Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Сучасні тенденції розвитку грошово-кредитних систем та фінансових ринків у зарубіжних країнах

 

 

Основною невід’ємною ланкою сучасної банківської системи ринкового типу є центральний емісійний банк, який є органом її економічного й організаційно-правого регулювання.

У різних країнах центральні банки називають по–різному: центральний, національний, народний, державний, резервний, за назвою країни – Банк Франції, Банк Італії тощо, але сутність їх єдина – це установа першого рівня банківської системи держави, яка виконує притаманні тільки їй функції і завдання.

Особливості статусу центральних банків обумовлені тим, що вони поєднують у собі окремі риси банківської установи й органу державного управління. Тому під правовим статусом центрального банку розуміють його роль і місце в системі інших державних органів, що закріплені законодавством. Центральні банки є юридичними особами, майно яких відокремлено від майна держави, навіть якщо воно формально перебуває у державній власності [6].

В усіх країнах діє, як правило, декілька законів, в яких сформульовані і закріплені завдання і функції центрального банку, а також визначені інструменти і методи їх реалізації. У деяких державах основна мета діяльності центрального банку викладена у конституції. Основним правовим актом, що регулює його діяльність, є закон про центральний банк країни, наприклад закон «Про Банк Англії» (1998), закон «Про Німецький Федеральний банк» (1957), «Акт про Федеральний резерв» (США, 1913), закон «Про Національний банк Польщі та банківське право» (1997), «Про Центральний банк РФ (Банк Росії)» (2002) тощо. Ці закони встановлюють організаційно-правовий статус центрального банку, процедуру призначення його керівництва, його статус у взаємовідносинах з державою, його повноваження як емісійного центру країни [6].

Разом із законом про центральний банк його взаємовідносини з іншими установами банківської системи регулюються, як правило, законом про банківську діяльність, який визначає основні права й обов’язки кредитних інститутів щодо центрального банку.

Для досягнення основної мети своєї діяльності центральні банки виконують певні функції і мають у своєму розпорядженні конкретні інструменти впливу на грошово-кредитну систему.

Виділяють такі функції центрального банку [6]:

- емісія банкнот;

- надання різноманітних послуг для банків та інших фінансових організацій («банк банків»);

- виконання функцій фінансового агента уряду;

- збереження централізованого золотовалютного запасу країни;

- проведення грошово-кредитної політики.

Історично у світовій фінансовій архітектурі виділяють наступні моделі функціонування фінансових ринків:

- банкоцентрична (континентальна), що характерна для країн континентальної Європи (характерна для фінансових ринків Німеччини та Японії);

- англо-американська – характерна для фінансових ринків США, Англії.

Банкоцентрична модель передбачає [1]:

- банківські установи зберігають основну частину заощаджень, що створюються в економіці у формі депозитів юридичних і фізичних осіб;

- відсутнє пряме інвестування зі сторони юридичних та фізичних осіб (прийняття рішень про інвестування передоручають банківським установам);

- банки є основними покупцями акцій та облігацій підприємств (вони володіють акціями та контролюють торгівлю), а також домінують на ринку капіталу;

- для даної моделі характерна консервативна структура фінансових продуктів (рис. 8.1).

 

-----------------Сфера державного регулювання ринку

Рисунок 8.1 – Європейська модель організації фінансового ринку на прикладі Німеччини [10]

Англо-американська модель побудована на використанні переваг ринку капіталу з «широкою участю» (broad based capital market) [1]:

- ринок акцій віддалений від банків. Доступ до фінансування визначається ринковими цінами на фінансові активи;

- власники заощаджень (фізичні та юридичні особи) здійснюють інвестування з-за допомогою фінансових посередників;

- дана модель створює умови конкуренції на фінансовому ринку, що відкриває доступ до нього як новоствореним компаніям, так і усталеним;

- ринок з «широкою участю» передбачає залучення широкого кола інвесторів (різних за рівнем доходу, на довго- та короткостроковій основі);

- для даного типу ринку необхідний високий рівень законодавчого захисту інтересів інвесторів та наявність значної кількості висококваліфікованих фахівців у сфері проведення операцій з цінними паперами (рис. 8.2).

 

-----------------Сфера державного регулювання ринку

Рисунок 8.2 – Американська модель організації фінансового ринку [10]

 

У будь-якому випадку основна роль фінансового ринку в економіці є незмінною. Наявність різних моделей функціонування фінансового ринку обумовлюється перш за все тим, кому належить домінуюча роль в інвестуванні реального сектора економіки – банківській системі шляхом кредитування чи ринку капіталу через емісію та обіг цінних паперів.

Інституціональна система побудови нагляду за фінансовою сферою визначається особливостями історичного та економічного розвитку фінансового сектору, структурою фінансових ринків, традиціями, а також відносними розмірами економіки та фінансового сектору.

Залежно від особливостей функціонування фінансових систем країн виділяють три основні моделі наглядових систем [1]:

1) за секторами;

2) за завданнями;

3) модель єдиного нагляду.

Секторна модель регулює фінансові сектори (банківський, страховий, фондовий). Відповідно до цієї моделі, нагляд за кожним сектором здійснюється окремим органом. Труднощі можуть виникати у цих моделях регулювання і нагляду внаслідок дії різноманітних чинників. Наприклад, якщо країна має федеральну структуру, то центральна, тобто федеральна система нагляду може співіснувати поряд з локальною системою на рівні окремих штатів або провінцій. Секторальна модель нагляду використовується у США, Греції, Іспанії, на Кипрі, у Литві, Люксембурзі, Португалії, Словенії, Фінляндії, Болгарії, Румунії, частково у Франції та Італії.

В Україні функціонує також секторна модель – три основні установи здійснюють регулювання фінансового ринку:

- Національний банк України – функції банківського регулювання та нагляду;

- Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку – контролює і регламентує діяльність учасників фондового ринку;

- Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг – регулює ринки фінансових послуг.

За допомогою секторної моделі зручно та ефективно регулювати окремі сегменти фінансового ринку з урахуванням специфіки їх діяльності, але не завжди можна досягти узгодженості в діяльності регулятивних органів. За останні десять років спостерігається відмова європейських країн від секторної моделі (Бельгія, Чехія, Польща, Словаччина), проте ця модель активно використовується і в наші дні.

Модель нагляду за завданнями або модель «двох вершин» («twin peaks») – обов’язки перерозподілені між двома органами влади – пруденційний нагляд і регулювання бізнесу у фінансовій сфері. Дану модель можна вважати перехідною від секторної моделі до моделі єдиного мегарегулятора.

Ця модель використовується у Канаді та Нідерландах, окремі елементи моделі використовуються у Франції та Італії. Як приклад, у Нідерландах основою інституційної реформи було розмежування функцій пруденційного нагляду та регулювання бізнесу. Національний банк Нідерландів, який у 2004 р. об’єднався з органами нагляду за пенсійною та страховою сферами, відповідає за предунційний нагляд за фінансовою сферою. Орган нагляду за фінансовими ринками виконує функції з моніторингу бізнес-сфери, прозорості та достовірності інформації, яка надходить на ринок.

Згідно з моделлю єдиного нагляду, всі наглядові функції (пруденційний нагляд і регулювання бізнесу) сконцентровані в одному органі нагляду. Це або центральний банк країни, або єдина, відокремлена від нього наглядова установа. Зазначена модель використовується у більшості країн ЄС: Німеччині, Бельгії, Чехії, Данії, Естонії, Ірландії, Латвії, Угорщині, Мальті, Австрії, Польщі, Словаччині, Швеції, Великобританії, а також в Японії.

Слід зазначити, що тенденції до створення мегарегулятора проявляються, перш за все, в економічно розвинутих країнах.

Чинники, що сприяють створенню єдиного регуляторного органу фінансового ринку є [1]:

- взаємопроникнення різних напрямів фінансового бізнесу в результаті виникнення нових фінансових інструментів, в умовах якого комбіноване надання фінансових послуг стає домінуючою тенденцією;

- підвищення ролі небанківських фінансових установ та посилення кооперації з банківським сектором, в результаті чого набувають спільних рис процедури ліцензування, нагляду, регулювання різних фінансових компаній;

- зміни якісних і кількісних характеристик ризиків, що приймаються фінансовими ринками;

- консолідація бізнесу через процедури злиття та поглинання, створення на цій основі мегабанківських та мегафінансових структур.

Міжнародна практика створення мегарегулятора фінансового ринку зображена в таблиці 18.1

Мегарегулятор має переваги над наглядовими органами за фінансовим сектором, тому що [1]:

- дозволяє більш ефективно діагностувати та попереджувати розподіл ризиків між фінансовими посередниками та окремими сегментами фінансового сектору, оцінювати реальну та потенційну дію шоків на фінансову систему в цілому й окремі її складові;

- мегарегулятор може більш ефективно розробляти політику щодо ризиків, діючи на конгломерати в цілому та окремі організації, які входять до її складу, а також розвивати адекватні підходи до моніторингу подібних фінансових продуктів і послуг незалежно від того, який фінансовий інститут їх надає;

- використання мегарегулятора призведе до досягнення узгодженості в діяльності регулятивних органів, усунення дублювання наглядових функцій, використання єдиних підходів, методів і форм нагляду, єдиного інформаційного забезпечення, посилить відповідальність регулятора за прийняття рішень;

- економія державних коштів, консолідація людських ресурсів, технічного забезпечення, зменшення обсягу звітності фінансових організацій, які виникають внаслідок об`єднання управлінських структур, використання єдиних стандартів і підходів до організації єдиного наглядового органу.

Таблиця 8.1 – Міжнародна практика створення мегарегулятора фінансового ринку [10]

Країна Мегарегулятор Функції
Мегарегулятори, що виконують як наглядові, так і регуляторні функції
Великобританія Управління фінансових послуг Єдиний мегарегулятор з 1997 р. Поетапно акумулює функції банківського нагляду, регулювання та нагляду за будівельними товариствами, інститутами цінних паперів, страхування, колективних інвестицій
Австралія Комісія по цінних паперах та інвестиціях Австралії Два мегарегулятори: - комісія по цінних паперах і інвестиціях – здійснює регулювання і нагляд ринку цінних паперів та інвестиційних трастів, захист інтересів у всіх фінансових галузях, включаючи відносини страхових компаній та банків з клієнтами; - управління пруденційного нагляду – встановлення пруденційних стандартів та нагляд щодо банків, страхових компаній, пенсійних фондів, небанківських кредитних організацій. Зазначені органи знаходяться разом із центральним банком під координуючим впливом Ради фінансових регуляторів, який має не владні, а узгоджені повноваження.
Канада Управління фінансовими інститутами Встановлення регулятивних правил та нагляд за рядом фінансових інститутів, якщо вони регулюються на федеральному рівні (банки, небанківські кредитні організації, страхові організації, інститути пенсійного приватного забезпечення)
Сінгапур Монетарне (валютне) управління Сінгапура Регулювання всього фінансового сектора, зокрема виконання функції центрального банку
Швейцарія Федеральна комісія з банківської діяльності Швейцарії Функції регулювання виходу на ринок, встановлення правил і нагляд за банками, брокерами-дилерами, інвестиційними фондами, керованими банками, фондовими біржами, організаціями депозитарної та розрахунково-клірингової інфраструктури. Пенсійна та страхова сфери не входять у сферу регулювання
Мегарегулятори, що виконують тільки або переважно наглядові функції
Корея Фінансова контролююча комісія Є тільки органом нагляду, здійснюючи нагляд щодо банків, страхових інститутів, галузі цінних паперів, небанківських фінансових інститутів
Угорщина Угорський наглядовий орган за банківською діяльністю Здійснює наглядові функції щодо банків та галузі цінних паперів.
Данія Датський фінансовий наглядовий орган Діє як секретаріат (зовнішні зв’язки та забезпечувальні функції) для трьох секторальних відомств – цінних паперів, страхування та пенсійного забезпечення, кожний із яких є наглядовим органом за відповідним сектором
Норвегія Комісія з банківської діяльності, страхування та цінних паперів Є тільки органом нагляду щодо банків, страхових інститутів, галузі цінних паперів, пенсійних фондів, небанківських фінансових інститутів
Швеція Фінансовий наглядовий орган Швеції Нагляд за банками та іншими кредитними організаціями, інститутами цінних паперів, інституційними фондами, страховими компаніями, ринками, депозитарною інраструктурою
Фінляндія Фінансовий нагляд Нагляд за банками та іншими кредитними організаціями, інститутами цінних паперів, інвестиційними фондами, страховими компаніями, ринками, депозитарною інфраструктурою

 

Крім того, проблема щодо недостатньої координації дій між різними відомствами, слабкої підпорядкованості у разі використання єдиного наглядового органу самоліквідується.

Жодна з моделей не може розглядатися як теоретично найкраща чи оптимальна, оскільки модель нагляду будь-якої країни повинна відповідати фінансовій структурі цієї країни, бути ефективною та дієвою.

Характерною ознакою розвитку фінансових систем країн з розвиненою економікою є поява та розвиток міжнародних фінансових центрів.

Міжнародний фінансовий центр – це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових інституцій, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції, операції з цінними паперами та золотом [1].

Існують певні стадії розвитку міжнародного фінансового центру, а саме [1]:

перша стадія – розвиток місцевого ринку;

друга стадія – перетворення в регіональний фінансовий центр;

третя стадія – розвиток регіонального фінансового центру до стадії міжнародного фінансового ринку.

Для того щоб місцевий ринок зміг перетворитися у розвинутий міжнародний фінансовий центр, необхідно, щоб країна володіла всіма необхідними елементами підтримання як своїх, так і міжнародних операцій.

До найважливіших елементів існування міжнародного фінансового центру, якими має володіти країна, належать [1]:

- стійка фінансова система та стабільна валюта;

- наявність інституцій, що забезпечують раціональне функціонування фінансових ринків;

- гнучка система фінансових інструментів, що забезпечують кредиторам та позичальникам різноманітність варіантів щодо затрат, ризиків, прибутків, строків, ліквідності та контролю;

- відповідна структура й достатні правові гарантії, які здатні викликати довіру в міжнародних позичальників та кредиторів;

- людський капітал, що вільно володіє спеціальними фінансовими знаннями, як результат систематичного навчання і перепідготовки;

- здатність спрямовувати іноземний капітал через активні, всеохоплюючі й мобільні ринки, тобто існування комплексних ринків, як довгострокових, так і короткострокових, які надають позичальникам та інвесторам великі можливості;

- економічна свобода: фінансовий ринок не може існувати без свободи діяльності, споживання, накопичення та інвестування;

- найсучасніша технологія передавання інформації та засоби зв’язку, що дозволяють ефективно здійснювати безготівкові розрахунки та готівкові платежі.

Найбільш активно перелив фінансових ресурсів здійснюється у таких міжнародних фінансових центрах світу, як Нью-Йорк і Чикаго – в Америці, Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюріх, Женева, Люксембург – в Європі, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн – в Азії.

У міжнародні фінансові центри перетворилися деякі офшорні центри, насамперед у басейні Карибського моря – Панама, Бермудські, Багамські, Кайманові, Антильські та інші острови. Поява фінансових центрів на периферії світового господарства (Багамські острови, Сінгапур, Гонконг, Панама, Бахрейн та ін.) обумовлена певною мірою нижчими податковими й операційними витратами, незначним державним втручанням та ліберальним валютним законодавством. У майбутньому міжнародними фінансовими центрами можуть стати і сьогоднішні регіональні центри – Кейптаун, Сан-Паулу, Шанхай та ін.


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Національні особливості податкових систем розвинених країн світу | Завдання для самостійної роботи. 9.1 Історія створення і розвитку Європейського Союзу
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-03; Просмотров: 986; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.