні екологічні закони

Застосування перерахованих у попередньому параграфі принципів надзвичайно важливе для формування екологічної політики, але цього недостатньо. Потрібно враховувати (хоча б головні) екологічні закони. Науковій громадськості широко відомі чотири закони екології аме-рисанського вченого Б. Коммонера: есе пов 'язане з усім; все мусить кудись діватися; природа «знає» краще;ніщо не дається дарма (за все треба платити) [Коммонер, 1974].

Слід згадати також екологічні закони, сформульовані у працях відомого американського еколога Д. Чіраса. Він підкреслював, що природа існує вічно (з точки зору людини) і опирається деградації завдяки дії чотирьох екологічних законів:

рециклічності або повторного багаторазового використання найваж-якших речовин;

постійного відновлення ресурсів;

консервативного споживання (коли живі істоти споживають лише і у такій кількості, що їм необхідно, не більше й не менше);

популяційного контролю (природа не допускає «вибухового» зростання популяцій, регулюючи кількісний склад того чи іншого виду шляхом створення відповідних умов для його існування й розмноження Білявський, Падун, Фурдуй, 1995]. Найважливішим завданням вюгії Чірас вважає вивчення структури та функцій екосистем, їх иноваженості, або неврівноваженості, тобто причин стабільності й рвзбалансування екосистем.

Вчені сформулювали цілий ряд інших екологічних законів [Білявський-. Падун, Фурдуй, 1995; Кисельов, 1997; Реймерс], до найважливіших з яких варто віднести наступні:

обмеженості природних ресурсів, або закон шангреневої шкіри: усі природні ресурси в межах Землі вичерпні. Планета є природно обме-тілом і на ній не можуть існувати нескінченні (невимірні) складові-частини;

розвитку довкілля: будь-яка природна система розвивається лише за рахунок використання матеріальних та інформаційних можливостей навколишнього середовища. Абсолютно безвідходне виробництво неможливе так само як неможливий абсолютно ізольований саморозвиток. Будь-яка більш організована біотична система у своєму розвитку є потенційною загрозою для менш організованих систем;

єдності організм-середовище (В. Вернадський): життя розвивається в результаті постійного обміну речовинами і інформацією на базі потоку енергії в сукупній єдності середовища і населяючих його організмів;

екологічні відповідності: форма існування організму завжди відповідає умовам його життя, або по іншому це правило відповідності умов середовища життя генетичній зумовленості організму: вид організмів може існувати до тих пір і тією мірою, якою оточуюче середовище відповідає генетичним можливостям пристосування цього виду до змін середовища;

оптимальності: ніяка система не може звужуватись або розширю­ватись до нескінченності. Все має певні критичні межі;

генетичної різноманітності: все живе генетично різне і має тенденцію до збільшення біологічної різноманітності;

екологічної індивідуальності (Л. Раменський): кожен вид специфічний за екологічними можливостями адаптації; двох ідентичних видів не існує;

константності: кількість живої речовини біосфери за певний біологічний час є величина постійна. Будь-яка зміна кількості живої речовини в одному з регіонів біосфери неминуче призводить до такої ж за обсягом зміни речовини в іншому регіоні, тільки з протилежним знаком;

екологічної кореляції: в екосистемі, як і в будь-якій іншій системі, всі види живої речовини і абіотичні екологічні компоненти функціонально відповідають одне одному. Випадання однієї частини системи, наприклад, зникнення виду, неминуче призводить до вимикання пов'я­заних з нею інших частин екосистеми і функціональних змін цілого в рамках внутрішньї динамічної рівноваги;

рівнозначності умов життя (Ю. Лібіх): усі природні умови сере­довища, необхідні для життя, відіграють рівнозначні ролі;

сукупної дії природних чинників, або закон синергизму (Е. Мітчерліх, Б. Бауле): наприклад, обсяг урожаю залежить не від окремого, нехай навіть лімітуючого чинника, а від усієї сукупності екологічних чинників одночасно тобто сукупність факторів діє сильніше, ніж їх проста арифметична сума;

толерантності, або міри витривалості організму до певного чинника (В. Шелфорд): будь-який надлишок речовини чи енергії в екосистемі стає її ворогом, забруднювачем);

.мінімуму (Ю. Лібіх): стійкість організму визначається найслабшою лан-по в ланцюзі його екологічних потреб. Якщо кількість і якість екологічних чинників близькі до необхідного організму мінімуму, він виживає, якщо меньше за цей мінімум, організм гине, екосистема руйнується;

максимуму біогенної енергії (В. Вернадський, Е. Бауер): будь-яка ипогічна система розвиваючись, посилює свій вплив на середовище, іають тільки ті види, які збільшують біогенну, геохімічну енергію;

фізико-хімічної єдності живої речовини: уся жива речовина Землі: єдину фізико-хімічну природу, що шкідливо для однієї частини живої речовини, шкодить й іншій її частині, тільки, звичайно, різною мірою і т. п. наведені екологічні (здебільшого природні) закони були б надзви-ио повчальними і корисними як для політика, управлінця так і для юго громадянина. Але цим обмежитись замало. Адже в повсякденній практичній діяльності потрібно враховувати і закони системи людина-природа, а також закони соціальної екології [Комаров, 1990]. Серед таких слід відзначити наступні: закон бумерангу, або закон зворотного зв 'язку взаємодії людина — тсфера (П. Дансеро, Б. Коммонер).- будь яке втручання в природні:ми викликає низку побічних змін, нерідко неочікуваних і неба-Ніщо не проходить безслідно і тому відповідати за вчинене чи пізно прийдеться. За Б. Коммонером, «...глобальна екосистема собою єдине ціле, в межах якої нічого не може бути виграно чи ічено і яке не може бути об'єктом загального покращення: все що видобуто із неї (екосистеми — Авт.) людською працею повинно повернуто. Плати за цим векселем не можна уникнути; він може тільки відстрочений» [Коммонер, 1974];

закон незворотності взаємодії людина-біосфера: відновлювальні при-ресурси стають невідновлювальними у випадку глибокої зміни серевища, значної переексплуатації, що доходить до поголовного [знищення чи крайнього виснаження, а тому перевищення можливостей відновлення;

правило міри перетворення (експлуатації) природних систем: від природи не можна взяти більше ніж вона може дати. Навпаки, слід менше. Діяльність людини не повинна виводити природні системи жиму рухомої рівноваги, а всілякі збурення мають бути компенсованими. Розвиток продуктивних сил повинен корелювати з природно-ресурсним потенціалом;

принципи природності, або правило старого автомобіля: з плином часу ефективність технічних обладнаннь, що забезпечує жорстке управління природними системами і процесами, знижується, а економічні (матеріальні, трудові, фінансові) витрати на їх підтримання зростають. Старіюче технічне обладнання стає нерентабельним і його треба замінити. На відміну від технічних природні системи самовідтворюються і являють собою «вічний» двигун, що не вимагає капіталовкладень, щоправда, до тих пір, доки міра тиску на них не перевищить можливості природних систем до відновлення;

правило падаючої віддачі, або зменшення енерговіддачі в природокористуванні (А. Тюрго — Т. Мальтуса).- зростання питомого вкладу енергії в агросистему не дає адекватного пропорційного зростання її продуктивності (врожайності). Зростання енергії на виготовлення одиниці продукції пов'язано із заміною ручної праці механічною, а природної родючості грунтів штучним;

правило демографічної насиченості (П. Ерліх); кількість народона­селення завжди відповідає максимальній можливості підтримання його життєдіяльності;

правило соціально-екологічної (динамічної) рівноваги (М. Реймерс). суспільство розвивається до тих пір і тією мірою, якою зберігає рівно­вагу між своїм тиском на середовище і відновленням цього середови­ща — природним і штучним. У разі незначних втручань природне середовище, його екосистеми здатні саморегулюватись та відновлюватись. Перевищення певних меж втручання, які людині слід добре знати, призводить до значних порушень енерго- і біобалансу на значних територіях і в усій біосфері. Оскільки середовище проживання людей і функціонування їх господарств помітно порушені, то відтворення природних ресурсів і підтримання соціально-екологічної рівноваги вимагають значних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів;

закон історичної (соціально-екологічної) незворотності: процес розвитку біосфери і людства як цілого не може відбуватись від більш пізніших фаз до початкових. Загальний процес розвитку однонаправ-лений. Можуть повторюватись лише елементи соціальних відносин і господарювання.

Аналітичний огляд основних екологічних і соціоекологічних законів можна продовжити. Можна дискутувати щодо їх змісту, тобто розглядати їх як гіпотези, аксіоми, теореми чи навпаки як афоризми, метафори.. Це не принижує їх значення, оскільки ніяка теорія неможлива без ієрархії узагальнень різного рівня. Як видається найкраще це вдалося Ю. Одуму і М. Реймерсу [Одум, 1975; Реймерс, 1990]. Проте важливіше інше — усвідомлення кожним громадянином соціоприродних закономірностей і корекції їх намірів, особливо осіб, що ухвалюють плани соціально-июномічного розвитку у бік гармонізації соціоприродних відносин.

Дата добавления: 2014-01-04