Визначення потреби в оборотних коштах

Тема 4

Тема 3

Розрахунок акредитивами

Вексельна форма розрахунку

Вексельна форма розрахунку – розрахунок між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником коштів) з відстрочкою платежу, який оформляється векселем.

Вексель – письмове безумовне зобов’язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право її власнику вимагати сплати у визначеній в векселі суми від особи, яка видала вексель у відповідний строк і у відповідному місці.

Акредитив – це розрахунковий документ із дорученням однієї кредитної установи іншій здійснити за рахунок спеціально за депонованих коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажений товар.

Існує кілька видів акредитивів.

Ø Покритий – це такий акредитив, який передбачає попереднє депонування коштів. У цьому разі банк платника (банк-емітент) списує кошти з розрахункового рахунку платника і переказує ці кошти у банк постачальника (банк-виконавець) на окремий балансовий рахунок „Акредитив”.

Ø Непокритий – це акредитив, коли платежі постачальнику гарантує банк. У такому разі платник звертається до свого банку з клопотанням виставити для нього гарантований акредитив.

Ø Відзивний - це акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом на вимогу покупця без попереднього погодження з постачальником.

Ø Безвідзивний - це акредитив, який не можна змінити або анулювати без згоди постачальника, на користь котрого було відкрито акредитив.

Контрольні питання:

Грошові надходження підприємства

Мета:

ПЛАН

3.1 Склад і характеристика грошових надходжень підприємства.

3.2 Виручка від реалізації продукції, робіт та послуг.

3.3 Виручка від іншої реалізації.

3.4 Грошові надходження від фінансово-інвестиційної діяльності.

3.5 Доходи від позареалізаційних операцій. Асигнування із бюджету.

3.6 Розподіл виручки від реалізації продукції, робіт та послуг.

Час:

Література:

3.1 Склад і характеристика грошових надходжень підприємства

Найважливішою стороною діяльності підприємства є забезпечення грошових надходжень,які потрібні для відшкодування витрат виробництва та обігу, своєчасного виконання фінансових зобов’язань перед державою,банками та іншими суб’єктами господарювання, формування доходів і прибутку підприємства.

За джерелами грошові надходження поділяються на:

· внутрішні

· зовнішні

До внутрішніх джерел відносяться надходження коштів, що мобілізуються на фінансовому ринку.

Внутрішні грошові надходження поділяються на групи:

1.виручка від реалізації продукції, робіт та послуг;

2.виручка від іншої реалізації;

3.доходи від фінансово-інвестиційної діяльності;

4. доходи від позареалізаційних операцій;

5.асигнування із бюджету.

Грошові надходження підприємства відіграють значну роль у процесі кругообігу коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробництво вкладення, формуючи доходи і фонди грошових коштів, вони створюють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації продукції, а також удосконалення і розширення власного підприємства.

3.2 Виручка від реалізації продукції, робіт та послуг

1. Виручка від реалізації робіт, послуг, продукції залежить від основної діяльності підприємства (зерно, соняшник і т.д.). Реалізація продукції ¾ це кінцева стадія кругообігу коштів підприємства. Вона свідчить про завершення процесу виробництва і доведення продукції до споживача. Розмір виручки

Розмір виручки залежить від:

· кількості

· якості

· асортименту продукції.

· реалізації цін і платіжної дисципліни.

На окремі види продукції держава може встановлювати фіксовані чи регульовані ціни.

Фіксовані ціни встановлюються адміністративно (державою) переважно на послуги першої необхідності і на товари, які монопольно виготовляються державою (газ, елекроенергія).

Регульовані ціни встановлюють обмеження рівня рентабельності товарів першої необхідності (хлібобулочні вироби до 15%, дитяче харчування).

Вільні ціни - при їх встановленні враховують собівартість продукції і рентабельність. Потім нараховують акцизний збір, якщо це підакцизні товари і нараховується ПДВ.

Виручка від реалізації продукції – це сума коштів, які надійшли на рахунок підприємства за реалізацію продукції. Вона є основним джерелом грошових доходів і фінансових ресурсів підприємства. Виручка від реалізації також є основним джерелом відшкодування коштів на виробництво, реалізацію продукції і утворення доходів підприємства.

3.3 Виручка від іншої реалізації

До виручки від іншої реалізації відносяться: грошові надходження підприємств, які вони одержують від реалізації підсобних господарств, непотрібної та надлишкової сировини, напівфабрикатів та ін. матеріалів, основних засобів, що вибули з виробництва, нематеріальних активів та ін. майна.

Грошові надходження від реалізації зайвих та непотрібних основних засобів і матеріальних запасів визначаються за цінами їх реалізації.

Основні засоби, що були в експлуатації, реалізовуються не нижче від ціни їх балансової вартості за мінусом амортизаційних відрахувань. В кінцевому підсумку такі основні засоби і матеріали реалізовуються за договірними цінами.

3.4 Грошові надходження від фінансово-інвестиційної діяльності

Пошук фінансових джерел розвитку підприємства у напрямку найефективнішого інвестування фінансових ресурсів, операції з цінними паперами та ін. питаннями фінансової діяльності мають важливе значення для фінансової служби підприємства в ринкових умовах.

Підприємства отримують доходи від таких видів фінансової діяльності:

· придбання акцій, облігацій, ін. цінних паперів та їх реалізація

· цільові грошові вклади

· валютні операції

· пайові внески та часикова участь у діяльності ін. підприємств

· надання позик (вексельні операції, товарні кредити)

· лізингові та орендні операції.

Важливим напрямком фінансової діяльності в умовах ринкової економіки є раціональне використання фінансових ресурсів, пошук ефективного інвестування коштів, які даватимуть підприємству додатковиц прибуток.Прибуткове інвестування грошових коштів здійснюється на фінансовому ринку.

Лізин г - форма довгострокової оренди, яка передбачає права користування майном суб’єктам підприємницької діяльності на платній основі і на визначений угодою термін.

Об’єктом лізингу є матеріальні цінності, які входять до складу основних засобів.

У лізинговій угоді беруть участь три сторони:

· підприємство постачальник

· лізингова фірма

· орендатор, який отримує нерухоме майно і користується ним протягом визначеного часу.

Є два види лізингу:

· фінансовий – передбачає виплату постачальнику (лізинговій фірмі) вартості обладнання, яке замовлено орендатором і передачу його в оренду.

При фінансовому лізингу, строк оренди його відповідного строку амортизації. Фінансовий лізинг має також назву лізингу з повною виплатою або з повною окупністю. Це означає, що лізингодавець протягом чинності договору повертає собі всю вартість майна і отримує прибуток від лізингових операцій. Після закінчення строку дії договору, орендатор може викупити об’єкт лізингу за залишковою вартістю або повернути його лізингодавцю, або укласти новий контракт на оренду.

· оперативний лізинг – укладається на час менший за амортизаційний період майна.

Після закінчення договору, об’єкт лізингу повертається лізингодавцю або знову здається в аренду.

Важливим аспектом лізингового договору є лізингова плата, яка залежить від виду основних засобів, строку лізингу та ін. умов договору. Як правило лізингова плата є фіксованою і вноситься однаковими частинами протягом усього терміну дії договору.

В умовах ринкової екноміки результати фінансово-інвестиційної діяльності є постійним джерелом грошових доходів і балансового прибутку підприємства.

3.5 Доходи від позареалізаційних операцій. Асигнування із бюджету

У процесі фінансово-господарської діяльності можуть застосовуватися економічні санкції до підприємства.

· неустойка – визначена законом або договором грошова сума, яку одна сторона повинна сплатити ін. стороні в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань.

Різновидами неустойки є:

* пеня

* штраф.

Пеня – встановлений законом або договором штраф за порушення строків виконання зобов’язань, а саме – сплати платежів і внесків. Нарахування на кожний день прострочення платежу або за невиконання ін. зобов’язань і визначаються у відсотках.

Штраф – грошові стягнення, що його накладає суд або адміністративний орган у випадках й межах встановлених законом.

До доходів від позареалізаційних операцій відносять прибуток минулих років.

Види асигнування із бюджету:

· дотації – особливий вид асигнування з державних і місцевих бюджетів для збалансування доходів і витрат по окремим видам продукції для ліквідації збитків або стимулювання виробництва вцілому.

Дотації можуть бути у вигляді списання збитків.

· субсидії – допомога у грошовій формі, що надається державою або місцевим бюджетами, а також спеціальними фондами юридичним і фізичним особам.

· субвенція – вид грошової допомоги місцевим органам влади, яка спрямована на фінансування певного заходу (програм, проектів і т. д.).

3.6 Розподіл виручки від реалізації продукції, робіт та послуг

Реалізація прдукції і надходження виручки є завершальною стадією кругообігу коштів підприємства, яка має велике значення для нормальної діяльності.

За рахунок грошових надходжень від реалізації прдукції:

· сплачуються податки, збори та ін. обов’язкові платежі до бюджету (ПДВ, акцизний збір, ввізне мито, податки і збори, які включаються в собівартість продукції: відрахування на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг, відрахування в державний інноваційний фонд.).

· відшкодовується вартість спожитих в процесі виробництва засобів виробництва:

* відшкодовується вартість матеріальних витрат, що безпосередньо пов’язані виробництвом продукції і обумовлені технологією та організацією виробництва.

* платежі на обов’язкове страхування майна

* витрати на виплату відсотків за фінансовими кредитами одержаними для планування власних коштів, а також придбання виробничих фондів і нематеріальних активів

* формується валовий доход підприємства Його можна одержати, якщо із реалізованої продукції відняти податкрві платежі та вартість спожитих засобів із валового доходу:

- виплачується основна і додаткова заробітна плата постійним, тимчасовим і сезонним працівникам підприємства

- перераховуються відрахування на державне соціальне страхування і пенсіцне забезпечення, до державного фонду сприяння зайнятості населення

- інші витрати (допомога по непрацездатності внаслідок виробничих травм за рішенням суду, виплати працівникам звільненим у зв’язку з реорганізацією або скороченням штатів підприємства.

Таким чином, виручка від реалізації робіт, продукції та послуг є одним із важливих джерел фінансових ресурсів підприємства. Виручка створює економічні умови для нового виробничого циклу. Розмір і строки надходження виручки прямо впливають на фінансове положення і платоспроможність підприємства.

Контрольні питання:

Формування та розподіл прибутку

Мета:

ПЛАН

4.1 Сутність прибутку.

4.2 Види прибутку та методи їх формування.

4.3 Сутність і методи обчислення рентабельності та норми прибутку.

4.4 Розподіл і використання прибутку.

Час:

Література:

4.1 Сутність прибутку

Прибуток – є виробничою фінансовою та економічною категорією товарного виробництва, оскільки характеризує виробничі, розподільні і економічні відносини, які складаються в процесі виробництва.

Економічною основою, джерелом утворення прибутку виступає додатковий продукт, що утворюється в процесі виробництва.

Прибуток – реалізована вартість додаткового продукту або реалізований чистий доход.

Кількісно прибуток є різницею між виручкою від реалізації та непрямами податками і повною собівартістю продукції.

Прибуток є підсумковим показником, кінцевим результатом виробничо-фінансової діяльності підприємства і залежить від:

1. сфери діяльності

2. галузі

3. встановленого в державі порядка формування витрат на виробництво продукції

4. обчислення і калькуляції собівартості продукції

5. рівня цін

6. розвитку ринкових відносин

7. форми власності.

Прибуток є об’єктивною категорією, а на його формування впливають процеси,що відбуваються в державі у сфері виробництва, розподілу і перерозподілу ВВП і НД.

Прибуток є узагальнюючим показником діяльності підприємства і характеризує її економічну ефективність.

2.Види прибутку та методи їх формування.

Схема формування чистого прибутку.

Прибуток підприємства формується з двух частин:

- прибуток від звичайної діяльності

- прибуток (збиток) від надзвичайних подій.

Прибуток від звичайної діяльності поділяються на:

1. від операційної діяльності: основна діяльність та інша діяльність.

Основна діяльність – реалізація основної продукції, товарів, робіт, послуг.

Інша операційна діяльність: реалізація оборотних активів, реалізація іноземної валюти, доходи від операцій оренди, втрати (доходи) від операцій курсових різниць, одержання пені, доходи від списання кредиторської заборгованості, відшкодування раніше списаних активів, одержані гранди і субсидії, інші доходи і витрати.

2. фінансові операції:

- доходи (втрати) від інвестицій в асоційовані дочірні підприємства

- доходи (втрати) від спільної діяльності

- дивіденди одержані

- відсотки за облігаціями та іншими цінними паперами

- інші доходи від фінансових операцій.

3. Від іншої звичайної діяльності:

- реалізація фінансових інвестицій

- реалізація основних засобів

- реалізація нематеріальних активів

- ліквідація необоротних активів

- дохід (витрати) від операцій курсових різниць

- уцінка необоротних активів

- інші доходи (втрати) від звичайної діяльності.

Прибуток (збиток) від надзвичайних подій складається з:

- витрати від стихійного лиха

- витрати від технічних катастроф і аварій

- відшкодування збитків від надзвичайних подій

- інші надзвичайні доходи та витрати.

3.Сутність і методи обчислення рентабельності та норми прибутку.

означає прибутковість або дохідність виробництва і реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих її видів; дохідність підприємств, організацій, установ у цілому як суб’єктів господарської діяльності; прибутковість різних галузей економіки.

Рентабельність безпосередньо пов’язана з отриманням прибутку. Однак її не можна ототожнювати абсолютною сумою отриманого прибутку. Рентабельність – відносний показник, тобто рівень прибутковості, що вимірюється у відсотках.

Класифікація показників рентабельності.

Рентабельність окремих видів продукції:

- прибуток від реалізації / собівартість

- прибуток від реалізації / собівартість за мінусом матеріальних витрат

- прибуток від реалізації / вартість за цінами виробника.

Рентабельність підприємств, організацій, установ:

- загальний прибуток / авансована вартість

- прибуток від основної операційної діяльності / поточні витрати (собівартість)

- прибуток від основної операційної діяльності / обсяг реалізованої продукції за цінами виробника.

Рентабельність галузей економіки:

- прибуток галузі / авансована вартість

- прибуток галузі / поточні витрати

- прибуток галузі / обсяг реалізації.

4. Розподіл і використання прибутку.

Прибуток є основним джерелом розширеного відтворення, розвитку соціальної сфери та нагромадження підприємства.

Розподіл прибутку здійснюється в два етапи:

1. На цьому етапі учасниками розподілу є держава і підприємства. Пропозиції розподілу між ними визначається податковою політикою держави. На цьому етапі підприємство сплачує прямі податки до бюджету: податок на землю і податок на прибуток підприємства.

Крім того за згодою підприємства можуть створювати за рахунок прибутку централізовані грошові фонди і резерви на рівні міністерств і відомств, які використовують на конкретні заходи програми в яких зацікавлені підприємства.

2.розподіл і використання прибутку, що залишився у розпорядженні підприємства. На цьому етапі можуть створюватись по бажанню підприємства цільові фонди:

- резервні фонди (до 5 %)

- фонди розвитку і вдосконалення виробництва

- фонди коштів, що спрямовані на соціальні потреби

- фонди заохочення

- дивідендний фонд.

Підприємство самостійно вирішує, яку частину чистого прибутку направити до резервного фонду, до фонду вдосконалення і розвитку виробництва та інших фондів, виходячи із конкретних задач розширення і розвитку виробництва, підвищення його ефективності та вирішення соціальних питань розвитку підприємства.

Фонд коштів, що спрямовані на розвиток і вдосконалення виробництва, використовуються на будівництво виробничих споруд і приміщень, на придбання техніки і обладнання, на формування основного стада, на приріст нормативу оборотних коштів на інші операційні витрати.

Фонд коштів, що спрямовані на соціальні потреби використовуються на покриття збитків від експлуатації житлово-комунального господарства, на утримання об’єктів культури, спорту, охорони здоров’я, дитячих дошкільних закладів і т. ін.

Розмір відрахувань до резервного фонду підприємства встановлюють з урахуванням негативного впливу погодних умов у сільському господарстві, зниження рівня економіки в окремі роки та необхідності ведення діяльності на відповідному рівні.

Принципове значення в розпорядженні чистого прибутку має досягнення оптимального співвідношення між фондами нагромадження і фондами споживання.

ТЕМА: ОБОРОТНІ КОШТИ ТА ЇХ ОРГАНІЗАЦІЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ

1. Сутність і основи організації оборотних коштів;

2. Визначення потреби в оборотних коштах та сутність їх нормування;

3. Джерела формування оборотних коштів;

4. Визначення наявності ефективності оборотних коштів

1. Сутність і основи організації оборотних коштів

Оборотні фонди споживаються в одному виробничому циклі, і їхня вартість ціл­ком переноситься на вартість виготовленої продукції. При цьому одна їхня частина в речовій формі входить у створений продукт і набирає товарної форми, в якій її буде використано споживачем. Інша частина також повністю споживається в процесі виробниц­тва, але, втрачаючи свою споживну вартість, у речовій формі в продукт праці не входить (наприклад паливо).

В економічній літературі існують різні підходи до визначення сутності оборотних коштів. Дехто з економістів спрощено трак­тує їх як «предмети праці», «матеріальні активи», «гроші, що пе­ребувають в обігу». Найчастіше можна натрапити на два визна­чення оборотних коштів:

оборотні кошти — це грошові ресурси, що їх вкладено в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безпе­рервного виробництва та реалізації виготовленої продукції;

оборотні кошти — це активи, які протягом одного вироб­ничого циклу або одного календарного року можуть бути пере­творені на гроші.

Оборотний капітал проходить три стадії кругообігу: грошову, ви­робничу й товарну.

У виробничій сфері оборотний капітал (оборотні кошти) авансуються в оборотні виробничі фонди і фонди обігу:

Рис. 1. Склад і розміщення оборотних коштів.

Оборотний капітал (оборотні кошти) — це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забез­печення безперервності процесу виробництва, реалізації продук­ції та отримання прибутку.

Склад оборотних коштів — це сукупність окремих елемен­тів оборотних виробничих фондів і фондів обігу.

Структура оборотних коштів — це питома вага вартості окремих статей оборотних виробничих фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотних коштів.

Стан і використання оборотного капіталу окремого підприємства залежать від стану економіки держави в цілому. Своєю чергою, стан економіки держави зале­жить від стану кожного окремого підприємства й ефективності використання ним оборотного капіталу.

Організація оборотних коштів справляє неабиякий вплив на результативність і ефективність роботи підприємства, його фінансову стійкість.

Оборотні кошти підприємств класифікують за трьома ознаками:

1. Залежно від участі їх у кругообігу коштів (поділяються на оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, та обо­ротні кошти, авансовані у фонди обігу);

2. За методами планування, принципами організації та регу­лювання (на нормовані та ненормовані);

Необхідність розподілу оборотних коштів на нормовані й ненормовані випливає з економічної доцільності досягнення найліп­ших результатів за найменших витрат. Установлення нормативів за окремими статтями оборотних коштів уможливлює забезпе­чення безперервної діяльності підприємства за умови оптималь­них виробничих запасів, розмірів незавершеного виробництва, залишків готової продукції.

До нормованих оборотних коштів належать оборотні кошти у виробничих запасах, незавершеному виробництві та витратах майбутніх періодів, у залишках готової продукції на складах під­приємств.

Ненормован і оборотні фонди включають фонди обігу за винят­ком готової продукції на складі.

3. За джерелами формування (власні та прирівняні до них, залучені, інші).

Класифікація оборотних коштів має важливе значення, оскіль­ки дає можливість підприємству визначити оптимальний склад і структуру, потребу та джерела формування оборотних коштів. Від цього значною мірою залежить фінансовий стан підприємства.

Система організації оборотних коштів передбачає:

по-перше, надання підприємствам самостійності щодо роз­поряджання та керування оборотними коштами, тобто оператив­ної самостійності у використанні оборотних коштів;

по-друге, визначення планової потреби в оборотних коштах за окремими елементами й підрозділами та їхнього розміщення, тобто розрахунок оптимальної кількості оборотних коштів, яка б забезпечила безперервність процесу виробництва, виконання пла­нових завдань за ритмічної роботи (розроблення норм тривалої дії та щорічних нормативів);

по-третє, коригування розрахункових і чинних нормативів з огляду на ті вимоги господарювання, що змінюються: обсягів виробництва, цін на сировину та матеріали; постачальників і споживачів; форм застосовуваних розрахунків;

— по-четверте, оптимізацію структури джерел формування оборотних коштів, що означає формування оборотних коштів за рахунок власних ресурсів і залучених коштів у розмірах, що за­безпечують нормальний фінансовий стан підприємства;

— по-п'яте, контроль за раціональним розміщенням і викори­станням оборотних коштів, тобто постійний аналіз ефективності кругообігу коштів, що використовуються, для прискорення їх­нього обороту.

Визначення потреби в оборотних коштах є одним з об'єктів фінансового планування і відображення в обліку та звітності. Розмір оборотного капіталу, який утворює складову поточних ак­тивів, має відповідати потребам і можливостям підприємства зі створення й реалізації продукції.

Планування оборотних коштів здійснюється відповідно до кошторисів витрат на виробництво і невиробничі потреби та біз­нес-плану, який охоплює й пов'язує виробничі й фінансові показ­ники, створюючи цим умови для успішної комерційної діяльності та розвитку підприємництва.

Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється через їх нормування. Нормування оборотних коштів передбачає врахування багатьох факторів, які впливають на господарську ді­яльність підприємств. На підприємствах виробничої сфери до них належать:

• умови постачання підприємств товарно-матеріальними цін­ностями: кількість постачальників, строки поставки, розмір тран­зитних партій, кількість найменувань матеріальних цінностей, форми розрахунків за матеріальні цінності;

• організація процесу виробництва: тривалість виробничого циклу, характер розподілу витрат протягом виробничого циклу, номенклатура випущеної продукції;

♦ умови реалізації продукції: кількість споживачів готової продукції, їх місцезнаходження, призначення продукції, умови її транспортування, форми розрахунків за відвантажену продукцію.

Якщо склад, структура і наявність оборотних коштів відпові­датимуть запланованому обсягу виробництва й реалізації, то під­приємство отримуватиме прибуток з мінімальними витратами.

У разі заниження розміру оборотних коштів можливі перебої в постачанні й виробничому процесі, зменшення обсягу вироб­ництва та прибутку, виникнення прострочених платежів і забор­гованості, інші негативні явища в господарській діяльності.

Надлишок оборотних коштів призводить до нагромаджування надмірних запасів сировини, матеріалів, послаблення режиму еко­номії, створення умов для використання оборотних коштів не за призначенням.

Значення нормування оборотних коштів полягає в такому.

По-перше, правильне визначення нормативу оборотних кош­тів забезпечує безперервність і безперебійність процесу ви­робництва.

По-друге, нормування оборотних коштів дає змогу ефективно використовувати оборотні кошти на кожному підприємстві.

По-третє, від правильно встановленого нормативу оборотних коштів залежить виконання плану виробництва, реалізації продук­ції, прибутку та рівня рентабельності.

По-четверте, обґрунтовані нормативи оборотних коштів спри­яють зміцненню режиму економії, мінімізації ризику підприєм­ницької діяльності.

Визначення планової потреби в оборотних коштах передбачає розроблення норм відносно тривалої дії і нормативів на конкрет­ний період — рік (як звичайно), півріччя, квартал. Це досягається проведенням таких робіт:

1. Визначення норм запасів за статтями нормованих оборотних
коштів. Норма оборотних коштів — це відносний показник, який обчислюється у днях, відсотках чи гривнях. Норми у днях щодо виробничих запасів розраховуються за окремими видами матері­альних цінностей.

2. Норма одноденного витрачання коштів визначається з кош­торису витрат на виробництво. Визначаючи одноденні витрати для обчислення обсягів неза­вершеного виробництва, виходять із суми витрат на виробництво валової чи товарної продукції. Щодо готової продукції для роз­рахунку беруть її виробничу собівартість.

3. Норматив оборотних коштів за кожною статтею в грошовому виразі встановлюється множенням одноденних витрат у грошово­му виразі на відповідну норму запасу в днях.

4. Сукупний норматив, або загальна потреба в оборотних кош­тах, на підприємстві обчислюється підсумовуванням нормативів за окремими статтями.

Кінцевий етап нормування — визначення норм та нормати­вів за окремими статтями оборотних коштів для підрозділів під­приємств, де використовуються матеріальні цінності та виготов­ляється продукція.

Найбільш трудомістким і складним є розроблення норм запа­су. Норми запасу в днях застосовуються протягом кількох років, якщо суттєво не змінюються умови виробництва, постачання та збуту, розрахунків.

Підприємствам надано право самостійно розраховувати нор­мативи оборотних коштів. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 19 квітня 1993 року № 279 «Про нормативи запасів товарно-матеріальних цінностей державних підприємств і організацій та джерела їх по­криття» Міністерством економіки разом з Міністерством фінан­сів ухвалено «Типовий порядок визначення норм запасів товар­но-матеріальних цінностей».

Для всебічного й комплексного аналізу фінансово-еко­номічного стану підприємств, упорядкування та оптимального використання виробничих запасів наказом Мінпромполітики України від 16.12.97 р. № 332 передбачене використання ухвале­них тим самим наказом Методичних матеріалів «Про порядок ви­значення нормативу власних обігових коштів» для підприємств, організацій, установ усіх форм власності.

На практиці використовується два методи визначення потреби в оборотних коштах: прямий і економічний.

Метод прямого розрахунку передбачає розроблення обґрунтованих норм і нормативів на кожному підприємстві з урахуванням багатьох факторів, які пов'язані з особливостями постачання, ви­робництва та реалізації продукції.

Цей метод дає змогу зробити розрахунки індивідуальних і су­купного нормативів. До індивідуальних належать нормативи оборотних коштів: у виробничих запасах (сировина, основні й допоміжні матеріали, куповані напівфабрикати, паливо, тара, за­пасні частини, малоцінні та швидкозношувані предмети); у неза­вершеному виробництві і напівфабрикатах власного виробницт­ва; у витратах майбутніх періодів; у готовій продукції.

Виробничі запаси створюються на підприємстві для забезпе­чення безперервного процесу виробництва й реалізації продукції. У складі виробничих запасів найбільшу питому вагу мають сиро­вина, матеріали й куповані напівфабрикати.

Норматив оборотних коштів щодо цих запасів рекомендується визначати за формулою:

Н = О_вN,

де Н — норматив оборотних коштів для сировини, матеріалів і купованих напівфабрикатів, тис. грн;

О_в — одноденні витрати сировини, матеріалів, напівфабрика­тів, тис. грн;

N— норма оборотних коштів, днів.

Установлення потреби в оборотних коштах прямим методом передбачає виконання розрахунків для кожного елемен­та оборотних коштів. Вони здійснюються на тривалий період і не передбачають раптових змін асортименту продукції, технології виробництва, умов постачання та збуту. Через це обчислений ме­тодом прямого розрахунку норматив потребує щорічного коригу­вання з урахуванням змін виробничої програми і швидкості обо­роту оборотних коштів. Для корекції використовується економіч­ний метод розрахунку.

Особливість визначення потреби в оборотних коштах еконо­мічним методом полягає в тім, що норматив на поточний рік ді­лять на дві частини. До першої частини відносять нормативи оборотних коштів за статтями, розмір яких прямо залежить від обсягу витрат на виробництво: сировина, основні матеріали, ку­повані напівфабрикати, допоміжні матеріали, тара, незавершене виробництво та готова продукція (виробничий норматив). До другої частини включають ті статті нормованих оборотних кош­тів, розмір яких прямо не залежить від зміни витрат на виробниц­тво: запасні частини для ремонтів устаткування, малоцінні і швидкозношувані предмети, витрати майбутніх періодів (неви­робничий норматив).

Для визначення нормативу оборотних коштів на плановий рік виробничий норматив збільшується відповідно до темпів зрос­тання виробничої програми в плановому періоді.

Невиробничий норматив оборотних коштів збільшується на 50 % від зростання виробничої програми.

Отримана загальна сума нормативу зменшується на суму кош­тів, що вивільняються в результаті планового (прогнозованого) прискорення оборотності оборотних коштів.

На відміну від методу прямого розрахунку, який є досить тру­домістким, економічний метод не потребує виконання складних розрахунків.

Метод прямого розрахунку застосовується на нових підприєм­ствах, а також тоді, коли треба проаналізувати стан оборотних коштів для виявлення або непотрібних, надлишкових, неліквід­них виробничих запасів, або резервів скорочення тривалості ви­робничого циклу, або причин нагромадження готової продукції на складах. Економічний метод розрахунку нормативу оборотних коштів застосовується на діючих підприємствах. Економічний метод доцільно також використовувати на рівні галузевих мініс­терств, відомств, виробничих об'єднань у процесі перспективно­го планування чи прогнозування.

3. Джерела формування оборотних коштів

З'ясування джерел формування оборотних коштів є важливою ділянкою фінансової роботи на підприємстві.

Недостатність таких джерел призводить до недостатнього фі­нансування господарської діяльності та до фінансових усклад­нень. Натомість надлишок оборотних коштів на підприємстві спричинює створення наднормативних запасів товарно-матері­альних цінностей, відволікання оборотних коштів з господарсь­кого обороту, зниження відповідальності за цільове й раціональ­не використання як власних, так і позичених (залучених) коштів.

Власні джерела формування оборотних коштів. Власний оборотний капітал багато важить в організації кругообігу грошових коштів, забезпечує майнову й оперативну самостійність, фінансову стійкість підприємства.

Підприємства, що вводяться в дію, залежно від їхніх організацій­но-правових форм створюють власні оборотні кошти за рахунок па­йових внесків членів-засновників, внесків іноземних учасників (для спільних підприємств), надходжень від емісії цінних паперів. Ці кошти включаються в статутний фонд новоствореного підприємства.

На діючих підприємствах власними джерелами фінансування оборотних коштів є чистий прибуток підприємства, надходження від емісії цінних паперів, а також сталі зобов'язання.

Обсяг коштів, що спрямовуються на поповнення власних обо­ротних коштів, залежить від очікуваних розмірів приросту нор­мативу оборотних коштів, загального обсягу прибутку, можливо­го обсягу залучення позичкових коштів та інших факторів.

До коштів, які можна прирівняти до власних, належать сталі зобов'язання. Це кошти цільового призначення, які в результаті певної системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарському обороті підприємств, однак йому не належать. До їх використання за призначенням вони в сумі мінімального залишку є джерелами формування оборотних коштів підприємства.

Сталі зобов'язання — це мінімальна (стійка) заборгованість із заробітної плати працівникам, відрахувань на обов'язкове держав­не пенсійне страхування, на соціальне страхування, резерв май­бутніх платежів, авансування покупців (замовників). Нині в бухгалтерському балансі не виокремлюються сталі зобов'язання, як це було раніше. Але з цього не слід робити висновку, що сталі зо­бов'язання взагалі зникли. Річ у тім, що нова методика визначення власних оборотних коштів підприємства не розмежовує сталих і короткотермінових зобов'язань. Відображаються вони в І розділі пасиву балансу.

З метою повнішого залучення фінансових ресурсів і якісного керування ними підприємства мають змогу планувати сталі зо­бов'язання, тобто це джерело, по суті, є планованою кредиторсь­кою заборгованістю. Залежно від виду сталих зобов'язань мо­жуть застосовуватись різні методики їхнього розрахунку.

На покриття приросту нормативу оборотних коштів слід пла­нувати не всю суму сталих зобов'язань, а тільки приріст її в пла­новому році, оскільки базову суму вже враховано в попередні роки.

Використання банківських кредитів для формування оборотних коштів. Розмір оборотних коштів підприємства не є постійною величиною. Сума власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щороку уточнюється у зв'язку зі зміною обся­гу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту. Крім того, на підприємствах може траплятись несвоєчасне над­ходження коштів за відвантажену продукцію, нагромадження на складі нереалізованої готової продукції, несвоєчасне і неповне виконання договірних зобов'язань постачальниками, що викли­кає потребу в додаткових коштах.

Задовольнити цю потребу власними засобами стає практично неможливим. Тому формувати оборотні кошти тільки за рахунок власних джерел нині економічно недоцільно, бо це знижує мож­ливості підприємства щодо фінансування власних витрат і збіль­шує ризик виникнення фінансової нестабільності.

Як водиться, підприємство залучає фінансові ресурси у вигля­ді короткострокових кредитів банку та інших кредитів, комер­ційного кредиту, кредиторської заборгованості.

Призначення банківських кредитів полягає у фінансуванні ви­трат, пов'язаних з придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, з виникненням (збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та іншими зобов'язаннями.

Кредити банку дають змогу органічно пов'язати всі джерела оборотних коштів і справляють активний вплив на раціональне формування запасів сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних цінностей.

Інші джерела формування оборотних коштів. До залучених належать кошти інших кредиторів, що вони надаються підприємствам у позичку під певний відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов'язання.

Вексель — це найпростіша й найпоширеніша форма кредитних грошей. Його виписує боржник і передає кредиторові. Сам факт ви­дачі векселя означає перетворення (перехід) товару в гроші. Через вексель реалізується незадоволений попит на гроші як засіб плате­жу. Коли таких грошей недостатньо, їх замінює вексель.

Досить поширеною формою залучення коштів інших суб'єктів господарювання є комерційний кредит. Він використовується під­приємствами за браком фінансових ресурсів у покупця (спожива­ча) і за неможливості розрахуватися з постачальником. У цьому разі виникає потреба відкладання платежів. Якщо постачальник погоджується на це, то від споживача замість грошей за поставле­ну продукцію він одержує вексель чи інше боргове зобов'язання.

Використання комерційного кредиту набуло певного розвитку в період становлення ринкової економіки, створення підприємств з різноманітними формами власності та надання значної самостій­ності підприємствам. У цілому його використання позитивно впли­ває на економіку підприємства і народного господарства, оскільки спрощує реалізацію товарів, прискорює обіг оборотних коштів і зменшує потребу в кредитних і грошових ресурсах.

Кредиторська заборгованість належить до позапланових залу­чених джерел формування оборотних коштів. її породжує брак власних оборотних коштів. Наявність кредиторської заборгова­ності постачальникам свідчить про участь у господарському обо­роті підприємства коштів інших суб'єктів господарювання.

Інакше кажучи, кредиторська заборгованість — це короткостро­кові зобов'язання підприємств, які виникають: за розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за невідфактурованими по-ставками-розрахунками взаємних вимог; за векселями, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостро­ковими кредитами.

Кредиторська заборгованість є допустимою (нормальною), якщо її зумовлено чинним порядком розрахунків. Наприклад, за­боргованість постачальникам за розрахунковими документами, термін оплати яких не настав, за невідфактурованими поставка­ми. Однак на підприємстві може бути і прострочена кредиторсь­ка заборгованість, що утворюється внаслідок порушення покуп­цями порядку і термінів оплати розрахункових документів. Якщо покупець, використовуючи в обороті неоплачені товарно-мате­ріальні цінності, одержує додаткові кошти, які йому не належать, то постачальник змушений звертатися до позапланового пере­розподілу наявних коштів, до пошуків додаткових джерел фор­мування його поточних фінансових ресурсів.

У разі кредиторської заборгованості постачальникам залучен­ня коштів відбувається у товарній формі, на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, які виступають в гро­шовій формі. Розмір і тривалість простроченої кредиторської за­боргованості залежать від конкретних умов організації та вико­ристання оборотних коштів, особливо від розміру та тривалості простроченої дебіторської заборгованості, головним джерелом покриття якої і є кредиторська заборгованість.

Від джерел формування оборотних коштів значною мірою за­лежить швидкість їхнього обороту й ефективність їх використан­ня. Раціональне формування джерел оборотних коштів (власних і залучених) справляє чималий позитивний вплив на процес вироб­ництва, на фінансові результати і фінансовий стан підприємства, сприяє досягненню мети з мінімально необхідними за даних умов оборотними коштами.

4. Визначення наявності й ефективності використання оборотних коштів

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 (П(С)БО 2) «Баланс» власні оборотні кошти підприємства ста­новлять різницю між підсумковою сумою розділу І пасиву балан­су Ф1 «Власний капітал» з додаванням суми «Довгострокові кре­дити банків» та підсумком розділу І активу балансу.

Отже, із суми рядка 380 розділу І пасиву балансу «Власний капі­тал» та суми рядка 440 «Довгострокові кредити банків» вираховується сума показників розділу І активу «Необоротні активи» (рядок 080).

Порівняння наявності власних оборотних коштів з поточною потребою в них дає змогу визначити брак або надлишок власних оборотних коштів. Поточна потреба в оборотних коштах дорів­нює різниці суми всіх поточних активів (підсумок розділу 11 ак­тиву балансу, рядок 260) мінус короткострокові зобов'язання (підсумок розділу IV пасиву балансу, рядок 620).

Неможливість покрити поточну потребу в оборотних коштах власними засобами означає нестачу або й цілковитий брак влас­них оборотних коштів.

Це може статися з вини самого підприємства, інших підприємств, у результаті зміни умов господарювання, не взятих до уваги своє­часно (як, наприклад, несвоєчасне фінансування приросту по­треби у власних оборотних коштах), через стихійне лихо та з інших причин, зокрема: незадовільної роботи маркетингової служби; невиконання планів прибутку; слабкої відповідальності підприємств за формування і збереження власних оборотних коштів та їх нецільове використання; наявності значної дебі­торської заборгованості покупців.

Причиною цілковитого браку власних оборотних коштів може бути значне підвищення цін у результаті інфляційних процесів.

Надлишок власних оборотних коштів створюється в разі пере­вищення власних оборотних коштів понад їхню потребу. Він може виникати внаслідок перевиконання плану прибутку, неповного внес­ку платежів до бюджету; безоплатного надходження (отримання) то­варно-матеріальних цінностей від інших організацій; неповного ви­користання прибутку на цілі, передбачені фінансовим планом.

Цей надлишок може бути виправданим у разі перевиконання плану випуску продукції, причому тільки тоді, коли темпи зрос­тання нормативних запасів не випереджають темпів зростання обсягу виробництва.

ТЕМА 6: Фінансове забезпечення відтворення основних засобів підприємства.

1. Сутність основних засобів та їх відтворення.

2. Знос і амортизація основних фондів.

3. Методи нарахування амортизації.

4. Показники стану та ефективності використання основних засобів.

5. Сутність і склад капітальних вкладень.

6. Джерела фінансування капітальних вкладень.

Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.94р., в редакції від 22.05.97 зі змінами і доповненнями 24.12.02р. №349 – ІV

Стаття 8 – “Амортизація”

Положення (стандарти) бух. обліку 7.

1. Сутність основних засобів та їх відтворення.

Підвищення ефективності використання основних засобів підприємств є одним з основних питань в сучасних умовах тому, що від вирішення цієї проблеми залежить фінансовий стан підприємства та конкурентоспроможність його продукції на ринку.

Основні засоби – це матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності підприємства понад одного календарного року с початку введення їх в експлуатації.

Відтворення основних виробничих засобів – це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють:

1) просте відтворення – здійснюється в тому самому обсязі, коли відбувається заміна окремих зношених частин основних фондів або зміна старого устаткування на аналогічне, тобто тоді коли постійно відновлюється попередня виробнича потужність.

2) Розширене відтворення – передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних фондів, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування.

Процес відтворення основних виробничих засобів має характерні ознаки:

1.Основні виробничі засоби поступово переносять свою вартість на вартість виробленої продукції;

2.У процесі відтворення основних виробничих засобів одночасно відбувається рух вартості основних засобів;

3.Нарахування амортизаційних відрахувань здійснюється нагромадженням в грошовій формі, частково перенесеної вартості основних виробничих засобів на готову продукцію;

4. Основні виробничі засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.

У процесі господарської діяльності кругообіг основних виробничих засобів проходить три стадії:

1.Відбувається продуктивне використання основних виробничих засобів та нарахування амортизаційних відрахувань. На цій стадії в процесі експлуатації зношуються основні засоби і нараховується сума зносу.

2.Відбувається перетворення частини основних виробничих засобів, які перебували в продуктивній формі на грошові кошти через нарахування амортизації;

3.В процесі виробництва відбувається поновлення споживчої вартості частини основних виробничих засобів.

Засоби виробництва – знаряддя і предмети праці.

Залежно від цільового призначення основні фонди поділяють:

- основні виробничі фонди (с/г призначення, виробництво не с/г призначення, торгівля, будівництво, громадське харчування);

- основні невиробничі фонди (офіси, контори).

Згідно з Положенням (стандартом) бух. обліку 7 до основних засобів відносять матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх в процесі виробництва або постачання товарів і послуг, надання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соц.-культ. функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше року.

Під терміном “Основні фонди” слід розуміти матеріальні цінності. Що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом.

Згідно змін від 24.12.2002р. в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” з 01.01.2004р. всі основні фонди поділяються на чотири групи. Основні фонди підлягають розподілу за такими групами:

1 група. – будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини, вартість капітального поліпшення землі;

2 група. – автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

3 група. - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4;

4 група. – електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

У процесі виробництва основні фонди зношуються фізично і старіють морально. Ступінь фізичного запасу основних фондів визначається рівнем нарахування амортизації.

2. Знос і амортизація основних фондів

3. Особливо важливе значення в механізмі відтворення основних засобів має амортизація, оскільки вона, з одного боку, є елементом виробничих витрат, що включається в собівартість продукції, а з іншого – є джерелом коштів для реновації (відновлення основного засобу на якісно новій основі). Це важливий важіль управління процесом відтворення.

Амортизація – це процес поступового перенесення вартості виробничих фондів і нематеріальних активів з врахуванням витрат на їх придбання, з виготовлення або поліпшення згідно з нормами амортизаційних відрахувань, встановлених законодавством, на продукцію, що виготовляється за їх допомогою. Таким чином, амортизація є економічним зносом, який виражений в грошовій формі.

Згідно змін від 24.12.2002р. в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” податкова адміністрація дає таке визначення амортизації: “Під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання. виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань.

Амортизації підлягають витрати на:

- придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладання і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення;

- самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати, які були зайняті на виготовлення таких основних фондів;

- проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів;

- капітальні поліпшення землі, не пов’язані з будівництвом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капітальні поліпшення землі.

Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати на:

1. Придбання і відгодівлю продуктивної худоби

2. Вирощування багаторічних насаджень

3. Придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшого продажу іншим особам.

Не підлягають амортизації і проводяться за рахунок відповідних джерел фінансування:

1. Витрати бюджетів на будівництво та утримання споруд благоустрою та жилих будинків, придбання і збереження бібліотечних і активних фондів.

2. Витрати бюджетів на утримання автомобільних доріг загального користування.

Витрати на придбання і збереження національного архівного фонду України, а також бібліотечного фонду, що формується та утримується за рахунок бюджетів та архівних фондів.

3. Методи нарахування амортизації

Амортизація основних засобів (крім інших необоротних матеріальних активів) нараховується згідно П(С)БО №7 із застосуванням таких методів:

1) Прямолінійного, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об’єкта основних засобів

2) Зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об’єкта з результату відділення ліквідаційної вартості об’єкта на його первісну вартість.

3) Прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється виходячи зі строку корисного використання об’єкта, і подвоюється.

4) Кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується. та кумулятивного коефіцієнту. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання об’єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання.

5) Виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації розраховується діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) із використанням об’єкта основних засобів.

Підприємство повинно застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних засобів, передбачені податковим законодавством. В даному випадку норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (в розрахунку на податковий квартал)

На рік Було

Гр. 1 – 2% 8% 1) 1,25 – 5%

Гр. 2 – 10% 40% 2) 6,25 – 25%

Гр. 3 – 6% 24% 3) 3,75 – 15%

Гр. – 15% 60%

(Дію підвищення норм амортизації зупинено на 2004р. для основних фондів гр. 1-3, крім дії цих норм до амортизації витрат, здійснених після 1 січня 2004р.)

Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних засобів і норм таких відрахувань, а також від методів їх нарахування. Нарахування амортизації проводиться щомісячно.

Відповідно до чинного законодавства суб’єктом підприємницької діяльності пропонується як базу для нарахування амортизації застосовувати залишкову вартість основних виробничих засобів, скориговану на суму капітального ремонту понад суми віднесені на витрати виробництва з поправкою на індекс інфляції.

Платник податку може прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищує норми амортизації встановлені законодавством.

Зазначене рішення:

- приймається платником податку до початку звітного податкового року та не може бути змінене протягом такого року;

- доводиться до відома податкового органу разом із поданням декларації за перший квартал такого звітного податкового року.

Відповідно до податкового законодавства, підприємства всіх форм власності мають право застосовувати щорічну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації (Кі), який визначається за формулою:

Коефіцієнт індексації (Кі) = (Індекс інфляції року – 10) / 100

Якщо значення (Кі) не перевищує одиниці (10%), індексація не проводиться.

4. Показники стану та ефективності використання основних засобів.

До основних показників, що характеризують забезпеченість та ефективність використання основних фондів, належать:

Фондоозброєність – це відношення балансової вартості основних виробничих фондів до середньооблікової чисельності працівників.

Фондозабезпеченість – відношення балансової вартості основних виробничих фондів до вартості виробленої продукції.

Фондовіддача – це відношення вартості виробленої продукції до балансової вартості виробничих фондів.

Коефіцієнт зносу виробничих фондів – це відношення суми зносу основних виробничих фондів до балансової вартості основних виробничих фондів.

Коефіцієнт придатності основних виробничих фондів – відношення залишкової вартості основних фондів до балансової вартості виробничих фондів (або – коефіцієнт зносу).

Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів – відношення вартості введення основних фондів за звітний період до вартості основних фондів на кінець року.

Коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів – це відношення вартості виведених основних фондів за звітний період до вартості основних фондів на початок року.

Рентабельність основних виробничих фондів – це відношення чистого прибутку до балансової вартості основних фондів на кінець звітного періоду, виражене у відсотках.

5. Сутність і склад капітальних вкладень

Капітальні вкладення –це витрати на створення нових реконструкцій і технічне переозброєння діючих основних засобів. За допомогою капітальних вкладень здійснюється як просте так і розширене відтворення основних засобів. Для визначення розміру капітальних вкладень на підприємстві складається бюджет капітальних витрат, тобто розрахунок запланованих витрат на капітальні вкладення.

Бюджет капітальних витрат включає такі дані:

1. Первісну вартість усіх основних засобів на початок планового періоду.

2. Наявність не використаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду.

3. Сума амортизаційних відрахувань, яка буде нарахована протягом планового періоду.

4. Орієнтований підрахунок вартості устаткування, який підлягає заміні або продажу протягом планового періоду.

5. Визначається орієнтована сума амортизаційних відрахувань на придбання основних засобів протягом планового періоду.

6. Визначається вартість основних засобів та сума амортизаційних відрахувань, яка буде на підприємстві на кінець планового періоду.

Вихідними передумовами розробки бюджету капітальних вкладень є:

1. Календарний план реалізації інвестиційного проекту

2. Бюджетні заявки на виконання окремих видів робіт і придбання матеріалів, механізмів, устаткування, розроблених виконавцями окремих функціональних блоків проекту

3. Загальна стратегія фінансування інвестиційного проекту

4. Попередній графік потоку інвестиційних витрат, складений на етапі розробки бізнес-плану проекту

5. Фінансовий стан інвесторів проекту.

Бюджет капітальних вкладень включає слідкуючі розділи:

1. Капітальні вкладення

2. Фінансування або надходження витрат.

6.Джерела і порядок фінансування капітальних вкладень

Структура джерел фінансування капітальних вкладень підприємства залежить від багатьох факторів, зокрема:від оподаткування доходів підприємства; темпів зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності; структури активів підприємства; стану ринку капіталу; тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування капітальних вкладень. Тоді основною передумовою визначення оптимальної структури таких джерел може бути детальний аналіз:

ü По-перше, можливого обсягу внутрішніх джерел фінансування капітальних вкладень;

ü По-друге, можливого обсягу залучення додаткових коштів, пов’язаного із подорожчанням капітальних витрат.

Джерела фінансування капітальних вкладень:

1) Власні фінансові ресурси:

- кошти засновників підприємства;

- прибуток підприємства;

- амортизаційні відрахування;

- кошти від продажу власного майна;

- кошти від здавання власного майна підприємства в оренду, заставу;

- використання внутрішніх ресурсів у будівництві.

2) Централізовані фінансові ресурси:

- кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;

- кошти державних бюджетних фондів;

- кошти благодійних фондів.

3) Залучені та позичені фінансові ресурси:

- довгострокові кредит комерційних банків;

- кошти від емісії та реалізації цінних паперів;

- іноземні інвестиції.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування капітальних вкладень можуть бути:

1. Власні фінансові ресурси;

2. Позичені фінансові ресурси;

3. Кошти, отримані від продажу цінних паперів, внески членів трудових колективів;

4. Кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;

5. Кошти іноземних інвесторів.

Власні фінансові ресурси включають внески засновників підприємства, амортизаційні відрахування; прибуток, який використовується у вигляді засобів, резервів у процесі господарської діяльності.

Сума амортизаційних відрахувань, що спрямовується на капітальні вкладення, залежить від балансової вартості основних засобів, норм амортизаційних відрахувань, структури основних виробничих засобів. Сума прибутку, що використовується на капітальні вкладення, залежить від розміру прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

Коли капітальне будівництво здійснюється господарським способом, у підприємства утворюються специфічні джерела фінансування, які мобілізуються в процесі будівництва.

Мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві є джерелом фінансування капітальних вкладень тоді, коли в процесі будівництва скорочується потреба в оборотних коштах на плановий період.

Сума мобілізації (іммобілізації) внутрішніх ресурсів (М) визначається за формулою:

М = (О – П) – (К1 – К2)

де О – очікувана наявність оборотних активів у капітальному будівництві на початок планового періоду;

П – планова потреба в оборотних коштах на кінець планового періоду;

К1 – наявність кредиторської заборгованості на початок планового періоду;

К2 – перехідна кредиторська заборгованість на кінець планового періоду.

Якщо результат буде зі знаком «+», – це свідчить про мобілізацію внутрішніх ресурсів. Знак «–», – це іммобілізація оборотних коштів. У такому разі необхідне залучення оборотних коштів.

Порядок фінансування капітальних вкладень залежить від способу проведення капітальних робіт.

За підрядного способу будівництво об’єктів здійснюється відповідними підрядними організаціями.

Підрядна організація добирає потрібне устаткування, замовляє його, монтує, виконує будівельні роботи і здає об’єкт. Замовник надає проектну документацію, купує і доставляє на будову устаткування, конструкції та деталі.

Відповідальність за об’єкт будівництва покладається на генерального підрядчика, який виконує основні будівельні роботи.

Підприємство-замовник і підрядчик укладають договір на будівництво із зазначенням: форми розрахунків; договірної вартості будівництва; об’єктів будівництва із вказівкою на наявність проекту й кошторису для кожного об’єкта; джерел фінансування будівництва та інших необхідних даних.

Фінансування будівництва й розрахунки згідно з договором можуть мати форму авансованих платежів за виконані елементи робіт або здійснюватися після завершення робіт на об’єкті будівництва.

Господарський спосіб будівництва застосовується за будівництва невеликих об’єктів, реконструкції та розширення діючих підприємств. Господарський спосіб відрізняється від підрядного тим, що підприємство самостійно, власними силами здійснює будівельно-монтажні роботи, тобто об’єднує функції і замовника, і підрядчика. Після завершення будівництва підприємство визначає інвентарну вартість кожного введеного в експлуатацію елемента в складі об’єкта будівництва.

((__lxGc__=window.__lxGc__||{'s':{},'b':0})['s']['_228271']=__lxGc__['s']['_228271']||{'b':{}})['b']['_698166']={'i':__lxGc__.b++};

Дата добавления: 2014-01-04