Пожежна сигналізація. Засоби пожежогасіння

Швидке виявлення та сигналізація про виникнення пожежі, своєчасний виклик пожежних підрозділів та оповіщення про пожежу людей, що перебувають у зоні можливої небезпеки, дозволяє швидко локалізувати осередки пожежі, здійснити евакуацію та вжити необхідних заходів щодо гасіння пожежі. Тому підприємства повинні бути забезпечені засобами зв'язку та системами пожежної сигналізації та оповіщення.

Для передачі повідомлення про пожежу в будь-який час доби можна використовувати телефони спеціального та загального призначення, радіозв'язок, централізовані установки пожежної сигналізації. Системи оповіщення про пожежу повинні забезпечувати у відповідності з розробленими планами евакуації передачу сигналів оповіщення одночасно по всьому будинку (споруді) а при необхідності - послідовно або вибірково в окремі його частини (поверхи секції тощо). Кількість оповіщувачів (динаміків), їх розміщення та потужність повинні забезпечити необхідну чутність у всіх місцях перебування людей Для передачі текстів оповіщення та керування евакуацією допускається використовувати внутрішні радіотрансляційні мережі. Приміщення, з якого здійснюється керування системою пожежного оповіщення, належить розміщувати на нижніх поверхах будівель, біля входу на сходові клітки, у місцях з цілодобовим перебуванням чергового персоналу.

Найбільш швидким та надійним засобом виявлення ознак займання та сигналізації про пожежу вважається автоматична установка пожежної сигналізації (АУПС), яка повинна працювати цілодобово. Залежно від схеми з'єднання розрізняють променеві (радіальні) та кільцеві АУПС (рис. 4.37). Принцип роботи АУПС полягає в наступному: при спрацюванні хоча б одного зі сповіщувачів на приймально-контрольний прилад надходить сигнал "Пожежа".

Рис. 4.37. Схеми променевого (а) та кільцевого (б) з'єднання в АУПС: 1 - сповіщувачі; 2 - приймально-контрольний прилад; 3 - блок живлення від електромережі; 4 - блок аварійного живлення; 5 - система перемикання живлення; 6 - з'єднувальні проводи

Неадресовані пожежні сповіщувачі включають тільки в мережі радіального типу; при цьому місце займання визначається номером шлейфа (променя), який видав сигнал "Пожежа". Адресовані пожежні сповіщувачі включають в мережі як радіального, так і кільцевого типу; адреса займання визначається місцем установки оповіщувача, який видав сигнал "Пожежа", за його адресним номером.

На пожежо- та вибухонебезпечних об'єктах АУПС, окрім сигналізації про пожежу, можуть видавати команди в схеми керування автоматичними установками пожежогасіння, димовидалення, оповіщення про пожежу, вентиляції, технологічного та електротехнічного устаткування об'єкта.

АУПС за способом передачі повідомлення (сповіщення) про пожежу поділяють на автономні та централізовані. В автономних установках АУПС сигнал тривоги "Пожежа" від сповіщувача надходить на приймально-контрольний прилад, який встановлюється у приміщенні з цілодобовим перебуванням чергового персоналу. Черговий телефонує на приймальний пост пожежної охорони і передає необхідну інформацію. У централізованих АУПС сповіщення про пожежу від приймально-контрольних приладів передається через канал зв'язку (наприклад, канал пейджерного зв'язку чи радіоканал) на централізований пульт пожежного спостереження.

Ручний пожежний сповіщувач

Одним з основних елементів АУПС є пожежні сповіщувачі - пристрої, що формують сигнал про пожежу. Розрізняють пожежні сповіщувачі ручної та автоматичної дії. Ручний пожежний сповіщувач (рис. 4.38, а) вмикає людина, що виявила пожежу, шляхом натискання на пускову кнопку. Вони можуть використовуватися для подачі сигналу про пожежу з території підприємства. Всередині будівлі ручні сповіщувачі встановлюються як додатковий технічний засіб автоматичної АУПС.

Рис. 4.38. Пожежні сповіщувачі: а - ручний ИР-П; б - тепловий ИП-105; в - димовий ИПД-1; г - сповіщувач полум'я ИП

Автоматичні пожежні сповіщувачі

Спрацьовують без участі людини, від дії на них чинників, що супроводжують пожежу: підвищення температури, поява диму чи полум'я.

Теплові пожежні сповіщувачі

За принципом дії поділяються на: максимальні (ИТ-Б, ИТ2-Б, ИП-105, СПТМ-70), які спрацьовують при досягненні пирогового значення температури повітря в місці їх встановлення; диференційні (НЬ 871-20), які реагують на швидкість наростання градієнта температури; максимально-диференційні (ИТ1-МДБ, О-601), які спрацьовують від тої чи іншої переважаючої зміни температури.

Принципи дії та конструкції теплових пожежних сповіщувачі в можуть бути різними: з використанням легкоплавких матеріалів які руйнуються внаслідок дії підвищеної температури; з використанням термоелектрорушійної сили; з використанням залежності електричного опору елементів від температури; з використанням температурних деформацій матеріалів; з використанням залежності магнітної індукції від температури тощо.

Сповіщувач пожежний ИП-105 (див. рис. 4.38, б) являє собою магнітоконтактний пристрій з контактним виходом. Він працює за принципом зміни магнітної індукції під дією високої температури. При підвищенні температури повітря магнітне поле зменшується, і при досягненні порогового значення температури контакт, який знаходиться в герметичній камері, розмикається. При цьому подається сигнал "Пожежа" на приймально-контрольний прилад.

Димові пожежні сповіщувачі

Виявляють дим фотоелектричним (оптичним) чи радіоізотопним методом. Принцип дії оптичного сповіщувача пожежного димового ИПД-1 (див. рис. 4.38, в) базується на реєстрації розсіяного світла (ефекті Тіндола). Випромінювач і приймач, що працюють в інфрачервоному світлі, розташовані в оптичній камері таким чином, що промені від випромінювача не можуть потрапити безпосередньо на приймач. У випадку пожежі дим потрапляє в оптичну камеру сповіщувача. Світло від випромінювача розсіюється частинками диму (рис. 4.39) і потрапляє в приймач. Унаслідок цього формується сигнал "Пожежа" і подається на приймально-контрольний прилад. У радіоізотопному сповіщувачі диму чутливим елементом слугує іонізаційна камера з джерелом а-випромінювання (рис. 4.40). Дим, який утворюється під час пожежі, знижує ступінь іонізації в камері, що й реєструється сповіщувачем.

Рис. 4.39. Розсіювання світлового потоку частинками диму: 1 - джерело 2 - задимлене середовище; 3 - часточки диму

Рис. 4.40. Іонізаційна камера світла (випромінювач) радіоізотопного сповіщувача диму: 1 - анод; 2 - катод

Пожежні сповіщувачі полум'я

(ИП, ИП-П, ИП-ПБ) дозволяють швидко виявити джерело відкритого полум'я. Чутливий фотоелемент сповіщувача реєструє випромінювання полум'я в ультрафіолетовій чи інфрачервоній частинах спектра. Комбіновані сповіщувачі ІПК-1, ІПК-2, ІПК-3 контролюють відразу два чинника, що супроводжують пожежу: дим та температуру.

Пожежні сповіщувачі характеризуються: порогом спрацювання - найменшим значенням параметра, на який вони реагують; інерційністю - часом від початку дії чинника, що контролюється, до моменту спрацювання; захищуваною площею - площею підлоги, яку контролює один сповіщувач. У табл. 4.13 наведені порівняльні характеристики сповіщувачів різних типів.

Таблиця 4.13. Порівняльна характеристика сповіщувачів різних типів

Окремі сповіщувачі (давачі) охоронної сигналізації (наприклад, ультразвукові, оптико-електричні) мають високу чутливість і здатні дуже швидко (швидше за пожежні сповіщувачі) виявляти перші ознаки займання. Тому вони можуть поєднувати охоронні та пожежні функції. Однак такі сповіщувачі можуть бути лише додатковими елементами АУПС, які підсилюють пожежну безпеку захищуваного об'єкта. Адже охоронна сигналізація працює в неробочий час, а пожежна - цілодобово.

При виборі типу та виконання автоматичного пожежного сповіщувача необхідно враховувати призначення захищуваного приміщення, пожежну характеристику матеріалів, що в ньому знаходяться, первинні ознаки пожежі та умови експлуатації відповідно до ДБН В.2.5-13-98.

Існує чотири основні способи припинення горіння:

1. Охолодження зони горіння або горючих речовин. Прийоми припинення горіння та засоби гасіння пожеж:

- охолодження горючих речовин (матеріалів) при дії на їх поверхню вогнегасними засобами (суцільними чи розпиленими струменями води, піною, снігоподібною вуглекислотою тощо);

охолодження горючих матеріалів (наприклад, горючих рідин, що мають досить високу температуру спалаху) шляхом їх перемішування;

- розбирання горючих твердих матеріалів (наприклад, дерев'яних штабелів чи колод) з подальшим їх охолодженням.

2. Ізоляція горючих речовин або окисника (повітря) від зони горіння. Прийоми припинення горіння та засоби гасіння пожеж:

- створення ізоляційного шару шляхом нанесення на поверхню горючих речовин негорючих матеріалів (покривання горючих речовин піною, покривалом з негорючого теплоізоляційного полотна, грубововняної тканини чи повсті; засипання вогнегасним порошком або піском);

створення ізоляційного шару за допомогою вибуху;

- створення ізоляційного шару (розриву) шляхом розбирання горючих матеріалів, між речовиною, що вже горить, та речовиною, яка ще не охоплена вогнем;

- закривання отворів приміщення, охопленого пожежею, з метою ізоляції приміщення від надходження свіжого повітря.

3. Розбавлення повітря чи горючих речовин негорючими. Прийоми припинення горіння та засоби гасіння пожеж:

- розбавлення повітря шляхом введення в нього негорючих парів і газів (вуглекислого газу, азоту, водяної пари тощо);

- розбавлення горючих матеріалів шляхом дії на їх поверхню негорючих речовин, що легко випаровуються або розкладаються (може досягатись тими ж засобами, що й у попередньому випадку);

- розбавлення горючих та легкозаймистих гідрофільних рідин водою (наприклад, спиртів).

4. Хімічне гальмування (інгібування) реакції горіння. Прийоми припинення горіння та засоби гасіння пожеж:

- подавання в зону горіння галогеновуглеводнів (хладонів);

- подавання на поверхню горючої речовини вогнегасних порошків.

Зазвичай механізму гасіння пожежі притаманний комбінований характер, при якому мають місце одночасно кілька способів припинення процесу горіння.

Речовини, що володіють фізико-хімічними властивостями, які дозволяють створити умови для припинення горіння називаються вогнегасними речовинами. Вони повинні відповідати таким вимогам: володіти високим ефектом гасіння при відносно малій їх витраті; бути дешевими, доступними, простими і безпечними у застосуванні; не заподіювати шкоди людям, тваринам, матеріалам, предметам та навколишньому середовищу.

Речовинами, що найбільш повно відповідають вищезазначеним вимогам, а відтак належать до основних вогнегасних речовин, є: вода (в різних видах), піна, інертні та негорючі гази, галогенопохідні вуглеводнів, спеціальні порошки, пісок. Ці речовини здійснюють зазвичай комбіновану дію на процес горіння. Так, вода охолоджує та ізолює (або розбавляє) джерело горіння; піна чинить ізолювальну та охолоджувальну дію; порошки можуть інгібувати процес горіння та ізолювати тверді горючі речовини від зони полум'я. Однак для будь-якої вогнегасної речовини характерна основна (домінуюча) дія. Наприклад, вода здійснює, в основному, охолоджувальну дію на процес горіння, піна - ізолювальну, інертні та негорючі гази - розбавлювальну, галогено-вуглеводні та порошки - інгібувальну.

Розглянемо детальніше основні вогнегасні речовини.

Вода

Найбільш розповсюджена, дешева та легкодоступна вогнегасна речовина. Вона має велику теплоємність, завдяки якій відбувається інтенсивне охолодження речовини, що горить. Так 1 л води при нагріванні до 100 °С поглинає близько 4-Ю5 Дж теплоти, а при випаровуванні - майже в п'ять разів більше. Крім того, вона змочує речовини і утруднює тим самим доступ до них кисню повітря. Водяна пара, що утворюється при гасінні пожежі водою у закритих приміщеннях (1 л води при випаровуванні утворює 1725 л пари), розбавляє повітря та знижує концентрацію в ньому кисню (при концентрації водяної пари в повітрі 35 % та вище за об'ємом процес горіння стає неможливим). Для гасіння пожежі вода може застосовуватись у різних видах: компактними струменями; розпиленою та тонкорозпиленою, як водяна пара.

Вода у вигляді компактних струменів використовується для гасіння пожеж, що надто розвинулись; пожеж на висоті; коли необхідно подати воду на великі відстані (до 50-70 м) чи надати їй значної ударної сили для відриву полум'я від матеріалу, що горить; для створення водяних завіс та охолодження об'єктів, що знаходяться поруч з осередком пожежі. Такий спосіб гасіння пожеж є простим та розповсюдженим, однак характеризується значними витратами води.

Розпиленими та тонкорозпиленими (краплинами менше 100 мкм) струменями води ефективно гасять тверді речовини і матеріали, горючі та навіть легкозаймисті рідини. Під час такого гасіння пожеж значно зменшуються витрати води" мінімально зволожуються та псуються матеріали, осаджується дим, створюються найбільш сприятливі умови для випаровування води, а від так - підвищення охолоджувального ефекту (при випаровуванні 1 л води поглинається близько 22 o 106 Дж теплоти) та розбавлення горючого середовища. Гасіння розпиленою та тонкорозпиленою водою має низку переваг (у першу чергу, зменшуються витрати води) і тому в останні роки знаходить усе ширше застосування.

Водяна пара придатна для гасіння пожеж у приміщеннях об'ємом до 500 м3 та невеликих пожеж на відкритих майданчиках та устаткуванні. Пар зволожує матеріали та предмети, а також розбавляє повітря, знижуючи тим самим концентрацію кисню в зоні горіння. Вогнегасна концентрація водяної пари в повітрі становить приблизно ЗО-35 % за об'ємом.

Слід зазначити, що як вогнегасна речовина вода має також властивості, що обмежують область її застосування. Так, водою не можна гасити об'єкти, устаткування, що знаходяться під напругою, оскільки вода є електропровідною. Вода вступає в хімічну реакцію з лужними, лужноземельними металами, їх карбідами, в результаті чого виділяється значна кількість тепла та горючих газів, що може призвести до вибухів та розповсюдження пожежі. Не можна гасити водою легкозаймисті рідини, що мають меншу, ніж у води, густину (бензин, гас, толуол та ін.,), оскільки вони спливають та продовжують горіти на поверхні води, збільшуючи тим самим осередок пожежі. По плівці ЛЗР, що розтікалася на поверхні води, пожежа може поширитись на значну відстань. Окрім того, вода може спричинити псування, тому її не можна використовувати для гасіння цінного устаткування та матеріалів (наприклад, в обчислювальних центрах, бібліотеках, музеях, картинних галереях тощо).

Піна

Широко застосовується для гасіння легкозаймистих рідин. її вогнегасна дія полягає в тому, що покриваючи поверхню речовини, яка горить, вона обмежує доступ горючих газів та парів у зону горіння, ізолює речовину від зони горіння та охолоджує найбільш нагрітий верхній шар речовини. Для неперервного подавання піни при гасінні великих пожеж використовують спеціальні піноутворювальні апарати - стволи повітряно-пінні (СПП), піно-генератори (ГПС). На практиці застосовують два види піни: хімічну та повітряно-механічну.

Хімічну піну отримують при взаємодії лужного та кислотного розчинів у присутності піноутворювача. Така піна складається зі 80 % вуглекислого газу, 19,7 % води та 0,3 % піноутворювальної речовини. її густина становить близько 0,2 г/см3, кратність - 5 (відношення об'єму піни до об'єму розчину, з якого вона утворена), стійкість - до 40 хв. У зв'язку з високою вартістю компонентів, складністю отримання та організації пожежогасіння застосування хімічної піни в теперішній час обмежується.

Повітряно-механічна піна утворюється при механічному змішуванні повітря, води та піноутворювача. Частки цих компонентів становлять відповідно 90, 9,4-9,8 та 0,2-0,6 %. Повітряно-механічна піна буває низької (до 10), середньої (10-200) та високої (понад 200) кратності. її стійкість залежить від піноутворювача й становить до 20 хв, але зі збільшенням кратності вона зменшується.

Інертні та негорючі гази

Головним чином, вуглекислий газ та азот, знижують концентрацію кисню в осередку пожежі та гальмують інтенсивність горіння. Вогнегасна концентрація цих газів при гасінні пожежі в закритому приміщенні становить 30-35 % від об'єму приміщення. Інертні та негорючі гази застосовуються, як правило, для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих речовин та матеріалів, устаткування під напругою, а також у випадках, коли використання води чи піни не дає дієвого ефекту чи воно є небажаним з огляду на значні збитки (у музеях, картинних галереях, архівах, приміщеннях з комп'ютерною технікою тощо).

Найбільший ефект досягається при гасінні інертними та негорючими газами пожеж у замкнутих об'ємах, однак при цьому необхідно враховувати вірогідність токсичної дії на людей вуглекислого газу.

Вогнегасна дія галогеновуглеводнів (хладонів)

Полягає у хімічному гальмуванні реакцій горіння шляхом розривання ланцюгових реакцій окиснення, тому їх називають інгібіторами, або антикаталізаторами. У порівнянні з вуглекислим газом вони є більш ефективними та завдяки змочуванню можуть застосовуватись для гасіння тліючих речовин та матеріалів.

Нижче наведено деякі галогенопохідні вуглеводнів та їх вогнегасні концентрації у відсотках за об'ємом: бромистий метилен - 2,4 %; йодистий метилен - 2,7 %; тетрафтордиброметан - 7,5 %; бромистий етил - 8,6 %; дихлормонофторметан - 9,5 %. До недоліків галогеновуглеводнів можна віднести їх високу корозійну активність, токсичність та вартість. Під час використання галогеновуглеводнів для гасіння пожежі необхідно дотримуватись правил безпеки. Зокрема, приведення в дію хладонових установок пожежогасіння допускається лише після евакуації людей з приміщення.

Вогнегасні порошки

Являють собою подрібнені мінеральні солі з різними добавками, що протидіють злежуванню та утворенню грудок. Вони характеризуються високою вогнегасною спроможністю та універсальністю щодо сфери застосування. Вогнегасні порошки можна використовувати для різноманітних способів пожежогасіння, в тому числі для інгібування та припинення горіння вибухом.

Розрізняють порошки загального та спеціального призначення. Основним компонентом порошку ПСБ є бікарбонат натрію (технічна сода); ПФ - діамоній фосфат; ПС - карбонат натрію; СН - силікагель, насичений хладоном.

Усі установки та засоби, що застосовуються для гасіння пожеж, поділяються на стаціонарні, пересувні та первинні.

Стаціонарні установки пожежогасіння являють собою апарати, трубопроводи та обладнання, які встановлені на постійних місцях і призначені для подачі

Таблиця 4.12. Класифікація пожеж та рекомендовані вогнегасні речовини

вогнегасних речовин до місць займання. Такі установки поділяються на автоматичні, напівавтоматичні та ручні. Автоматичні установки у разі виникнення пожежі приводяться в дію відповідним давачем (сповіщувачем), або спонукальним пристроєм, або людиною. Зараз найбільш широко застосовуються автоматичні установки пожежогасіння, які призначені для виявлення осередку пожежі; забезпечення подачі та випуску вогнегасної речовини в захищуване приміщення; оповіщення про пожежу. Схема, що унаочнює принцип роботи автоматичної установки пожежогасіння, наведена на рис. 4.27.

Як вогнегасна речовина в стаціонарних установках пожежогасіння застосовується вода, піна, порошки, газові та аерозольні вогнегасні речовини. Досить часто для захисту пожежонебезпечних об'єктів використовують спринклерні та дренчерні установки гасіння пожеж водою. У спрощеному вигляді спринклерна установка водяного пожежогасіння (рис. 4.28) містить: джерело водопостачання /; водоживильники 2 із для подачі води під відповідним напором; мережу труб 4 для транспортування води до зрошувачів; зрошувачі 5 для випуску та подачі води до місця виникнення пожежі. У трубах знаходиться вода під тиском, однак її витік за нормальних умов неможливий, оскільки спринклерні зрошувачі закриті легкоплавким замком 4 (рис. 4.29, а). При підвищенні температури до відповідного значення сплав замка розплавляється, і останній випадає зі зрошувача разом з важелями 5 та клапаном 2, що закривав вихід води. Тоді струмінь води подається під тиском у зрошувач і, вдаряючись об розетку І, розбризкується на значній площі. До трубопроводу

Рис. 4.27. Схема, що пояснює принцип дії автоматичної установки пожежогасіння:

1 - резервуар для зберігання вогнегасної речовини; 2 - обладнання для подачі речовини; 3 - пристрій вмикання подачі речовини та системи оповіщення про пожежу; 4 - пристрій виявлення пожежі (давач); 5 - пристрій випуску вогнегасної речовини; 6 - осередок займання; 7 - система оповіщення про пожежу

спринклер прикріпляється штуцером 3. Як тільки відкривається хоча б один спринклер, то відразу автоматично подається сигнал тривоги пристроями оповіщення.

Таким чином, спринклерні зрошувачі поєднують функції давачів (сповіщувачів) і пристроїв, що забезпечують випуск та рівномірне зрошування водою захищуваної площі підлоги в місці виникнення пожежі.

Спринклерні установки водяного пожежогасіння залежно від температур у захищуваному приміщенні поділяють на водозаповнені (для приміщень з мінімальною температурою повітря 5 °С та вище), водоповітряні та повітряні (для неопалювальних приміщень).

У спринклерних установках спрацьовують лише ті зрошувачі, що знаходяться в зоні високої температури (осередку пожежі). Крім того, вони характеризуються досить високою інерційністю - спрацьовують лише через 2-3 хв від моменту підвищення температури в приміщенні. Іноді така інерційність є неприпустимою, а подачу води необхідно здійснити відразу на всю площу приміщення. У таких випадках застосовуються дренчер-ні установки, в яких замість спринклерних зрошувачів встановлені дренчери - від

Рис. 4.28. Схема спринклерної установки

криті зрошувачі без легкоплавких замків (рис. 4.29, б). Вода в дренчер надходить через штуцер 3, і розбризкується розеткою 1, яка утримується дужками 2. За звичайних умов вхід води в мережу водопровідних труб із дренчер-ними зрошувачами закритий запірним клапаном вузла керування, який у випадку пожежі відкривається автоматично (від автоматичних пожежних сповіщувачів, спонукальної системи з легкоплавкими замками, технологічних давачів) чи вручну (дистанційний або місцевий пуск). При цьому відразу вода подається через дренчерні зрошувачі в захищене приміщення, в якому виникла пожежа. Одночасно через оповіщувачі (динаміки) подається сигнал тривоги.

Для більшості промислових будівель, споруд, відкритих технологічних комплексів протипожежний захист досягається за допомогою автоматичних установок водяного, пінного, газового та порошкового пожежогасіння агрегатного типу. Проте існує дуже багато пожежонебезпечних об'єктів, невеликих за площею та об'ємом, для яких з технічних або економічних причин застосування цих установок є недоцільним, оскільки вони мають у своєму складі великогабаритні контрольно-пускові вузли, насосні агрегати, трубопровідні мережі. Саме для таких об'єктів розроблені й успішно застосовуються принципово нові стаціонарні засоби пожежогасіння, а саме модульні установки пожежогасіння - нетрубопровідні автоматичні установки пожежогасіння, які передбачають розміщення резервуара з вогнегасною речовиною та пусковим пристроєм безпосередньо в захищуваному приміщенні. До них належать, зокрема, малогабаритні модульні автоматичні установки пожежогасіння типу ПУМА-12П зі зарядом вогнегасного порошку (захищуваний об'єм - до 50 м3) та імпульсний самоспрацьовувальний порошковий модуль "Буран". Останній являє собою металеву півсферу, заповнену вогнегасним порошком (маса 2 кг). При досягненні температури в зоні його встановлення 85-90 °С відбувається імпульсний викид вогнегасного порошку і ліквідація займання у захищуваному об'ємі. Передбачено також спрацювання модуля від пожежного сповіщувача чи ручної кнопки.

До пересувних пожежних засобів належать пожежні машини, потяги, катери, літаки, танки, а також пожежні авто насоси та мотопомпи.

Рис. 4.29. Зрошувачі: а - спринклерний; б - дренчерний

Первинні засоби пожежогасіння призначені для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж на початковій стадії їхнього розвитку силами персоналу об'єктів до прибуття штатних підрозділів пожежної охорони. До первинних засобів пожежогасіння належать вогнегасники, пожежний інвентар (бочки з водою, пожежні відра, ящики з піском, совкові лопати, покривала з негорючого теплоізоляційного полотна, грубововняної тканини або повсті) та пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо). Як правило, пожежний інвентар та інструменти, а також вогнегасники розміщуються на спеціальних пожежних щитах (стендах). Такі щити (стенди) встановлюються на території об'єкта з розрахунку один щит (стенд) на площу 5000 м2. На видних місцях об'єкта відповідними знаками позначають місце знаходження пожежного щита (стенда) чи вогнегасника.

Досить часто як первинні засоби пожежогасіння використовують вогнегасники, які характеризуються високою вогнегасною спроможністю та значною швидкодією. За способом транспортування вогнегасної речовини вогнегасники випускаються двох видів: переносні (об'ємом корпуса до 10 л; масою не більше 20 кг) та пересувні (об'ємом корпуса понад 25 л на спеціальних пристроях з колесами). Вибір виду вогнегасника обумовлюється розмірами можливих осередків пожеж. При значних розмірах останніх рекомендується встановлювати пересувні вогнегасники (рис. 4.30).

Створення надлишкового тиску, завдяки якому здійснюється викидання вогнегасної речовини з вогнегасника може здійснюватись: газом - витискувачем, що знаходиться в окремому малолітражному балоні, який може бути розміщений як усередині, так і зовні корпуса вогнегасника; газом-витискувачем, що знаходиться в корпусі вогнегасника (закачні); газом, що утворюється в результаті хімічної реакції газогенерувального елемента вогнегасника.

Залежно від вогнегасної речовини вогнегасники поділяють на: водяні; водопійні (повітряно-механічна піна); газові (вуглекислотні, хладонові); порошкові; комбіновані (піна - порошок).

Водяні вогнегасники (ВВ-5, ВВ-10) застосовуються у тих же випадках, що й вода. У корпусі вогнегасника знаходиться заряд води чи води з добавками.

Водопійні вогнегасники (ВВП-б, ВВП-9, ВВП-12) застосовуються для гасіння ЛЗР, ГР та твердих горючих матеріалів. їх не можна застосовувати для гасіння лужних та лужноземельних металів і їх карбідів, а також електроустановок, що знаходяться під напругою, оскільки до складу піни входить вода.

Зарядом вогнегасника водопійного ВПП-9 (рис. 4.31, а) є 6 %-ний водяний розчин піноутворювача, що знаходиться в корпусі. Надлишковий тиск, завдяки якому водяний розчин піноутворювача виходить (витискається) із корпуса вогнегасника, створюється вуглекислотою, яка у зрідженому стані знаходиться в балончику. Повітряно-механічна піна утворюється в піногенераторі, де розчин, що виходить із корпуса через сифонну трубку та рукав, змішується з повітрям.

Для приведення вогнегасника в дію необхідно видалити чеку, що запобігає випадковому спрацюванню вогнегасника, і натиснути пускову кнопку. При цьому опускається шток з голкою і проколює мембрану балончика. Далі, спрямувавши на осередок вогню піногенератор, необхідно натиснути на важіль, який відкриває клапан, і вогнегасна речовина подається на осередок пожежі.

Для припинення подавання вогнегасної речовини необхідно відпустити важіль. Запобіжний клапан запобігає перевищенню тиску в корпусі вогнегасника вище допустимого.

Порошкові вогнегасники (ВП-2, ВП-3, ВП-4, ВП-10, ВП-100) є універсальними та характеризуються широким діапазоном застосування. На відміну від інших видів вогнегасників, ними можна гасити лужні та лужноземельні метали та їх карбіди. Надлишковий тиск у корпусі для виштовхування через насадку-розпилювач порошку у вогнегаснику ВП-2 (рис. 4.31, б) створюється вуглекислим газом, який у зрідженому стані знаходиться в балончику. Приведення вогнегасника в дію здійснюється аналогічно попередньо розглянутому вогнегаснику.

Вуглекислотні вогнегасники (ВВК-1,4, ВВК-2, ВВК-3,5, ВВК-5, ВВК-80) застосовуються для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих горючих матеріалів, електропроводок, що знаходяться під напругою

до 1000 В,

Рис. 4.30. Пересувний вогнегасник ВВ-80: /- балон; 2 - колесо; 3 - раструб; 4 - опора; 5 - шланг; 6 - запірно-пусковий механізм; 7 - рама; 8 - кожух

Рис. 4.31. Водопінний та порошковий переносні вогнегасники: а - вогнегасник водопінний ВПП-9:

1 - корпус; 2 - сифонна трубка; 3 - балончик; 4 - ручка; 5 - важіль керування клапаном; 6 - пускова кнопка; 7 - рукав; 8 - піногенератор; 9 - запобіжник; 10 - запобіжний клапан;

б – вогнегасник порошковий ВП-2: 1 - корпус; 2 - балончик; 3 - сифонна трубка; 4 - насадка-розпилювач; 5 - пускова кнопка; 6 - запобіжна чека; 7 - важіль керування клапаном; 8 – ручка.

а також цінних предметів. Їх не можна використовувати для гасіння гідрофільних ЛЗР (спирти, ацетон тощо), в яких С0₂ добре розчиняється, лужних та лужноземельних металів, тліючих речовин (відсутнє змочування), а також речовин, які можуть горіти без доступу повітря (целулоїд, магній, перекиси та ін.).

У вогнегаснику ВВК-2 (рис. 4.32, а) вуглекислота знаходиться в корпусі (товстостінний металевий балон) у зрідженому стані (вуглекислота переходить у зріджений стан при високому тиску). У разі натискання на важіль керування клапаном вуглекислота під тиском виходить у раструб, де в результаті різкого розширення (у 500 разів за об'ємом) та швидкого випаровування утворюється снігоподібна маса з температурою близько -70 °С.

Хладонові (аерозольні) вогнегасники (ВАХ, ВХ-3, ВХ-7) призначені для гасіння електроустановок під напругою до 380 В, різноманітних горючих твердих та рідинних речовин, за винятком лужних та лужноземельних металів та їх карбідів, а також речовин, що здатні горіти без доступу повітря. Як вогнегасна речовина у хладонових вогнегасниках використовуються галогено-вуглеводні (бромистий етил, хладон 114В2, тетрадиброметан та ін.), які при виході з вогнегасника створюють струмінь із дрібнодисперсних краплин. Тому, на відміну від вуглекислого газу, галогеновуглеводними можна гасити тліючі матеріали (бавовна, текстиль, ізоляційні матеріали).

Рис. 4.32. Газові переносні вогнегасники: а - вогнегасник вуглекислотний ВВК-2:

І - корпус; 2 - сифонна трубка; 3 - запобіжна мембрана; 4 - запобіжна чека; б - важіль керування клапаном; 6 - ручка; 7 - раструб;

б - вогнегасник хладоновий ВХ-3; / - корпус; 2 - сифонна трубка; 3 - ручка; 4 - важіль керування клапаном; 5 - запобіжна чека; 6 - насадка-розпилювач

Хладонові вогнегасники (див. рис. 4.32, б) являють собою циліндричні сталеві тонкостінні балони (хладони переходять у зріджений стан при невисокому тиску), в горловини яких встановлені запірно-пускові пристрої. Для створення надлишкового тиску, завдяки якому вогнегасна речовина виходить із насадки-розпилювача, в балон закачують стиснуте повітря.

Вибір типу та визначення необхідної кількості вогнегасників для оснащення приміщень відбувається відповідно до Правил пожежної безпеки в Україні з урахуванням їх вогнегасної здатності, граничної захищуваної площі, категорії приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою, а також класу можливої пожежі. Вогнегасники розміщуються в легкодоступних та помітних місцях, захищених від прямого потрапляння сонячних променів і безпосереднього впливу опалюваних та нагрівальних приладів.

Цифра у маркуванні вогнегасника означає масу вогнегасної речовини у кілограмах, що міститься у його корпусі.

Відповідно до ДСТУ 3675-98, вогнегасники всіх типів повинні проходити технічне обслуговування на спеціалізованих підприємствах у термін, установлений згідно з експлуатаційною документацією, але не рідше одного разу на два роки.

Протипожежне водопостачання.

Для подачі необхідних об'ємів у будь-який період доби для гасіння пожежі у населених пунктах та об'єктах, що знаходяться на їх території, необхідно передбачити протипожежне водопостачання, під яким розуміють комплекс інженерно-технічних споруд, призначених для забирання і транспортування води, зберігання її запасів та використання для пожежогасіння. На промислових підприємствах протипожежний водогін, як правило, об'єднується з господарсько-питним чи виробничим водогоном. У деяких випадках дозволяється подавати воду для гасіння пожежі з водоймищ (озера, річки, водосховища), що знаходяться поруч, за допомогою насосів. При неможливості, недоступності чи недоцільності отримання води із водогону або водоймищ створюють недоторканний запас води в спеціальних пожежних резервуарах або ємкостях. Кількість води, необхідна для гасіння пожежі, визначається залежно від об'єму будівлі, ступеня її вогнестійкості та категорії за вибухопожежною та пожежною небезпекою. Наприклад, для виробничих будівель І та П ступеня вогнестійкості категорій А, Б (вибухопожежонебезпечні) та В (пожежонебезпечна) витрати води на зовнішнє пожежогасіння приймаються при об'ємі будівлі: до 5 тис. м3 - 10 л/с; 5-20 тис. м3 - 15 л/с; 20-50 тис. м3 - 20 л/с; 50-200 тис. м3 - 30 л/с і т. ін.

Відповідно до СНиП 2.0402-84, при розрахунках недоторканного пожежного об'єму води в резервуарах тривалість гасіння пожежі повинна становити З год, а для будівель І і П ступеня вогнестійкості з негорючими несучими конструкціями з виробництвом категорії Г і Д - 2 год.

Протипожежні водогони залежно від місця прокладання поділяються на зовнішні та внутрішні, а за тиском у них - на водогони низького та високого тиску (рис. 4.33):

Рис. 4.33. Загальні схеми подачі води від зовнішнього протипожежного водогону високого (а) та низького (б) тиску: 1 - гідрант; 2 - пожежна колонка; З рукавна лінія; 4 - пожежний ствол; 5 - пожежний автомобіль

На зовнішніх протипожежних водогонах (рис. 4.34) облаштовують підземні чи наземні (для південних регіонів країни) гідранти (спеціальні пожежні крани). Як правило, в населених пунктах і на території підприємств встановлюють підземні гідранти, які не замерзають узимку і не перешкоджають руху транспорту та людей.

Рис. 4.34. Схема зовнішнього протипожежного водогону підприємства:

1 - міський водогін; 2 - запасні резервуари води; 3 - насосна станція;

4 - гідранти; 5 - будівлі

Пожежні гідранти розташовують уздовж автомобільних доріг на відстані 150-200 м один від одного, не ближче 5 м від зовнішніх стін будівель і не далі 2,5 м від краю проїжджої частини дороги. Для швидкого знаходження гідрантів у темний період доби чи зимову пору року біля місць їх розташування встановлюють відповідні покажчики (згідно з ГОСТом 12.4.009-83) або роблять написи "ПГ" з відповідними цифровими позначеннями на стінах будівель червоною чи флуоресцентною фарбою.

Для гасіння пожеж водою всередині будівель установлюють внутрішні пожежні крани (рис. 4.35), які знаходяться у вбудованих або навісних шафках червоного кольору з написом "ПК" на дверцятах.

Пожежні крани розміщують на висоті 135 см від рівня підлоги біля входів, у коридорах, вестибюлях, проходах та всередині приміщень на видних та легкодоступних місцях. їхнє взаємне розташування має бути таким, щоб гарантувати зрошення кожної точки захищуваного приміщення (рис. 4.36). При цьому повинна виконуватися вимога стосовно дотикання компактних частин струменів від двох суміжних пожежних кранів у найвіддаленішій і найвищій точці приміщення, що обслуговується цими кранами. Така точка називається диктуючою (д. т.).

Кількість струменів від пожежних кранів у будівлі визначається відповідно до чинних будівельних норм (СНиП 2.04.01-85).

Дата добавления: 2014-01-04