Україна на початку ХХ ст

Соціально-економічна модернізація України

У ХІХ ст. Російська та Австрійська імперії, переживаючи кризу феодально-кріпосницької системи, переходять до реформування державного устрою. В Австро-Угорщині реформи було здійснено в 1848-1849 рр., в Росії – в 60-70-х рр. ХІХ ст.

Наддніпрянська Україна. 19 лютого 1861 р. російський імператор Олександр ІІ підписав маніфест про скасування кріпосного права. Суть реформи: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, викуп селянських наділів. Також були проведені земська, судова, військова та інші реформи, які сприяли розвитку системи місцевого врядування, піднесення ролі закону, переходу до буржуазного суспільства.

У 60-70-х рр. ХІХ ст. відбувався промисловий переворот, тобто перехід від мануфактур до фабрик і заводів. Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість (Донецько-Криворізький басейн). Нарощували виробництво традиційні галузі промисловості по переробці сільськогосподарської продукції – цукрова, винокурна, мукомельна. Зростало виробництво сільськогосподарських машин. Будувались залізниці. Зростали міста – Одеса, Київ, Харків, Катеринослав.

Незважаючи на процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Україна мала статус «європейської житниці». Зростало сільськогосподарське виробництво.

Різко зросла кількість населення. Однак українське суспільство залишалось аграрним. Селянство складало близько 74% населення Наддніпрянської і близько 90% населення Західної України.

Західна Україна. Господарство було аграрним. Темпи розвитку промисловості залишалися низькими. Провідними галузями були нафтодобувна, деревообробна та харчова промисловість. Повільно йшов процес зростання міст. Найбільше місто – Львів. Загалом економіка Західної України була відсталою і носила колоніальний характер.

Таким чином, реформи створили умови для прискореного капіталістичного розвитку України. Однак українська нація формувалась як аграрна нація. Це пояснюється передусім імперською політикою Росії та Австро-Угорщини.

Початок ХХ ст. характеризувалися піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їхнього впливу на суспільний розвиток.

У 1905-1907 рр. в Російській імперії відбулася демократична революція, в якій активну участь взяло населення України. Основні події 1905 р.:

- червень – збройне повстання на панцернику «Потьомкін»,

- жовтень – загальний політичний страйк,

- листопад – повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом,

- грудень – збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська.

У 1907-1910 рр. тривав період реакції – період жорстокого переслідування опозиційного руху. Прихильником цієї політики був П.Столипін.

У 1908 р. українські діячі створили міжпартійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження. Лідери – М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко.

Отже, на початку ХХ ст. активізується діяльність українського національного руху. Культурницькі форми роботи витісняються політичними.

У 1914 розпочалася Перша світова війна. Сформувалися 2 воєнно-політичні блоки: Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Антанта (Англія, Франція, Росія).

У війні взяли участь 38 із 59 державного світу, ¾ земної кулі.

Плани сторін щодо українських земель:

· Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь;

· Німеччина – на «Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов’ям»;

· Росія – на Галичину, Буковину, Закарпаття.

Суть трагедії українського народу в роки Першої світової війни полягала в тому, що

1. український народ був залучений до братовбивчої війни, бо Австро-Угорщина та Росія (держави, до складу яких входили українські землі) належали до протилежних блоків. Українське населення, мобілізоване в армії цих країн, вимушено було протистояти одне одному;

2. українські землі (Галичина, Буковина, Закарпаття, Поділля, Волинь) були об’єктом експансії, ареною воєнних дій. Це призвело до значних жертв серед населення, руйнації народного господарства: занепаду промисловості та сільського господарства;

3. відбувся розкол українського національного руху у ставленні до війни:

1 серпня 1914 р. – утворена у Львові Головна Українська Рада (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. Вона займала проавстрійські позиції. На чолі - Костянтин Левицький. За іниціативою ГУР було створено легіон Українських Січових Стрільців (УСС) чисельністю 2,5 тис. осіб.

4 серпня 1914 – у Відні емігранти зі Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко та ін.) заснували Союз визволення України (СВУ). Програма: створення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, демократичного строю.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно: Товариство Українських Поступовців (ТУП) спочатку зайняло оборонницьку, проросійську позицію. Газета «Рада»: заклик стати на захист російської держави.

Частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою також підтримала Росію та закликала українців виконати «свій обов’язок громадян Росії». Інша частина українських соціал-демократів на чолі з В. Винниченком зайняла антивоєнні позиції: «Геть війну! Хай живе автономія України!» [1].

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах.

Тема 6. Українська національно-демократична

революція 1917-1920 рр.

Дата добавления: 2014-01-04