О. В. Дерібо. Муки життя не є наслідком гріхопадіння, воно ніколи не починалось, і особистість не винна в тому, що вона взагалі страждає.

План.

План.

План.

План

План.

План

Етика буддизму.

Муки життя не є наслідком гріхопадіння, воно ніколи не починалось, і особистість не винна в тому, що вона взагалі страждає.

Але одні люди страждають більше ніж інші. Часто злодій насолоджується, а добра людина страждає без вини. В буддистському вченні вирішується про віддяку, про моральну відповідальність. Кожне дане життя пов’язане з попереднім. Тому страждання кожної людини залежить від вчинків минулої людини. Цей закон залежного начала називають законом карми.

Етика буддизму передбачає «непротивлення злу насиллям».

Заповіді для мирян:

1).Не вбивати живої істоти;

2).Не красти;

3).Не перелюбствувати;

4).Не говорити неправди;

5).Не пити спиртних напоїв.

Етика для ченців (заборони):

1) на їжу в невстановлений час;

2) на світські втіхи;

3) на вбрання і благовонія;

4) на м’яку постіль;

5) на отримання грошей.

5.Буддійський канон та розповсюдження буддизму.

Святе письмо буддизму – Трипітака. Трипітака (дослівно – «три кошики») – повний звід священних текстів буддизму. Санскритська версія Трипі таки збереглась не в повному об’ємі і відома, головним чином, в перекладах китайською та тібетською мовами.

П’ять століть вченняя Будди існувало в усній традиції, і тільки в кінці 1 ст. до н. е. було записане мовою палі на о. Шрі-Ланка. Трипітака складається з трьох частин.

Лекція № 4

Християнство, його походження і розвиток

1.Походження християнства та основи християнської догматики.

2.Період Вселенських соборів.

3.Церковні розколи.

4.Православ’я – течія християнства.

1.Походження християнства та основи християнської догматики.

Християнство – найбільш поширена сучасна світова релігія. Її послідовники – близько 2 млрд. чоловік мешкають на всіх континентах земної кулі (найбільше в Європі, Америці, Австралії).

Християнство зародилось в середині І ст. н.е., яка в той час переживала важку і незворотну кризу: точилась боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними.

Загальному безправ’ю рабовласницького суспільства християнство протиставило ідею рівності всіх людей; національній ворожнечі – рівність усіх народів; жорстокості і тероризму – ідеї милосердя і любові до ближнього.

Християнство виникло як своєрідне заперечення Римської імперії з її суспільними порядками, політичними відносинами, етичними нормами і культурними цінностями.

Християнство заперечувало:

- Рабство;

- Імператорський культ;

- Військову службу;

- Язичницьку релігію;

- Античну цивілізацію.

Для християн було головним не ставлення підданого до держави, а ставлення віруючого до бога.

Надія на спасителя, покірність віруючих робили нову віру вигідною для правителів держави.

У 312 році імператор Костянтин урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії. У 324 році проголосив його державною релігією.

Засновником нової релігії виступив Ісус Христос. Слово «Христос» грецького походження означає «Помазаник», що відповідає єврейському «Месія». Ім’я Ісус (від євр. Єгошуа) означає Спаситель.

Христос народився, вірогідно, не пізніше 4 року до н.е. у Віфлеємі, хоча рідним містом Його вважається Назарет Галілейський. Земне життя Ісуса Христа, згідно з Євангеліями, було справжнім людським життям. Воно має свій початок, розвиток, свій зміст та кінець у смерті. Він радіє і плаче, потребує відпочинку і прагне спокою. Він трудиться і бореться. Отже, він жив і страждав, як усі люди. Звертаючись до людей, Ісус говорить:» Передав Мені все Мій Отець. І Сина не знає ніхто, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина».

2.Основи християнської догматики та період Вселенських соборів.

ІУ ст. – століття розробки та затвердження християнських догматів, формування Символу віри. Цей процес відбувався зусиллями християнських ієреїв та богословів – отців церкви, в постійній, часом запеклій боротьбі проти єресей, тобто відступів від правої віри, і висновки його закріплювались на Вселенських соборах.

Основи християнської догматики були закладені ще в П-Ш ст.Св. Іринеєм Ліонським, Тертуліаном, Климентом Александрійським, Орігеном.

ІУ-У ст. – отці церкви: Василь Великий, Григорій Богослов, Константинопольський патріарх Іоанн Златоуст, Блаженний Августин.

Пізніше свій внесок у подальший розвиток християнського богослів’я і філософії зробили: анонімний автор, який взяв ім’я Діонісія Ареопагіта (УІ ст.), Іоанн Дамаскін (УШ ст.).

Перший Вселенський Собор відбувся в м.Нікея в 325 році. Він зветься Вселенським, оскільки охоплював весь християнський світ. Собор вперше затвердив християнський Символ віри, який складався з 7 частин. На цьому соборі було встановлено час святкування Пасхи.

Другий Вселенський Собор відбувся в Константинополі. Собор затвердив догмат про рівність і єдиносущність Бога Духа Святого з Богом Отцем і Богом Сином. Собор доповнив Нікейський Символ Віри 5 членами, дещо змінивши також прийняті раніше і остаточно сформував християнський Символ Віри, який зветься Нікеєцарградським.

Третій Вселенський собор (431 р. в Ефесі) засудив несторіанство. Несторій – константинопольський архієпископ. Він визнавав Христа лише людиною, в яку ввійшов Божий Дух. Собор постановив визнавати, що в Христі з’єднуються два єства – Боже і людське, визначив сповідувати Ісуса Христа досконалим Богом і досконалою людиною, а Пресвяту Діву – Марією-Богородицею.

Четвертий Вселенський Собор (451 р. м. Халкідан) засудив монофізитство (грецьк.- одна природа) – єресь, яка відкидала людську природу Христа, визнаючи його виключно Богом. Собор визначив дві природи в Христі.

П’ятий Вселенський Собор (533 р. м.Константинополь) знову засудив несторіанство і монофізитство.

Шостий Вселенський Собор (680 р. м. Константинополь) засудив монофелитство (грецьк. – одна воля). Єресь, яка визнавала в Христі дві натури – Божу і людську, але тільки одну Божу волю. Собор приписав визнавати в Ісусі Христі два єства: Боже і людське і дві волі.

Продовженням УІ Собору був Трулльський собор (691 р.), який затвердив правила управління церквою, так званий Номоканон.

Сьомий Вселенський Собор (787 р. м.Нікея) засудив іконоборство (єресь, що відкидала шанування ікон та інші культові особливості православ’я.

Отже, Вселенські Собори відіграли визначну роль у становленні християнської церкви:

1). Затвердження головних догматів (Символ Віри).

2). Головних правил церковного устрою та організації.

3). Збереження чистоти віри в боротьбі проти різних єресей.

3. Церковні розколи

Християнство не було з початку заснування єдиним віровченням. В ньому було багато розбіжностей, течій. У 395 році Римська імперія розкололась на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської церков, який завершився 1054 року. Західна церква з часом отримала назву католицької (Вселенської), а східна – православної. Так відбувся перший великий церковний розкол – Схізма (з грецьк. Розкол).

В ХУІ ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі а процесі Реформації від католицизму відокремився ряд протестантських церков.

Таким чином, існує три течії християнської віри: католицизм, православ’я і протестантизм.

4.Православ’я – течія християнства.

У сучасному світі існують 15 автокефальних (самостійних) православних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Кіпрська, Еладська, Албанська, Польська, Румунська, Чехо-Словацька, Американська.

Православну церкву ще звуть грецькою, тому що формування її проходило за умов панування саме грецької мови у Східноримській імперії; за основу був взятий грецькомовний варіант Святого Письма, грецькою мовою створювали літургії, молитви та інші твори східні отці церкви.

Основу православного віровчення складає Біблія («Святе письмо»), Святий переказ, Символ Віри, затверджений на перших двох соборах 325 і 381 рр.

Особливої уваги церква надає внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить священнику. Для православних віруючих є дуже важливим відвідання храмів, виконання постів, таїнства, у яких «під видимим образом передається невидима благодать божа». Православна церква визнає сім таїнств: хрещення, причастя, священство, сповідь, миропомазання, шлюб і маслосвяття.

5. Католицизм – течія християнства.

Католицизм (грецьк. Вселенський) – Західна церква з центром у Римі формувалась протягом кількох століть.

Католицька церква має централізовану організацію. Главою її є папа римський. Слово «папа» походить від грецьк., тобто «отець» - так віруючі перших християнських общин називали своїх керівників. Папа керує церквою і державою за допомогою особливої системи установ – її називають «римською курією» (лат. Резиденція міської влади). Усі найважливіші центральні органи управління церквою очолюють вищі католицькі ієрархи – кардинали.

У віровченні католицизм має багато спільного з православ’ям: віра у два джерела віровчення (Святе Письмо І Святий Переказ), у Божественну Трійцю, у рятівну силу Церкви, у наявність безсмертної душі, у загробне життя. Є загальні риси і в обрядовості. Але водночас віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності.

На думку католицьких богословів, Дух Святий походить не тільки від Бога-Отця, а й від Бога- Сина. Поряд з раєм та пеклом католицизм визнає чистилище, де душа знаходиться доти, доки її не відправлять до раю. Католицька церква вчить, що тривалість перебування в чистилищі залежить від молитв та пожертвувань родичів і друзів померлого.

У католицизмі значнішою мірою, ніж у православ’ї, розвинуте шанування Богородиці. Католики вірять у непорочне зачаття Марії її матір’ю Анною, а також у вознесіння Марії на небо і душею і тілом.

Католицька церква відзначає загальні християнські свята, але за новим стилем – григоріанським календарем, який був введений у 1582 році. Крім того, є й особливі свята в католицизмі: всіх святих, Божого тіла, Вознесіння богоматері, Непорочного зачаття Богородиці.

Лекція №5

Біблія: історія виникнення, структура і зміст.

1.Історія Біблії.

2. Сутність і склад Біблії.

3. Характер і тлумачення змісту Біблії та її значення.

1.Історія Біблії.

Біблія складалась поступово. Тільки книги Старого Заповіту з’являлись протягом більш ніж тисячі років. Автори більшості книг Старого Заповіту – люди, імена яких містяться у тексті чи назві, або збережені переказом. Так, перші п’ять книг вважається написані по Божому натхненні пророком Мойсеєм.

Автором книги Ісуса Навина був сам Ісус Навин, спадкоємець Мойсеїв.

Книга Суддів і дві книги Самуїлові пов’язують з ім’ям пророка Самуїла. Більшість Псалмів були написані царем Давидом. Книги пророків всі означені іменами їх авторів, які жили приблизно в УШ – У ст. до н.е.

Такий підхід багато століть майже не підлягав сумніву. Лише в ХІХ та ХХ ст. на підставі досліджень тексту Біблії, а також інших історичних джерел, науковці прийшли до висновку: 1) деякі головні книги Біблії складались не відразу; 2) вони складались пізніше, ніж жили їх автори.

Так було відкинуто авторство Мойсея. П’ятикнижжя, як твердять історики, складалось з кількох окремих творів, які з’явились приблизно в Х – УП ст. до н.е. і пов’язується з діяльністю книжника Ездри (приблизно в середині У ст. до н.е.). Авторство пророків залишається здебільшого (тільки книга Ісайї за припущенням, складається з творів двох або трьох авторів).

Книги тоді переписувались, а не друкувались, тому не були виключені помилки, а також виникали розбіжності в текстах, навіть дуже значні. В кінці 40-х років ХХ ст.. в Кумранських печерах поблизу Мертвого моря було знайдено багато рукописів, які відносяться до Ш ст.. до н.е. – І ст.. н.е. Серед цих рукописів були й окремі частини книг Старого Заповіту, які дещо відрізняються від сучасного тексту.

Історія Нового Заповіту. Новий Заповіт має коротшу історію, але й тут є білі плями. Зберігається авторство тих людей, імена яких зазначені в самих книгах (автором книги Дії святих апостолів був євангеліст Лука). Всі автори були апостолами, або їх учнями, книги Нового Заповіту датуються І ст. н.е.

Складання Нового Заповіту було пов’язане з формуванням церковної організації та боротьбою проти єресей. У Ш ст. існувало декілька канонів Але собори затвердили спершу 26 книг, а потім ще 1 і стало 27 книг. Потім з’явились деякі оповіді щодо біографії Ісуса, які були визнані корисними, але не священними. Канон Нового Заповіту вже не змінювався.

2.Сутність і склад Біблії.

Біблія – Книга книг. Біблія в перекладі з грецької означає «книги».

1. Головне те, що це Святе Письмо. Біблія є Святим Письмом християнської релігії. Але маємо уточнити (Тора – іудейське Св. Письмо; протестанти Новий Заповіт тлумачать по-своєму).

2. Біблія як історичне джерело. Містить свідоцтва, що стосуються історії багатьох народів з П тис. до н.е. до початку нової ери.

3. Біблія – визначна літературна пам’ятка. Біблійні тексти – зразок літературної майстерності і писемна пам’ятка старовини.

Біблія – досить велика книга, яка має складну структуру, складається з багатьох самостійних книг.

Головним є поділ на П частини: Старий і Новий Заповіт.

Старий Заповіт – це дохристиянська єврейська Біблія. Він був прийнятий християнською церквою як складова частина Святого Письма. Ці книги визнавались Христом і використовувались ним як Слово Боже. У цих книгах є багато пророцтв щодо явлення самого Христа та його місії.

Друга частина – Новий Заповіт – це вже, власне, християнські тексти, що пов’язані із життям та діяльністю Ісуса Христа та його учнів.У різних перекладах і виданнях Біблії є розбіжності щодо назви книг та порядку їх розміщення. Більше того, існують розбіжності стосовно кількості книг,які складають Біблію. Це стосується тільки Старого Заповіту і пов’язане з двома обставинами: з системою рахування і з розподілом на канонічні неканонічні книги.

Християнська традиція виділяє такі розділи канону:

а) книги законодавчі: П’ятикнижжя Мойсея: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону;

б) книги історичні, тобто такі, що викладають Святу історію: Ісуса Навина, Суддів, Рут і інші;

в) книги навчально-поетичні: книга Йова, книга Псалмів, книга Притчей, Пісня над піснями;

г) книги пророцькі: великих пророків – Ісайї, Єремії, Плач Єремії та малих – Даниїла, Осії, Захарія.

Неканонічні книги з’явилися пізніше за інші книги Старого Заповіту і не ввійшли до єврейського канону. Християнська традиція прийняла їх, але з деякими упередженнями. Їх радили читати тим, хто готувався вступити до християнської церкви, оскільки вони відрізнялися своїм повчальним характером. Потім католицька церква залучила їх до канону, а протестантська виключила їх з Біблії. Таких книг 11: Премудрості Соломонові, Ісуса, Товіта …

Новий Заповіт містить 27 книг, які також розділяються на групи:

а) законодавчі – чотири книги Євангелія (з грецьк. – добра звістка) – від Матвія, від Марка, від Луки, від Іоанна. Перші три Євангелія, які схожі за своїм змістом, називають синоптичними. Євангеліє від Іоанна відрізняється від них змістом;

б)історична книга Дії Святих Апостолів;

в) навчальні книги складаються з 7 соборних постань Св.Апостолів і 14 послань апостола Павла;

г) Пророча книга Об’явлення Св. Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

Таким чином, до канонічної Біблії, тобто Святого письма Старого і Нового Заповіту, входять 66 книг (39 + 27). Такий склад визнають протестанти, а до складу повної Біблії 77 книг (50 + 27) – такий склад визнають католики, а також православні тільки з розподілом на канонічні і неканонічні книги.

3.Характер і тлумачення змісту Біблії та її значення.

Святе Письмо має невичерпний зміст. У законодавчих книгах головним є викладення змісту Божих заповідей, що Він їх давав людям: у Старому Заповіті – єврейському народові через пророків; у Новому Заповіті – всьому людству через Христа. П’ятикнижжя Мойсеєве викладає як історію складання заповіту між Богом і обраним ним народом, починаючи від Ноя і Авраама і до Мойсея, так і самі заповіді. Мойсеїв Закон є підставою іудаїзму та єврейського способу життя. Християнство не вимагає дотримання усіх цих численних правил. Воно сприймає лише славнозвісні 10 заповідей, розглядаючи їх під кутом зору Нового Заповіту. Ці заповіді поділяються на дві частини відповідно двом видам любові – любові до Бога й любові до ближнього, а тому й двом видам обов’язків.

1. Я – Господь, Бог твій… Хай буде тобі інших богів передано Мною!

2. Не роби різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм…

3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його!

5. Шануй свого батька та матір свою…

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбу!

8. Не кради!

9. Не свідкуй несправедливо на свого ближнього!

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!

Слово Боже розглядається як єдине і пріоритетне джерело віровчення..Але саме Св. Письмо повинне усвідомлюватись на грунті Св. Преданія, в якому продовжував жити Дух Божий, тому це усвідомлення повинне бути в згоді з тлумаченням церкви. Цей принцип обмежує особисту сваволю, ставить людину у відповідальність не тільки перед особистою совістю, але й перед Церквою, тобто совістю всіх її членів, хоча й не виключає особистого відношення до Слова Божого та особистого зусилля до його розуміння.

Значення Біблії для християнської цивілізації не можна перебільшити. Поступово розкривається й загальнолюдське значення цієї книги. Біблія є безперечним лідером серед друкованих видань. Вона перекладена більш ніж на 1,5 тис. мов і наріч, і щорічно видається багатомільйонними тиражами. Крім того, кожного року виходять тисячі праць та сотні часописів, присвячених Біблії. Життєздатність Біблії доводиться досвідом нових і нових поколінь, які знову і знову тягнуться до цієї книги, відрізняючи її від інших книг саме як Святе Письмо.

Лекція №6

Основні різновиди протестантизму

1. Виникнення протестантизму та його загальні риси.

2. Традиційні протестантські секти.

3. Нетрадиційні культи.

1.Виникнення протестантизму та його загальні риси.

Протестантизм виникає як реакція на негативні явища в католицькій церкві (всевладдя папства, лицемірство, розпущеність духовенства). З цим пов’язана епоха Реформації. Попередниками протестантизму були єретичні рухи, що поширювались у Європі вже в ХІ – ХП ст.. Але власне протестантизм народжується на початку ХУІ ст., коли дрібні прояви опозиції католицької церкви злилися в могутній потік, який охопив Європу. Під час Реформації виник цілий ряд протестантських церков. Головними серед них були лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Лютеранство – один з перших кроків реформаторського руху у 1517 р. Німецький католицький священник Мартін Лютер виступив проти влади римських пап (95 тез). Лютер був відлучений папою від церкви.

Головні догмати лютеранського вчення:

Визнання абсолютного авторитету Біблії; єдиноспасаюча особиста віра, загальне священство, відміна церковного культу, чернецтва і вшановування святих. Лютеранство проголошує священнодійством все повсякденне життя людини. Лютеранські храми звуться кірхами. В них немає поклоніння іконам чи статуям.

Кальвінізм виник на початку ХУІ ст. за ім’ям його засновника Жана Кальвіна. Кальвінізм відкинув ієрархічну побудову церкви і верховну владу римського папи, визнавав тільки Святе Письмо, значно спрощував церковний культ, вводилось богослужіння рідною мовою. Кальвіністські церкви набули назви пресвітерські.

Англіканство. В Англії, на відміну від інших європейських країн, реформація розпочалася з ініціативи кіл. У 1534 р. англійський парламент проголосив незалежність церкви від папи, а Генріха УШ – її главою.

У другій половині ХУІ ст.. було введено Книгу загальних молитв та англійський «символ віри» із 39 статей, де заперечувались католицький догмат про чистилище, папська влада, поклоніння іконам, безшлюбність духовенства.

Головні особливості вчення всіх протестантських церков та напрямків такі:

- Визнання Святого Письма єдиним авторитетом в справах релігії;

- Визнання виправдання вірою;

- Догмат про абсолютне довічне приречення людей;

- Визнання всього двох (а не семи) таїнств – хрещення і причастя;

- Визнання загального священства (без посередників між людиною і Богом).

Зазнала змін ідея Бога (протестанти стверджують, що Бог існує, тому що він потрібен людям).

Протестантські храми не мають ікон, дзвонів. Це здебільшого молитовні будинки. В протестантизмі немає чернецтва, богослужіння проводиться рідною мовою, використовуються сучасні та національні мелодії, технічні засоби.

Виправдання вірою – центральний догмат протестантизму. Спасіння здобуваються не за допомогою церкви, не молитвами ченців, не добрими справами, а особистою вірою в Бога. Кожен віруючий отримує право на вільне читання і тлумачення Біблії.

Протестантська етика. Догмат про «абсолютне приречення» людей поділяє їх на «обраних» та «засуджених». Показники обраності: сила віри, продуктивність праці, успіх у справах, кмітливість, багатство, засуджується жебрацтво і бродяжництво.

Милосердя полягає в тому, щоб надати можливість опанувати ремесло і працювати. Ощадливість є доброчинністю, марнотратство – гріхом. Регламентується особисте життя, засуджується пияцтво і розпусність, схвалюється зміцнення сім’ї, залучення дітей до праці і до вивчення Біблії.

2.Традиційні протестантські секти.

З поміж протестантських вірувань відрізняють традиційні і нетрадиційні. Традиційні, які утворились в результаті Реформації і відповідають загальним особливостям протестантського віровчення.

Баптисти (з грецьк. Baptіzo) – «занурювати в воду». Течія виникла в ХУП ст.. в Англії, потім набула поширення в США.

За вченням баптистів, грішник повинен пройти три стадії: усвідомлення своєї гріховності;

усвідомлення приреченості;

звернення до Бога.

Баптизм головну увагу приділяє моральним нормам (зміст життя в рятуванні душі і досягнення блаженства в раю, відмова від алкоголю, сквернослів’я, взаємодопомога в общині).

Баптисти збираються в молитовних будинках, де ведуться бесіди, проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни. Раз на місяць відбувається причащання всіх членів общини (хлібопреломлення), або вечеря любові. Обряд хрещення відправляється над дорослими.

Кожен із баптистів має пропагувати свою віру. У світі це найпоширеніший різновид з усіх протестантських вірувань. Найбільше – в США серед негрів, у колишніх республіках Радянського Союзу. В Україні діє об’єднання Євангельських християн-баптистів, до якого входять общини євангельських християн, баптистів, п’ятидесятників, меннонітів та інш.

П’ятидесятники з’явились у США на початку ХХ ст., виникли з різних протестантських напрямів. П’ятидесятники сповідують «повне Євангеліє», тобто необхідність кожному віруючому певною мірою повторити земне життя Сина Божого. Це потребує «народження зверху» (повне очищення від всіх гріхів у земному житті). Вони вірять у можливість сходження на них Святого Духа та одержання від нього «дарів» Святого Духа: здібності до вивчення іноземних мов, пророкування, зцілення. Практикується доведення до стану спілкування з Богом (трясуни). Назва походить від християнського свята п’ятидесятниці (зшестя Святого Духа на учнів Христа на п’ятидесятий день після його воскресіння). Під час хрещення Святим Духом учасники доводять себе до стану колективного психозу.

Методисти відокремились від англіканства у 1795 р. Всі протестантські принципи приймають, але з католицизму зберегли ієрархічний устрій, безправ’я мирян. Методисти поділені на громади, громади на «класи» по 12 чоловік. Класи об’єднуються в округи на чолі з суперінтендантом або єпископом. Щорічно проводяться конференції віруючих.

Адвентисти (від лат. Adventus – «пришестя») виникли у 30-і роки ХІХ ст. в США. Очікування другого пришестя Ісуса Христа - в основі віри. За вченням адвентистів світ буде зруйнований вогнем, а для віруючих буде створена нова земля. При другому пришесті воскреснуть праведні і наступить тисячолітнє царство Христа. Віруючі поділені на угрупування. Наприклад, адвентисти сьомого дня визнають свято суботи. Відкидають безсмертя душі, вчення про пекло і рай. Обов’язковим є внесення десятини в касу общини. Заборони: їсти м’ясо нечистих тварин (свинину), вживати каву, чай, вино, тютюн. Заборонені розваги, читання художньої літератури.

Свідки Єгови – засновано Ч. Расселом у 70-х роках ХІХ ст. в США. Єговісти відкидають догмат про Трійцю і визнають єдиного Бога Єгову. Вони заперечують віру в загробне життя, в пекло. Керівна корпорація складається з 15 чоловік і знаходиться в Нью-Йорку (Бруклінський центр). Головні ланки – «зібрання», «студії», якими керують наглядачі (пресвітери). Єговістами визнається тільки одне свято: вечеря поминання смерті Христа. Вони ведуть активну місіонерську діяльність.

3.Нетрадиційні культи

Сучасний протестантизм – це переважно пізні течії. Вони продемонстрували живучість, відсутність ідейного плюралізму та релігійної свободи. За кількістю прихильників протестантизм сьогодні поступається тільки православ’ю, а в західних областях України – і греко-католицизму. Окрім згаданого вже об’єднання – Союз євангельських християн-бабптистів (СЄХБ) можна назвати наступні: Товариство Крішни, Адвентисти-реформісти, Харизматична християнська церква, Церква повного Євангелія, святих останніх днів (мормони), Посольство Боже, секта сатанистів та інші. Пізні протестантські конфесії поділяються на зареєстровані та незареєстровані Радою церков. Незареєстровані конфесії по своїй суті можуть мати асоціальне значення, тобто становити загрозу здоров’ю, чи навіть життю громадян.

Лекція № 7.

Іслам:історія і сучасність

1. Виникнення та розповсюдження ісламу.

2. Мусульманське віровчення та звичаї.

3. Головні течії ісламу.

4. Культурна роль ісламу та його місце в сучасному світі.

1.Виникнення та розповсюдження ісламу.

Іслам (з араб. – «покірність»). Інші назви – мусульманство, магометанство. Наймолодша з трьох світових релігій. Виникла на початку УП ст.. серед арабських племен Аравійського півострова і дуже швидко розповсюдилась на Близькому та Середньому Сході, Північній Африці.

1. Грунтувався іслам на релігіях, які вже існували (перш за все на іудаїзмі та християнстві).

2. Початковий період його існування та особистість його засновника відомі з історичних джерел порівняно з іншими релігіями.

Аравія тоді переживала перехідний етап свого розвитку. Племена формувались в етнос, розповсюджувалась єдина арабська мова, спільна самосвідомість.

Багато християнських та іудейських мотивів та образів увійшло до мусульманської традиції.

Засновник ісламу – пророк Мухаммад. Народився в одній із шляхетних родин великого торгівельного та релігійного центру Аравії – Меккі, близько 570 року. Повне ім’я Муххамад бен Абд Аллах. Він рано став сиротою і жив до одруження із багатою вдовою Халіджею у злиднях. Займався караванною торгівлею, але дуже часто вдавався до благочестивих роздумів наодинці. Близько 610 року йому почали з’являтися видіння, а згодом – голос, який він сприймав як Боже слово. Саме ці висловлювання, пізніше записані за його словами, склали святу книгу мусульман – Коран.

Потім Мухаммад, маючи впевненість, що він є Божий обранець, почав проповідувати серед мешканців Мекки. Він проголошував велич одноосібного та єдиного Бога Аллаха, відкидав багатобожжя, попереджав про майбутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха.

Таку проповідь у рідному місті спершу висміяли, а потім переслідували. Тому Мухаммад з купкою його прихильників змушені були покинути Мекку та зробити гіджру (переселення) до Медіни.

Рік гіджри – 622- вважається початком нової ери за мусульманським календарем.

В медіні він стає не лише проповідником, а духовним та політичним лідером общини (умма). Тут будується перша мечеть, встановлюються засади релігійного вчення та мусульманського ритуалу, правила життя общини. Саме звідси починається розповсюдження ісламу на арабські племена півострова, тут формується перше мусульманське військо, яке близько 630 року здобуває Мекку.

Після смерті Мухаммада 632 року територія впливу мусульманської общини, що перетворилась у державу – халіфат розширюється. У боротьбі з Персією та Візантією арабам допомагало багато чинників: мобільність військових загонів, використання верблюдів, хитка оборона та роздробленість персидської держави, внутрішні релігійні чвари у Візантії. Але головною рушійною силою була ідея боротьби за віру – джихад.

Кожен мусульманин фактично був солдатом, який ішов на битву проти невірних в ім’я Аллаха, і кожен був готовий прийняти смерть за віру, тобто стояти шахідом, якому було гарантовано місце в раю.

Вже за 30 років існування халіфат охопив територію сучасного Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту та Лівії.

Вже з Х ст. халіфат занепадає, а у ХШ ст.. він був знищений монголами. Але політичну естафету мусульманства перейняли турки. З ХУ ст.. провідною мусульманською державою стає Османська імперія, де до початку ХХ ст. іслам був державною релігією.

2.Мусульманське віровчення та звичаї.

Святим письмом мусульман є Коран («ал- Куран» - читання вголос, напам’ять), за їх уявленням, це слова Аллаха, що безпосередньо або через ангелів були звернені до Мухаммада та були виголошені ним як «пророчі одкровення». За життя Мухаммада текст Корана переказували напам’ять. Після смерті пророка за дорученням перших халіфів його секретар Зайд бен Сабіт склав писемний текст, який близько 650 років був проголошений канонічним. Він має 114 сур, тобто глав, які поділяються на айати (вірші). Після першої короткої сури – Фатіхі – яка використовується в ісламі як головна, - йдуть найдовші сури і простежується тенденція до зменшення розміру сур від початку Корану до його кінця. Як святе письмо мусульман Коран відіграє важливу роль у житті сучасних мусульманських держав. Його викладають в різних учбових закладах, його образи та ідеї знаходять відображення в художній літературі.

Якщо Коран – це Святе Письмо мусульман, то Святим Переказом ісламу є Суна – збірка переказів (хадісів). Вона містить приклади з життя Мухаммада як зразок та керування для усього мусульманського загалу та кожного мусульманина зокрема, як відомості про те, яка поведінка чи думка до вподоби Аллаху.

На звичайній мові Суна означає просто правильні вчинки («суна» - звичай, приклад). Чотири канонічні збірки суни були укладені ще у ІХ ст.

П’ять «стовпів» ісламу:

1). Аш-шахада – сповідання віри;

2). Ас-салат – молитва;

3). Ас-саум – піст;

4). Аз- закат – податок на користь бідних;

5) Ал- хаджж – паломництво.

Догматика. Мусульмани називають Бога Аллахом. Символ віри ісламу дуже короткий: «Немає ніякого Бога, крім Аллаха,.. і Мухаммад – його посланець». Мусульмани відкидають християнську Трійцю, як політеїзм. «Он – Аллах – един, Аллах вечный; не родил и не был рожден, и не был Ему равным ни один!» (Коран).

Аллах милостивий до людей, такий, що все прощає. У відповідь люди повинні усвідомлювати могутність та велич Аллаха, цілком підкоряти себе йому.

Ісламу притаманний фаталізм, віра у визначеність наперед усіх дій людини та за свої дії, насамперед неправильні; тому на суді Аллаха кожен отримає своє, залежно від того, що він зробив за своє життя.

Основні догмати ісламу:

1). Вчення про єдинобожжя;

2). Віра в Божу справедливість та правосуддя Аллаха;

3). Визнання пророчої місії Мухаммада та пророків, що йому передували.

4). Віра у воскресіння, Судний день та потойбічний світ;

5). Вчення про верховну владу (імамат-халіфат).

Перші чотири догмати спільні для всіх мусульман. Питання про верховну владу – головний предмет розбіжностей між різними течіями.

Салат (намаз) – ісламська молитва, ритуал якої суворо затверджений. Вона повинна виконуватись 5 разів на добу та пов’язана із ритуальним очищенням. Її необхідно здійснювати обличчям до мусульманської святині – Кааби (цей напрямок зветься кібла).

Особливо святковий день – п’ятниця. Мечеть має особливе місце в житті мусульманського суспільства. Тут відбуваються не тільки молитви, раніше тут зберігалась казна, проводився мусульманський суд. Зараз мечеті звільнені від суспільно-політичних функцій. Але для перебування у мечеті віруючий має бути ритуально чистим, одягненим у кращий одяг, не розмовляти голосно та при вході роззуватися.

Саум (ураза) – мусульманський піст полягає в повному утриманні протягом світлого часу доби від приймання їжі, напоїв, тютюну, виконання шлюбних обов’язків. З настанням темряви обмеження відміняються, але забороняється надмірність. Піст є обов’язковим для усіх дорослих мусульман протягом святого місяця ромодану.

Закат – податок на користь мусульман, які потребують допомоги. Розміри цього податку також регламентовані.

Хаджж – паломництво до Мекки, яке зобов’язаний хоч раз в житті здійснити кожен мусульманин.

Мухаммад наприкінці життя здійснив паломництво до Мекки, до Кааби, яку він звільнив від язичницьких ідолів. Це кубічної форми кам’яна споруда, розміром 12 на 10 м і висотою 15 м, покрита чорними зшитими полотнами, здавна використовувалась як культовий центр. У її східному куті є «чорний камінь» - головний об’єкт поклоніння, символ могутності Аллаха (За арабською легендою Каабу започаткували ще Адам і його син Сіф, яких іслам вважає першими мусульманами.

Шаріат – мусульманське право. Складається з комплексу правил, що містяться в Корані та Суні.

Правосуддя на основі норм шаріату здійснюють мусульманські судді – каді. Значне місце в шаріаті відіграють певні заборони (харам). У їжі заборонені свинина та кров, м’ясо падалі, м’ясо тварин, що забиті без відповідного ритуалу. Заборонені напої, що призводять до сп’яніння.

Ретельно розроблений мусульманським правом сімейно-шлюбний ритуал. Коран дозволяє мусульманину мати чотирьох дружин – тільки б він мав змогу їх утримувати. Жінки мають окреме приміщення в будинку (гарем), де не мають права знаходитись сторонні. В мечеті жінки також у відгородженій частині. Особливий одяг для жінок – хіджаб (чадра, паранджа), яка приховує їхнє обличчя і фігуру.

Головними мусульманськими святами є курбан-байрам – свято жертвопринесення, пов’язане з хаджем; ураза-байрам – свято розговіння після посту ромодану.

3.Головні течії ісламу.

Організація ісламу. Іслам не має церкви як певної релігійної організації подібно до християнської. Релігійна ієрархія тут майже відсутня, є лише деякі найбільш досвідчені члени общини.

Знатоки шаріату – муфтії, які посіли місце глав мусульманських общин. Хатіб – проповідник; імам – керівник молитви (в російських провінціях – мулла).

Функції імама спочатку виконував сам Мухаммад, а після його смерті – халіфи, тобто заступники посланця Аллаха.

Течії:

Сунізм – головний ортодоксальний напрям ісламу. Вважає головним халіфа, який охороняє релігію та керує світськими справами (влада тільки унаслідувалась).

Хариджити – відстоюють виборність ісламу незалежно від походження.

Шиїти – наслідування влади тільки із родини пророка. Пов’язане з ім’ям Алі бен Абі Таліба – двоюрідного брата та зятя пророка, одруженого на його дочці Фатимі. Розбіжності в віруваннях цих течій стосуються також Суни.

4.Культурна роль ісламу та його місце в сучасному світі.

Ісламський світ був не лише релігійною чи політичною, а й культурною спільнотою. Вже з УШ-ІХ ст. у халіфаті починається велика перекладацька робота, що відкрило доступ арабському світу до надбань давньогрецької науки й філософії на декілька віків раніше від Європи. Згодом це арабське відродження привело до появи своїх власних учених, із світовим ім’ям – це математик, засновник алгебри ал-Хорезмі (ІХ ст.); філософи ал-Фарабі (Х ст.), Ібн Сіна (Авіценна, ХІ ст.) – творець всесвітньо відомого «Канону лікарської науки». А богослов’я внесло свій внесок у філософський розвиток. Це стосується ісламської містики – суфізму.

Дуже високого розвитку досягла у ті часи і арабо- персидська література – це відомі казки «Тисяча й одна ніч», твори Фірдоусі (Х –ХІ ст.), Омара Хайяма (ХІ-ХП ст.), Нізамі (ХП ст.). Значний внесок також іслам зробив у архітектуру (мечеті, медресе) та образотворче мистецтво (орнаменти, бо зображення людини та тварин не дозволяється Кораном, тому в ісламській культурі майже немає скульптури чи портретного живопису).

В наш час чисельність мусульман у світі сягає понад 1 млрд. – 20% населення Азії та 50% населення Африки, і процес ісламізації, тобто збільшення кількості прихильників ісламу триває.

Лекція №8

Релігія в контексті історії українського народу.

1. Язичництво Древньої Русі.

2. Введення християнства, утворення і діяльність Руської церкви.

3. Католицизм і уніатство на Україні.

4. Стан церков у сучасній Україні.

1.Язичництво Древньої Русі.

Варто зазначити, що в Україні, фактично, не було, так би мовити,

типової державно-національної релігії. А світові (християнство та інші) були принесені зовні, як і в деяких інших країнах світу.

Висвітлюючи питання про язичництво Древньої Русі, відмітимо, що його вивчення має неабияке культурно-освітнє і виховне значення. Це,зокрема, допомагає глибше пізнати історію і культуру наших предків, а також краще зрозуміти певні фольклорні та літературні пам’ятки, в яких говориться про давньослов’янські божества.

Первісне значення слова «язичництво» - віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і спільним походженням. Ці вірування були пов’язані з природними циклами – польовими роботами, днями сонцестояння. Визначаємо три стовпи язичницької віри: славлення радості життя; обожнення сил природи; вшановування культу предків.

Язичницький олімп: Род, Рожаниці, Сварог, Даждьбог, Перун (грому і блискавки), Лада (весни і кохання), Макош (врожаю), Велес (свійських тварин і торгівлі). Велесовим онуком зветься поет і співець Боян. Ярило – Бог любові і пристрасті, Купайло – Бог плодючості. Це була праслав’янська міфологія. Злих богів не було, були менші злі сили, зокрема чорт.

Святилищами були привабливі природні місця в гаях, під деревами, на березі річок. Просто неба ставили ідолів і жертівники – капище або треби ще. Ідолам приносили жертви (треби) – перш за все м’ясо та іншу їжу. Є літописні звістки про людські жертви. Жертви приносили старші в родині, або князь, окремого стану жреців не було. Були лише волхви – мудреці, відуни і лікарі.

У 1848 році в річці Збруч було знайдено давньослов’янського ідола – великий кам’яний стовп довжиною 2 м 67 см з вирізьбленими на ньому рельєфними зображеннями. Він отримав назву Збруцького ідола або Святовіта. Ця знахідка зберігається в Краківському археологічному музеї, копії в Києві і Львові.

Збруцький ідол – це не зображення окремого божества, а ціла космологічна система, втілення цілої язичницької релігії, яка склалась протягом багатьох століть.

Ідол має одну голову з чотирма обличчями, які символізують чотири сторони світу. Три горизонтальні яруси символізують три царства – небесне, земне і підземне, які підпорядковані єдиному богові.

На верхньому ярусі зображені Макош – богиня врожаю, Лада – богиня весни, покровителька кохання і шлюбу, Перун – бог грому і війни, Даждьбог- бог Сонця.

На середньому ярусі зображений світ людей. На нижньому – божество, яке підтримує землю з людьми – Велес, бог тваринництва і багатства.

Загальне обличчя ідола – фалічне, пов’язане з культом чоловічого статевого органу (Бог Род).

2.Введення християнства, утворення і діяльність Руської церкви.

У 980 році великий київський князь Володимир здійснив релігійну реформу,за якою субординація слов’янських божеств зазнала певних змін. На перше місце був поставлений войовничий Перун – покровитель князя і війська.

Але спроба Володимира пристосувати язичницьку релігію до умов і потреб класового суспільства, яке вже складалося, себе не виправдала. Тоді він звернувся до релігійного досвіду Візантії, де вже давно вкорінилася християнська релігія і добре себе зарекомендувала.

Введення християнства на Русі було не одноразовим актом, а тривалим історичним процесом. На Київську Русь християнство прийшло з Візантії з православною догматикою. За літописною традицією київський князь Володимир «прозрів», усвідомив нікчемність язичницької релігії і захотів обрати іншу, більш «благородну». Після бесід з представниками мусульманської, католицької, іудейської і православної релігії він обрав останню.

Головні причини хрещення Русі:

- Соціально-політичні потреби в загальновизнаній ідеології, яка б сприяла об’єднанню і консолідації східних слов’янських племен;

- Поліпшення зовнішнього становища Русі;

- Налагодження торгівлі.

Бабця кн. Володимира княгиня Ольга сама охрестилася і хотіла ввести

християнство в державі. Але ще не ті умови були.

Володимир опинився в більш вигідному становищі. Він значно розширив територію своєї держави, зміцнив становище боярства, на яке спирався.

В 986 році до Великого Київського князя звернувся за військовою допомогою Візантійський імператор Василь П. Переговори відбулися в Києві. Були прийняті такі пункти:

1. Володимир висилає на допомогу Василеві П військо – 5 тис. чоловік.

2. Василь П за цю допомогу віддає заміж за Володимира свою сестру принцесу Анну.

3. Володимир одружується з Анною при умові, коли охреститься сам і запровадить християнство в своїй державі.

Великий Київський князь виконав умови договору. Його військо

Розгромило сили суперника Василя П – Варди Фоки. Але Візантія не поспішала відправляти Анну на Русь. Тоді Володимир обложив і взяв велике візантійське місто в Криму – Корсунь. Це примусило Василя П виконати свою частину договору. Після цього відбулося хрещення Володимира, його шлюб з Анною і хрещення Русі – 988 року.

Після хрещення на Русі виникла церковна організація за зразком візантійської. Володимир помер у 1015 році. Ярослав і Мстислав поділили державу на Лівобережну і Правобережну, де кожний намагався створити власний релігійний центр.

При Ярославі Мудрому була створена Київська митрополія, яка аж до 1448 р. входила до складу Константинопольської церкви.

У 1448 р. Руська церква стала автокефальною, незалежною від Константинополя.

1589 р. було запроваджено патріаршество.

1700 р. Петро І скасував патріаршество і перетворив церкву у частину державного апарату. Катерина П завершила процес остаточного підпорядкування церкви державі.

1917 р. було поновлено патріаршество. РПЦ – найбільша з православних церков світу, яка складалася з багатьох єпархій. Єпархії на території України складали екзархат. В 1990 р. Архієрейський собор РПЦ надав йому статус незалежності з назвою УПЦ.

3.Католицизм і уніатство на Україні.

Католицизм визначив себе як «воююча» церква, яка намагалася поширити свій вплив на всі народи світу. У 1839 р. в межах Російської держави була ліквідована уніатська церква, що відбулося досить спокійно. Натомість, в Західній Україні, яка опинилась під владою Австро-Угорщини, уніатська (греко-католицька) церква набула панівного становища серед українців, вона зберегла свій національний колорит, хоча з бігом часу відбулося окатоличення її обрядовості й літургіки.

Першою спробою союзу (унії) української церкви з західною (католицькою) був 1214 р., коли угорський король Андрій П мотивував це перед папою Іннокентієм бажанням Галичини знаходитися в єдності з Римською церквою, але з застереженням, щоб «дозволено було зберегти свій (грецький) обряд».

Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила. Данило Романович, організуючи хрестовий похід європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи королівську корону (1254 р.)

В подальшому спроби зняття протиріч і об’єднання православної та католицької традиції в християнстві проводилися під час Ліонської (1274 р.) і Флорентійської (1439 р.) уній. Перехід на месіанські позиції «третього Риму» повністю зробив українську церкву православною провінцією Московського патріархату. До того ж Українська церква постійно терпіла утиски від польської влади. Вихід з кризи вбачався деякими ієрархами православ’я в Україні (Михайло Рогоза) у прийнятті нової унії і скликання з цього приводу собору.

Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 р. Православний собор засудив проголошення митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовтня 1596 р., схвалив унію, піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших представників православної церкви, позбавивши їх сану. Король Сигізмунд Ш затвердив ухвали Брестського собору, а супротивників унії оголосили злочинцями. Так утворилася Брестська унія, яку запроваджено насильницьким шляхом, під моральним і фізичним тиском зовнішніх сил. Польські феодали, напучувані єзуїтами, почали запроваджувати унію жорстокими, насильницькими методами. Розпочалося справжнє гоніння на православ’я.

На сучасному етапі історії життя підкидає все нові й нові проблеми, без розв’язання яких не вдасться просунутися уперед по шляху до вимріяної правової держави, невід’ємними рисами якої є національний розквіт і демократія,гуманізм та економічне процвітання, свобода совісті й віросповідань.

4.Стан церков у сучасній Україні.

З отриманням Україною незалежності постало питання й про Незалежність української церкви. У червні 1992 р. представники УАПЦ та деякі ієрархи УПЦ на Всеукраїнському Православному Соборі проголосили створення Української Православної Церкви – Київського патріархату на чолі з патріархом Мстиславом. Але ця спроба утворити єдину національну церкву не мала успіху. Патріарх Мстислав згодом відійшов від керівництва Київським патріархатом, а потім помер. Патріархом у 1993 р. було обрано Володимира (В. Романюка). У липні 1995 р. він помер, і його поховання біля Софійського собору викликало громадські заворушення.

Фактично в Україні зараз існує три православних церкви: Українська Православна Церква, що канонічно підпорядкована Московському патріархату, - її очолює митрополит Володимир (в миру В. Сабадан); Українська Православна Церква - Київський Патріархат – очолює патріарх Київський та всієї України Філарет (М.Денисенко); Українська Автокефальна Православна Церква на чолі з патріархом Димитрієм (В. Ярема).

Крім православних церков в Україні існують також: Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква, мусульманські общини, общини іудеїв, общини східних віросповідань, протестантські общини. Слід відзначити спроби відновити язичництво у вигляді так званої «рідної української національної віри» (РУН-віра).

Отже, розглянуті історія і сучасність релігійних об’єднань в Україні дають можливість дійти висновку щодо їх багатоконфесійності. І тому нині відкрилися сприятливі можливості для дієвого співіснування різних церков і релігійних об’єднань на благо розбудови економічного, політичного і духовного процвітання українського народу.

Лекція №9

Свобода совісті і віросповідання в житті суспільства.

1. Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії.

2. Конституційні гарантії і правове регулювання свободи совісті в Україні.

1.Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії.

Як форма суспільної свідомості релігія тісно пов’язана з правом. В сучасній релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти.

Зміст категорії «свобода совісті» - це право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися атеїстичного світогляду. Свобода совісті є конкретним проявом свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим світоглядним, етичним і правовим принципом. В цьому значенні свобода совісті є однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей.

Основний зміст правового статусу особи – це її права та правові гарантії, її обов’язки та відповідальність за їхні виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою. Свободу совісті необхідно розглядати і у якості правового явища, в контексті всіх інших прав і свобод, котрі входять до складу правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті – свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак, за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві, фактично, вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися усіма членами.

В рабовласницькому суспільстві релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свободи совісті здобуває певні обмеження і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя панував релігійний світогляд: сповідування певної релігії вважалось обов’язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє відношення до релігії. В такому значенні його проголосили у ХУІ – ХУШ ст. ідеологи буржуазії, які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й вчені М.Монтень, Б.Спіноза, Дж.Локк, Ф.Вольтер.

В колишніх соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та церковних організацій в суспільному житті значно принижувалася.

В умовах переходу до правової держави розгортається найбільш повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захищає невід’ємні права людини.

2.Конституційні гарантії і правове регулювання свободи совісті в Україні.

З позицій конституційно-правового змісту свобода совісті визначається як сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток зв’язаних з релігією суспільних відносин.

Згідно з Конституцією України свобода совісті – це право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її найвищою юридичною силою. Вона надає рівні можливості щодо реалізації власних духовних потреб і віруючим і невіруючим.

Стаття 50 Конституції України закріплює відокремлення церкви від держави. На її важливість вказують такі обставини: по-перше, дана стаття є вирішальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінації щодо віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церквою.

Поряд із статтею 50 правовий інститут свободи совісті включає в себе конституційні норми: 1) рівність громадян перед законом незалежно від їхнього відношення до релігії, їх рівні права в економічному, політичному, соціальному і культурному житті; 2) використання громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства і держави, правам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод невід’ємне від виконання громадянином своїх обов’язків.

Дві глави Конституції України – «Соціальний розвиток і культура» та «Основні права, свободи і обов’язки громадян» розглядають характер взаємовідносин особи і суспільства, громадянина і держави. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом. Питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, освіту, інших законодавчих актах.

Дата добавления: 2014-01-04