Фінансові кризи, механізм їх розповсюдження та вплив на фінансову безпеку держави

І. Зміцнення базисних засад забезпечення фінансової стабільності в частині реалізації підприємницького потенціалу нації як головного інституційного ресурсу розвитку ринкової економіки на підґрунті завершення інституційних реформ з метою кардинального покращання підприємницького клімату, що стимулюватиме економічне зростання і залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій.

Ключовими пріоритетами реформування мають стати [9]:

- забезпечення захисту та реалізації прав власності;

- забезпечення розвитку конкурентного середовища;

- удосконалення інституційних та організаційно-економічних засад функціонування внутрішнього ринку;

- забезпечення дотримання правил конкуренції, дерегуляція та скасування недієвих та обтяжливих дозвільних процедур, процедур припинення господарської діяльності, а також нагляду і контролю, а саме:

- полегшення процесу створення та ліквідації суб’єктів підприємницької діяльності (зокрема підприємств), враховуючи рекомендації Світового банку та Європейської Комісії, зокрема щодо використання механізму «єдиного вікна» для реєстрації новостворених підприємств, організації Інтернет-реєстрації, введення правила «мовчання – знак згоди» й утримання на низькому рівні адміністративних витрат, пов’язаних із реєстрацією;

- спрощення процедур, що регулюють функціонування вже діючих суб’єктів підприємницької діяльності, зокрема подальше скорочення кількості необхідних дозволів і ліцензій, збільшення термінів їх дії, поліпшення координації між різними наглядовими установами та зменшення загальної кількості перевірок.

Глобальне загострення енергетичної, фінансової і продовольчої криз засвідчують принципово важливу роль прискорення економічних перетворень у сільськогосподарському секторі.

Налагодження цілеспрямованих та ефективних інвестиційних процесів. У зв’язку із загостренням конкурентної боротьби за фінансові ресурси у післякризовий період вітчизняна економіка потребує концентрації інвестиційних ресурсів на стратегічно важливих напрямках у спосіб:

- посилення цілеспрямованості інвестиційної політики, яка сприятиме активізації процесів генерування інвестиційних ресурсів в Україні, раціональному їх використання;

- вдосконалення інституційного забезпечення інвестиційного кредитування шляхом створення й розвитку спеціалізованих інвестиційних кредитно-фінансових установ;

- формування бюджету розвитку;

- сприяння розвитку внутрішнього ринку боргового фінансування, насамперед, ринку акцій і «довгих» ресурсів, що має супроводжуватися створенням податкових та інших стимулів для інвесторів вкладати кошти на тривалі терміни, а також інвестувати у пріоритетні галузі економіки;

- створення умов для інвестиційної активності фізичних осіб шляхом розвитку системи колективного інвестування, впровадження фінансових інструментів для індивідуальних інвесторів, інтенсифікації пенсійної та страхової реформи;

- активізації розбудови інфраструктури і механізмів переливу капіталів поміж сегментами фінансового ринку, що підвищить еластичність реагування суб’єктів господарювання на заходи фінансової політики, посилить зв’язок між реальним і фінансовим секторами економіки;

- розширення та «подовження» внутрішньої ресурсної бази через використання фінансового потенціалу (коштів накопичувальної пенсійної системи; нагромаджених населенням коштів поза банківською системою; коштів державних фондів; надлишкових вкладень в іноземні активи фінансових і нефінансових корпорацій), а також шляхом капіталізації нефінансових активів (модернізації заставного законодавства, оформлення прав на природні, виробничі, інтелектуальні ресурси та ноу-хау, інші нематеріальні активи і залучення їх у фінансовий оборот тощо).

ІІ. Вдосконалення системи макропруденційного регулювання у напрямі [9] :

- підвищення збалансованості структури фінансової системи шляхом формування змішаної системи, де поряд із банківським сектором важливу роль відіграє і фондовий ринок, на основі синхронного розвитку всіх її секторів – банківського, страхового, фондового, інвестиційного;

- інституційної модернізації фінансового сектора, спрямованої на розширення кількості його учасників, насамперед, введення в дію інститутів розвитку, інвестиційних компаній, страхових і пенсійних фондів, підвищення їх спроможності управляти ризиками;

- поєднання реальної незалежності НБУ із посиленням його відповідальності та прозорості процесу прийняття рішень, забезпечення координованості дій органів монетарної і фіскальної влади;

- синхронізації регулювання банків і інших секторів фінансового ринку на основі обміну інформацією між їх регуляторами;

- вдосконалення пруденційного нагляду за станом фінансового ринку і його учасниками, за діяльністю великих «системних установ» шляхом підвищення рівня координації регулюючих заходів із важелями монетарної, фіскальної, структурної політик;

- підвищення рівня комунікаційної політики держави щодо змісту, напрямів й очікуваних наслідків заходів реформування.

ІІІ. Стабілізація грошово-кредитної сфери через [9] :

- проведення виваженої монетарної політики, спрямованої на підвищення рівня монетизації та насиченості економіки кредитами, адекватно до грошового попиту з боку реального сектора економіки;

- посилення антициклічного характеру процентної політики та дієвості її важелів на основі дії «процентного коридору»;

- цілеспрямоване зниження вартості фінансових ресурсів: тимчасове розширення сфери субсидування процентних ставок має змінитися поступовою відмовою від такої практики, та реалізацією комплексу заходів по зниженню немонетарної інфляції, яка підтримує їх завищений рівень;

- вдосконалення структури емісійного механізму у напрямі посилення ролі каналу рефінансування та розвитку механізмів раціонального розміщення та ефективного використання фінансових ресурсів.

IV. Забезпечення стійких низьких темпів інфляції шляхом комплексного і системного застосування інструментів грошово-кредитної, податкової, конкурентної, структурної політик, а саме [9] :

- подальшого зниження відсотку як складової витрат на виробництво продукції;

- тимчасового розширення сфери адміністративних цін та встановлення лімітних цін по ключовим групам товарів і послуг із високою рентабельністю;

- використання практики держзамовлення по низьким лімітним цінам з метою впливу на ринкову кон’юнктуру;

- стимулювання подовження термінів укладання контрактів і зниження регулятивних витрат як вагомої частини монопольно високих цін;

- підвищення ефективності дій Антимонопольного комітету щодо регулювання діяльності природних монополій;

- реалізація прозорої і контрольованої тарифної політики;

- недопущення монетизації дефіциту бюджету та профіциту платіжного балансу шляхом вдосконалення структури емісійного механізму;

- розгляд можливості оперативного управління імпортом як засобом швидкого зниження цін.

V. Стійкість банківської системи на основі підвищення рівня капіталізації, ліквідності й якості активів банків, що передбачає [9] :

- продовження процесу ліквідації слабких банків і консолідації банківської системи;

- впровадження автоматичних регуляторів капіталізації фінансових установ, зокрема коригування нормативу адекватності капіталу залежно від фази бізнес-циклу;

- забезпечення реального функціонування системи фінансових інститутів розвитку (насамперед Державного банку реконструкції і розвитку); фінансових установ і організацій, що обслуговують експортні операції і сільське господарство, здійснюють мікрофінансування; створення компенсаційних фондів та інвестиційних банків, що забезпечують швидке розширення інвестиційного сегменту фінансового ринку;

- формування системи економічних стимулів до активізації кредитування в рамках реалізації програм фінансово-кредитної підтримки пріоритетних галузей і підприємств, пов’язаних з імпортозаміщенням, та сегментів внутрішнього кінцевого попиту, які спроможні пожвавити внутрішнє виробництво по ланцюгу попиту-пропозиції. Такі заходи не повинні деформувати ринкові механізми фінансової системи, але бути прив’язаними до планів реструктуризації виробництва і фінансових потреб його модернізації;

- «подовження», диверсифікацію і підвищення стабільності внутрішньої ресурсної бази банків, у тому числі, за рахунок використання потенціалу накопичених коштів домогосподарств, розвитку системи рефінансування комерційних банків, розробки і впровадження державних депозитно-кредитних схем, налагодження партнерства держави з великими банками з розгалуженою мережею;

- налагодження консультацій НБУ з комерційними банками щодо вдосконалення механізмів спрямування їх ресурсів на кредитування економіки на основі запровадження фідуціарної відповідальності – банки мають отримувати рефінансування за умови спрямування певної частини коштів на пріоритетні цілі економічного розвитку, визначені урядом;

- раціоналізація інституційного розподілу коротко- та довготермінових ризиків (наприклад, в Китаї є чотири стратегічних банки, які фінансують довгострокові масштабні проекти, що не приносять прибутку у короткостроковій перспективі. Відповідно недержавні комерційні банки не можуть списувати збитки, посилаючись на зобов’язання фінансувати довгострокові проекти);

- перегляд принципів регулювання присутності іноземного капіталу в банках України для спрямування коштів іноземних інвесторів в пріоритетні сфери економіки України;

- моніторинг змін регуляторних правил, які будуть прийняті Базельським та Європейським комітетами з питань банківського нагляду щодо оцінки ризиків та підвищення вимог до достатності капіталу, оцінка їх відповідності потребам розвитку банківського сектору в Україні та внесення відповідних змін в регуляторні акти НБУ;

- перехід до агрегованого регулювання і пруденційного нагляду за банківською системою, вдосконалення інструментів управління ризиками і проведення складних фінансових операцій;

- підвищення прозорості банківської діяльності (розвиток кредитних бюро, рейтингових агенцій).

VІ. Валютна стабільність [9] :

- відмова від використання штучної прив’язки гривні до долара США як антиінфляційного заходу і перехід до формування гнучкої динаміки валютного курсу, виходячи з завдань економічного розвитку на середньо і довгострокову перспективу;

- посилення передбачуваності курсової динаміки шляхом:

1) згладжування суттєвих курсових стрибків в рамках похилого курсового коридору за уточнення параметрів «суттєвих змін» валютного курсу;

2) поступового розширення коридору гнучкості гривні на основі формалізації правил такого розширення;

- підвищення прозорості процесу курсоутворення шляхом запровадження порядку

- звітування НБУ про обсяги щоденних валютних інтервенцій;

- підтримання збалансованості платіжного балансу, що потребує бюджетної консолідації; створення умов для виробництва конкурентоспроможної продукції, здатної конкурувати з імпортом;

- розвиток інструментів страхування валютних ризиків;

- продовження терміну дії заборони на валютне кредитування;

- посилення економічних важелів залучення капіталів в країну (м’яких податкових пільг), та розвиток захисних механізмів, здатних забезпечити незалежність фінансового сектора і контроль за валютними і фінансовими потоками через кордони України, а саме:

- вдосконалення методики оцінки виводу капіталів за межі країни;

- розгляд можливості запровадження податку на міжнародні спекулятивні трансакції («податку Тобіна») у формі високого (до 15 %) оподаткування капіталу, що виводиться з країни менш ніж через рік після його введення.

VІІ. Збалансований розвиток фондового ринку України на основі [9] :

- збільшення рівня ліквідності за рахунок залучення до торгів приватних інвесторів та розвитку інтернет-трейдингу шляхом спрощення податкової звітності по біржових угодах, полегшення оподатковування фізичних осіб по угодах із цінними паперами і похідними фінансовими інструментами;

- виділення клірингу в самостійний вид професійної діяльності;

- забезпечення регулювання торгівлі цінними паперами з використанням інсайдерської інформації, введення адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення вимог регулювання в частині торгівлі з використанням інсайдерської інформації; забезпечення захисту прав міноритарних акціонерів; реалізація комплексу заходів з боротьби в напрямку маніпулювання ціновою інформацією; виважена та поступова лібералізація валютного регулювання в частині операцій з іноземними цінними паперами та валютними операціями для придбання іноземних цінних паперів;

- розвитку ринку похідних фінансових інструментів;

- оновлення правил системи взаємовідносин інвестор – професійний учасник – регулятор на основі посилення захисту прав інвестора;

- розвиток інфраструктури фондового ринку за рахунок технологічної консолідації біржового ринку та створення центрального депозитарію.

VІІІ. Бюджетна консолідація та формування сприятливого фіскального простору для бізнесу, ефективної та децентралізованої системи державних видатків та фінансово потужного уряду. Цьому має сприяти нова архітектура фіскального сектору, інституціалізована в рамках Податкового кодексу та нової редакції Бюджетного кодексу України, яка має набути конкретного вияву у практиках фіскальних органів, місцевого самоврядування, платників податків. Для стабілізації бюджетно-податкової сфери першочерговими мають стати такі заходи [9] :

- підвищення ефективності стягнення наявної, але не реалізованої бази оподаткування. Головними її складовими є податковий кредит, податковий борг та тіньові операції, які звужують базу оподаткування. В цьому контексті, доречним бачиться затвердження урядом комплексу технічних заходів щодо боротьби з нарощуванням податкової заборгованості в державному секторі, а також активне застосування нового інструментарію для підвищення податкової дисципліни в приватному секторі, який надає Податковий кодекс;

- підвищення ставок єдиного податку для фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, оскільки Податковий кодекс не зняв цю проблему;

- встановлення та закріплення на законодавчому рівні граничних та оптимальних параметрів формування боргового тягаря для держави. Йдеться не лише про чіткі вимоги до припустимого розміру дефіциту бюджету, але також про обмеження вартості, терміну та валюти залучених ресурсів;

- чітке визначення цілей та напрямів використання запозичених ресурсів. Оскільки боргові кошти мають власну вартість, раціональним є їх спрямування в інвестиційні проекти, доходи від яких дозволять уряду не лише повернути борг, а й покрити витрати на його обслуговування;

- обмеження активності уряду на внутрішньому фінансовому ринку, що стримує перетік вільної ліквідності в реальний сектор економіки. Бюджет та реальний сектор економіки не повинні бути конкурентами за кредитні ресурси;

- законодавче закріплення спрямування вільного залишку бюджетних коштів бюджетного періоду (за вирахуванням оборотної готівки) на погашення боргових зобов’язань уряду. Закон України «Про державний бюджет» містить деструктивну норму, яка вимагає від уряду в разі отримання позапланових надходжень переглянути розмір соціальних стандартів, що суперечить новому Податковому кодексу, який вимагає спрямування їх на фінансування інвестиційних програм. Реалізація вказаної пропозиції дозволить оздоровити фінансову систему країни та зекономити кошти на обслуговування боргів;

- перегляд програм, які фінансуються з Державного бюджету, оцінка їх ефективності, доцільності та результатів визначення вичерпного переліку пріоритетних програм, які фінансуються державним коштом;

- підвищення ефективності податкової системи шляхом зменшення фіскальних втрат, зокрема скорочення податкового боргу та тіньових операцій, які звужують базу оподаткування. Це дозволить збільшити доходи бюджету без посилення фіскального тиску на економіку;

- формування правового поля для функціонування нового інституту інвестиційних програм та проектів: новий Бюджетний кодекс містить лише його визначення та базові принципи, а складові інвестиційних програм та вимоги до них мають бути детально визначені на рівні постанови уряду;

- затвердження порядку надання місцевих гарантій, спрямованого на запобігання ризикам зловживання такою можливістю та непродуктивного зростання боргових зобов’язань місцевих бюджетів;

- розробка порядку та алгоритму середньострокового бюджетного планування для розпорядників бюджетних коштів. В контексті середньострокового планування уряд має розробити окремі детальні інструкції. В іншому випадку середньострокове планування може перетворитися на формальність.

ІХ. Усунення зовнішньої розбалансованості шляхом послаблення фінансової залежності від кон’юнктури світових ринків капіталу України та оптимізації її участі у світовій торгівлі. Вирішення цього завдання вимагає [9] :

- проведення активної фінансової політики, спрямованої на зростання фінансової глибини економіки і посилення ролі внутрішнього грошового попиту, послаблення зовнішнього боргового навантаження і залежності від спекулятивних грошей нерезидентів, нормалізації ціни грошей через стабілізацію темпів інфляції й контроль за рівнем волатильності фінансових активів;

- розробки нової моделі відносин з іноземними інвесторами на основі підтримання балансу національних та іноземних інтересів з метою максимального розширення джерел надходження фінансових ресурсів із врахуванням прийнятності механізмів обслуговування відповідних зобов’язань;

- створення системи регулювання потоків капіталу, спроможної запобігти загрозі переходу стратегічно важливих активів у власність нерезидентів та спрямувати ресурси іноземних інвесторів до стратегічно важливих секторів вітчизняної економіки;

- збалансування стану платіжного балансу з урахуванням змін у світовому поділі праці, ймовірності посилення протекціонізму в зовнішній торгівлі та зменшення інвестиційної активності;

- підтримки діяльності експортерів у спосіб розвитку експортного кредитування та страхування, спрощення механізмів відшкодування ПДВ, надання методичної, інформаційної та правової підтримки, використання інструментів міжнародної економічної інтеграції тощо;

- дієвого регулювання імпорту до України шляхом удосконалення чинних та запровадження нових механізмів захисту внутрішнього ринку з урахуванням світової практики;

- формування системи розкриття інформації за міжнародними стандартами звітності на основі реалізації програм інформаційного обміну і координації дій з зарубіжними фінансовим регуляторами.

Фінансова глобалізація є складовою економічної глобалізації. Вона являє собою ключовий процес розвитку світової економіки кінця XX – початку XXI століття, наслідком якого стала нова якість економічних зв’язків між суб’єктами глобальної системи. Цей процес досі не мав аналогів в економічній історії. Таким самим новим явищем є сформований глобальний фінансовий ринок.

Фінансова глобалізація знаменує собою зростаючу фінансову єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу.

Глобалізація у фінансовій сфері має об’єктивний характер, спирається на інтернаціоналізацію виробництва й обігу в сучасному світовому господарстві і виступає у різних формах. Узагальнити ці форми можна наступним чином [2]:

- збільшення обсягів міжнародних фінансових потоків у вигляді міжнародних розрахунків, платежів, трансфертів, міграції капіталу;

- зростання мобільності міжнародних капіталів через лібералізацію умов їх транскордонного переміщення;

- міжнародна експансія транснаціональних банків та інших фінансових інституцій;

- підвищення ролі міжнародних фінансових організацій у формуванні та регулюванні глобального фінансового устрою;

- стандартизація національної фінансової звітності на засадах міжнародно визнаних вимог;

- інституційне зближення національних банківських систем та стратегій грошово-кредитної політики центральних банків.

Об’єктивно ставлячись до проблем фінансової глобалізації, слід окремо визначити її позитивні та негативні сторони та, наскільки можливо, зважити ефект різновекторного впливу на світову економіку та її окремі складові.

Основними позитивними результатами фінансово-глобалізаційних процесів виступають [2]:

- підвищення темпів економічного зростання країн, які поряд з внутрішніми ресурсами додатково залучають капітал на міжнародних ринках;

- країни – чисті кредитори завдяки глобалізації міжнародних фінансових ринків віднаходять сфери більш прибуткового вкладення інвестицій;

- спрощення процедури доступу національних урядів та суб’єктів господарювання до міжнародних ринків фінансових ресурсів;

- загострення міжнародної фінансової конкуренції, що веде до поглиблення міжнародної спеціалізації окремих країн, міжнародних фінансових центрів та транснаціональних фінансових установ на наданні певних фінансових послуг, а це стимулює, у свою чергу, зростання виробництва, зниження вартості ресурсів та послуг не тільки на національному, але і на світовому рівні;

- поява нових фінансових інструментів і технологій, які дозволяють ефективніше використовувати фінансові ресурси компаній.

Поряд з вигодами від фінансової глобалізації одночасно слід відзначити й ризики, якими вона супроводжується [2]:

- асиметричність результатів фінансової глобалізації для різних країн;

- несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному, національномута інтернаціональному рівнях;

- розвинуті країни та міжнародні фінансові організації формують «боргову кабалу» для країн, що розвиваються;

- зростання частки спекулятивних транскордонних фінансових потоків;

- значне поширення використання офшорних зон у міжнародному бізнесі;

- потенційна регіональна або глобальна нестабільність через глибоку взаємозалежність національних фінансових систем на світовому рівні.

Основна проблема, породжена процесами фінансової глобалізації, пов’язана з тим, що архітектура глобального фінансового ринку надзвичайно ускладнилася, що посилює загальну нестабільність цієї непростої системи, підвищує ризики та ймовірність розвитку загроз для економічної безпеки країн. Особливо важливого значення набуває підвищення нестабільності фінансового ринку і збільшення ризиків та загроз для економіки країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою, оскільки їх фінансові системи мають підвищену залежність від глобального фінансового ринку.

Отже, фінансова глобалізація служить механізмом світового поширення фінансової нестабільності, яка періодично виникає на окремих регіональних ринках і набуває міжнародного характеру.

Фінансова криза – це серйозна соціально-економічна проблема сучасності. Незважаючи на масштаби наукових розробок, досі погляди економістів на багато принципових питань фінансових криз, зокрема тих, що стосуються самого визначення цього явища, його природи, причин і механізмів прояву, різняться.

Поняття криза (від грецьк. krisis – рішення, поворотний пункт, результат) означає, насамперед, різкий, крутий перелом, важкий перехідний стан. Криза – неминучий супутник, фаза життєвого циклу будь-якої системи, у тому числі фінансової. З одного боку, вона є найважливішим елементом саморегулювання, оскільки оголює межу розвитку, а з другого – дає імпульс розвитку, стимулюючи перехід до нового стану рівноваги. При цьому в період кризи ускладнено чи унеможливлено виконання системою своїх функцій, збереження властивостей. В умовах кризи спостерігаються порушення рівноваги, стан нестабільності й руйнування цілісності системи. Із загальнотеоретичної точки зору криза спричиняє якісні зміни в системі, тобто появу і зникнення елементів композиції та відносин [5].

Монетаристи називають фінансову кризу кризою банківської системи, коли настає крах великого банку, банківська паніка, неповернення депозитів, падає довіра до комерційних банків.

Фінансовою кризою називають також ситуацію, коли центральний банк втрачає валютні резерви і не може обслуговувати внутрішній борг, різко наростає дефіцит державного бюджету, виникає паніка на фондовому ринку, різко падає вартість національної валюти і виникає гіперінфляція.

Глибше визначення сутності фінансової кризи, яке подають в своїх працях зарубіжні і вітчизняні економісти, зводиться до такого: фінансова криза – це різке погіршення стану фінансової системи, внаслідок чого ускладнюється або унеможливлюється виконання нею своїх функцій в економіці [11]

За просторовою ознакою фінансові кризи поділяються на національні, регіональні та світові.

За характером прояву розрізняють валютно-фінансові та фінансово-економічні кризи. Виникнення валютно-фінансовихкриз пов’язане з курсовою нестабільністю національних валютних ринків, зумовленою відпливом портфельних інвестицій в результаті зневіри міжнародних інвесторів у сприятливих перспективах розвитку економіки. У такому разі падіння біржових індексів, дефіцит платіжного балансу та цілком можлива рецесія реального сектору тісно пов’язані з валютно-курсовим чинником. Валютно-фінансовою за формою прояву можна вважати кризу 1997-1998 рр. у країнах Південно-Східної Азії, яка згодом поширилась на ослаблені трансформаційними процесами перехідні економіки, сягнувши, зрештою, своїм впливом і держав Латинської Америки [6].

Кризи балансу рахунків капіталу в країнах з ринками, що зароджуються, характеризуються раптовим припиненням або реверсією припливів капіталу, які змушують здійснювати значне й різке коригування поточного платіжного балансу одночасно зі значним знеціненням валютних курсів, і пов’язані з відчутними спадами виробництва.

Причиною фінансової кризи може бути також завищений валютний курс. Таке завищення є негативним для експортерів, а вітчизняні підприємства, продукція яких конкурує з імпортною, опиняються у невигідному становищі, оскільки ціни на імпорт знижуються. Однак з певних причин і, зокрема, високого рівня інфляції, прив’язки курсу національної валюти до сильніших валют (долара чи євро), запровадження режиму фіксованого валютного курсу останній виявляється завищеним. Якщо курс національної валюти буде завищеним тривалий час і центральний банк своєчасно не корегуватиме його, то в економіці виникатимуть такі події, які можуть викликати фінансову кризу, а саме [7]:

- зростання обсягу надання кредитів в доларах чи євро як вигідніших порівняно з кредитами в національній валюті;

- збільшення зовнішніх запозичень комерційних банків;

- поступове вичерпування валютних резервів внаслідок валютних інтервенцій для підтримання фіксованого валютного курсу.

Кінцевим результатом завищення курсу національної валюти є її стихійна девальвація, проблеми у фірм і домашніх господарств з погашенням валютних кредитів комерційним банкам, а останніх – перед іноземними позичальниками. В результаті виникає фінансова криза, яка може перерости в економічну кризу. Прикладом такого механізму виникнення фінансової кризи є Бразилія, Південна Корея, Таїланд, Росія (1997 – 1998) та Україна (2008) [7].

Іншим видом валютно-фінансової кризи є криза світової валютної системи, яка виражається в неспроможності діючих міжнародних механізмів валютного регулювання належним чином забезпечити безперебійне здійснення платіжно-розрахункових і капітальних операцій і потребі вироблення нових правил регламентації міжнародних валютних відносин.

Фінансово-економічні кризи мають глибинний характер, поєднують у собі фінансову нестабільність з глибокими структурними дисбалансами в реальному секторі і супроводжуються значними спадами виробництва. Найбільш яскравим проявом такої нестабільності можна вважати кризу 2008-2009 рр., започатковану в фінансовому секторі США і поширену внаслідок високої його глобалізованості на інші країни, гостро вразивши їх виробничу сферу.

Різновидом фінансово-економічних криз виступають кризи зовнішньої заборгованості, які мають не циклічний характер, а зумовлені структурними деформаціями в економіках країн, що розвиваються, набуваючи хронічно-перманентного характеру. Щоправда, висока зовнішня заборгованість притаманна не лише слаборозвинутим країнам; цим недугом виявляються часто вражені також постсоціалістичні та розвинуті країни. Проте кризовий стан породжується не самою зовнішньою заборгованістю, а неспроможністю країн її обслуговувати внаслідок надмірних щодо експортного потенціалу боргових зобов’язань. У цьому разі уряд не в змозі повністю покрити фінансовий розрив за рахунок збільшення бюджетних доходів і/або скорочення бюджетних видатків, отже, повинен звернутися до додаткових запозичень. Майбутні доходи і рівень, до якого уряд готовий і має можливість скоротити свої зобов’язання, не відомі. Якщо виявиться, що залучених запозичень недостатньо для здійснення всіх виплат повною мірою, то уряд буде змушений покрити фінансовий розрив за рахунок друкування грошей або скоротити свої зобов’язання за рахунок дефолту. У результаті боргові вимоги інвесторів втратять частішу своєї реальної вартості, а уряд зазнає втрат, пов’язаних із обмеженням доступу на фінансові ринки, погіршенням репутації, ймовірним спадом виробництва тощо [6].

Фондові кризи – це ринкові шоки на ринку цінних паперів (масштабні падіння курсів цінних паперів, перерви ліквідності ринку, різке зростання відсотка), що призводять до подальшого розростання кризових явищ у повномасштабну фінансову кризу. Вони можуть, по-перше, бути пов’язані з «мильними бульбашками», спекулятивною грою на підвищення-зниження, з рухом цін на фондові цінності за межі, встановлені ринковою вартістю бізнесу, яку вони виражають, по-друге, виникати через спекулятивні атаки на паралельних ринках базисних і похідних фінансових інструментів [6].

Отже, у теорії фінансового зараження виділяється три основних канали передачі шоків: канал фінансових ринків, банківський канал і валютний канал. Кожен з них відіграє важливу роль у процесі передачі негативних шоків від однієї країни до іншої.

Трансфер кризи (кризової ситуації) – це свідомі дії однієї країни стосовно іншої (як правило, менш розвинутої), що загрожують останній тяжкими кризами, зниженням конкурентоспроможності національної економіки і звуженням її присутності на ринках, погіршенням підприємницького та інвестиційного клімату, деградацією соціальної та екологічної ситуації.

Трансфер різноманітних кризових ситуацій і факторів реалізується через багато механізмів, серед яких можна назвати такі [6]:

- провокування фінансових криз;

- тиск через міжнародні фінансові організації;

- переміщення екологічно небезпечних виробництв;

- штучне подовження життєвого циклу продукції на ринках інших країн;

- експорт застарілих технологій і консервація відсталості інших країн;

- нерівномірний розподіл прямих іноземних інвестицій;

- недобросовісна поведінка іноземних інвесторів;

- викачування природних ресурсів і напівфабрикатів;

- поглинання незахищених інтелектуальних продуктів;

- диспаритет у торгівлі високотехнологічними товарами і послугами

- залучення найпродуктивніших трудових ресурсів;

- дискримінація у зовнішній торгівлі;

- вигоди від перекладення податкового тягаря.

Ланцюговий трансфер криз – послідовне (ланцюгове) перенесення криз із більш розвинутих до менш розвинутих країн, і з взаємодією понад двох країн.

Необхідно зазначити, що усі механізми виникнення фінансових криз єднає поведінка учасників цього ринку – оптимізм в період, коли настає спекулятивний бум, і песимізм, коли вони очікують потрясіння на ринку. Таку поведінку учасників ринку відзначає багато економістів як важливий чинник в перебігу фінансових криз. Зокрема, коли більшість міжнародних інвесторів поводяться ідентично, незалежно від стану фундаментальних змінних, проявляються ефекти «цілковитого зараження». Так, у разі настання кризи в якій-небудь країні, що розвивається, вони всі можуть одночасно вивести свої активи з ринків, що розвиваються, на розвинуті ринки (як сталося, скажімо, під час кризи 1997 року в країнах, що розвиваються).

Вчені-економісти нарахували 39 міжнародних фінансових криз. Перша відбулася у 1618 р. і була пов’язана з фальшуванням монет, остання виникла у 2008 р. і частково триває понині.

Починаючи з 30-х років минулого сторіччя, фінансові кризи виникають все частіше і стають руйнівнішими.

Сучасні теоретичні підходи до пояснення фінансових криз переважно основані на дослідженні криз, які відбулися у США в 1930 – 1933 рр., у Південно-Східній Азії в 1997 – 1999 рр., у Латинській Америці і Росії в 1988 рр., у скандинавських країнах у 1988 р. і світової кризи 2008 р.

Монетаристи вважають, що кризи є результатом порушення стабільності банківської системи, крахом її інфраструктури.

Кіндлебергер пов’язав ці кризи з діловим циклом, з економічними кризами. На його думку, фінансова система країни зазнає потрясінь через зовнішні чинники, такі як війни, поява нових технологій і продуктів, неочікувані зміни в економічній політиці держави та інші чинники, які породжують фінансові кризи.

Багато економістів пов’язують причини фінансових криз з порушенням рівноваги між виробництвом і грошово-фінансовою системою.

Таким чином, існують різноманітні причини виникнення фінансових криз, що породжує різноманітність форм їх прояв та наслідків (табл. 7.8).

Таблиця 7.8 – Основні причини валютної і фінансової криз [6]

Група	Основні причини
1. Макроекономічні причини	– коливання економічного циклу; – економічні кризи; – структурні диспропорції в економіці; – приплив іноземних інвестицій і неефективне їх використання
2. Фінансові. грошово-кредитні та валютні причини	– зростання бюджетного дефіциту; – посилення інфляції; – криза в одному із секторів фінансового ринку; – протиріччя між національними і резервними валютами; – безконтрольне зростання світового фінансового ринку; – зміна процентних ставок у провідних країнах і на світовому фінансовому ринку
3. Глобалізація	– глобалізація і лібералізація економік і фінансових ринків, поглиблення їх взаємозалежності; – зростання активів ТНК і ТНБ. збільшення їх впливу на фінансовий ринок, проблеми їх регулювання; – зростання міжнародних потоків капіталів, формування фінансових, торговельних і психологічних каналів поширення ланцюгової реакції криз; – нерівномірний економічний і політичний розвиток країн; – посилення конкурентної боротьби; – нестабільність світового фінансового ринку
4. Надзвичайні чинники	– війна; – катастрофи; – геоекономічна війна, валютна війна
5. Специфічні проблеми країн, що розвиваються	– невелика ємність і глибина ринків; – високі витрати; – нерозвинутість законодавства та інституційної структури, політичні ризики
6. Психологічні причини	– асиметричність інформації; – рефлексивність; – кризові очікування, недовіра
7. Помилки при проведенні економічної політики	– помилки державних органів і корпорацій при виборі стратегії розвитку і проведенні поточної політики; – помилки менеджменту; – корупція

Основними формами прояву фінансових криз є [6]:

- виведення активів з національного ринку;

- девальвація національної валюти;

- криза платіжного балансу;

- криза державного і корпоративного боргу – відплив капіталів;

- криза на ринку активів – падіння цін, відплив капіталів, девальвація;

- кризи в суміжних сегментах фінансового сектору – боргова, банківська, фондова, бюджетна тощо;

- банкрутства, поглинання.

Основними наслідками фінансових криз є [8]:

- знецінення національних активів;

- відплив капіталів, зростання боргів;

- перерозподіл національного продукту на користь сильних учасників;

- витрати бюджету на подолання кризи;

- зниження ВВП;

- стагнація економічного розвитку;

- соціально-політична напруженість;

- нереалізовані можливості.

За оцінкою, фінансова криза на типовому ринку, що формується (яким є й Україна), характеризується такими параметрами (за умови, що одночасно і взаємозалежно досягають своїх значень упродовж двох-чотирьох місяців не менше трьох параметрів із наведених нижче) [6]:

– зниження капіталізації ринку акцій – не менше 20 %;

– скорочення боргової маси облігацій на внутрішньому і зовнішньому ринках за ринковою ціною – не менше 15 %;

– ринковий рівень відсотка – не менше 20 %;

– інфляція в річному вимірі – не менше 20 %;

– зростання відпливу капіталу за кордон – не менше 30 %;

– падіння курсу національної валюти – не менше 15 %;

– падіння золотовалютних резервів центрального банку – не менше 20 %;

– скорочення депозитної бази в банківському секторі – не менше 10 %;

– скорочення розмірів внутрішнього кредиту – не менше 10 %;

– оголошення дефолтів за зобов’язаннями фінансових інститутів з активами, що становлять не менше 10 % від їх загального обсягу по країні.

У частині державних фінансів прогнозуються:

– падіння реальних доходів і видатків бюджету на 5–20 % від їх передкризової величини (за високої імовірності зменшення державних доходів і витрат у номінальному вираженні);

– нееластичність державних витрат до від’ємної економічної динаміки, їх скорочення в реальному вираженні в істотно меншій мірі порівняно зі зменшенням доходів бюджету;

– перехід бюджету з профіцитної до дефіцитної зони, виникнення пікових значень дефіциту бюджету порівняно з рівнями, досягнутими перед кризою (якщо бюджет стане дефіцитним у середньостроковому періоді);

– зростання державного боргу на десятки відсотків і ціни державних запозичень у 2-3 рази.

Отже, цілком можна погодитися з тим, що фінансова криза – це криза, яка [5]:

1) системно охоплює фінансові ринки та інститути фінансового сектору, грошовий обіг і кредит, міжнародні фінанси (сегмент країни), державні, муніципальні та корпоративні фінанси;

2) негативно впливає у середню- і довгостроковому періоді на економічну активність усередині країни й на динаміку добробуту населення;

3) проявляється:

– у фінансовому секторі й на фінансових ринках – у різкому зростанні процента, частки проблемних банків і небанківських фінансових інститутів, боргів, що дедалі збільшуються; істотному скороченні кредитів, наданих економіці і домашнім господарствам; ланцюгових банкрутствах; переході до збиткової моделі банківської та іншої фінансової діяльності; переважанні спекулятивної фінансової діяльності над інвестиційною; масштабному падінні курсів цінних паперів; затримці розрахунків із наростаючим колапсом платіжної системи; виникненні масових збитків на ринку деривативів; неліквідності фінансових ринків і фінансових інститутів з ефектом «доміно»; банківській паніці;

– у міжнародних фінансах – у неконтрольованому падінні курсу національної валюти; масовій втечі капіталів з країни; некерованому нарощуванні зовнішнього боргу і прострочених платежів держави і комерційних організацій; перенесенні системного ризику на міжнародний ринок і фінансові ринки інших країн;

– у сфері грошового обігу – в різкому некерованому зростанні цін із переходом у хронічну інфляцію; втечі від національної валюти, стрімкому впровадженні у внутрішній обіг твердої іноземної валюти, масовій появі грошових сурогатів;

– у сфері державних фінансів – у різкому падінні величини золотовалютних резервів і державних стабілізаційних фондів; виникненні дефіциту чи загостренні привнесеної кризою дефіцитності бюджету; швидкому скороченні збирання податків; падінні бюджетного фінансування державних витрат; некерованому нарощуванні внутрішнього державного боргу;

4) є реалізацією системного ризику і супроводжується ефектом «доміно» якщо:

– криза одного або групи фінансових інститутів та компаній реального сектору, сегмента ринку чи системи розрахунків передається в розширюваному обсязі через пересічні зобов’язання на інші групи фінансових інститутів та компаній реального сектору, інші сегменти ринку і системи розрахунків, поступово охоплюючи дедалі більшу частину ринку;

– криза фінансового ринку однієї країни чи групи країн передається іншій країні, як «фінансова інфекція», криза довіри інвесторів, що спричиняє неліквідність ринку.

Основними заходами, що застосовуються урядами в періоди фінансових криз є:

1. Заходи, спрямовані на відновлення довіри до фінансових ринків і забезпечення стабільності фінансових ринків:

- вливання ліквідності у фінансові ринки центральними банками;

- видача коротко-і середньострокових закладених для допомоги банкам, кредитним організаціям, пенсійним фондам і страховим компаніям з метою подолання тимчасової нестачі ліквідності;

- державні гарантії зобов’язань фінансових організацій;

- рекапіталізація банків і страхових компаній;

- реструктуризація всього портфеля неповоротних кредитів неплатоспроможних банків (як правило, супроводжується організаційної реструктуризацією банків);

- реструктуризація банківського і фінансового секторів для підвищення їх стабільності.

2. Розширення меж регулювання фінансового сектора:

- посилення регулювання фінансових організацій з дорадчим правом;

- регулювання з метою обмеження зростання або диверсифікації банків;

- регулювання нових учасників фінансового ринку (наприклад, хеджеві фонди);

- регулювання нових фінансових інструментів (наприклад, забезпечених боргових зобов’язань);

- регулювання винагороди для керівників фінансового сектора (преміальні, звільнення зі значною компенсацією («золотий парашут»), право покупки акцій за пільговою ціною);

- регулювання кредитно-рейтингових агентств.

3. Заходи, спрямовані на запобігання розширення або поглиблення економічної кризи в реальному секторі економіки:

- комплекс заходів зі стимулювання економіки, включаючи надання прямої допомоги підприємствам, які зазнають фінансових труднощів, або малим і середнім компаніям, побічно постраждали від кредитної кризи;

- субсидіювати процентні ставки для певних видів компаній;

- податкові послаблення, пряме державне фінансування стратегічно важливих підприємств, які постраждали від кризи;

- цільова допомога галузям, спрямована на стимулювання попиту в певних галузях.

4. Протекціоністські заходи:

- заходи прямого протекціоністського прикордонного контролю;

- введення антидемпінгових мит;

- підвищення тарифів;

- нетарифні бар’єри.

Дата добавления: 2014-01-03