Християнство. Ця релігія почала утворюватись ще в ІІ тисячолітті до нашої ери і розповсюджена в основному серед євреїв

Іудаїзм

Ця релігія почала утворюватись ще в ІІ тисячолітті до нашої ери і розповсюджена в основному серед євреїв. Історія її розвитку пов’язана із завоюванням давніми євреями Палестини, а далі підкорення іудейської держави римлянами, що привело до розсіювання іудеїв по світу, утворення релігійних общин – синагог, які очолювали равини. Вони давали знання, регулювали відносини між віруючими. Давньоіудейська Біблія це книги Старого заповіту, які складались протягом ХІІІ - ІІ ст. до нашої ери. Складання Талмуда – другого за значенням після Біблії джерела іудейського віровчення – завершено равинами у V ст. нашої ери.

Вчення іудаїзму проголошує культ єдиного бога Яхве; ідею “богообраності” єврейського народу, віру в пришестя месії – небесного спасителя; очікування кінця світу, воскресіння мертвих. Ця релігія має специфічні обряди: обряд обрізання, поважається піст, їжа розпділяєтьсая на дозволену (кошарну) і недозовену (трефну).

Іудаїзм має кілька течій. Так, у Вавілоні у VІІІ столітті виникло караїмство (від давньоєврейського – “караїм” - чтець), яке не визнає Талмуд, а усю увагу концентрує на Старому заповіті.

Досить популярною у стародавні часи була каббала (переказ) – містичне вчення, яке складається з елементів піфагоризму і християнства, суть якого викладена у книзі ХІІІ століття – Зогар – містичному коментарі Тори. У ХVІ - ХVІІ століттях каббала в основному займалась магією і чаклунством та символічним тлумаченням Старого заповіту. Каббалістична містика сприяла появі хасидизму – другої секти іудаїзму.

Хасидизм виник в ХVІІІ столітті серед віруючих Польщі та України як вираження протесту бідних верств єврейського населення. Засновник секти Ізраїль Бешт і його послідовники, використовуючи каббалу і містицизм, виступили проти равинів, відстоюючи вивчення Біблії і Талмуду як істинне служіння богу, і доводили, що головне в житті віруючого – це благочестива поведінка, фанатична молитва, виконання заповітів, які тільки і дозволяють людині знайти спільну мову з богом.

Ця релігія виникла в І тисячолітті нашої ери у східних провінціях Римської імперії внаслідок злиття і взаємопроникнення ідеї ряду месіанських сект іудаїзму. Згідно з християнським вченням, засновником нової релігії є Ісус Христос – Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов з небес на землю, влюднився через народження його Дівою Марією. Він дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страдницьку смерть з метою спокути первородного гріха, воскрес і вознісся на небо. Як невід’ємна іпостась Святої Трійці Христос зайняв своє місце справа від Отця і ще раз має прийти у світ для здійснення Страшного Суду.

Ісус Христос подарував людству життєствердні моральні ідеї, які сьогодні складають основу загальнолюдських моральних цінностей:

“…любіть ворогів ваших, благословляйте проклинаючи вас, благотворіть неневидячих вас і молітесь за ображаючих вас і проганяючих вас”

“… не протився злу. А хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього і другу”. (Із Євангелії від Матвія 5:43-44)

Спаситель разом з учнями своїми дарував віру добра, щирості, любові і рівності усіх перед богом. Складною була історія розвитку християнства, ця віра зазнала і утисків, і переслідувань під час становлення, а потім і розпаду. Та усі конфесії християнства зберегли у своїх вченнях основні настанови месії.

Після розпаду Римської імперії на дві частини – Західну й Східну – на християнською церквою нависла загроза розколу. Східною церквою значною мірою керував візантійський імператор. На Заході ж, де влада римських імператорів занепадала, зростав вплив єпископів.

Намагання римських пап керувати східними патріархами викликало опір не лише східного духовенства, а й візантійських імператорів. Стосунки між західною і східною церквами ускладнювалися також догматичними, теологічними та обрядовими розбіжностями між ними.

Західне християнство	Східне християнство
Переважало латинське і латино мовне населення, тому латина стала основою релігійного мовлення.	Переважало грецьке населення і саме обряди і звичаї цієї етнічної групи впливали на розвиток християнства.
Латинці зневажали греків, заздрили їхньому багатству і цивілізації.	Приділяє більше уваги питанням богослов‘я.
Ставили на перше місце обрядовість, дисципліну, систему управління церквою.	Загострена увага до будь-яких єресей.
Причащалися усі віруючі прісним хлібом, а вином лише духовенство.	Причащалися усі віруючі квасним хлібом і вином.
Христилися п‘ятірнею.	Христилися трьома пальцями.
Забороняло розлучення, вихід з духовного сану, встановило монополію на тлумачення Біблії.	Богослужіння велося грецькою або місцевою мовою.
Встановило догмат про супрематію пап (папа – намісник бога на землі).	Не визнавали догмат про суперматію, “благодать” і “чистилище”.
Встановили догмат на “благодать”, за яким святі люди створили запас благодаті і церква (звичайно за гроші) може видавати ці благодаті у формі індульгенції.	Стверджували, що Дух Святий сходить лише від Бога-Отця, а Богом-Сином лише передається.
Встановили догмат, згідно якому після смерті душа тимчасово перебуває в “чистилищі”, тому рідні можуть купити прощення гріхів.
Стверджували що Святий Дух сходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Приводом до розколу християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у Константинополі. За два роки до цієї дати на патріарший престол обрали ігумена Ігнатія. Проте родичі візантійського імператора передали владу над східною церквою протосекретарю Ігнатія Фотію. Обурений Ігнатій погрожував, що викляне кожного, хто визнає Фотія патріархом. Щоб заспокоїти збурене духовенство, імператор скликав вселенський собор і запросив на нього папу Миколи І. Папські легати марно намагалися довести на соборі не канонічність обрання Фотія патріархом. Тоді папа скликав у Римі церковний собор, на якому викляв Фотія, тобто відлучив його від церкви. Розгніваний імператор відіслав папі листа з категоричною вимогою не втручатися надалі у справи східної церкви, папа відповів йому в тому ж дусі – процес церковного розколу розпочався. Закінчилося все тим, що в 1054 році папський легат Гумберт і константинопольський патріарх Михайло Керуларій публічно викляли один одного й очолювані ними церкви, остаточно розколовши християнський світ.

Відтоді шляхи західної і східної церкви розійшлися. Західну церкву стали називати римо-католицькою (“вселенською”), східну – греко-католицькою (або православною – “істиною”).

Схизма (розкол) 1054 року породила небезпечний конфесійний шовінізм. Взяття й пограбування Константинополя хрестоносцями в 1204 році остаточно звело глуху стіну між візантійською і латинською церквами.

Спроби возз’єднати християнську церкву робилися впродовж усього Середньовіччя.

Так, у 1274 році візантійський імператор Михайло VІІІ Палеолог, з метою заручитися підтримкою папи, погодився на злуку обох церков. Однак православне духовенство і навіть миряни не визнали рішень ІІ Ліонського собору про унію.

У середині ХV століття візантійський імператор Іоанн VІІ Палеолог, щоб заручитися підтримкою європейських держав у боротьбі з турками-османами, погодився передати православну церкву під папську юрисдикцію. На Флорентійському соборі 1438 року було складено акт про злуку обох церков, однак православні владики, повернувшись до Константинополя, відмовилися від унії.

Значний вплив і на західні, і на східні християнські доктрини мали праці Августина Блаженного (354-430), який жив у роки занепаду Римської імперії. Він народився в місті Тагаст (нині Соук Арас в Алжирі), його мати була християнкою, уже в юності дивував своїм розумом, багато навчався в Римі, Мілані. В 32 роки прийняв християнство і повернувся на батьківщину на релігійну службу у місто Гіппон (нині Аннаба) де до кінця життя служив єпископом. Августин стверджував, що бог знає, хто буде врятований, доля людини визначена. Важливим є лише духовний прогрес людини і це давало основу церкві ставити себе вище держави і її правителів.

Для Бога, вважав богослов, немає минулого, теперішнього, майбутнього, Бог є скрізь і завжди як творча сутність.

А для людини історичний процес проходить в часі і має початок і кінець.

Всю людську історію поділив на шість періодів: 1) від Адама до потопа – немовля чий; 2) від потопа до Авраама – дитячий; 3) від Авраама до Давида – отроцтво; 4) від Давида до Вавілонського полону – юність; 5) від полону до Христа – зрілість; 6) від Христа до кінця світу – період старіння.

Значну увагу приділяє вченню про царство земне і царство Боже і висловлює віру, що духовне зміцнення приведе до того, що Боже царство поглине земне і настане Вічний мир і безсмертя.

Августин Блаженний залишив велику творчу спадщину: 500 проповідей і 200 листів, які і зараз складають основу християнської теології. Значну увагу приділяв питання моралі:

“Зла людина шкодить самому собі раніше, ніж зашкодить іншому”.

“Той, хто добрий – вільний, навіть якщо він раб, той, хто злий – раб, навіть якщо він король”. (Августин Блаженний)

Дата добавления: 2014-01-04