Папство і католицизм наприкінці ХVІІІ –ХІХ ст

Церква від Пія Х до Павла VI.

Французька революція, відокремивши церкву від держави, ще більше розхитала авторитет Римо-католицької церкви. Декрет 1790 р. відмінив підпорядкування французької церкви папському престолу. Французькі священики ставали державними службовцями, які зобов’язувалися приносити громадську присягу. Однак, більшість священиків відмовилися від присяги, відбувся розкол у французькій церкві, а сам декрет був засуджений Римом 1791 р., коли папа Пій УІ розірвавіз Францією дипломатичні відносини. Можна навіть сказати, що католицька церква на чолі з папою готувала війну проти революційної Франції.

Наприкінці 1797 р. у Римі спалахнуло повстання проти світської влади пап. Під час зіткнення папських військ з республіканцями, був вбитий один з французьких генералів. Це спричинило втручання французького командування у боротьбу. Війська папи були розгромлені військами Наполеона, а у лютому 1798 р. проголошена Римська республіка. Папа Пій VІ (1775-1799 рр.) вимушений був відмовитися від Авіньона, дав згоду на окупацію Феррари, Анкони та Равенни. Французи були підтримані не тільки демократичними силами Італії, але й тією частиною духівництва, яка прагнула до церковних реформ та незалежності від папської курії. П апа відмовився зректися світської влади і тому відправлений до французької фортеці Валанс, де у наступному році помер.

У червні 1799 р., на короткий час Римська республіка була повалена і відновлена світська влада папи, але Наполеон знов завоював Італію. 1800 р. Венеції обраний новий папа Пій VІІ (1800-1823). У 1801 р. було відновлено Папську область, і Пій VІІ повернувся до Риму. 15 липня 1801 р. Наполеон підписав з римським папою Конкордат, який проголошувала католицизм вірою більшості французів та визначав становище духівництва, яке підкорялося державі і отримувало від нього зарплатню. Наполеон відводив духівництву роль “священної жандармерії”.

У 1804 р., ставши імператором, Наполеон був помазаний на царство в соборі Парижської Богоматері папою Пієм VІІ, але сам поклав корону на себе і свою дружину Жозефіну. Після того, як папа відмовився розповсюдити дію конкордату на Венецію 1808 р., Франція знов окупувала Рим. У наступному році Папська область була приєднана до Французької імперії, а Рим став вільним містом.

Кардиналам було запропоновано переїхати до Парижу. Наполеон оселив папу біля Парижу, вимагаючи від нього відмови від світської влади і повної покори імперії. Папа не затверджував нових єпископів. У 1811 р. собор у Парижі прийняв декрет, який дозволяв становити єпископів без папського затвердження. Учасники собору, які виступали з проханням повернення папі свободи, були заарештовані. Церковна політика Наполеона була пом’якшена тільки після поразки у війні з Росією. 1814 р. папі була повернута свобода, готувався новий конкордат, який тим не менш укладений не був.

Після падіння Наполеона відновлено Папську область (1815 р.). Повернувшись з Франції до Риму, Пій VІІ насамперед воскресив єзуїтський орден, який був розпущений у 1773 р. Наприкінці свого понтифікату, Пій VІІ у виступі претендував на підкорення протестантів та включив германські землі у католицьке місіонерське поле. У цьому він покладався на єзуїтів. Однак ці наміри не знаходили політичної підтримки.

В Іспанії прихильники ліберально-конституційного руху здійснили 1820 р. революцію, яка обмежила церковний вплив та відмінила інквізицію, яка відновлена була у період Реставрації. Остаточно інквізиція була ліквідована у 1834 р. Становище церкви залежало від результатів боротьби лібералів з прихильниками монархії. Відбувалося неодноразове закриття та відновлення монастирів. Лише у 1886 р. положення церкви було закріплено конкордатом із Святим престолом.

Під час понтифікату папи Льва ХІІ (1823-1829) посилилося переслідування інакомислячих. Реакцією проти секуляризації та демократичних рухів було посилення централізаторських поривань римської курії. Лев ХІІ та його наступники боролися проти проявів галліканізму, феброніанства та захищали абсолютизм папської влади.

Великі держави побоюючись, що подібні порядки можуть викликати революцію, надіслали до Ватикану 1831 р. з приводу обрання папою Григорія ХVІ (1831-1846 рр.) меморандум, з порадою провести деякі реформи. Але це ні до чого не призвело. Григорій ХVІ, ще будучи монахом написав книгу “Тріумф Святого Престолу”, де стверджував, що папа є вищим та єдиним главою усієї церкви, сам він є непогрішним у справах віри, моральності та дисципліни.

Папа Пій ІХ (1846-1878 рр.) очолював папський престол довше, ніж будь який папа, 32 роки. Це був час нових релігійно-доктринальних та суспільних рухів. У 1848 р. під час війни з Австрією, у Римі почалося повстання, папа втік з міста і повернувся лише у 1850 р., після того, як французькі та італійські війська стали контролювати становище в Італії. Після поразки революції у Європі 1848 р., світська влада римських пап підтримувалась Другою Французькою імперією Наполеона ІІІ. Папи намагалися спиратися на монархічні держави, хоча і у відносинах з ними вони мали значні труднощі. Європейські королі, яких папи так захищали, нерідко проводили антипапську політику і нерідко не допускали втручання папи у свої справи. Так, в Іспанії у 1873 р. церква була відокремлена від держави, але монархічна конституція 1876 р. відновила статус католицизму як державної релігії.

1864 р. була опублікована енцикліка папи, до якої додавався “Силлабус” чи “Перелік головних оман (помилок) нашого часу”. В ній засуджувалася свобода совісті, відділення церкви від держави, прогрес, лібералізм, соціалізм та комунізм. Намагання пап ХІХ ст. надати догматичний характер вченню про папську непогрішимість, знайшло сильну підтримку у відновленому 1814 р. ордені єзуїтів. Кульмінацією цих зусиль папства, яке закріплювало свою владу у церкві, стали рішення І Ватиканського собору, скликаного папою Пієм ІХ у 1870 р. На його відкритті були присутніми 224 італійських єпископів, 81 французький, 43 австрійських, 40 іспанських та 5 польських. З обох американських континентів прибуло 70 духовних осіб. Предметом суджень пропонувався трактат про церкву. Однак, з підготовленої схеми, обговорювалися лише дві статті, які відносилися до примату папи. Попри всі дискусії, на соборі отримали перемогу прихильники папського абсолютизму. 18 липня 1870 р. майже одноголосно прийнята догматична конституція. Собор проголосив, що примат апостола Петра та його наступників на римському престолі є дійсним приматом юрисдикції, а не тільки першості честі. Собор відкинув твердження, що цей примат був дарований не особисто Петру, але Вселенській церкві, а Петру – опосередковано, як служителю церкви. Соборна конституція назвала папу “істинним вікарієм Христа”, наділений повнотою влади.

1870 р. перестала існувати імперія Наполеона ІІІ, і папа лишився французької підтримки. У тому ж таки 1870 р., коли І Ватиканський собор приймав рішення про папську непогрішимість, у Рим вступили п’ємонтські війська. Папська держава була ліквідована. Італійською державою був прийнятий “Закон про гарантії”, який забезпечував папам недоторканість особи, закріплюючи за ними Ватиканський та Латеранський палаци, встановлюючи щорічне утримання більш ніж 3 млн. лір. Святому престолу надавалася свобода дипломатичної діяльності. Але Пій ІХ категорично відмовився визнати італійську державу, зачинився у своїх палацах, проголосив себе “в’язнем Ватикану”, засудивши порушення кордонів папської держави.

Поразка Французької імперії у війні з Прусією прискорила об’єднання германських держав. У 1871 р. був проголошений імператором Германії Вільгельм І. Прусський, а потім імперський уряд, який очолюваний канцлером Отто фон Бісмарком (1815-1898 рр.), прагнув до повного підкорення церкви, що породжувало суттєві протиріччя з католиками. Рішення І Ватиканського собору викликали хвилю протестантської та ліберальної критики. Стурбований прусський уряд розпочав боротьбу за “германську культуру”, яка сильно вдарила по католицьким інститутам у Германії та духівництву. Все це загострило відносини між Германською імперією та Римом. 1872 р. з Германії вигнані єзуїти, ліквідований нагляд за школою, духівництву заборонена політична пропаганда. Так звані “Травневі закони” 1873 р. встановили державне призначення священиків, контроль за церковним судом і майном. Папа Пій ІХ підтримав опір германських католиків такій політиці уряду, але у відповідь на це останній вдався до репресій, від яких постраждали чимало священнослужителів, особливо у польських землях. Чернечі ордени були розпущені. Політична та економічна могутність католицьких організацій була послаблена.

Наступник Пія ІХ, Лев ХІІІ (1878-1903), намагався пом’якшити суперечки, які все більш загострювалися. Вплив престолу св. Петра на католицьку церкву, політику та громадськість, папа намагався втримати дипломатичною активністю та посиленням впливу на інтелігенцію, публікацією чисельних енциклік, в яких намагався обережно провести католицьку доктрину у відповідності з соціально-політичними реаліями і досягненнями науки і культури. Програма примирення церкви з сучасністю була викладена вже у першому посланні Льва ХІІІ. Папою були нормалізовані відносини з Германською імперією, укладений з нею договір. Лев ХІІІ намагався встановити тісні стосунки з Російською імперією. Визнавав він, також, необхідність співпрацювати з парламентським та республіканським строєм, присвятив при цьому особливу енцикліку “Свобода” (1888), підштовхував французьких католиків до примирення з республікою.

Друга половина ХІХ ст. – стрімкий економічний розвиток європейських держав, що породжував нові соціальні протиріччя, боротьбу робітників за свої права, посилювало соціальне розшарування та нерівність, поширювався вплив марксизму. Католицизм, традиції якого формувалися у середньовіччі та сягали у феодальні відносини та римське право, зіткнувся з серйозними труднощами у соціальних, правих та моральних питаннях у ситуації промислового розвитку. Тому вже в другій половині ХІХ ст. католицькі ідеологи починають переорієнтацію свого соціально вчення, розробляючи доктрину, яка повинна була скласти уяву, що церква пропонує свій, "християнський" шлях вирішення суспільних проблем. 1878 р. опублікована спеціальна енцикліка папи Льва ХІІІ, направлена проти соціалізму та комунізму.

Лев ХІІІ вважається у церкві творцем католицької соціальної доктрини, яка поставила “робочий клас” у центр уваги. В енцикліці 1891 р. папа захищав капіталістичний устрій та намітив програму вирішення “робочого питання” з позицій церковного вчення про християнські ідеали справедливості та любові.

Папа вимагав покращення становища робітників, підтримував доброчинність, яка здійснювалася католицькими центрами у різних країнах. У енцикліці було зроблено заяву про готовність церкви допомогти пролетаріату у покращенні матеріального становища, забезпеченні прожиткового мінімуму, в охороні жіночої праці, скороченні робочого дня. Засуджуючи деякі найбільш явні пороки капіталізму, енцикліка разом з тим проголосила приватну власність “природним правом” і соціальну нерівність не засуджувала. У енцикліці засуджувалася класова боротьба.

Дата добавления: 2014-01-04