Самострахування. Методи формування резервів та запасів

Самострахування – це «метод прийняття ризику на себе», коли підприємець вважає за краще підстрахуватися сам, ніж купувати страховку в страховій компанії, тим самим заощаджуючи на витратах капіталу зі страхування. Він є децентралізованою формою створення резервних фондів безпосередньо в господарюючому суб'єкті на випадок виникнення непередбаченої ситуації, для фінансування додаткових робіт, компенсації непередбачених змін матеріальних і трудових витрат, накладних і інших витрат, які виникають в процесі здійснення підприємницької діяльності.

Але слід мати на увазі, що страховий резервний фонд не залучається до обігу, це капітал, який не приносить прибутку. Природно, що підприємець прагне зменшення розмірів такого фонду. У той же час фірма, покладаючись на самострахування, збільшує свою підлеглість ризику. Знайти оптимальний рівень резервного фонду складно, оскільки доводиться вибирати між бажанням мінімізувати витрати по виплатах страхових премій і прагненням зменшити ризик можливих фінансових втрат.

Основне завдання цього методу зниження ризику полягає в оперативному подоланні тимчасових ускладнень у фінансово-комерційній діяльності підприємства. При цьому резервування засобів припускає встановлення співвідношення між потенційними ризиками і розмірами витрат, необхідних для подолання наслідків цих ризиків. Самострахування має сенс, коли імовірність збитків невисока, а також невелика й сума майна.

Залежно від мети призначення резервні і страхові фонди можуть створюватися в натуральній або грошовій формі.

Так, фермери і інші суб'єкти сільського господарства створюють перш за все натуральні страхові фонди: насінний, фуражний тощо. Їх створення викликано імовірністю виникнення несприятливих кліматичних та природних умов.

У господарській практиці підприємництва важлива роль відводиться формуванню запасів. Вони можуть бути у вигляді предметів праці і продуктів праці; основних фондів та оборотних коштів; незавершеного будівництва; кваліфікованих кадрів та ін.

Страховий запас готової продукції на складі призначений для компенсації коливань попиту на ринку. І хоча більшість виробників користується послугами дилерів, прибуток, яких залежить від того, чи вдасться їм знайти споживачів продукції і в найкоротший строк забезпечити їх всім необхідним, формування запасу готової продукції на підприємстві сприяє зниженню ступеня ризику ліквідності. Але тут необхідно враховувати і негативний вплив запасу на фінансовий стан фірми взагалі.

Страховий виробничий запас сировини, матеріалів, комплектуючих виробів призначений запобігти ризику зупинки виробництва внаслідок несвоєвчасної доставки цих предметів праці. Розміри фонду ризику залежать лише від того, наскільки гарантованим є матеріальне забезпечення підприємства. З цих позицій важливо об'єктивно оцінити стратегію формування запасів, використовуючи дані про їх необхідний обсяг споживання і періодичність поповнення.

Для визначення, наприклад, обсягів резерву сировини можна використовувати дані минулих відхилень від встановлених (обумовлених) термінів постачань. Величину резерву, яка сприяє зменшенню ступеня ризику (R), можна визначити шляхом множення добового споживання сировини (N_доб.) на кількість діб, визначених як середньоквадратичне відхилення фактичного періоду поставок (t) від обумовленого за контрактом (t як середня величина) – (σ):

(27)

(28)0

де Т – кількість спостережень.

На ефективність формування запасів впливають два різноспрямовані випадкові чинники: збільшення вартості матеріалів і комплектуючих виробів (інфляція на змінні затрати) та збільшення вартості капіталу (оборотних коштів). Якщо придбати матеріали в запас на всю виробничу програму, наприклад, на початку року і використовувати їх у виробництві за «старими» цінами, то в запасах будуть «заморожені» великі кошти, попит на які потребує необхідність отримання кредиту в банку, що, у свою чергу, здатне збільшити постійні затрати, які можуть бути обтяжені значним ризиком.

Резервні грошові фонди створюються на випадок покриття непередбачених витрат, кредиторської заборгованості, витрат по ліквідації господарюючого суб'єкта. Для їх формування використовуються різні методологічні підходи. В одних випадках резервні фонди можуть встановлюватися на рівні 1% від вартості активів, в інших – в розмірі від 1 до 5% від обсягу продажу, або в розмірі, який не більше 1% обсягу реалізації товарів і послуг.

В акціонерних товариствах резервний фонд формується на рівні 3-5% від річного фонду виплат акціонерам. При цьому акціонерні товариства і підприємства з участю іноземного капіталу зобов'язані в законодавчому порядку створювати резервні фонди в розмірі не менше 15% і не більше 25% від статутного капіталу. Акціонерне товариство зараховує до резервного фонду також емісійний дохід, тобто суму різниці між продажною і номінальною вартістю акцій, вирученою при їх реалізації за ціною, яка перевищує номінальну вартість. Ця сума не підлягає якому-небудь використовуванню або розподілу, окрім випадків реалізації акцій за ціною, нижчою за номінальну вартість. Резервний фонд акціонерного товариства може використовуватися також на виплату відсотків по облігаціях і дивідендів по привілейованих акціях у разі недостатності прибутку для цих цілей.

Формування на підприємствах запасів грошових коштів, з одного боку, сприяє виникненню ризику невикористаних можливостей, оскільки гроші, вкладені в запаси, не використовуються, що знижує ефективність господарювання. З другого боку, утримання певного обсягу грошових засобів на банківському рахунку або у формі готівки в касі підприємства є необхідною умовою нормального його функціонування, оскільки це забезпечує надійне регулювання різного роду непередбачених зобов'язань, (наприклад, для протидії наслідкам браку готівки). Оптимізація величини запасів грошових коштів реалізується різними методами. Однією з найапробованіших в практиці є модель М. Міллера і Д. Орра, яка має імовірнісний характер – потоки чистих доходів і видатків трактуються як випадкові змінні величини, закон розподілу яких може бути описаний за двома параметрами: математичним сподіванням (середньою величиною) та дисперсією (варіацією).

У моделі головними є 3 величини:

1) оптимальна величина сальдо грошових засобів (вільних грошей) – Х_opt;

максимальний рівень цих засобів – Х_max;

мінімальних рівень грошових коштів – Х_min.

Мінімальний рівень, як правило, встановлюють менеджери підприємства. Якщо Х_min = 0, то це означає, що у разі потреби підприємство (фірма) може без будь яких труднощів знайти необхідний обсяг грошових засобів або взявши кредит, або продавши цінні папери (легколіквідні акції, наприклад). Величини Х_opt та Х_max визначають за допомогою моделі за формулами:

(29)

де K_s - стала величина (обсяг) однієї угоди, що склалася при продажу цінних паперів або отриманні позики;

k_м – величина втрачених можливостей, яка обумовлена утриманням сальдо грошових засобів і дорівнює нормі прибутковості (відсотка), яку можна було б отримати, якби купити цінні папери);

σ² – дисперсія як квадрат відхилень потоку чистих грошових надходжень.

Х _max = 3Х _opt – 2Х_min. (30)

Дата добавления: 2014-01-04