Форми державного устрою: різновиди та світовий досвід

ТА ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ

Тема 4. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

1. Форми державного устрою: різновиди та світовий досвід.

2. Типи державно-політичних режимів: теорія, історичні прецеденти, сучасна практика.

Форма державного устрою – це вияв територіальної структури держави, яка відображає:

– спосіб поділу державної території на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці (республіки, штати, округи, провінції[221], землі, кантони[222] тощо);

– історичні особливості становлення країни, національний склад її населення;

– правовий статус окремих територій, ієрархічний порядок взаємовідносин між ними;

– принципи та порядок взаємодії між центральними, регіональними та місцевими органами влади.

Державний устрій може виявлятися у простій або складній формі. Простою формою територіально-політичної організації є унітарна [223] держава; до складних форм державності належать федерації, конфедерації та імперії. Такі визначення, як правило, закріплені в конституціях більшості країн.Якою саме є форма державного устрою країни прямо не залежить від форми її правління – монархічна вона чи республіканська. І конкретне правління, і особливості устрою визначають історичні, політичні, воєнні, національні, культурні обставини. Щоправда, для кожної країни співвідношення між ними і сила їхньої ролі різні. На форму державного устрою, визначальний вплив можуть мати, зокрема, національні, демографічні та географічні чинники.

Унітарна держава – це форма державного устрою, коли територія держава складається з адміністративно-територіальних або національно-територіальних одиниць – областей, округів, провінцій і т. ін., які не мають суверенних політичних прав і не можуть бути суб’єктами міжнародних політичних відносин.

Одні конституції буквально містять термін «унітарна держава» (як, напр., ст. 2 Конституції України), в інших використовується розширене поняття «єдина і неподільна держава» (Грузія, Іспанія, Італія, Молдова, Румунія, Словенія, Хорватія тощо). Дані про кількість унітарних держав у світі розходяться: різні джерела називають цифри від понад 150 до 170, що в будь-якому разі вказує, що таких країн більшість.

Передумовами виникнення та існування унітарних держав постають такі основні чинники:

1) етнічно однорідне населення або близькі за історією та культурою етноси, що населяють певну територію;

2) об’єктивні потреби концентрації території, влади і людських ресурсів через складні природні умови проживання, воєнні дії тощо;

3) характер політичного режиму: недемократичні режими не зацікавлені в наданні самостійних прав окремим частинам держави;

4) об’єктивна чи суб’єктивна неготовність регіональної еліти обґрунтувати вимоги перед центром щодо надання певній частині державної території більшої самостійності або відсутність достатніх підстав для такого рішення.

Унітарним державам властиві такі риси:

– політично неподільна територія в межах цілісного, окресленого кордонами географічного простору – території держави;

– поділ відбувається тільки на адміністративно-територіальні або національно-територіальні одиниці, які не наділені правом політико-державного суверенітету (укладання міждержавних угод);

– у міжнародній політиці унітарна держава виступає як єдиний представник народу – усіх громадян країни;

– існує єдина система законодавчої, виконавчої, судової влади, яка поширюється на всю територію країни, на всіх без винятку громадян;

– діє єдина Конституція, правова, грошова системи, єдине громадянство;

– регіони держави користуються певною самостійністю в господарській, соціально-культурній, транспортній, національній та інших сферах.

Переваги унітарної форми держави:

– певна економія державних коштів через відсутність потреби фінансування додаткових управлінських структур;

– можливість для центру швидше приймати та впроваджувати загальнодержавні рішення, централізовано перерозподіляти для підтримки регіональних програм розвитку, особливо депресивних[224] територій;

– потенційно більш стійка політична й територіальна цілісність держави у надзвичайних умовах, наприклад війни, коли супротивник зацікавлений в розколі країни.

Недоліки унітарної форми держави:

– здатна стимулювати авторитарні й тоталітарні тенденції влади;

– певною мірою стимулює безініціативність регіональних політиків, породжує серед них невиправдані очікування благ «зверху» (матеріальних, організаційних та інших ресурсів);

– може стримувати національно-культурний розвиток регіонів, нівелювати[225] самобутність місцевих етносів;

– іноді провокує (особливо при недемократичних режимах) екстремістські[226] та сепаратистські[227] тенденції.

Унітарний устрій характеризується різною мірою централізації. Якщо вона значна, то це ознака унітарно-централізованої держави. Для неї характерною є наявність вищих управлінських структур на місцях, які очолюють призначені з центру особи. До подібного типу держав належать Білорусь, Болгарія, Казахстан, Норвегія, Швеція та ін.

Якщо ж централізація влади в унітарній державі поміркована, то це ознака унітарно-децентралізованої держави. У своєму складі вона має територіальні одиниці – автономії – політико-територіальні утворення (на відміну від звичайних адміністративно-територіальних одиниць) наділені за конституцією особливим юридичним статусом самоврядування, що надає їм деяких ознак самостійної держави, проте вони не є суверенними і, як правило, не володіють статусом державного утворення[228].

Характерні ознаки автономій:

– загальнодержавною конституцією або спеціальним законом для них визначений особливий статус (повноваження), відповідно до якого вони самостійно вирішують питання місцевого значення;

– мають свої парламенти, уряди, навіть конституції.

– утворені, як правило, на територіях компактного мешкання етнонаціональних спільнот[229].

До унітарно-децентралізованих держав належать: Великобританія, Данія (автономії – Фарерські о-ви, Гренландія), Індонезія, Іспанія (17 автономних областей) Італія (5 спеціальних областей-автономій, у т. ч. о-ви Сицилія і Сардинія), Португалія (Азорські о-ви, о. Мадейра), Франція (о. Корсика) та ін.

Як підвид унітарно-децентралізованих держав виділяють унітарно-регіональні, у яких автономії мають законодавчі функції. В Іспанії – це «області з високим рівнем компетенції» (Країна Басків, Каталонія, Валенсія, Галісія)[230].

Ст. 132 Конституції України визначає: «Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації…».

Ознакою унітарно-централізованої держави в Україні є інститут місцевих державних адміністрацій в областях, голів яких призначає президент. Ознакою унітарно-децентралізованої держави – наявність у її складі Автономної Республіки Крим, яка є «невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відома» (ст. 134 Конституції України)[231].

Федерація – це форма державного устрою, коли територію держави утворює об’єднання (союз) автономних державних утворень (суб’єктів федерації), які наділені юридичною і певною політичною самостійністю.

Федерації утворюються на різних підставах:

1) територіальних, які пов’язані з суто історичними, політичними обставинами (Австралійський Союз, Австрія, США, Швейцарія);

2) національних – засновані на принципі національного самовизначення суб’єктів (Індія);

3) мовно-культурних, що враховують відповідні особливості населення (Бельгія [232], Іспанія, Німеччина);

4) змішаних, які вбирають у себе ознаки усіх трьох попередніх (Росія, Ефіопія).

Звісно, що такий поділ до певної міри умовний, він лише вказує на найважливіші характеристики і зовсім не заперечує різних комбінацій підстав, на яких утворюються ті чи інші федерації. Тож нерідко ту саму державу можна цілком виправдано віднести до різних груп щодо вищевизначеної класифікації.

Стосовно особливостей формування федерацій, можна їх поділяти на договірні та конституційні. До першої групи належать держави, чия федерація утворилася внаслідок добровільної угоди між суб’єктами – «знизу» (США, Об’єднані Арабські Емірати, Танзанія) або підвищення статусу регіональних утворень та перетворення їх на суб’єкти федерації (Швейцарія). Друга група складається з федеративних держав, які виникли з волі чи під сильним впливом центральних властей – «згори» (Індія, Мексика, Пакистан).

Назви суб’єктів федерацій – ті самі, що й в унітарних державах – штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Мікронезія, Нігерія, США [233]), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), республіки (Боснія і Герцеговина, Росія), землі (ФРН, Австрія), кантони (Швейцарія), регіони (Бельгія, Іспанія), острови (Комори, Сент-Кітс і Невіс), зони (Непал), емірати (ОАЕ) тощо.

Поява нових суб’єктів федерації можлива шляхом надання відповідного статусу регіонам держави без збільшення її території або внаслідок такого збільшення (розширення, завоювання, купівля).

Наприклад, один із 13 штатів-засновників США Віргінія [234] пізніше було поділено на два – Західну Віргінію та Віргінію. У 1783 р. між Англією та США було укладено Версальський договір, за яким до складу США увійшло 12 штатів[235]. У 1803 р. США купили у Франції Луїзіану [236], у 1819 р. в Іспанії – Флориду, у 1848 р. відвоювали у Мексики територію, на якій зараз розташовано 6 штатів[237], Подібні факти мали місце і в подальшому. У 1898 р. США анексували[238] (насильно приєднали) Гавайські о-ви, які з 1959 р. стали 50-м штатом.

З історії Європи можна навести такий приклади. У 1990 р., після ліквідації Німецької Демократичної Республіки, її територія була об’єднана з ФРН і на ній утворено 5 нових земель (Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Анхальт, Тюрінгія, Мекленбург-Передня Померанія). В результаті кількість земель-суб’єктів федерації зросла до 16.

Як і у випадку з унітарними державами та їх різновидами, дані щодо кількості федерації у сучасному світі помітно різняться: від 20 до 30 держав і більше. У цьому немає нічого дивного, адже існують різні ступені федералізму, колишні форми модифікуються[239], виникають варіанти, що поєднують ознаки і унітарних, і федеративних форм. Отже, наводять такі дані про кількість федерацій у різних частинах світу:

– Європа – 6 федеративних держав: Австрійська Республіка, Королівство Бельгія, Федеративна Республіка Німеччина, Російська федерація, Швейцарська конфедерація, Республіка Боснія і Герцеговина [240];

– Азія – 5: Республіка Індія, Федерація Малайзія, Федеративна Демократична Республіка Непал, Об’єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан;

– Африка – 4: Федеративна Ісламська Республіка Коморські Острови, Федеративна Республіка Нігерія, Об’єднана Республіка Танзанія, Федеративна Демократична Республіка Ефіопія;

– Американський континент – 6: Аргентинська Республіка, Федеративна Республіка Бразилія, Боліваріанська [241] Республіка Венесуела, Канада, Мексиканські Сполучені Штати, Сполучені Штати Америки;

– Австралія та Океанія – 4: Австралійський Союз, Незалежна Держава Папуа-Нова Гвінея, Федерація Сент-Кітс і Невіс, Федеративні Штати Мікронезії.

Оскільки унітарно-децентралізовані держави – це перехідна форма від унітарного до федеративного устрою, то частина дослідників схильна вважати федеративними державами також Іспанію, Ірак, Південно-Африканську Республіку, Судан [242].

Американські політологи, з урахуванням досвіду США ХХ ст., визначають три основних різновиди федералізму залежно від рівня самостійності суб’єктів стосовно загальнодержавної влади:

1) «дуальний [243] » федералізм – найвищий рівень автономії регіонів. Система конституційного розподілу функцій між суб’єктами та загальнонаціональним урядом. Кожна влада відповідає за особливий набір функцій і створює власні інститути для їх виконання, тобто кожна володіє суверенітетом у власній сфері відповідальності, оскільки повноваження, які вона здійснює, не делеговані їй іншою владою;

2) «кооперативний» федералізм – достатньо високий рівень автономії регіонів, однак центральний уряд посилює свою регулятивну функцію щодо них, зокрема жорстко контролює перерозподіл ресурсів між регіонами засобами різних федеральних програм допомоги. Виникає тенденція до перетворення суб’єктів федерації у середні та нижчі ланки державного управління[244];

3) «обмежений» федералізм – характеризується ще тіснішою залежністю між федеральними структурами та територіальними складниками федерації.

В усіх випадках федеративний устрій відображає ідею поєднання загальнодержавних та місцевих (регіональних) інтересів.

Основні ознаки федерації:

– територіальна єдність держави при наявності у ній автономних утворень і влад;

– два структурних рівні управління – центр і регіони, формальний конституційний розподіл законодавчих та виконавчих повноважень між ними;

– субсидіарність[245] – взаємодопомога – як принцип вирішення проблем на тому рівні управління, де вони з’являються;

– наявність у структурі парламенту двох палат (принцип бікамералізму[246]), одна з яких (вища) утворена з представників суб’єктів федерації, котрі беруть участь у процесі прийняття рішень центральними законодавчими органами держави (затверджують закони, прийняті нижньою палатою парламенту) [247];

– суверенітет суб’єктів федерації, як володіють, крім загальнодержавного, власними джерелами легітимації влади та повноважень. Існує регіональне законодавство;

– діє федеральна конституція та конституції кожного з її суб’єктів[248], зміст яких не повинен суперечити основному законодавству федерації (відповідно це стосується будь-якого регіонального законодавства та правової системи суб’єктів);

– два рівні громадянства: громадянин суб’єкта федерації є водночас громадянином відповідної федерації. Громадянство суб’єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині федеративної держави, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федерації мають єдиний статус;

– єдині збройні сили[249], грошова, митна політика;

– внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою її суб’єктів.

– у багатонаціональних федераціях – функціонування двох і більше офіційних (регіональних[250]) мов, хоча державною мовою, як правило, визнається одна;

– суб’єкти федерації не користуються правом сецесії[251] – вільного виходу з її складу[252];

– суб’єктом міжнародного права є федерація в цілому, окремі її частини таких повноважень, як правило, не мають, або здійснюють їх в межах спільного з федерацією представництва[253].

В реальних умовах федерації існують з однаковими або неоднаковими правами для усіх суб’єктів; з рівним або нерівним представництвом суб’єктів у вищих органах держави; з єдиною (одноманітною) системою державних органів по всій країні або з істотними відмінностями в цій системі на території окремих суб’єктів федерації. Не всі держави, які в конституціях проголосили себе федераціями, є такими насправді. У деяких країнах (Ефіопія, Нігерія, Пакистан) суб’єкти федерації мають менше реальних прав, ніж в унітарних державах Європи – Великій Британії, Іспанії, Італії тощо.

За схожими обставинами історичного утворення та характером відносин «центр-регіони», дослідники виділяють такі типи федерацій:

1) західноєвропейський – це сталі демократичні держави з давніми традиціями федералізму (Австрія, Бельгія, Німеччина, Швейцарія);

2) північноамерикансько-австралійський – давні англомовні території, з високим ступенем децентралізації влади, що утворилися «знизу» – переселенцями-колоністами, за ініціативою громадянського суспільства (Австралійський Союз, Канада, США);

3) латиноамериканський – також так звані «переселенські» федерації, іспано- й португаломовні, які виникли внаслідок розпаду іспанської та португальської імперій і шляхом боротьби за незалежність з переважанням тенденції формування «зверху». Спостерігається доволі високий ступінь централізації влади (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика);

4) афро-азіатський – колишні колонії Великобританії, відносно молоді федерації, утворені в 50–60-х рр. ХХ ст. «згори» при суттєвому впливі общинних звичаїв і традицій та ролі етнічних племінних лідерів авторитарного типу (Індія, Малайзія, ОАЕ, Танзанія).

5) острівний – колишні колоніальні території Великобританії, Франції, США, які отримали статус незалежних у 70–80-х рр. ХХ ст. (Комори, Сент-Кітс і Невіс, Мікронезія);

6) нігерійський – централізовані, з дуже неоднаковим (асиметричним) розвитком регіонів, суттєвим обмеженням прав суб’єктів, коли центр може самочинно змінювати їх території, та зустрічним регіонально-етнічним сепаратизмом (Ефіопія, Нігерія, Пакистан);

7) російський – представлений Російською Федерацією, що має дуже складну структуру, поєднання суб’єктів різних типів (усього 83)[254], з різкими відмінностями в соціально-економічному розвитку, комбіновані підстави утворення, зберігає певною мірою історичний спадок територіального устрою Російської імперії та СРСР, а також спробами запозичити кращий досвід ліберально-демократичних федерацій світу.

Оскільки за суб’єктами федерації визнається право на політико-правовий суверенітет, то іноді їх називають «об’єднаними політичними системами». Таке визначення ще більшою мірою стосується такої складної форми державного устрою як конфедерація[255].

Конфедерація – форма максимально децентралізованого державного устрою, спілка повністю незалежних та суверенних держав, що добровільно об’єднуються для забезпечення певних інтересів політичного, економічного, воєнного характеру.

У стародавні та середньовічні часи були відомі об’єднання грецьких міст, німецьких, бельгійських, італійських. У 1776–1789[256] рр. конфедеративні відносини існували між Сполученими Штатами Америки. Конфедерацією з 1291 р. по 1848 р. була Швейцарія. У 1815–1867 рр. існував Німецький Союз (надалі і до 1871 р. – Північнонімецький Союз). У 1958–1961 рр. в конфедеративних відносинах перебували Єгипет і Сирія (Об’єднана Арабська Республіка). З 1981 р. по 1989 р. в Західній Африці існувала Сенегамбія – об’єднання Сенегалу та Гамбії. Історичним різновидом конфедерації є унія [257] – об’єднання двох або більше держав під спільним правлінням одного монарха (тому її ще називають персональною унією, двоєдиною монархією) (у 1814–1905 рр. – Швеція та Норвегія, у 1867–1918 рр. – Австрія та Угорщина, у 1918–1944 рр. – Данія та Ісландія)[258].

Основні ознаки конфедерації:

– основою об’єднання є міждержавний союзний договір на принципах збереження незалежності та повного суверенітету учасників (тоді як основа виникнення федерації – конституція);

– відсутнє поняття спільної державної території (кордонів), єдиного громадянства, уніфікованої правової системи;

– реальне право сецесії для суб’єктів;

– обмежене коло спільних питань (серед можливих – зовнішньополітичні, воєнні, торгівля, транспортні зв’язки, грошова одиниця);

– усі суб’єкти мають однаковий статус і права, між ними не існує вертикальних зв’язків за принципом субординації[259] – підпорядкування регіонів центру;

– існують конфедеративні органи, утворені спільною волею, які забезпечують лише координаційні зв’язки. Їхні рішення приймаються і здійснюються лише за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації.

Конфедерацію вважають перехідною формою державного устрою, що не відрізняється стійкістю: з часом вона набуває або ознак федерації[260], або розпадається. Як довго можуть тривати ці процеси – доводить лише історія. З іншого боку, у разі розпаду унітарної чи федеративної держави конфедерація може бути однією з форм часткового збереження традиційних (історичних, економічних) зв’язків між новоутвореними незалежними державами.

Своєрідними сучасними формами об’єднання держав є співдружності (співтовариства). За суттю вони близькі до конфедерацій і можуть ними стати, проте тільки час, інтереси та об’єктивні потреби виявлять реальність такої тенденції. До подібного типу об’єднань належать, зокрема, Європейський Союз та Співдружність Незалежних Держав [261].

Історично відомою формою державного устрою є імперія [262]. Це складна, велика держава, утворена переважно шляхом завоювання або приєднання в різний спосіб інших держав і народів, що перебувають у її складі як залежні колонії чи напівколонії, безправні провінції.

У різні часи існували такі імперії, як: Австро-Угорська, Британська, Візантійська, Іспанська, Римська, Російська, Османська [263] (Турецька) та ін. У сьогоднішньому світі імперій немає.

Характерні риси імперії:

– основний спосіб утворення – завоювання якоюсь державою територій інших народів, країн;

– основні адміністративно-територіальні одиниці – колонії, які часто не мають спільних кордонів з центром (метрополією);

– різнорідний етнічний та культурний склад населення;

– виражено нерівноправні відносини між метрополією та колоніями за принципом «панування – підкорення»;

– значна відсталість у розвитку колоній від метрополій, що створює для центру додаткові можливості тримати провінції в покорі;

– монархічна форма правління, представлена в колоніях намісниками (губернаторами), яких призначає монарх;

– прагнення до нової експансії[264] – збільшення території;

– визрівання в колоніях передумов для національно-визвольних рухів.

4.2. Типи державно-політичних режимів: теорія, історичні прецеденти,

Дата добавления: 2014-01-04