Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Загрузка...

Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Релігійне життя в Україні

1.Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні

2.Конституційно-правові основи забезпечення свободи совісті в Україні.

Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася нам в царині церковного життя та державно-церковних стосунків. Уся наша історія переповнена спробами використання церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави, щодо церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівелювання та уніфікування.

Утвердження християнства в Україні — дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських Ідей І цінностей до язичницького середовища, протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, його занепаду в середині XIII ст.

На початку свого правління Олегу необхідно було боротись з проаскольдовими силами, тому християнські общини змушені були Існувати напівлегальне. Втім наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва І легалізує християнство як державну ідеологію великого Київського князя!

Наступник Олега на київському столі Ігор уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р. вміщена в «Повісті временних літ», за якою договір підписали і поганини-руси і руси-християни.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією судилося князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницьких пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів - Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира.

Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичних умов у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині 80-х років Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолене головнокомандуючим Вардою Фокого і підтримане населенням Таврії. Відчайдушне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру Ганну і сприяти хрещенню населення Київської держави.



Після офіційного хрещення киян 988 р. християнство становиться державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення, а саме, Володимир намагається не підпорядковуватися ні константинопольському патріарху, ні римській курії, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подальший хід становлення і розвитку християнства на Русі.

1051 року, вже за одноосібного правління великого князя Ярослава Мудрого (1036 - 1054) собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Ілларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх загрозив карою. Стосунки української і константинопольської церкви в цей період, тобто в той час, коли Рим і Константинополь розірвали церковну єдність (1054р.), були перервані.

Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава у 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу.

Проте як перша, так і друга спроби добитися автокефалії були невдалими. Насамперед тому, що митрополити Ілларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме — як схрещення здобутків східного варіанта християнства із західним на базі передхристиянської слов'янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, тому дослідники кладуть його в основу поняття «київське християнство». Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного відкритого відношення до Сходу і Заходу.

Після розколу 1054 р., який практично не зачіпив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського християнства. Насамперед це відносилося до позбавлення можливості перебування на митрополичій кафедрі русичів або підтримання тих ієрархів, особливо з північних земель, які мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встановивши контроль над Київською кафедрою.

У контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу І Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов'янська азбука, перекладені на слов'янську мову деякі богослужебні й правові тексти.

Крім рис християнського універсалізму, толерантного відношення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, християнству перших віків в Україні були притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.

Після татаро-монгольської навали кафедра Київських митрополитів формально існувала в розгромленому загарбниками Києві, але фактично місцеперебуванням її став спочатку Владимир (1299 р.), а пізніше Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. створено Литовську митрополію. 1354 року. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія — з титулом «митрополит Київський і всієї Русі» (центр митрополії - у Москві),

Романа — на митрополита Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Білорусії та України.

1458 року відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього розподілу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Іону. То був останній з ієрократів, який мав титул «митрополита Київського і всієї Русі». Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. 1589 р. на Русі встановлюється патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях фактично ставив поза законом.

1620 року православну ієрархію в Україні було відновлено1 Єрусалимським патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським обраної ігумена Києво-Михайлівського монастиря Іова Борецького. У 1686 р. в Москві Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха — з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви в Україні. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI — XVII ст. та московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним управлінням. Богослужбовою мовою була українська говірка церковно-слов'янської мови. У церковному будівництві існував власний архітектурний стиль, що одержав назву українського барокко. Прибічники автокефалії пишуть про цей період (XVI — XVII ст.) як про зразковий, до відновлення якого вони йдуть.

У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського товариства, програма яких передбачала «знесення папської церкви», «домовини України» й утворення «нової творчої живої братської церкви».

Цей рух проявився і в роки першої російської революції, коли Руська православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.

Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні як реальну силу можна говорити тільки після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на той час набувають популярності гасла демократизації та національного оновлення церковного життя.

На пастирських зібраннях у березні 1917р. створюється ініціативний орган за відокремлення українських єпархій від РПЦ — «Виконавчий комітет духовенства і мирян». Комітет висуває ідею скликання Всеукраїнського церковного собору, яку намагалося здійснити «Братство воскресіння Христа» на чолі з архієпископом РПЦ Олексієм (виникло восени 1917 р.). У листопаді 1917 р. створюється комітет по скликанню собору, який пізніше реорганізується у тимчасову «Всеукраїнську православну церковну Раду» (ВПЦР).

Патріарх Тихон, впевнений у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні стоять на монархічних позиціях І виступають проти «сепаратизму українців», підтримує Ініціативу скликання церковного собору в Україні Він направляє до Києва митрополита Платона — голову Всеросійського помісного собору РПЦ.

1918 року собор проходить на трьох сесіях (7 — 19 січня, 21 червня - 11 липня, 30 жовтня - 12 листопада). Однак на соборі автокефалія української православної церкви не була проголошена через активну протидію промонархічної ієрархії РПЦ. Представникові гетьманського уряду, який був присутній на соборі, необхідно було заручитися підтримкою єпископів РПЦ. Тому він не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви, що й було оголошено на другій сесії собору. Крім того, гетьманський уряд виступив проти відокремлення церкви від держави.

Спроба проголосити декретом Директорії від 1 січня 1919 р. автокефалію церкви в Україні не мала успіху. Того ж самого року, коли в Україні було відновлено Радянську владу і почав діяти декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські православні парафії, які об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (всі 111) під керівництвом ВПЦР.

Протягом літа 1919 р. майже всю територію України захопили дешкінці Почалися репресії проти автокефальних священослужителів. Єпископи РПЦ позбавляли їх сану; було заборонено відправляти службу українською мовою.

Після встановлення Радянської влади ВПЦР відновлює свою роботу; шукає шляхи для спільної роботи з єпископами РПЦ, але зустрічає з їхнього боку ворожість. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, то ВПЦР на своєму пленумі 5 травня 1920 р. проголосила автокефалію православної церкви в Україні.

У зв'язку з відсутністю власного єпископату ВПЦР скликає у Києві Всеукраїнський православний церковний собор, що відбувся у жовтні 1921 р. На соборі було присутньо близько 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені всі православні єпископи на чолі з екзархом Михайлом. Однак останній не тільки відмовився від участі в ньому, а й заявив, що всіх священослужителів, які підуть на собор, буде позбавлено сану.

З огляду на це собор (наслідуючи приклад інших церков, коли, за свідченням одного з отців церкви — Іполита, собор доручав проводити хіротонію обраного ним ієрарха не тільки єпископам, а й пресвітерам) 21 жовтня обрав, а 23 хіротонізував руками всіх присутніх пресвітерів протоієрея Василя Липківського — одного з фундаторів руху за автокефалію церкви в Україні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієї України. Собор затвердив канони УАПЦ.

У повоєнний період Українська автокефальна православна церква стає катакомбною, а її керівники на чолі з майбутнім патріархом Мстиславом виїздять за кордон. Православ'я в Україні репрезентує Українська православна церква Київського екзархату, що підпорядковується Московській патріархії.

Процеси, пов'язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР, призвели до зростання напруженості в православному релігійному середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так званий православний вузол, що складається з Української православної церкви (УПЦ — МП) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру — В. Сабодан), Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП) на чолі з патріархом Філаретом (в миру М. Денисенко), що утворилася в червні 1992 р. після об'єднання з' частиною автокефалістів, і Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) на чолі з патріархом Дмитром (в миру — В. Ярема), що не підтримала об'єднання церков.

Менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на ЇЇ теренах в результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так званої уніатської церкви, а також перегляду ролі в розвитку національної самосвідомості і культури.

На сьогоднішній день набули поширення так звані нові культи або релігії «нового» віку. Ці новоутворення у духовному житті суспільства у 60-ті роки виникли й поширилися у США, а згодом у Західній Європі. Дана нетрадиційна релігійність небезпідставно може розглядатись як симптоматичний прояв глибоких кризових процесів у ідеології та масовій свідомості.

Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної України мережа релігійних громад зросла майже на 3,5 тисячі одиниць, в тому числі у 1994 р. на 832.

На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 1.01.95 р.) діє майже 16,5 тис. релігійних громад, 67 конфесій, напрямків і толків. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УШД-КП), Українська автокефальна православна церква» (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКВД» Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує 8500 громад, що становить 51,6 % загальної кількості релігійних об'єднань.

Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона нараховує 31 єпархію, де діють понад 6 тис громад віруючих, налічує 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань, 1225 недільних шкіл і 13 братств. Церковну службу здійснюють близько 5 тис священиків. 1991 р. церква отримала від Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічно підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі Алексію II Управління церквою здійснює синод УПЦ на чолі з предстоятелем митрополитом Володимиром. Найбільша концентрація громад УПЦ у Вінницькій (574), Хмельницькій (560), Закарпатській (464), Рівненській (447), Волинській (431) областях

Українська православна церква — Київський патріархат, керована патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом, нараховує 24 єпархії, понад 2 тис. громад, має 15 монастирів, 1300 служителів культу, 11 духовних навчальних закладів, 7 періодичних видань та 617 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті об'єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ та УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Найбільше громад УПЦ-КП в Тернопільській (439), Івано-Франківській (326), Львівській (185) та Київській (174) областях.

Українська автокефальна православна церква нараховує 600 парафій, 83,4 % яких знаходяться у Львівській області. Церковну службу здійснюють близько 200 священиків. Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене в 1990 р., коли на помісному соборі було обрано патріарха (Мстислава). 1992 р. частина єпископату УАПЦ, керована митрополитом Антонієм, об'єдналася з окремими представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього об'єднання на чолі з патріархом Мстиславом не визнали здійсненого акту і згодом після смерті патріарха (вересень 1993 р.) провели черговий помісний собор, обравши на ньому нинішнього патріарха УАПЦ Димитрія.

Досить активно відбувається відродження Української греко-католицької церкви. За кількістю громад (3030) вона практично вийшла на довоєнний рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721), Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. Нині громади УГКЦ діють в Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та в Республіці Крим. З моменту легалізації (1989 р.) УГКЦ відновила свою структуру, створила 8 єпархій, 76 монастирів, 9 духовних навчальних закладів, 12 періодичних видань. До цієї церкви також відносяться 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори в Австралії, Аргентит, Бразилії, Великобританії, Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та СІЛА. Очолює церкву Верховний архієпископ Мирослав.

Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, є Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у ХУП — ХУШ. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів. Утворено Львівську архідієцезію як її духовний центр та Житомирську і Кам'янець-Подільську дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. На сьогодні понад 600 католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком Полтавської. Крім цього, РКЦ має 22 монастирі, близько 200 недільних шкіл, 6 періодичних видань та понад 300 служителів культу, серед яких 200 — іноземці. Будуються 86 нових культових споруд.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони об'єднують 3590 релігійних громад, в тому числі: євангельські християни-баптисти — 1585; християни віри євангельської (п'ятидесятники) — 969; свідки Єгови — 506; адвентисти сьомого дня — 424; реформатські церкви -- 91; лютерани—18.

Найбільш поширені баптистські громади в Чернівецькій (108), Київській (101), Вінницькій (94) та Хмельницькій (89) областях; п'ятидесятницькі — в Рівненській (158), Волинській (100) та Тернопільській (62); єговістські — в Закарпатській (227), Львівській (65) та Івано-Франківській (52); адвентистські — в Чернівецькій (70), Вінницькій (55), Черкаській та Хмельницькій (по 2) областях. Громади реформатської церкви діють лише в Закарпатті.

У протестантських церквах є необхідні управлінські структури, в тому числі республіканські духовні центри, що діють на підставі зареєстрованих в установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота; підтримуються тісні зв'язки з братніми церквами інших держав, регулярно завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших мало-захищених верств населення.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (117). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.

Два центри керують діяльністю 70 іудаїстських громад. Це зокрема, Об'єднання іудейських релігійних головний рабин Яків Блайх) та Об'єднання громад іудейського віровизнання (президент Ноях Дубинський).

В останні роки в Україні знайшли певне поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. Серед них: громади харизматичного напрямку (96), Церкви повного Євангелія (54), РУН віри (28), Товариства свідомості Крішних (27), Новоапостольської церкви (23), Церкви Іісуса Христа святих останніх днів (мормонів) та будистських дацанів (по 21). Крім того, в Україні діють понад 200 малочисельних об'єднань віруючих 46 релігійних напрямків, течій і толків.

У власності або користуванні релігійних громад знаходиться 10752 культові споруди. Крім того, вони мають 184 монастирі, 94 місії, 23 братства, 60 духовних навчальних закладів, 4529 недільних шкіл та пунктів катехізації, 64 періодичних видання. Релігійні потреби віруючих задовольняють 14018 священослужителів, серед яких 383 іноземці.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| Релігійне життя в Україні

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 532; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:

  1. IV. Поняття і показники рівня життя
  2. VІІІ. Рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобувається в Україні
  3. Аеробні навантаження - необхідна складова здорового способу життя.
  4. Відносні втрати корисних копалин в Україні при їх видобутку
  5. Вкорочений час життя
  6. Вплив туризму на життя суспільства
  7. ВПЛИВ ЧИННИКІВ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ НА ПОКАЗНИКИ ЗДОРОВ'Я ЛЮДИНИ
  8. Гарантією місцевого самоврядування в Україні є обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
  9. Державна реєстрація банків з іноземним капіталом і представництв іноземних банків в Україні
  10. Державне регулювання бухгалтерського обліку і фінансової звітності в Україні.
  11. Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні
  12. Деякі приховані сторони сімейного життя: насильство щодо дітей, жінок та чоловіків.




studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.156.39.44
Генерация страницы за: 0.057 сек.