Тема 17 Національні економіки та їх взаємодія

Національна економіка в системі світового господарства. Класифікація країн світу. Регіональний та типологічний підходи до класифікації країн світу. Характерні риси економік: розвинутих країн, країн з перехідною економікою, країн, що розвиваються. Механізм інтегрованості країн у світову економіку.

На Земній кулі нараховується понад 240 країн. Вони відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельністю населення, так і за економічною потужністю й, отже, місцем у світовій економіці. Проте національна економіка кожної країни є складовим елементом глобальної економічної системи. Навіть найменш розвинуті країни докладають свій внесок у світовий процес економічного розвитку - своїми природними чи людськими ресурсами, виробництвом (хай і незначним у глобальному вимірі), споживанням імпортної продукції. В наші часи немає жодної країни, яка знаходилася б за межами світо­вого ринку, не входила в економічні стосунки з іншими державами. Міжнародний територіальний поділ праці наприкінці XX століття став всеохоплюючим у планетарному вимірі й важливою складовою процесу глобалізації. Глобалізація сприяє зміцненню економічної взаємодії між країнами, їх взаємозалежності; вона зумовлює певну стандартизованість не тільки зовнішньоекономічних стосунків країн, а й національних економік. Водночас кожна країна в цьому процесі покладає на економічний простір світової спільноти специфіку своєї національної економічної структури й свої неповторні риси ділової культури. Це якісно збагачує світову економіку, надає їй динамізму й розмаїтості. Відомо, що чим більша розмаїтість складових частин будь-якої системи, тим більше вона здатна до саморозвитку.

Сукупність національних економік, опосередкована міжнарод­ними економічними відносинами, становить світове господарство.

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою й територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальненому вигляді національну економіку можна виразити через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства ви­робляти продукцію та здійснювати послуги. Економічний потенці­ал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їхньої кваліфі­кації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і ґрунтово-кліматичних умов), обсягу виробни­чих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорту, зв'язку, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці становлять продуктивні сили країни.

Потужність економіки країни значною мірою залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва - ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основними факторами є:

■ праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);

■ технологія - наукові методи організації виробництва із застосу­ванням новітніх процесів виробництва;

" природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності;

■ капітал - накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній
формах.

Країн, що повністю забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їх економіка орієнтується на ефективне викорис­тання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато де в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу зумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, на­самперед країн Західної Європи та Японії. Китай спирається на фа­ктори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами повністю, хоча все ж таки визначальними є капі­тал і технології.

Щодо України, то нині провідним фактором є трудовий. Ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення внаслідок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останні десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів. Країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства. Трудовий фактор задіяно мало з певних причин.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основні галузі народного господарства:

■ промисловість;

■ сільське господарство;

■ будівництво;

■ транспорт і зв'язок;

■ торгівля і громадське харчування;

■ житлово-комунальне господарство;

■ охорона здоров'я;

■ освіта, наука, культура;

■ фінансування, кредит, страхування;

■ апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова з точки зору прогресивного роз­витку економіки на певному етапі. Основою економічної могутнос­ті країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоін­женерія, фармацевтика, лазерна техніка і особливо інформатика.

Гранично узагальнюючи галузеву структуру народного госпо­дарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибальство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредит, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. Залежно від рівня розвитку країни провідним є один з цих блоків. Ще на початку XX ст. в багатьох країнах світу переважна частина працездатного населення була зайнята в сільському госпо­дарстві. Нині тільки в незначній кількості країн, найменш розвину­тих, частка зайнятих у сільському господарстві перевищує 50%. Проте вона досить значна в країнах, що розвиваються. Навіть у та­ких країнах з динамічною економікою, як Туреччина, Філіппіни, Таїланд ця частка становить близько 40%. У розвинутих країнах Європи вона не перевищує, як правило, 5%, а в США вона трохи більш 1%.

Частка промисловості посідала провідне місце в економіці роз­винутих країн наприкінці XIX і в першій половині XX ст., коли во­на сягала понад 50%. Згодом вона зменшилася, але й тепер у цій групі країн вона 25-35%. У Китаї, а також у деяких постсоціалістичних країнах вона ще вища. В країнах, що розвиваються (за винят­ком нових індустріальних країн), зайнятість у цьому блоці галузей звичайно не перевищує 10-15%.

З другої половини XX століття швидкими темпами розвиваються галузі, що групуються в блоці послуг. У розвинутих країнах зайня­тість у сфері послуг перевищує 60%, а в деяких з них - навіть 70% (США, Канада, Австралія, Швеція, Нідерланди та ін.).

В Україні частка сільського господарства у ВВП становить 17%, промисловості - 43% і сфері послуг (будівництво, транспорт, торгі­вля, освіта тощо) - 40%

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або се­ктора) належить сільське й лісове господарство, рибальство, видо­бувна промисловість. До вторинного - обробна промисловість і бу­дівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний - інформаційний - сектор, виокре­млюючи інформаційні послуги з третього блоку.

Галузі первинного сектора домінували в економіці країн світу тривалий час. Після завершення промислової революції (кінець XVIII - середина XIX ст.) в більшості країн Європи, в США та в деяких інших країнах основу економіки вже складали галузі вто­ринного сектора. В XX ст. вторинний сектор опанував економіку всіх розвинутих країн, соціалістичних і значної кількості країн, що розвиваються. З другої половини минулого століття, в економічно розвинутих країнах на перше місце в галузевій структурі виходить сфера послуг. Цей шлях повторюють країни, що розвиваються, але з певним запізненням порівняно з розвинутими країнами.

Відповідно до переважання кожного із секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріальний.

На стадії аграрного розвитку перебувають найменше розвинуті країни, переважно африканські. В сільському господарстві тут за­йнято до 70-80% працездатного населення. Серед цих країн - Ан­гола, Ботсвана, Ефіопія, Афганістан, Бенін, Буркіна-Фасо (90% за­йнятих), Бурунді (понад 90%), Гаїті, Демократична Республіка Конго, Ємен, Камбоджа (85%), Кенія, Ласе, Мадагаскар, Малі, М'янма, Непал (90%), Папуа-Нова Гвінея, Руанда (93%), Свазіленд, Сенегал, Сомалі, Судан (80%), Танзанія (80%), Того, Уганда, Цент­ральноафриканська республіка, Чад, Ертрея.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких кра­їн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Так, у Бо­лівії це видобуток сурми, олова, цинку; в Перу - цинку, міді; в Гві­неї - бокситів; в Замбії - міді, кобальту; в Намібії - алмазів; в Науру - фосфатів; в Мавританії - залізної руди. Особливу групу складають нафтодобувні країни. Так, економіка країн Перської за­токи майже цілком ґрунтується на доходах за рахунок експорту на­фти. У Саудівській Аравії нафта дає 85% експортної виручки. Ана­логічна ситуація в Кувейті, Об'єднаних Арабських Еміратах. У Бахрейні нафтовий сектор забезпечує 70% доходу в бюджет, тоді як сільське господарство - лише 1%. У Катарі доходи від нафти ста­новлять 80% загальних надходжень у державну скарбницю. Від продажу нафти Оман одержує 90% надходжень твердої валюти; за їх рахунок формується 70% національного доходу. На відміну від аграрних країн, нафтодобувні країни досить багаті, мають високі показники національного доходу на душу населення. Але це досяг­нуто за рахунок тривалої дуже сприятливої кон'юнктури на світо­вих ринках нафти в другій половині XX ст., а особливо з 70-х років, коли ціни на нафту різко піднялися. Проте ще наприкінці 40-х років країни цього регіону належали до групи найбідніших у світі.

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвинуті­ших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже із середини XIX ст.; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кіль­кість країн, що розвиваються. Основу економіки країни стала ви­значати кількість виплавленої сталі, вироблених верстатів, електро­енергії, автомобілів, літаків, продукції хімії органічної хімії. Процес деколонізації залежних країн, що набув бурхливих темпів після Другої світової війни, супроводжувався початком їх індустрі­алізації. Національні лідери нових незалежних країн головною ме­тою економічної політики проголошували індустріалізацію.

Згадаємо, що й соціалістичне будівництво здійснювалося під до­мінуючим гаслом індустріалізації. В Радянському Союзі нагальною метою ставилося наздогнати США за виробництвом сталі, електро­енергії, видобутком вугілля, нафти, газу, верстатів тощо. Аналогіч­ні цілі ставив уряд Китаю в 60-х роках відносно Великої Британії. Багато де в чому ця мета була досягнута; СРСР перегнав США по виробництву сталі й видобутку палива, Китай перевищив усі пока­зники промисловості Великої Британії. Проте цього виявилося не­достатнім, щоб зрівнятися з розвинутими країнами за якісними по­казниками.

У 70 - 80-х роках низка країн, що розвиваються, розгорнула про­цес індустріалізації надзвичайно високими темпами. За короткий строк з аграрних чи аграрно-індустріальних вони перетворилися на "нові індустріальні країни" із розвинутою структурою промислово­сті. До цієї групи належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни та деякі інші.

Здавалося б, що в світовій економіці йде вирівнювання країн на індустріальній основі. Проте найрозвинутіші країни наприкінці XX ст. перейшли до такої стадії розвитку, коли могутність країни ви­значається вже не площами верстатних парків, не кількістю випла­вленої сталі, а обсягом і ефективністю надання послуг, насамперед інформаційних. Слід зазначити, що й аграрний потенціал, і вироб­ничі потужності в розвинутих країнах залишаються величезними. Так, США, Франція, Канада, Австралія належать до найбільших у світі виробників сільськогосподарської продукції. Проте агропромисловий комплекс не посідає провідного місця у валовому внут­рішньому продукті (ВВП) цих країн. У європейських країнах і США скорочується виробництво чорних металів; чорна металургія, як раніше легка промисловість, виробництво нескладної техніки начебто переміщується з розвинутих країн у країни, що розвива­ються.

З огляду на динаміку означених секторів, в економічній науці поширилися уявлення про три типи економічного розвитку, що по­слідовно змінюють один одного: доіндустріальний (аграрний), ін­дустріальний і постіндустріальний (інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки ґрунтується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб лю­дей (сфера послуг). У середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн припадало на продукцію інформаційних галузей -телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення, фа­рмацевтику. В економіці США % доданої вартості, створеної в промисловості, становив інформаційний фактор. Швидкими темпа­ми розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в багатьох випадках з обороту пе­ревищують традиційні товарні ринки¹. Отже, нині економічна по­тужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а рівнем споживання інфо­рматики.

Суттєвою рисою національної економіки є її територіальна структура. Вона полягає в господарській організації простору кра­їни. Просторова організація тоді ефективна, коли раціонально Ви­користовуються природні й трудові ресурси країни на всій терито­рії, її географічне положення. Ефективна територіальна структура не означає рівномірного розміщення об'єктів народного господарс­тва на просторі країни; проте дуже виражена нерівномірність су­проводжується недовикористанням національних ресурсів.

Нерівномірність розміщення продуктивних сил притаманна пе­реважно слаборозвинутим країнам. У колишніх колоніях найбіль­ші міста розташовувалися на узбережжях морів та океанів - так було зручніше тримати зв'язок з метрополіями. Після здобуття неза­лежності великі приморські міста ще більше розросталися, в них зосереджувалися майже вся промисловість країни, ділова актив­ність, банки, біржі, фінансові органи. В Нігерії таким містом став Лагос, у Сенегалі - Дакар, в Гані - Аккра, в Гвінеї - Конакрі. Навіть у Бразилії всі найбільші міста були розташовані вздовж атлантич­ного узбережжя - Ріо-де-Жанейро, Сан Паулу, Сальвадор та ін. Водночас великі простори в глибині країни залишаються малоосвоєними. Це веде не тільки до недовикористання ресурсів, а й до посилення соціального напруження. Уряди таких країн нама­гаються виправити становище, ліквідувати нерівномірність. Одним із заходів вбачається перенесення столиці в глибину країни з метою активізації економічного життя на інших територіях. Так, у Бразилії з'явилася нова столиця - Бразиліа, розташована за тисячу кіломет­рів від океану; уряд Нігерії переніс столицю з Лагосу до Абуджі, Танзанії - з Дар-ес-Саламу до Додоми. Проте тільки цієї акції для активізації глибинних регіонів недостатньо.

У розвинутих країнах контрастів між найрозвинутішими регіо­нами і відносно відсталими значно менше. Найчастіше вони зумов­люються природними умовами. Так, майже половина території Ка­нади розташована на північ від 60-ї паралелі й має надто несприятливий для мешкання й господарювання клімат; аналогічна ситуація на півночі Австралії. В країнах Західної Європи продукти­вні сили розміщення в цілому досить рівномірно. Проте й тут є проблеми. Наприклад, Північна Італія (Ломбардія) має значно по­тужнішу економіку, ніж центральна й південна (Калабрія, Сицилія); така ситуація навіть спонукає деякі політичні сили до прагнення ві­докремити Північ країни й утворити тут самостійну державу. Кері­вництво Європейського Союзу, з метою вирівнювання соціально-економічного стану регіонів, розробило й провадить у життя спеці­альну регіональну програму.

Аналізуючи ступінь рівномірності розвитку регіонів країни, тре­ба мати на увазі, що економічний рівень регіону не обов'язково ви­значається розвитком промисловості, концентрацією промислових підприємств. Головним критерієм є співвідношення частки націо­нального доходу, що виробляється регіоном, і населенням регіону. Отже, регіони з розвинутим сільським господарством, наприклад, у США або в Австралії чи Канаді за відносними показниками розвит­ку можуть не поступатися промисловим регіонам.

Науково-технічний прогрес спричинив появу нових форм тери­торіальної організації народного господарства -технополісів. Технополіси - це територіальні осередки, на яких сконцентровано ви­робництво за найновітнішими технологіями. Вони утворюють комплекс організацій та підприємств, що здійснюють наукові до­слідження й технічні розробки, випускають наукомістку продук­цію. Продуктивність праці в технополісах значно вища, ніж у ціло­му в обробній промисловості. Найвідоміші технополіси -Силіконова долина в США, де зосереджено науково-дослідні за­клади й підприємства в галузі електроніки, авіакосмічної техніки. Подібні науково-промислові утворення є в Європі, Японії. Технополіси є одним із типових явищ стадії постіндустріального розвит­ку економіки країни.

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-економічним укладом і системою управління народним госпо­дарством. Нині переважній більшості країн світу притаманна рин­кова економіка, що передбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають у регу­люванні економічного механізму з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають до­сить широкий спектр свободи дії. Але у виключні, кризові для дер­жави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу. Так бу­ло в часи "великої депресії" в США (1929 - 1933), в післявоєнній Європі та Японії. Тоді найважливіші галузі економіки (зокрема, енергетика) націоналізуються, уряд перерозподіляє бюджетні кош­ти, для того щоб підтримати певну групу підприємств чи банків, що знаходяться у важкому становищі тощо. Після того, як скрутні часи минають, уряд знову повертається до "лібералізації" політики з мі­німальним втручанням у процес виробництва. Така політика при­таманна найрозвиненутішим країнам.

У соціалістичних країнах роль держави занадто велика; вона ґрунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адмі­ністративного керування. Найтиповішими зразками цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народно-Демократичної Республіки.

Китай останні два десятиріччя здійснює економічну реформу, за якої сполучається сильна державна влада і ринкові відносини. Дер­жавний сектор економіки зберігається, але поряд з ним на конкуре­нтній основі швидко виникають приватні підприємства, в тому чис­лі з іноземним капіталом. Високі темпи розвитку економіки Китаю свідчать про ефективність такої політики.

Більшість колишніх соціалістичних країн, в тому числі й ті, що входили до СРСР, переходять до ринку, зруйновуючи державний сектор. Непідготовленість до такої докорінної перебудови призвела до величезного спаду в розвитку економіки в 90-х роках, особливо в країнах СНД. Центральноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія) значно успішніше справилися з труднощами і не тільки вийшли з кризи, а й досягли неабияких успіхів на шляху до ринкової економіки.

Країни, що розвиваються, в своїй більшості також орієнтуються на ринкову економіку, вважаючи взірцем економічну модель США, європейських країн або Японії. Особливо це стосується нових інду­стріальних країн, Латинської Америки. Проте в найменш розвину­тих країнах, поряд з ринковими відносинами існують і такі, що ґру­нтуються на натуральному й напівнатуральному типах господарств; в сільському господарстві деяких африканських країн ще великою залишається роль общини. В деяких країнах, що розвиваються (на­приклад, в Лівії), суттєва частка економіки контролюється держав­ним сектором.

З системою управління тісно пов'язана економічна політика уряду. В розвинутих країнах регулювання економіки здійснюється опосередковано, непрямими методами втручання держави. Звичай­но вони полягають у регулюванні дисконтних ставок національним банком, у встановленні певного розміру податків, норми бюджет­них витрат на соціальні потреби тощо. Уряд може формувати спе­ціальні фонди для підтримки окремих груп підприємств, галузей, регіонів або для регулювання екологічної ситуації. Шляхом замов­лень на оснащення армії уряд цілком надає перевагу окремим вели­ким фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замов­лення держави дуже вигідні. Правда, звичайно це можливо за згодом парламенту.

Сучасна економічна політика розвинутих країн здійснюється в двох основних модифікаціях: "неокейнсіанство" і "монетарним". У загальному вираженні різниця між ними полягає в мірі втручання уряду в економічне життя країни. Прихильники першого варіанта вважають, що країна повинна мати достатньо потужний державний сектор в економіці, уряд мусить в разі необхідності здійснювати ін­вестиційні "вливання" в окремі галузі або регіони з тим, щоб нада­ти розвитку економіки необхідний напрям. Така економічна полі­тика була популярною в перші десятиріччя по закінченню Другої світової війни, особливо в Італії, Франції, Японії. Зараз переважає практика "монетаризму", яка гранично обмежує втручання уряду в економіку і спирається на ініціативу приватного сектора. Ця полі­тика знайшла найяскравіше вираження в США та Великій Британії за часів президента Р. Рейгана і прем'єр-міністра М. Тетчер.

У соціалістичних країнах з плановою системою економічна полі­тика має форму жорсткого адміністрування; кожному підприємству з центру доводиться план випуску продукції, його виконання рете­льно контролюється, а продукція розподіляється центром. Ринко­вий механізм задіяно тут зовсім мало, що зумовлює недостатню гнучкість економічної системи.

У зовнішньоекономічній політиці розвинуті країни дотримуються відкритості до світового ринку, максимального використання ефек­ту від міжнародного поділу праці. Особливе наголошення робиться на лібералізації зовнішньої торгівлі, тобто ліквідації обмежень на ім­порт товарів з боку торговельних партнерів. Через механізм Світової організації торгівлі (COT) уряди розвинутих країн спромоглися зни­зити середні тарифні ставки в зовнішній торгівлі до 3%, тоді як на­прикінці 40-х років вони сягали 25-30%. Лібералізація поширюється також на міжнародний рух капіталу, зокрема на інвестиції.

У політиці лібералізації міжнародної торгівлі зацікавлені, насамперед, розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких дуже висока. Країни, що розвиваються, а також країни з перехідною економі­кою намагаються захистити свою економіку шляхом застосування про­текціоністських заходів (підвищення тарифів на імпортовані товари, встановлення квот на імпорт, надання спеціальних пільг вітчизняним експортерам та ін.). Проте протекціоністська політика зазнає рішучої протидії з боку розвинутих держав, тому застосовується обмежено.

Граничною протилежністю ліберальній зовнішньоекономічній політиці є політика автаркії. Вона полягає в спиранні тільки на внутрішні фактори розвитку національної економіки, без включення в міжнародні економічні зв'язки; зовнішня торгівля настільки обмежена, що не відіграє суттєві ролі у валовому національному продукті. Політика, близька до автаркії, була притаманна СРСР в ЗО - 40-ві роки і Китаю в 60-ті роки минулого століття. Нині уряд і на­уковці жодної країни не приймають теоретичні положення автаркії. Проте деякі держави обмежують економічні стосунки з іншими країнами, часто вибірково, з політичних міркувань. Зокрема, до та­ких країн належать КНДР і Лівія. Так, лівійський уряд М. Каддафі націоналізував нафтову промисловість, яка є основою економіки країни, іноземні банки і компанії. Здійснюється політика виштов­хування приватного капіталу з роздрібної та оптової торгівлі, лікві­дації приватного володіння нерухомістю. Частка державного секто­ра в промисловості становить 90%. Зовнішньоекономічна політика спрямована на співробітництво з арабськими країнами та взагалі з ісламським світом; країна бере активну участь у діяльності між­арабських банків і фондів. Водночас економічні стосунки із США фактично перервані.

Кожна країна характеризується суб'єктами економічної діяль­ності або економічними агентами, які в міжнародній системі наці­ональних розрахунків (СНР) називаються також інституційними одиницями. Виокремлюються п'ять груп суб'єктів економічної ді­яльності:

■ нефінансові корпорації - це підприємства, що виробляють това­ри і послуги для ринку (промислові і транспорті підприємства, сільськогосподарські ферми, підприємства громадського харчу­вання і т.п.);

■ домашні господарства - всі фізичні особи, які активно діють в економіці, продають свою робочу силу, виробляють і спожива­ють ринкові товари та послуги;

■ неприбуткові інститути - юридичні особи, які надають неринкові послуги домашнім господарствам і ґрунтуються на добро­вільній участі фізичних осіб; це різні благодійні організації, без­платні консультативні заклади тощо;

■ урядові заклади здійснюють регулювання економіки, виробля­ють неринкові послуги для індивідуального або колективного споживання, перерозподіляють доходи; це - міністерства, відом­ства, різноманітні державні фонди;

■ фінансові корпорації здійснюють фінансове посередництво, на­дають фінансові послуги; це - банки, страхові, фінансові компанії. За критеріями відношення до зовнішньоекономічної діяльності суб'єкти поділяються також на резидентів та нерезидентів.

Резидентами вважаються всі господарюючі суб'єкти, які постій­но знаходяться на території даної країни, незважаючи на їх держав­ну належність. Це особи, що постійно проживають у країні; підпри­ємства, що здійснюють економічну діяльність у даній країні, навіть якщо вони повністю належать іноземному капіталу; урядові органи; робітники-мігранти, якщо вони проживають в країні більше року.

Нерезидентами вважаються інституційні одиниці, що постійно знаходяться на території іноземної держави, навіть якщо вони є громадянами даної країни, але постійно проживають за кордоном.

' За цією схемою резидентом буде називатися будь-який вітчизня­ний або іноземний суб'єкт (фізична або юридична особа), що здійс­нює економічну діяльність у нашій країні. Нерезидентом назива­ється будь-який суб'єкт іноземної держави, що займається бізнесом у себе вдома, а також наш бізнесмен (чи філія нашої фірми), що здійснює економічну діяльність в іноземній державі.

Є й інший підхід до визначення цих категорій суб'єктів економі­чної діяльності: резидентами вважаються всі вітчизняні фізичні та юридичні особи, незалежно від того, діють вони у себе вдома, чи за кордоном; нерезидентами є іноземні фізичні та юридичні особи, що діють в даній країні незалежно від строку перебування. Проте, останнім часом в економічній літературі переважає попередня точ­ка зору.

Класифікація країн.

Регіональний та типологічний підходи до класифікації країн світу. Характерні риси економік: розвинутих країн, країн з перехідною економікою, країн, що розвиваються. Механізм інтегрованості країн у світову економіку.

Кожна з країн світу має своє неповторне обличчя, відрізняється від інших за політичними, економічними, демографічними, культурними й іншими ознаками. Різноманітність світу за національним складом, соціально-культурна особливостями збагачує його як спі­льну систему. Проте окремі країни можна згуртувати за деякими важливими спільними характеристиками. Це навіть і необхідно для здійснення наукового аналізу як світової економіки в цілому, так і економіки окремої країни.

Є декілька способів класифікації країн залежно від обраного критерію. Можна виокремити групи країн за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), чисельністю населення, соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), рівнем економічного розвитку, географічним положенням. Найдоцільніше скористатися двома схемами: регіональною і типологічною, яка ґрунтується на критерії економічного розвитку.

Регіональний підхід полягає в групуванні країн за географічною ознакою. Виокремлюються великі регіони компактно розташованими країнами, що мають спільні риси в природних умовах, особливостях історичного і культурного розвитку. Такими регіонами є:

1. Західна Європа, що включає економічно розвинуті країни -Німеччину, Францію, Велику Британію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Ірландію, Ісландію, Норвегію, Швецію, Данію, Фінляндію, Австрію, Швейцарію, Італію, Іспанію, Грецію, Португалію і декілька держав-карликів. Цей режим, у свою чергу, поділяється на Західну, Північну й Південну Європу.

2. Центральна Європа включає колишні європейські соціалісти­чні країни за межами колишнього СРСР: Польщу, Чехію, Сло­ваччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Сербія, Хорватію, Словенію, Боснію і Герцеговину, Македонію, Албанію.

3. Східна Європа складається з України, Росії, Білорусі, Молдови, Естонії, Латвії і Литви.

4. Південно-Західна Азія включає Туреччину, Кіпр, Іран, Ірак, Сирію, Ліван, Ізраїль, Саудівську Аравію, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Ємен, Оман, Бахрейн, Афганістан, Грузію, Вірменію, Азербайджан.

5. Центральна Азія виокремилася на просторі колишніх азіатсь­ких республік СРСР: Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Туркменії, Таджикистану.

6. Південну Азію складають Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Банг­ладеш, Шрі-Ланка, а також декілька дрібних острівних держав.

7. Далекий Схід представляють Китай, Японія, КНДР, Республіка Корея, Монголія.

8. Південно-Східна Азія складається з В'єтнаму, Лаосу, Камбо­джі, Таїланду, М'янми, Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Філіп­пін, Брунею.

9. Австралія і Океанія - це Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея й велика кількість дрібних острівних держав.

10. Північна Африка об'єднує такі арабські держави: Єгипет, Су­дан, Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Західну Сахару, Мавританію.

11. Західна Африка має досить строкатий склад; найбільші країни цього регіону - Малі, Нігер, Чад, Центральноафриканська рес­публіка, Сенегал, Буркіна-Фасо, Гвінея, Гана, Кот-дТвуар, Сьєрра-Леоне, Того, Нігерія, Камерун, Габон, Конго, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Ангола.

12. Східна Африка. Ефіопія, Ерітрея, Сомалі, Кенія, Уганда, Тан­занія, Руанда, Бурунді.

13. Південна Африка. Замбія, Зімбабве, Мозамбік, Мадагаскар, Малаві, Південно-Африканська Республіка, Ботсвана, Намібія, Лесото.

14. Північна Америка. США, Канада, Мексика. За іншою класифі­кацією Мексику відносять до регіону "Латинська Америка", з яким вона тісніше зв'язана за мовно-культурними й історични­ми ознаками.

15. Латинська Америка поєднує країни, переважна більшість яких колись була в колоніальній залежності від Іспанії, тому офіцій­ною мовою тут є іспанська; у Бразилії розмовляють португаль­ською. Склад регіону: Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Колумбія, Венесуела, Гайана, Су-ринам, Французька Гвіана.

До цього регіону окремою підгрупою входить Карибський басейн, найбільші країни якого - Куба, Гаїті, Ямайка, Домініканська Респуб­ліка, Гватемала, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Панама. Як уже го­ворилося, до Латинської Америки природно належить і Мексика.

Наведена схема є найпоширенішою, але не єдиною. Виокремлю­ють Азіатсько-Тихоокеанський регіон - величезний простір, що включає Східну і Південно-Східну Азію, Австралію й Океанію, східні регіони Росії й країни Північної та Південної Америки, що тяжіють до Тихого океану. Цей регіон визначається прискореним динамізмом економічного розвитку.

Типологічний підхід до класифікації країн світу враховує, на­самперед, дві основні характеристики: показники рівня економіч­ного розвитку і соціально-економічну структуру країни. Крім того, береться до уваги динаміка економічного розвитку, міра відкритос­ті економіки, орієнтація на демократичні перебудови.

Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН. Вона виокремлює три групи країн:

■ індустріально розвинуті;

■ країни з перехідною економікою;

■ країни, що розвиваються.

В останній групі виокремлюються дві підгрупи - нові індустріа­льні країни й найменш розвинуті країни.

До індустріально розвинутих країн належать усі країни Захід­ної Європи (крім Мальти, яка трактується як країна, що розвиваєть­ся), США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія та Ізраїль. Іно­ді до цієї групи додається ще Південно-Африканська Республіка (ПАР). Тут також виокремлюється підгрупа найрозвинутіших країн - "Велика сімка": США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Бри­танія, Італія, Канада. Частка індустріально розвинутих країн у су­купному ВНП країн світу становить 75%, у тому числі частка "Сім­ки" - 61%. Останнім часом групу індустріально розвинутих країн називають "Золотим мільярдом". Мільярдом - через те, що разом населення цих країн становить приблизно мільярд жителів, а золо­тим - через високий рівень розвитку економіки.

Країни з перехідною економікою - це колишні соціалістичні країни, що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них - країни СНД, Естонія, Латвія, Литва, країни Центральної Європи. Доречно до цієї групи відносити й Китай, хоча ООН класифікувала його як крашу, що розвивається. Проте, якщо зважити що Китай почав економічну пе­ребудову раніше, ніж пострадянські держави і досяг у цьому вражаю­чих зрушень, слушно його включити саме до другої групи країн.

Країни, що розвиваються, складають дуже строкату, неоднорід­ну групу. Вони сильно відрізняються одна від одної за розмірами, економічним потенціалом і темпами розвитку. Є, втім, одна риса, що їх об'єднує: більшість із них - колишні колонії. Крім того, до­недавна майже всі вони сильно відставали від розвинутих країн за економічним розвитком.

Наприкінці XX ст. розпочалося швидке зростання темпів розвит­ку країн, які увійшли в стадію індустріалізації. Це нові індустріаль­ні країни. Чіткого визначення складу цієї підгрупи немає; найчас­тіше до неї включають Бразилію, Мексику, Аргентину, Республіку Корею, Сингапур, Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Тайвань. Інколи додають сюди також Індію; проте дуже низький душовий показник ВВП цієї країни відрізняє її від інших ШК, тому, мабуть, доцільно її виокремити як самостійний тип.

Інша підгрупа країн, що розвивається, складається з найменш розвинутих країн, які не спроможні здійснити індустріалізацію, по­долати вражаючу бідність. їхня частка в сукупному ВНП світу не­ухильно падає. Згідно з класифікацією ООН, до цієї підгрупи нале­жить 45 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці. Це, зокрема, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Ангола, Сомалі, Судан, Чад та ін.; Азії - Афганістан, Бангладеш, Непал, М'янма, Ємен, Лаос; у Латинській Америці - Гаїті.

Класифікація ООН, що виділяє три типи держав, досить умовна. Вона більше спирається на історичні традиції, ніж на сучасні реалії. Деякі з країн, що розвиваються, за світовими економічними показ­никами випереджають країни, що традиційно вважаються розвину­тими. Так, за абсолютним обсягом ВВП Бразилія в 7 разів переви­щує показник своєї колишньої метрополії - Португалії; до того ж вона має більш розвинуту індустрію, інфраструктуру. Правда, вона учетверо поступається Португалії за душовим показником (відпові­дно - 4 300 дол. і 17 456 дол.). Але, наприклад, країни Перської за­токи в декілька разів перевищують за цим показником і Португа­лію, і Грецію, й Іспанію.

Є ще неофіційна назва країн, що розвиваються, - "третій світ"; вона популярна в журналістських колах. Чому "третій"? Донедавна світ поділяли на три групи: "Перший світ" - розвинуті капіталісти­чні країни, "другий світ" - соціалістичні країни, "третій світ" - кра­їни, що розвиваються, вони начебто йдуть своїм особливим шляхом - ні до капіталізму, ні до соціалізму. Після розвалу соціалістичної системи поділ країн на "три світи" втратив колишній сенс.

Щоб подолати розпливчастість схеми поділу країн світу на три групи за надто загальними характеристиками, Всесвітній банк за­пропонував класифікацію за чіткою градацією рівнів розвитку у відповідності з душовим показником ВВП кожної країни. Фахівці цієї міжнародної організації вважають, що конкретно встановлена цифрова межа дозволить уникнути умовностей, які викликаються історичними й іншими традиціями.

Згідно зі схемою Всесвітнього банку, країни світу поділяються на чотири групи:

1. Країни з низьким рівнем - менше ніж 785 дол. за душу населен­ня; таких країн 60.

2.Країни з рівнем доходу нижчим від середнього - від 785 до 3125 дол.; таких країн налічується 59.

3.Країни з рівнем доходу вище-середнього - від 3126 до 9655 дол.; їх 37.

4.Країни з високим рівнем доходу - понад 9655 дол. Цієї групи, яка нараховує 53 країни, входять практично всі індустріально розвинуті держави, деякі нафтодобувні країни Перської затоки, декілька невеличких держав, що живуть за рахунок туризму (Багамські Острови, Кайманові острови та ін.).

Склад кожної групи щороку переглядається Всесвітнім банком у відповідності зі змінами в рівнях доходу в окремих країнах.

Незважаючи на, здавалося б, чіткий критерій визначення парамет­рів кожної групи, і ця схема не позбавлена недоліків. Справа в тому, що душовий показник сам по собі ще не дає суцільної характеристи­ки економічного рівня держави. Так, Багамські острови й Кайманові острови, крім туризму, не мають скільки-небудь розвинутої індустрії; їхній високий показник багато в чому зумовлюється притоком валю­ти з-за кордону, тому що вони являють собою "офшорні зони" - ку­точки для втечі капіталу від високого оподаткування.

Неприродно, що в одну групу країн з низьким доходом входить слаборозвинутий Чад та Індія, яка має досить розвинуту промис­лову структуру, що включає навіть новітніші галузі - електроніку, космічну техніку, атомну енергетику. Україна й Росія, що мають неабиякий економічний потенціал, опинилися в одній групі із Со­ломоновими Островами та Намібією.

Отже, жодна схема класифікації країн не може претендувати на єдино правильну, всі вони мають умовні. Проте вони дають можли­вість в процесі аналізу економіки країн скоріше й чіткіше виявити їхні характерні риси, побачити спільне й відмінне в їхньому розви­тку. Залежно від завдань, що ставляться при вивченні країн, слід користуватися тією чи іншою схемою.

Характерні риси економік: розвинутих країн, країн з перехідною економікою, країн, що розвиваються. Механізм інтегрованості країн у світову економіку.

Визначальні відмінності розвинутих країн

Група розвинутих країн втілює досягнення світової економіки. Ці країни мають найбільші обсяги ВВП, особливо в розрахунку на душу населення, найвищий рівень продуктивності праці, найсклад­нішу технологію виробництва. Вони разом контролюють переваж­ну частину світових капіталопотоків. Незважаючи на невелику час­тку в світовому населенні (14%), розвинуті країни зосереджують 72% світового ВВП, експортують 54% товарів та 78% послуг у міжнародній торгівлі. Найрозвинутіші країни, насамперед Велика Сімка, посідають ключові позиції в таких впливових міжнародних організаціях, як МВФ, Всесвітній банк, Світова організація торгів­лі, більшість регіональних банків розвитку, різноманітні фонди розвитку. Саме ця група країн є живильним середовищем для утво­рення ТНК і ТНБ. Розвинуті країни, спираючись на свою економіч­ну й політичну могутність, міжнародний авторитет, формують і втілюють у міжнародні відносини механізм сучасного світового економічного порядку. Вони є "законодавцями моди" на новітніші економічні моделі й технології. Вони є взірцем, якого прагнуть до­сягти менш розвинуті країни. Все частіше групу розвинутих дер­жав у засобах масової інформації називають "золотим мільярдом" не тільки тому, що їхнє населення становить приблизно мільярд чоловік, а скоріше через золотий виблиск їхніх економік.

В групі розвинутих країн (як і в інших групах) є значні перепади в рівнях розвитку. Досить хоча б порівняти економічні потенціали першої трійки (США, Японія, Німеччина) з трійкою аутсайдерів (Португа­лія, Греція, Іспанія); розрив за показниками ВВП на душу населення між ними дво- і трикратний. Проте є такі специфічні риси, що об'єднують ці країни в суцільну групу розвинутих. Цікаво, що про­тягом майже всього XX ст. склад "клубу розвинутих" практично не змінився (вже відзначалося, що не можна ставити знак рівності між ОЕСР і групою розвинутих держав).

Головним формальним показником, що відокремлює розвинуті країни від інших, є розмір ВВП на душу населення. За даними на 2005 p., він становив у середньому (за поточним курсом) 39 тис. дол., тоді як для країн, що розвиваються - 4,3 тис, для країн з пере­хідною економікою - 4,8 тис. дол. Якщо не брати до уваги невели­ку групу нафтодобувних країн і "східноазіатських драконів", то жодна з країн, що розвивається, не досягає за цим показником рівня навіть Португалії, де він становить 17 тис. дол.

Високий показник ВВП є наслідком тривалого розвитку еконо­мічних відносин, стадії якого в часі випереджали стадії розвитку інших країн. За способом виробництва розвинуті країни йдуть по­переду вже понад півтисячоліття. Така ситуація зумовлена історико-економічними обставинами. Вже в XIII - XIV ст. в Північній Італії (Генуя, Венеція, Флоренція) значно пожвавилася зовнішня, так звана левантійська, торгівля Середземним морем. Італійські ку­пці були торговельними посередниками між багатим на той час арабсько-візантійським Сходом та феодальною Європою. Венеціа­нці, зокрема, скуповували в Константинополі прянощі та дорогі тканини й продавали їх європейським баронам, а то й королям. Во­ни торгували також сіллю, вином. Торгівля дуже збагатила італій­ське купецтво і спричинила поштовх для економічного розквіту північноіталійських міст та подальшого розвитку економічних відносин. Перша в світі біржа виникла у Венеції; тут також була розпочата техніка банківської справи та комерційного обміну. Ве­неціанці розробили сучасну систему бухгалтерії (просту й подвій­ну) й систему державного боргу.

У XIV - XV ст. відбувається розквіт північноєвропейської - ган­зейської торгівлі. Німецькі міста, що тяжіли до Балтійського моря, особливо Любек, Гамбург, Бремен, утворили торговельний союз -Ганзу, який здійснював успішну торгівлю із внутрішніми німець­кими державами, Скандинавськими країнами, Новгородом та Лон­доном. Ганзейці торгували хутром, смолою, лісом, залізом, рибою, медом, воском, шкірами, льоном. З переліку товарів видно, що ган­зейська торгівля мала більш економічне значення, ніж левантійська, оскільки вона охоплювала не тільки предмети розкоші, а й спожив­чі товари, а також товари виробничого призначення.

Третій торговельний шлях проходив уздовж Рейну, він сполучав ганзейську й левантійську торгівлі. На цьому шляху набули швид­кого розвитку міста Брюгге, Кьольн та ін. Розвивають діяльність ярмарки, на яких сходяться товари з усієї Європи, а також зі Сходу. Найбільше значення мали Шампанські ярмарки на півночі Франції. Французькі купці довозили сюди сукна й вина, італійські - прянощі й шовк, німецькі - хутра, полотно й металеві вироби, з Англії при­бували вовна, олово й свинець.

Таким чином, розквіт торгівлі підготував підґрунтя для подаль­шого розвитку економічних відносин ще в надрах феодальної Єв­ропи. Транс'європейські торговельні відносини поступово зближу­вали народи цього регіону, формували національні ринки, частина яких уже постійно орієнтувалися на зовнішню торгівлю. Формува­лися торговельні традиції й стандарти загальноєвропейського зна­чення. Зміцненню торговельних відносин певною мірою сприяла конфесійна близькість між народами, оскільки християнство опа­нувало майже всю Європу.

Розвиток торгівлі, зростання міст як торговельних і ремісничих центрів прискорили виникнення й поширення капіталістичної ма­нуфактури. Після торгівлі це був черговий важливий етап у розвит­ку продуктивних сил Західної Європи, який зміцнив її економіку досить суттєво. Мануфактура особливо успішно в XIII - XV ст. упроваджувалася в суконній та металургійній галузях. Найрозвину­тішим промисловим районом у ті часи була Північно-Західна Євро­па - Фландрія, Брабант, частина Північної Франції, які входили до Нідерландів. Фландрське сукно розповсюджувалося по всій Європі, за якістю тривалий час не мало конкурентів. Поступово мануфак­турне виробництво сукна поширюється також в Англії, Флоренції. В німецьких князівствах та Чехії на мануфактурах виробляється за­лізо, срібло, бронза.

Розклад феодальних відносин, який посилився в XVI ст., зміц­нення абсолютизму і особливо великі географічні відкриття надали нового поштовху розвитку продуктивних сил європейських країн. З перенесенням торговельних шляхів на океанічні простори зростає економічна могутність Нідерландів, Іспанії, Португалії та Англії. Обсяги торгівлі збільшуються в багато разів, виникають потужні компанії для торгівлі з Індією (Голландська та Англійська Ост-Індські компанії) та іншими східними регіонами, а незабаром і з американськими колоніями. В Антверпені вже в XVI ст. виникла товарна й фондова біржа, на якій здійснювалися міжнародні опера­ції з векселями, облігаціями державних позик, колоніальними това­рами та валютою. В XVII ст. торговельною столицею світу стає Амстердам, з другої половини XVII ст. і в XVIII ст. зростає торго­вельна роль Лондона.

В епоху абсолютизму монархи країн Європи, особливо Франції, Іспанії та Англії, заохочували розвиток промисловості, підтримува­ли мануфактури й торговельні компанії, надавали їм різноманітні пільги в руслі політики меркантилізму. До середини XVIII ст. ма­нуфактурне виробництво було пануючою формою промисловості в Західній Європі, тоді як на Сході виробництво знаходилося на ре­місничій стадії. В цей час економічна перевага Заходу над Сходом була очевидною; вона втілилася в політичну і військову перевагу, що привело до формування величезних колоніальних імперій.

Прискорення економічного розвитку Західної Європи підсилю­валося перетвореннями в духовній сфері; особливе значення в цьо­му плані мали Ренесанс (Відродження) та Реформація. Ренесанс (XIV ст. - XVI ст.) сприяв розкриттю творчих можливостей люди­ни, вірі в її волю та розум. Ідеї Ренесансу об'єктивно відповідали потребам буржуазного суспільства, що народжувалося. Реформація (XVI ст.) своїм наслідком мала поширення протестантизму в Півні­чній Німеччині, Нідерландах, Англії, Скандинавських країнах. Ва­жливою рисою цієї конфесії є заохочення "підприємницького духу" в людині, наголошення на сумлінній праці, ощадливості. Ці ідеї протестантизму спричинили чималий вплив на подальший хід еко­номічної історії Європи, й не тільки Європи. Саме вихідці з протес­тантських країн (насамперед, англійці, а також голландці й німці) утворили колонії переселенського типу, які потім перетворилися на розвинуті країни - США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію і, пев­ною мірою, Швденно-Африканську Республіку. Переселенці несли із собою європейську культуру виробництва, найпередовішу вже на ті часи.

До найважливіших подій, що прискорили економічний розвиток західноєвропейських країн, належить промисловий переворот, який розпочався в Англії із середини XVIII ст., а невдовзі перекинувся до Франції, Нідерландів, Бельгії, Австро-Угорщини, інших країн Європи та Північної Америки. Перехід від мануфактури до машин­ного виробництва в десятки разів збільшив продуктивність праці за відносно короткий час. Це мало вирішальне значення для ствер­дження економічної переваги над рештою країн світу. Технічне пе­реозброєння економіки відбувалося нерівномірно серед країн Єв­ропи, проте в більшості з них воно завершилося до останньої чверті XIX ст., тоді як у країнах Африки, більшості азіатських країн та в деяких латиноамериканських країнах комплексне впровадження машинних засобів виробництва розпочалося лише з середини XX ст. Таким чином, у технічному відношенні розвинуті країни випе­редили "третій світ" майже на століття.

Промислова революція завдяки інтенсивному розвитку комуні­кацій (залізниці, автомобілі, зв'язок) сприяла ще більшому еконо­мічному зближенню країн Європи, а також Європи з Північною Америкою, Австралією (особливо з розвитком повітряного транс­порту). Таким чином, створювалися умови для економічної інтег­рації розвинутих країн і поширення єдиного способу виробництва. На початку XX ст. найрозвинутішими країнами світу були США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, малі ка­піталістичні держави Європи - Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, скандинавські країни. Дещо відставали Іспанія, Італія, Португалія, Греція. Щодо Болгарії, Румунії, Сербії, то їх відставання було сут­тєвим; технічне переозброєння там розпочалося із запізненням і ринкові відносини розвивалися кволо, тому їх приналежність до "клубу розвинутих" була під великим сумнівом.

Наприкінці XIX ст. завершився промисловий переворот у Росії. Аграрна реформа 1861 p., а потім Столипінська реформа сприяли швидкій капіталізації економіки. В 1900-1913 pp. Російська імперія мала найвищі в Європі показники зростання промислової продукції. Вона посідала п'яте місце в світі за обсягом ВВП, і хоча показники російської економіки на душу населення були значно нижчі, ніж у західноєвропейських країнах, все ж таки Російська імперія знахо­дилася в групі розвинутих. Після революції 1917р. здійснилася до­корінна зміна способу виробництва, й економіка СРСР розвивалася іншим шляхом.

Єдиною країною, яка стала розвинутою, так би мовити, на влас­ному підґрунті, є Японія. Визначальною подією для її економічного розвитку стала "революція Мейозі" 1868 p., яка скасувала феодаль­ні порядки, розчистила шляхи до ринкових відносин. Незважаючи на традиційну багатовікову підозрілість японців до іноземців, япон­ська буржуазія швидко засвоювала передову технологію США та Європи і вже на початку XX ст. Японія перетворилася на індустріа­льну державу, хоча промисловий переворот остаточно завершився тут тільки після Першої світової війни.

Економічна перевага розвинутих країн певною мірою підживлю­валася ресурсами їх колоній. Колоніальні імперії утворили Велика Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Нідерланди, Японія, Бельгія, Німеччина, США. Завдяки колоніям розвинуті країни мали дешеву сировину та монопольне положення на ринках збуту своїх товарів. Проте, мабуть, не слід трактувати економічну політику ме­трополій відносно їх колоніальних володінь однозначно негативно. Об'єктивний хід розвитку світової економіки потребував будівниц­тва промислових об'єктів, створення виробничої інфраструктури на території залежних країн з метою ефективнішого використання ре­сурсів. Так, в Індії, що була колонією Англії, вже в першій полови­ні XX ст. була досить густа залізнична мережа, вироблялися локо­мотиви, вагони, рейки, інша металева продукція, були побудовані електростанції. Поступово ефект експлуатації колоній знижувався;

під впливом науково-технічної революції споживання сировини відносно скоротилося і її значення для виробництва суттєво впало. Витрати на утворення адміністративного апарату й війська в коло­ніях все менше покривалися вигодами від експлуатації місцевих ре­сурсів. Тому колоніальні імперії розпалися не тільки завдяки виз­вольному руху пригноблених народів, не тільки під впливом активізації демократичних сил у самих метрополіях, а й тому, що експлуатація колоній стала невигідною економічно.

Науково-технічна революція надала нового імпульсу для економі­чного розвитку найрозвинутіших країн. Науково-технічний прогрес виходить і розповсюджується саме з цих країн, бо вони мають для цього і необхідні матеріальні ресурси, і розвинений науковий потен­ціал. Під впливом НТП відбувається ще чіткіше розмежування роз­винутих країн та аутсайдерів. Якщо за показниками ВВП, промисло­вого виробництва в цілому розбіжності подекуди згладжуються, то технологічний розрив збільшується. В епоху переходу до постіндустріальної стадії розвитку це має вирішальне значення.

З другої половини XX ст. значно посилилися інтеграційні проце­си, насамперед серед індустріально розвинутих держав. Успішна еволюція західноєвропейських країн у межах Європейського Союзу свідчить, що економічна інтеграція найефективніша саме серед розвинутих країн. Досвід ЄС показав, що в процесі інтеграції здійс­нюється зближення, вирівнювання основних економічних парамет­рів країн-членів. Особливо це видно на прикладі Греції, Португалії, Іспанії та Ірландії, які ще в 50-х роках помітно відставали від "кла­сичних" індустріальних держав як за абсолютними, так і за показ­никами на душу населення. Тепер же їх належність до групи розви­нутих країн не викликає сумніву.

Ми розглянули історико-економічні особливості формування групи індустріально розвинутих країн. Вони пояснюють, чому саме ці держави складають вказану групу, які обставини зумовили цей склад. Ми бачимо, що поряд з економічно спільними рисами, групу розвинутих держав поєднували й політичні і навіть традиційні чин­ники. Так, на початку XX ст. за рівнем економічного розвитку Гре­цію та Португалію не можна було порівняти з іншими західноєвро­пейськими державами, проте їх об'єднувала спільність історичного, культурного розвитку.

Спільність історико-економічного розвитку - це, так би мовити, зовнішнє середовище, в якому формувалася група розвинутих дер­жав. Внутрішнє середовище зумовлене способом виробництва. Для всіх країн цієї групи притаманний високий рівень розвитку то­варного виробництва і ринкових відносин. Товарні відносини по­ширюються і на робочу силу. Важливою рисою цього способу Ви­робництва, який багато які дослідники й політики традиційно називають капіталістичним, є відсутність неекономічного принудження. Економічні процеси регулюються товарно-грошовими від­носинами. Головною метою виробництва стає одержання прибутку.

Ці риси характеризують ринкові відносини в цілому; ринкова еко­номіка панує в переважній більшості країн світу й функціонує за ме­ханізмом, основи якого були закладені ще в XV-XVI ст. Проте роз­винуті країни відрізняються вищим ступенем зрілості ринкових відносин. У їхній економіці відбувається процес концентрації вироб­ництва й капіталу, панування олігополій, переростання національних монополій у транснаціональні, утворення транснаціональних банків.

Переважна більшість ТНК має свої штаб-квартири в розвинутих країнах. У світі налічується понад 800 тис. зарубіжних філій ТНК, якими володіють 63 тис. материнських компаній; 79% материнсь­ких компаній розташовані в розвинутих країнах. ТНК контролюють близько половини світового промислового виробництва, /з міжна­родної торгівлі, ⁴/₅ світового банку патентів і ліцензій¹.

Розвинуті країни практично контролюють світові фінансові рин­ки, їх частка на ринку акцій у 2000 р. становила 93%, на ринку бор­гових цінних паперів - 94%. Вони є й основними кредиторами; тільки на Японію в 90-х роках припадало понад 50% наданих міжнародних кредитів. Найбільш ТНБ мають своє походження тільки з розвинутих країн.

Для постіндустріального етапу розвитку економіки особливо ва­жливе значення має випереджаючий розвиток інформаційних сис­тем. Частка інвестицій в інформаційні й комунікативні технології розвинутих країн з кожним роком зростає (табл. 17.1).

Таблиця 17.1 Частка інвестицій в інформаційні і телекомунікаційні технології

(у % від загальних інвестицій в економіку)¹

Найвизначальнішою рисою, що найпомітніше відрізняє розвинуті країни від інших, є високий рівень розвитку соціальної сфери. Це має вираження у високих середніх доходах населення, значних витрат на пенсійне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, охорону довкілля. При цьому важливо, що тенденція зростання витрат на соціальні потреби і рівня доходів досить виразна останні десятиліття. В цілому по розвину­тих країнах у 1970-1997 pp. середньомісячний доход на людину зріс майже в 2 рази (з 950 до 1875 дол.), а середньомісячна заробітна плата -в 1,6 рази (з 1500 до 2425 дол.). Особливо швидко ці показники зроста­ли в Японії (відповідно в 2,6 та 2,5 разу), Греції (2,1 та 2,0), Португалії (2,0 та 2,0)". Підвищення середнього рівня доходу в розвинутих країнах супроводжується поступовим скороченням розриву між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. За цей же період розрив між 10% найбагатших і 10% найбідніших у цілому по групі країн скоротився від 14,0 до 10,0 разів; по США скорочення становило від 26,7 до 19,0, в Японії - від 10,0 до 7,1, в Швейцарії - від 7,8 до 5,4 разу.

Соціальні витрати держави в усіх розвинутих країнах збільшили­ся за 1970-1977 pp. утричі, в тому числі на освіту в 2,8, на охорону здоров'я - в 3,1 разу".

Узагальнюючим мірилом рівня соціального забезпечення населення країни може слугувати індекс розвитку людини (ІРЛ). Він розрахову­ється як зважена сукупність душових показників доходу, заробітної пла­ти, купівельної спроможності населення ("споживчий кошик"), рівня освіти, медичного обслуговування та ін. Найвище значення ГРЛ дорів­нює 1,0. За цим показником розвинуті країни лідирують. Перша десятка лідерів: Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург, Канада, Швеція, Швейцарія, Ірландія, Бельгія, США. Отже, лідерами за ІРЛ є країни роз­винуті, але не найбільш потужні (за винятком США). Для порівняння: Росія в цьому списку посідає 62-е місце, Білорусь - 67-е, Україна - 78-е. Останніми в таблиці знаходяться Сьєа-Леоне та Нігер (табл. 17.2).

Розраховується також рейтинг рівня життя країн світу. Тут знову таки очолює таблицю Норвегія, а наступні місця в десятці посіда­ють: Швеція, Канада, Бельгія, Австралія, США, Ісландія, Нідерлан­ди, Японія, Фінляндія. Білорусь має 56-е місце, Росія 60-е, Україна 80-е. Останні таблиці ті ж самі Нігер (172-е) і Сьєа-Леоне (173-е).

Таблиця 17.2 Індекс розвитку людини в деяких країнах (2003 р.)

Наслідком високого рівня життя є й висока його тривалість у розвинутих країнах; з 1960 р. до 1997 р. вона піднялася пересічно з 70 до 77 років, тоді як у найменш розвинутих країнах - тільки з 4Ідо 63 років¹.

Високий рівень життя в розвинутих країнах є наслідком як поту­жного розвитку економіки в цілому, так і політики держави в соці­альній сфері. Залежно від ролі уряду, профспілок, роботодавців у господарському і соціальному регулюванні в розвинутих країнах можна виокремити такі моделі економічного розвитку: ліберальна, корпоративістська, соціально-ринкова; кожна з них має свої різно­види за окремими країнами.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, менше - Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняно з країнами інших моделей. Підприємець укладає контракт з найманцем, вихо­дячи з конкретної ситуації на ринку праці й часто не узгоджує свої дії з профспілкою. Він також може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає йому гнучкості поведінки в си­туаціях, коли економічна кон'юнктура вимагає оперативного ско­рочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником бу­дуються, насамперед, на професійних якостях робітника: кваліфікації, освіти, сумлінній праці. Сказане не означає, що проф­спілки в цих країнах взагалі не відіграють ніякої ролі. В США, на­приклад, діє профспілкове об'єднання - Американська федерація праці - Конгрес виробничих профспілок (АФП-КВП), яке нарахо­вує понад 13 млн. членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури краї­ни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і т. ін. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями під­приємців. Уряд регулює соціально-економічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін у країні, зайня­тість тощо.

У цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Висо­кий рівень доходів і заробітної плати, вищий ніж у більшості інших країн, мирить американських робітників із деякими обмеженнями своїх прав у трудових стосунках з підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це стимулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор у США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин. Найяскравіше ця модель виявила себе в Швеції, а також в інших Скандинавських країнах та в Австрії; тут вона одержала назву демократичного корпоративиму. В основі моделі лежить ідея соціального партнерст­ва між роботодавцями й найманими робітниками. Сильні профспіл­ки спричиняють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним установлено високий рівень мінімальної за­робітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узго­дженням з профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пен­сійне забезпечення, освіту й професійну підготовку робітників, охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї групи досить ве­ликі; в Швеції, наприклад, вони становлять до 29% доходів трудо­вого населення. У Скандинавських країнах рівень бідності найниж­чий у групі розвинутих країн.

Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або шведської моделі, є високий рівень захищеності трудівників і мало­забезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіо­нерів, інвалідів, дітей, студентів). У той же час значні кошти на со­ціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підприємців, бо підвищуються податкові ставки. Підприємці обмежені в своїх діях у разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штат робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає: потрібна згода профспілки, яка не­охоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок, соціальні конфлікти виникають рідко. Демократичний корпоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність у країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; частка Швеції в сві­товій економіці поступово знижується.

Різновидом корпоративістської моделі є ієрархічний корпоративізм. Він притаманний Япон

Дата добавления: 2014-01-04