Конспект лекцій 6 страница

Фірми–віоленти — це фірми, які діють у сфері крупного традиційного (стандартного) бізнесу, володіють крупним капіталом і високим рівнем технології. Ці фірми розробляють силову стратегію, займаються масовим випуском продукції Для широкого кола споживачів, яких задовольняє середній рівень цін і які виставляють «середні» вимоги до якості продукті. Науково-технічна політика фірми–віолента вимагає прийняття ряду важливих рішень: про запуск продукції у виробництво, зняття продукції з виробництва, інвестиції і розширення виробництва, заміну парку машин і обладнання, придбання ліцензій. Ці фірми прибуткові і функціонують при транснаціональних корпораціях.

фірми–комутанти — це фірми, які діють у сфері середнього і дрібного бізнесу, і їх діяльність спрямовується на задоволення національних і місцевих споживачів на етапі падіння циклу випуску продукції. Їх науково-технічна політика полягає в тому, щоби забезпечити своєчасну постановку продукції на виробництво, прийняття рішення про технологічні особливості виробів, що ви-готовляються фірмами–віолентами.

Фірми–експлеренти вступають у партнерські відносини з фірмами–патіентами, віолентами і комутантами.

Функції інноваційних менеджерів у цих фірмах можуть виконувати або традиційні менеджери або спеціалісти, яких запрошують із консалтингової компанії. При цьому необхідно враховувати особливості і специфіку різних фірм. Наприклад, для венчурних фірм і фірм–патіентів головною метою інноваційного менеджера е зниження ризику в життєдіяльності фірми і створення комфортних умов для її працівників. А інноваційні менеджери фірм–експлерентів, віолентів і комутантів повинні добре розбиратися у ситуації, що склалася на ринку, у специфіці попиту споживачів, оперативно і достовірно прогнозувати попит і можливі кризи.

Венчурні фірми створюються невеликими групами однодумців–інженерів, дослідників, менеджерів з відповідним досвідом роботи в лабораторіях. Перевагами венчурних фірм є вузька спеціалізація, концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів за обраним напрямком досліджень; можливість швидкої переорієнтації на інші напрямки.

Конкуренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати терміни науково-дослідних розробок, інтенсивно впроваджувати новації у виробництво. За кордоном венчурні фірми користуються підтримкою держави та великих компаній, котрим невигідно займатися розробкою нових технологій через ризик понести збитки.

Венчурні фірми в Україні в даний час тільки народжуються, і потенційно великі банки можуть відіграти значну роль у їх фінансуванні. Великі підприємства також повинні бути зацікавлені у венчурному фінансуванні.

Крім венчурних фірм, сьогоднішній низький рівень забезпеченості державної науки, з одного боку, та розвиток ринкових економічних відносин в країні — з іншого, викликають необхідність створення нових форм науково–виробничої діяльності, що побудовані на комерційній основі, тобто технічних парків, технополісів та інших.

Засобами ефективного впровадження інновації є наступні центри: технопарки, технополіси, фірми–інкубатори, науково–промислові комплекси (консорціуми),кластери.

Технопарк — це територіальне відокремлений комплекс, заснований на базі провідного університету, що включає в себе наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, сервісні та виставкові комплекси, комфортні житлово–побутові умови. Мета технопарків — комерціалізація науково–технічної діяльності, забезпечення швидкого просування наукових досягнень у виробничу сферу — дозволяє в умовах кризової ситуації у вузівській науці в Україні забезпечити науковців творчою роботою, достатньо високою заробітною платою.

Технопарки вирішують наступні питання:

– прискорюють процеси передачі результатів фундаментальних та прикладних наукових досліджень у виробництво;

– забезпечують розвиток інноваційного підприємництва;

– сприяють залученню промислових та банківських ресурсів в інноваційну сферу.

З метою забезпечення ефективної роботи технопарків для них створюється преференціальний (пільговий) режим, а саме:

– нові фірми, що виникають у складі технопарків, звільняються від сплати реєстраційного внеску;

– звільняються від сплати податку на прибуток в перші 2–3 роки, а у наступні 2–3 роки сплачують його за ставками, зменшеними на 50%;

– кошти, що спрямовуються фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподатковуваного прибутку;

– фірми, що є в складі технопарку, звільняються від сплати земельного податку та податку на майно.

Діяльністю технопарку управляє спеціальний орган, функції якого наступні:

– визначення функціональної структури технопарку;

– прийом нових фірм у технопарк і проведення експертизи їх статутних документів;

– розміщення фірм в існуючих приміщеннях та забезпечення необхідними земельними ділянками під нову забудову;

– контроль за відповідністю діяльності складових технопарку завданню функціонування технопарку в цілому;

– підключення нових фірм під патронаж бізнес–інкубатору;

– створення венчурних фірм і венчурних фондів у межах технопарку.

Фірми, що діють у межах технопарку, в основному є самостійними юридичними особами. Діяльність технопарку фінансується за рахунок коштів відрахувань фірм — складових технопарку, а також за рахунок державних та регіональних субсидій, банківських кредитів, спонсорської допомоги тощо.

Технополіс — структура, яка за своєю діяльністю подібна до технопарку, але вона знаходиться в межах конкретного невеликого міста (населеного пункту), розвиток якого і забезпечується через технополіс.

У США технополіси поширені поблизу Стенфордського університету (Силіконова долина), Масачусетського технологічного інституту та Гарвардського університету.

Всього у США створено 300 технопарків та технополісів, в яких працюють 45 тис. учених та 142 тис. робітників.

Орієнтацію на створення технополісів також обрали в Японії, ФРН, Голландії, Великобританії. У Північноамериканському регіоні перевага віддається науковим паркам.

На території наукових парків по всіх країнах світу знаходиться 11115 інноваційних компаній, з них 4746 — американських. В наукових технопарках світу зайнято 433537 фахівців, з них У Північній Америці — 255425. Середня чисельність працюючих в одній науковій фірмі становить по світу 40 спеціалістів, у північноамериканських наукових парках 51–54.

Крім технопарків і технополісів, на ринку діють так звані бізнес–інкубатори, які займаються реалізацією будь–якого проекту, за якими є можливість отримати прибуток.

Фірма–інкубатор — це організаційна структура, мета якої — створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, які реалізують нові наукові ідеї–інновації. Вона може надавати таким фірмам приміщення та необхідне обладнання на певний період, забезпечуючи їх консультаціями з економічних та юридичних питань на пільгових засадах, організувати інформаційне та рекламне забезпечення. Інкубатор проводить також експертизу інноваційних проектів (науково–технічну, економічну, комерційну), веде пошук інвесторів та дає їм певні гарантії, надає можливість скористатися своїм дослідним виробництвом і цим допомагає інноваційним малим підприємствам легше виживати в межах інкубаторів, ніж поза ними.

Розвиток фірми–інкубатора не потребує бюджетних асигнувань, вона забезпечує себе на засадах самофінансування.

Тривалість перебування новоутвореної фірми в інкубаторі в більшості випадків обмежується терміном три роки. Це термін, щоби фірма могла стати спроможною самостійно вирішувати господарські проблеми.

У США підтверджено високу дієздатність науково–технічних інноваційних інкубаторів.

Успішно функціонують бізнес–інкубатори в Німеччині, Польщі, Словаччині, Чехії, Словенії.

За рубежем, де поширені інкубатори, вони бувають трьох типів: 1) безприбуткові — ті, що працюють із залученням коштів місцевих органів влади; 2) прибуткові — ті, що не надають пільг при здачі в оренду свого майна; 3) філії вищих навчальних закладів, які надають ефективну підтримку підприємствам, що зби­раються опанувати високотехнологічну продукцію: необхідні консультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, можливість підвищити рівень своїх знань шляхом спілкування з викладачами та користування бібліотекою.

В Україні також створені бізнес–інкубатори при вищих на­вчальних закладах та в регіонах (при підтримці урядових програм іноземних країн), а саме: Київський інноваційний бізнес–інкубатор (КІБІА); при Львівській політехніці; Дніпропетровському та Київському технічному університетах. Організовуються такі інкубатори і при інших навчальних закладах, що є перспективним напрямком активізації інноваційного підприємництва (в 1996 р. у м. Івано-Франківську організовано Українсько-Канадський бізнес–центр. Але його діяльність стосується більше малого бізнесу, а не інноваційної діяльності).

Досвід функціонування технополісів показує їх спільність з фінансово–промисловими групами, які створювалися у США в 40–50–х роках.

Створенню технополісів і фінансово–промислових груп (ФПГ) відповідають економічні перехідні умови в Україні. Ці форми покликані реалізувати багаточисленні інновації як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

При формуванні ФПГ необхідно дотримуватися наступних етапів:

– визначення мети (стратегії);

– вивчення технології;

– підбір підприємств–виконавців (контрагентів);

– проектування і розробка виробничого процесу;

– вибір джерела фінансування;

– контроль результатів.

Для того, щоби підібрати контрагентів, необхідно отримати і проаналізувати техніко–економічну інформацію по кожному з них, зокрема такі дані:

– керівництво контрагента;

– номенклатура продукції, яку контрагент виготовляє;

– фінансова звітність за останні чотири квартали;

– структура активів і пасивів;

– стан обладнання і тривалість технологічного циклу виготовлення продукції, які можуть бути використані в ТЦ (технологічному циклі);

– структура ціни на продукцію;

– наявні зв’язки з іншими підприємствами.

Україна може мати свою «Силіконову долину»: світовий досвід показав, що в країнах, де під реалізацію кластерної моделі були створені і профінансовані державні програми, економіка будівництва і бізнес у цій галузі взяли різкий старт на покращення. Кластерні об’єднання в Україні — економічна інновація і будівельний бізнес — новинка, яка поки–що прописалася лише на Хмельниччині.

Слово «кластер» з’явилося в українських словниках зовсім недавно і має багато тлумачень, але характерною ознакою його сутності є об’єднання окремих елементів в єдине ціле для виконання певної функції або досягнення мети. Дещо подібне значення вкладається і в економічне визначення цього слова. Так, американський вчений Майкл Портер, фахівець в галузі кластерів, дає наступне визначення: «Кластери — це зосередження в географічному регіоні взаємопов’язаних підприємств і установ у межах окремої галузі». Кластери охоплюють велику кількість різного роду підприємницьких структур, важливих для конкурентної боротьби — постачальників спеціального обладнання, нових технологій, послуг, інфраструктури, сировини, додаткових продуктів тощо. На заході, крім цього, вони також включають у себе урядові установи, університети, центри стандартизації, різноманітні асоціації, що забезпечують спеціалізоване навчання, освіту, інформацію, дослідження і технічну підтримку.

В широкому розумінні, кластер — це агломерація фірм і їх постачальників, що дозволяє створити локально сконцентрований ринок праці.

Основними передумовами утворення кластерів є: близькість до ринків, забезпечення спеціалізованою робочою силою, наявність постачальників капіталу й устаткування, доступ до специфічних природних ресурсів, наявність підприємств, орієнтованих на підвищення продуктивності за рахунок збільшення масштабів виробництва. Окрім, перелічених передумов формування локальних виробничих систем кластерного типу, що традиційно виступають як базисні у світовій практиці, в Україні, на наш погляд, є одна з найважливіших передумов — наявність досвіду формування взаємовідносин господарюючих суб’єктів на засадах кооперації. Факти свідчать, що навіть у розвинутих країнах стосунки між державою і бізнесом не завжди доброзичливі. Саме в таких випадках кластери виступають в ролі панацеї. Подібний досвід є досить доречним для «новоспечених» українських бізнесменів, адже кожен із них самотужки захищає власний бізнес не лише від конкурентів, але й нерідко від держави. Перший крок до запровадження цієї концепції в нашій державі — це Програма «Поділля Перший», яка розпочала свою діяльність у 1998 році у Хмельницьку з ініціативи відомого американського економіста Вольфганга Прайса. Програма — це спроба зупинити спад виробництва і підвищити продуктивність праці регіону Поділля власними силами, використовуючи переваги від кооперації та об’єднання зусиль самих підприємств без залучення державних коштів. На сьогоднішній день за сприяння асоціації «Поділля Перший» створені та активно розвиваються шість кластерів: будівельний, швейний, продовольчий у Хмельницькому, харчовий та туристичний у Кам’янець–Подільському, кластер сільського туризму у Шепетівці. Впровадження стратегій місцевого економічного розвитку з використанням кластерної моделі — це діяльність, спрямована безпосередньо на розбудову економічної конкурентоспроможності регіону задля поліпшення його економічного становища. Кластерна модель — це інструмент, який посилює здатність громад поліпшувати свій рівень життя.

За підтримки Івано–Франківської ОДА Прикарпатським науково–аналітичним центром розробляється регіональна програма впровадження системи кластерних моделей розвитку економіки, що передбачає, насамперед, створення кластеру «Ліжникарство та інші художні промисли на Прикарпатті».

Метою проекту є відродження історично сформованих, традиційних ремесел та художніх промислів гуцульського краю.

Формою розвитку народних промислів обрано об’єднання на добровільних засадах одноосібних виробників, підприємців, науково–дослідних установ, державних та місцевих органів влади, фінансових та посередницьких організацій в межах певної територіальне сформованої громади задля високоефективної співпраці, яке отримало назву кластеру.

Функціонування виробників та інших учасників у системі кластеру, за світовою практикою, сприяє підвищенню продуктивності праці та якості продукції, стимулюванню конкуренції та інновацій, залученню інвестицій, створенню нових робочих місць. Те, що кластер — не видумка чиєїсь буйної фантазії, підтверджують приклади всесвітньо відомих об’єднань підприємств, які досягли вражаючих успіхів у тій чи іншій галузі промисловості, поєднавши переваги співробітництва. У Східному Массачусеті існує галузеве територіальне об’єднання, в якому нараховується багато біотехнологічних фірм, розташованих поблизу Гарвардського університету та Массачусетського технологічного інституту. В Каліфорнії є відома всьому світу «Силіконова долина”, де розташовані численні компанії, що виробляють високо–технологічне устаткування і програмне забезпечення. Відомий Каліфорнійський кластер з виготовлення вина включає 680 винарень та кілька тисяч незалежних виноградарів. Італія відома своїми взуттєвими кластерами. Хмельничани міцно вхопилися за ідею кластерного бізнесу. Перспектива є, та скористатися нею в повній мірі можна буде лише за підтримки держави.

Загальний порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів, їх правовий статус, основи взаємовідносин учасників цих структур визначаються «Положенням про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів» (затверджене Постановою від 22 травня 1996 р. №549).

Згідно з цим Положенням інноваційна структура (технопарки та інноваційні структури інших типів) — це юридична особа будь–якої організаційно–правової форми, що створена відповідно до законодавства (вид А), або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність (вид Б), з визначеними галузями діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження наукомісткої конкурентоспроможної продукції.

Учасниками інноваційної структури можуть бути будь–які підприємства, організації та установи незалежно від форм власності, а саме:

– науково–дослідні та проектно–конструкторські організації, які працюють за профілем інноваційної структури;

– навчальні заклади, які працюють за профілем інноваційної структури або спеціалізуються на підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців з базових спеціальностей інноваційної структури;

– виробничі підприємства, які впроваджують результати науково–дослідних і дослідно–конструкторських робіт та винаходів;

– інноваційні фонди, комерційні банки, страхові фірми;

– суб’єкти підприємницької діяльності, що надають юридичні послуги, послуги в галузі науково–технічної експертизи, менеджменту, маркетингу, транспорту, рекламної, видавничої та інформаційної діяльності;

– іноземні юридичні особи, міжнародні організації, а також іноземні громадяни (якщо інше не передбачено законодавством України).

Інноваційні структури створюються з метою інтенсифікації розроблення, виробництва та впровадження наукомісткої конкурентоспроможної продукції і спрямування взаємо узгоджених дій наукових організацій, закладів освіти, промислових підприємств та інших суб’єктів на задоволення потреб внутрішнього ринку і нарощування експортного потенціалу країни. Ця мета досягається шляхом державного регулювання інноваційної діяльності з реалізацією принципу свободи підприємництва в цій сфері.

Інноваційні структури створюються за ініціативою центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності і громадян.

Організаційне та методичне забезпечення створення і функціонування інноваційних структур здійснюється Міжвідомчою радою з координації діяльності щодо організації та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів, яка діє відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Основними джерелами фінансування інноваційної структури є:

– вклади учасників;

– бюджетне фінансування за умови виконання державного замовлення;

– кредити банків;

– інвестиції, в тому числі іноземні;

– прибуток від підприємницької діяльності інноваційної структури;

– випуск в обіг цінних паперів.

Вкладами учасників інноваційної структури можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, а також майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Міжвідомча рада організовує проведення експертизи зазначених документів протягом не більше як 90 днів з моменту їх подання і визначає відповідність критеріям діяльності інноваційної структури для набуття відповідного статусу. Критерії визначаються Міжвідомчою радою для конкретних функціональних типів інноваційних структур виходячи з вимог забезпечення світового рівня продукції (послуг), яку мають виробляти ці структури.

Міжвідомча рада готує експертний висновок та пропозиції щодо надання інноваційній структурі відповідного статусу.

Міністерство освіти і науки за поданням Міжвідомчої ради здійснює реєстрацію інноваційної структури та її основного інноваційного продукту шляхом включення її до Державного реєстру інноваційних структур та видачі відповідного свідоцтва яке дає право на отримання податкових, валютно–фінансових та інших пільг і переваг, установлених законодавством.

Інноваційна структура може бути позбавлена статусу шляхом виключення її з Державного реєстру інноваційних структур, підставою для того може бути невідповідність її діяльності критеріям, визначеним Міжвідомчою радою, або ліквідація інноваційної структури.

Рішення про виключення інноваційної структури з Державного реєстру приймає МОН за поданням Міжвідомчої ради.

Інноваційна структура будь–якого виду розробляє і затверджує проект своєї діяльності, який повинен містити:

– визначення концепції та цілей функціонування інноваційної структури;

– визначення основного інноваційного продукту (товару, виду послуг);

– техніко–економічне обґрунтування;

– інформацію про її учасників;

– інформацію про її органи управління та положення про орган управління науково–технічною діяльністю інноваційної структури, погоджене з МОН (Міністерством освіти і науки);

– бізнес–план, який передбачає комплекс підготовчих робіт з розгортання інноваційної структури, робоче освоєння території, будівництво і оснащення конкретних об’єктів, формування творчих колективів, опрацювання організаційно–економічного механізму функціонування інноваційної структури, створення бізнес–центру, технологічних інкубаторів, інноваційних фондів, навчальних закладів, консалтингових і страхових фірм тощо, міжнародне співробітництво, виробничу та комерційну діяльність.

Статут інноваційної структури і договір про спільну діяльність та проект діяльності інноваційної структури подаються до Міжвідомчої ради.

Такий підхід до організації інноваційної діяльності в умовах підприємництва сприяв би значному розвитку економіки в Україні, виходу держави з економічно–соціального занепаду, підвищенню ефективності використання всіх виробничих і природних ресурсів, збереженню навколишнього середовища, зростанню рентабельності виробництва продукції.

ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Ефективність підприємницької діяльності будь–якої фірми великою мірою залежить від організації інноваційної діяльності. До цього спонукає конкурентна боротьба за ринок збуту своєї продукції і необхідність забезпечення виробництва конкурентноздатної продукції.

А в умовах, коли необхідно інтенсифікувати інноваційну діяльність в країні, виникає потреба в побудові і запровадженні на державному рівні ефективного механізму її фінансування.

Інноваційною діяльністю в Україні, виходячи із вимог ринку, займаються як підприємства інноваційної сфери, так і всі інші; підприємства, що впроваджують нову техніку, технології, вирішують проблеми комплексної механізації та автоматизації, займаються іншими організаційно–управлінськими та інфраструктурними нововведеннями, оскільки інновації — категорія не і тільки науково–технічної, але і всілякої підприємницької діяльності.Тому основний принцип побудови механізму фінансування інноваційних процесів полягає в тому. щоб забезпечити величину прибутку на капітал у кожному виді діяльності не меншу, ніж в цілому по Україні.

Отже, стратегія фінансування інноваційної діяльності випливає із загальної стратегії розвитку народного господарства країни в цілому, одночасно вони взаємно впливають одна на одну і взаємно залежать між собою.

Тому стратегія фінансування повинна формуватися виходячи з перспективи розвитку інноваційної діяльності підприємства і сприяти досягненню стабільної прибутковості його діяльності.

Система фінансування інноваційної діяльності, як складова частина державної інноваційної політики, повинна забезпечити рішення наступних завдань:

1. Забезпечення необхідних умов для швидкого та ефективного впровадження технічних новинок в усіх ланках народно-господарського комплексу держави, удосконалення виробництва і структурно–технологічної перебудови.

2. Збереження і розвиток стратегічного науково–технічного потенціалу в пріоритетних напрямах розвитку.

3. Створення необхідних соціально–економічних умов для збереження потенціалу наукових і технічних кадрів і таким чином недопущення еміграції висококваліфікованих спеціалістів науки і техніки за межі країни. Для реалізації цих завдань необхідно вирішити цілий ряд питань, а саме:

– провести аналіз структури джерел коштів і механізму фінансування інноваційної діяльності підприємств усіх форм власності з метою встановлення рівня забезпеченості поставлених державою завдань відповідними фінансовими ресурсами;

– визначити механізм державної підтримки підприємств та забезпечення виконання окремих науково–технічних програм через різні фінансові джерела;

– визначити ефективність стимулюючої системи, спрямованої на збільшення коштів фінансування інноваційної діяльності з різних позабюджетних джерел.

На основі результатів аналізу необхідно розробити рекомендації щодо вдосконалення системи і механізму фінансування систем економічного стимулювання їх функціонування в умовах ринкових відносин з метою оптимального пристосування цих систем до динамічних умов життя. Виконувати такі дослідження необхідно в рамках як окремого підприємства, так і окремого регіону, галузі, країни в цілому.

При висвітленні цієї проблеми необхідно виходити з того, що інновації в усіх сферах діяльності вимагають фінансових вкладень. Причому найефективнішими є такі фінансові вкладення, які забезпечують підприємцям надмонопольні прибутки, що досягаються за рахунок інноваційної діяльності. Тому попит на інновації завжди існує, але він обмежується фінансовими можливостями. І тепер в Україні спостерігається такий стан: інновації необхідно розробляти, впроваджувати в практику, але не вистачає інвес­тицій, інвесторів з наявними фінансовими ресурсами. Це і є причиною того, що Україна зі своєю відсталою технікою і технологією уже тривалий час не може вийти на перспективні передові рубежі.

Система фінансування науково–технічної діяльності підприємств до 1991 року ґрунтувалася в основному на бюджетному фінансуванні та галузевих централізованих фондах освоєння нової техніки, який формувався за рахунок відрахувань окремих підприємств від планової виробничої собівартості виготовленої продукції.

З цього фонду фінансування здійснювалися витрати на проектування, конструювання, технологічну підготовку виробництва, створення нового обладнання, матеріалів, напівфабрикатів та комплектуючих виробів, інструментів та пристосувань; витрати на випробування дослідних зразків тощо. За кошти фонду можна було повертати одноразові додатково необхідні витрати на підвищення якості, збільшення терміну експлуатації та надійності нового обладнання; підвищені витрати першого року виробництва нової техніки до початку серійного виготовлення (по виробах, що виготовлялися в країні вперше).

Але обсяг робіт, що фінансувалися за рахунок цього фонду, дуже обмежений. У більшості фінансування діяльності науково–дослідних інститутів і конструкторських бюро здійснювалось за рахунок прямих відрахувань на проведення науково–дослідних і конструкторських робіт, що включалися в собівартість продукції підприємств галузі і в загальних витратах для проведення цих робіт становили до 30%.

Пізніше було створено Єдиний фонд розвитку науки і техніки (ЄФРНТ) за рахунок відрахувань від прибутку підприємств та організацій згідно з нормативом, що встановлювався відповідно до плану.

При перевиконанні плану прибутку відрахування збільшувалися, при невиконанні — навпаки. Таким чином здійснювався фінансовий вплив на ефективність підприємницької діяльності. Крім того, створювався фонд матеріального заохочення для преміювання працівників НДІ (науково–дослідних інститутів) і КБ (конструкторських бюро) за створення і освоєння нової техніки.

Величина цього фонду визначалася залежно від суми отриманого економічного ефекту. Крім вказаного фонду, утворювався також фонд соціально–культурних заходів та житлового будівництва.

Однак досвід госпрозрахункової системи не забезпечував підвищення інноваційної активності підприємств.

Другим джерелом фінансування інноваційної діяльності став фонд розвитку підприємства (ФРП), який формувався за нормативами від величини отриманого прибутку, амортизаційних відрахувань, коштів від реалізації вибулих основних фондів тощо.

Ці два фонди відрізнялися між собою досить умовно, оскільки в основному використовувалися для фінансування однакових за характером та змістом витрат, і з 1985–1987 рр. почав утворюватися об’єднаний Єдиний фонд розвитку виробництва, науки і техніки (ЄФРВНТ). Таким чином, науково–технічну діяльність знову поглинула поточна виробнича діяльність і це посилило кризу в інноваційній сфері. За ринкових умов об’єктом фінансування стала не науково–технічна, а інноваційна діяльність, яка за економічним змістом значно ширша.

Законом України «Про інноваційну діяльність» передбачені такі види фінансової підтримки інноваційної діяльності:

а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

б) часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяльності;

в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово–кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

Дата добавления: 2014-01-04