Сутність, функції та політика міжнародних фінансів

Виникнення і розвиток міжнародних фінансів зумовлено широким розвитком процесів світової економічної інтеграції, що супроводжується глобалізацією економічних зв’язків, широкомасштабним переміщенням капіталів, об’єднанням фінансових ресурсів у світовому масштабі.

В цілому, можна зазначити, що виникнення міжнародних фінансів пов’язано з існуванням і поглибленням таких процесів [3]:

- інтеграція господарських процесів країн світу і регіонів, посилений розвиток міжнародної торгівлі товарами, послугами як на рівня урядів та і на рівні окремих суб’єктів;

- розвиток валютних систем, та посилення взаємного впливу валют на їх вартість;

- збільшення обсягів руху капіталів з країни в країну, розширення форм прояву міжнародного кредиту та системи міжнародних фінансових установ;

- розвиток міжнародного фінансового ринку;

- розвиток міжнародних програм різного спрямування: гуманітарних, культурних, політичних, і відповідно виникнення необхідності їх фінансування.

Фінансова система ринкової економіки наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. досягла високого рівня розвитку як на національному, так і на міжнародному рівні. Це виявляється в таких процесах:

- високий ступінь концентрації фінансових ресурсів на макроекономічному рівні;

- висока та взаємозв’язок фінансових ринків на базі новітніх інформаційних технологій;

- різноманітність фінансових інструментів макро- та мікроекономічної політики;

- глобалізація фінансових відносин.

Міжнародні фінанси як фінансова категорія розглядаються в декількох аспектах.

1. Економічному:

- у широкому розумінні – це сукупність обмінно-перерозподільчих відносин, які виникають у зв’язку з рухом вартості між окремими країнами та у процесі формування і використання на світовому та регіональному рівнях централізованих грошових фондів [4];

- у вузькому розумінні – це фонди фінансових ресурсів, які утворилися на основі розвитку міжнародних економічних відносин і використовуються для забезпечення безперервності суспільного відтворення на світовому рівні та задоволення суспільних потреб, що мають міжнародне значення [1];

2. Інституціональному – це сукупність банків, валютних та фондових бірж, міжнародних фінансових інституцій, регіональних фінансово-кредитних установ, міжнародних та регіональних економічних організацій та об’єднань, через які здійснюється рух світових фінансових потоків.

Об’єктом міжнародних фінансів є потоки грошових коштів і пов’язані з ними фінансові відносини на світовому ринку.

Суб’єктами міжнародних фінансів є фізичні та юридичні особи, уряди, міжнародні організації та фінансові інституції, а також банки та інші фінансово-кредитні установи. Суб’єкти міжнародних фінансів з позиції конкретної держави поділяються на резидентів і нерезидентів (рис. 6.1).

Рисунок 6.1 – Суб’єкти міжнародних фінансів

Отже, міжнародні фінансові відносини – це відносини між суб’єктами різних країн – урядами, підприємствами та фізичними особами – щодо концентрації та перерозподілу грошових ресурсів на світовому фінансовому ринку з метою досягнення безперервності й рентабельності національного виробництва.

Відносини обміну пов’язані з міжнародною торгівлею. Вони характеризують валютні надходження та валютні платежі, які відображаються у торговельному балансі, стан якого характеризує взаємозв’язок міжнародних грошових потоків. Позитивне сальдо відображає перевищення надходжень над платежами, що є передумовою забезпечення стабільності національної валюти, і навпаки.

Відносини перерозподілу виникають у процесі формування і використання централізованих грошових фондів світових та регіональних міжнародних організацій і фінансових інституцій. При цьому існують країни-донори, у яких переважають внески до відповідних фондів, та країни-реципієнти, які отримують у різних формах фінансову допомогу за рахунок коштів централізованих фондів [4].

Сферами міжнародних фінансів є:

1) міжнародний фінансовий ринок;

2) міжнародні платіжні розрахунки;

3) міжнародні валютні операції;

4) міжнародні валютні системи;

5) міжнародні організації та інституції;

6) регулювання міжнародних фінансів.

Роль міжнародних фінансів у світовій економічній системі проявляється через їх функції:

1) розподільча – через механізм міжнародних фінансів відбувається грошовий розподіл і перерозподіл світового продукту;

2) контрольна – в процесі міжнародних фінансових відносин здійснюється облік та аналіз руху світового суспільного продукту;

3) регулююча функція пов’язана із втручанням міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій за допомогою фінансів у процес відтворення.

Розподіл і перерозподіл світового продукту є не хаотичним, а визначається об’єктивними закономірностями:

- капітал рухається в пошуках найбільшої норми прибутку;

- важливим чинником є ризики, пов’язані з отриманням прибутку;

- рух капіталів відображає також дію закону пропорційного розвитку.

Певний вплив на розподіл світового суспільного продукту має й політика (інтереси) суб’єктів міжнародних відносин. На окремих етапах історичного розвитку об’єктивні закономірності та політика (інтереси) суб’єктів міжнародних відносин певною мірою збігаються. Але вони можуть і суперечити одні одним.

Міжнародна фінансова політика – це сукупність заходів та дій держави у галузі міжнародних фінансів.

Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання нормативно-законодавчих актів, оперативне керівництво та контроль фінансових процесів у сфері міжнародних економічних відносин.

За характером заходів і дій держави, а також їх наслідків міжнародна фінансова політика поділяється на:

- довгострокову – передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму: зміни у системі міжнародних розрахунків і платіжних засобів, режимі валютних паритетів і курсів, ролі золота в міжнародних відносинах, наборі резервних валют, методах вирівнювання платіжного балансу;

- поточну – це щоденне оперативне регулювання кон’юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної інвестиційної діяльності, її оподаткування.

Складовими елементами поточної міжнародної фінансової політики виступають [3]:

а) валютна політика, яка базується на методах:

1) дисконтна політика;

2) курсова політика;

3) політика валютних обмежень;

4) забезпечення конвертованості національної валюти;

5) диверсифікація валютних резервів.

б) податкова політика;

в) кредитна політика.

Дисконтна політика представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (пониження) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг сукупного попиту, надходження з-за кордону та відплив короткострокових капіталів, курс національної валюти [3].

Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій. Вперше валютні інтервенції були виконані у XIX ст., у 20-30-х роках XX ст. вони набули широкого розвитку. Девізи (фр. devises) – це платіжні засоби в іноземній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків. Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фондів і кредитів по міжбанківських угодах «своп» (англ. swap – обмін) [3].

Для підвищення курсу національної валюти національний (центральний) банк або за його дорученням інші банки та державні органи продають іноземну валюту, для зниження курсу – скуповують її в обмін на національну.

Політику валютних обмежень вперше було введено під час першої світової війни Австро-Угорщиною, Німеччиною та іншими країнами. Валютні обмеження – це сукупність заходів і правових норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання переказів та платежів за кордон, вивозу середньострокового та довгострокового капіталу, репатріації прибутків, вивозу валютних цінностей, купівлі-продажу іноземної валюти тощо [3].

Конвертованість валют (оборотність валют) відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноважений орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валюти з проміжним режимом конвертованості називаються частково оборотними. У цьому випадку оборотність поширюється на певних держателів даної валюти та окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати регіональний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (наприклад, межами певної валютної зони) [3].

Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, пов’язаних зі зміною курсу резервних валют. Головний принцип диверсифікації валютних резервів – продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика, спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу різних іноземних валют.

Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та пільговий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на додану вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які ввозяться в країну; пільгове пряме оподаткування доходів (прибутків), отриманих за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності.

Податкова політика може застосовуватися для обмеження надходжень у країну імпортних товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків.

Отже, податкова політика є дієвим інструментом державного регулювання експорту та імпорту товарів, послуг і капіталу.

Кредитна політика держави може бути пов’язана: з наданням кредитів національним імпортерам та експортерам; з наданням кредитів іноземним позичальникам; з одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зарубіжних комерційних банків; з наданням гарантій за отриманими кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн, за держави [3].

Дата добавления: 2014-01-03