Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Діалектна лексика. Види діалектів

До діалектної лексики (діалектизмів) належать слова, уживання яких обмежене певною територією. Діалектна лексика характеризується неоднорідністю. Одним із видів діалектизмів є етнографізми – слова, що називають предмети, поняття, характерні для побуту, господарства певної місцевості, наприклад: котига – віз, на якому возять припаси, необхідні для пастухів, овець; верета – покривало, мішок на сінник; загата – огорожа біля стін хати, проміжок між якою і стінами закладається листям, соломою або глицею для утеплення хати взимку; сачма - велика сітка-накидка для лову риби; рунець – біла хустина або шматок полотна; рябчун – різнобарвний домотканий килим. Етнографізми не мають паралелей у літературній мові, оскільки вони є місцевими назвами місцевих реалій. Іншою групою діалектної лексики є власне лексичні діалектизми – слова, які збігаються із загальнолітературними за значенням: безрога – свиня, легінь – парубок, бузько – лелека, втрафити – потрапити, капарство – недбалість, неохайність, ковнір – комір, клевець – молоток, когут – півень, рахуба – клопіт. Третьою групою діалектної лексики є семантичні діалектизми, тобто слова, які мають інше, ніж у літературній мові, значення: куля – милиця, бук – палиця, обруч – поряд, пасія – гнів, чудно - незручно, під – горище. Розрізняють також діалектизми фонетичні (хтіти - "хотіти", свої - "своєї", шкахва - "шафа", кождий - "кожний") і граматичні (баче - "бачить", дасииі - "даси", к столу - "до столу").

Діалектизми не входять до складу літературної мови. Письменники звертаються до діалектизмів з метою передати особливості говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних подій. Украплення діалектизмів у художній текст має бути помірним і стилістично виправданим. Порушенням стилістичних норм мови є використання діалектизмів у науковому та офіційно-діловому стилях.

Діалект (з грец. „розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним“, звідки діалект — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей), різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

1) Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.



Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування.

Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія, наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових територій (наприклад, поширення гуцульського діалекту на Буковині в XVII — XIX ст.).

Структурні особливості діалекту з часом зазнають змін унаслідок міждіалектної взаємодії та впливу літературної мови (див. діалект, літературна мова), проте діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів; менш відчутні — у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії.

Кількість українських діалектів, їхні межі, глибина протиставності іншим діалектам, а також внутрішнє членування їх на групи говірок є наслідком племінної диференціації з доісторичних часів, пізніших різночасових політико-адміністративних об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку мови етносу адміністративних, культурних, релігійних та освітніх центрів. Тому межі діалекту, ізоглоси окремих явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкретними кордонами, що існували в минулому між державами, феодальними землями, племенами.

Рядом визначальних рис діалекти української мови об’єднуються в наріччя:

· до північного наріччя входять діалекти: східнополіський, середньополіський, західнополіський;

· до південно-східного наріччя — середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалект;

· до південно-західного наріччя — лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалект.

2) Соціальний діалект — відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів (у граматичній структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість специфічних повнозначних слів — іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше — числівників і займенників (останні засвідчуються тільки в таємних соціально-діалектних системах) чи загальнонародних слів у специфічних значеннях (решта лексичних засобів — загальнонародні слова).

Варіювання у користуванні лексичними засобами залежить від середовища і сфери вживання. Є, наприклад, вікові особливості: мова дітей (передусім раннього віку) відрізняється від мови дорослих особливим словником (папка — хліб, биця — теля, паця — свиня, льоля – сорочка і т. ін.); специфічними для української мови дієслівними утвореннями: їстки, їстоньки, купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки тощо.

Диференціація у користуванні лексичними засобами мови залежить від загальноосвітнього рівня: носіїв мови, їх суспільного становища, роду занять, кола інтересів, середовища, до якого належить носій мови і т. ін. Чинники, які зумовлюють соціально-діалектичну диференціацію мови, настільки різноманітні, що їх не завжди можна визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно, що призводить до інтеграції різних соціально-діалектичних відгалужень від загальнонародної мови. Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні — одночасно і селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонетичні системи та граматичні будови. Соціальна (соціально-професійна) диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Тому коли територіально-діалектичні відмінності в межах національної мови поступово нівелюються, то соціально-діалектні зберігаються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування. Явища диференціації мови з ширшою соціальною базою характеризуються як просторіччя або сленг.

Наріччя — найбільша одиниця територіальної диференціації діалектів мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об'єднаних у говори. Структурні особливості говірок, що входять до складу наріччя, виразно диференціюють одне наріччя на тлі інших. Територію поширення наріччя окреслюють пасма — ізоглоси явищ, інтегральних для усіх чи переважної більшості говірок даного наріччя, а також ізоглоси явищ, поширених лише в окремих говорах.

Поділ на три наріччя був запропонований К. Михальчуком у праці «Наріччя, піднаріччя і говори Південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини» (1872); пізніше з уточненнями й окремими застереженнями цей поділ усталився в українській діалектології. Існує двокомпонентна класифікація (протиставлення північного та південного наріччя), при цьому у межах південного наріччя виділяли пд.-східне і пд.-західне піднаріччя (Ганцов В. Діалектологічна класифікація українських говорів. К., 1923; Зілинський І. Карта українських говорів. Варшава, 1933). Одне наріччя від іншого відділяється смугою перехідних говірок. Глибина протиставлення між наріччями різна: на фонетичному рівні ближчими між собою виявляються південно-східного і частина південно-західного, на рівні граматичної структури близькими є південно-східне і північне наріччя.

Говір — одиниця територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентними, граматичними та лексичними ознаками. Структурно близькі говори входять до ширшого мовного утворення — наріччя, набором диференційних ознак на різних структурних рівнях вони протиставляються іншим говорам і літературній мові. Центральний об'єкт при дослідженні говору — сукупність визначальних, інтегральних рис у структурі говірок, які входять до складу говору, географічний розподіл цих рис. На противагу говірці говір не є реально функціонуючою системою, тому представлення його лексики, фонетики чи граматики як цілісних підсистем має умовний характер. Описи говору переважно виглядають як перелік основних рис його структури. Поняття говору має не лише мовний, а й історично-культурний зміст: часто співвідноситься з регіональними типами матеріальної і духовної культури, окремими етнографічними групами у межах цілісного етносу (як бойки, гуцули, лемки). Для позначення говору також використовується термін «діалект».

Гові́рка — найменша одиниця територіальної диференціації діалектичної мови.

У структурі мовно-територіальних утворень (говірка — говір/діалект — наріччя) лише говірка є реальною комунікаційною системою, засобом спілкування мешканців одного, рідше кількох населених пунктів, принципово рівнозначною мові.

Говірка відзначається єдністю структури, протиставляється іншим говіркам набором диференційних ознак на фонетичному, акцентуаційному, граматичному, лексичному, семантичному рівнях.

Близькі за визначальними рисами говірки утворюють групи говірок і говори. Сукупність усіх говірок складає діалектичну мову. Говірка є центром, об’єктом описової діалектології (див. Свєнціцький І. Бойківський говір с. Бітлі, 1913), картографування у лінгвістичних атласах.

Ідіо́м (особливість, своєрідність) — загальний термін, запроваджений у лінгвістиці XX ст. для позначення різних форм існування мов: мови, діалекту, говірки, варіантів літературної мови тощо. Використовується для підкреслювання спільних властивостей таких мовних утворень, або у випадках, коли їх кваліфікація як окремої мови, діалекту, говірки тощо є проблематичною або дискусійною.

Ідіолект (свій, своєрідний, особливий + (діа)лект) — сукупність формальних та стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія певної мови. Термін «ідіолект» було створено аналогічно до терміну «діалект» для позначення індивідуальних варіацій мови на відміну від групових (територіальних, соціальних тощо).

Ідіолект завжди є представником певного ідіому (літературної мови, територіального чи соціального діалекту, говірки та ін.), поєднуючи у собі загальні і специфічні риси його структури, норми та узусу.

Сучасна українська мова має три наріччя:

· північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.

· південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей.

· південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.

· У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;

· У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;

· У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| Діалектна лексика. Види діалектів

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 3150; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.145.108.181
Генерация страницы за: 0.096 сек.