Церква та національні держави

Григорій ХІІІ (1572-1585)створив декілька учбових закладів – у Римі колегію, яка потім була перетворена у Григоріанський університет, Германську і Грецьку колегію. При ньому була здійснена реформа календаря, який у подальшому отримав назву Григоріанського.

Впродовж понтифікату Сикста V (1585-1590) відбувалася реорганізація римської курії. Створена ним у 1588 р. система конгрегацій та інших закладів проіснувала до ХХ ст.

При папі Клименті VІІІ (1592-1605) була спроба підкорити Апостольській церкві Східну церкву. У 1596 р. у Польщі була укладена Брестська унія – головою церкви призначався римський папа, приймалася католицька догматика, проте зберігалася своя обрядність. Католики вважали, що до унії приєднається Руська церква. Але надії не виправдалися.

Тобто, ми бачимо на кінець ХVІ ст. відбулося все ж таки послаблення позицій католицької церкви. Ці позиції вона намагається компенсувати шляхом оновлення католицького віровчення, активної діяльності чернечих орденів та інквізиції.

Контрреформація виразно проявилися у 1600 р. – Ювілейний рік, урочисто відкритий римським папою. До Риму прибули майже 3 млн. паломників. У тому ж році був спалений за вироком інквізиції Джордано Бруно. Папа Павло V наклав інтердикт на Венеціанську республіку, яка не допускала прямого втручання папства у свої справи. Тільки посередництво французького короля Генріха ІV, у минулому гугенотів, який прийняв католицтво заради корони, пом'якшило ситуацію. Це був останній папський інтердикт, який застосовувався до суверенної держави. У 1616 р. декретом папської Конгрегації “Індексу заборонених книг”, створеного 1571 р., була засуджена праця Миколи Коперніка (1473-1543) “Об обращениях небесных сфер”.

Напруження між католиками та протестантами зросло по всій Європі. Католики 1 609 р. об’єдналися у Католицьку Лігу, на чолі з герцогом Баварським Максиміліаном (Ліга створена на противагу протестантської унії 1608 р. під керівництвом курфюста Пфальцкого Фридриха VІ). Вонамала сильну регулярну армію. Ставало зрозумілим, що конфлікт неминуче виллється у військове протистояння. Приводом до війни став інцидент, який трапився у Празі 1618 р. Роздратовані релігійно-політичними утисками жителі Праги викинули з вікон послів імператора Фердинанда, який намагався стати чеським королем, вигнали з Богемії єзуїтів і обрали нового короля–кальвініста. Проте, використавши суперечки, які виникли між лютеранами та кальвіністами, єзуїтам вдалося придушити заколот, силоміць вигнати з Праги усіх протестантів.

Імператор Фердинанд ІІ (вихованець єзуїтської школи) вигнав зі своїх володінь в Австрії усіх протестантів і розпочав хрестовий похід проти земель, які піддалися Реформації, в першу чергу – з Чехії. Це вилилося у Тридцятилітню війну (1618-1648 рр.), в ході якої 1620 р. чеські протестанти зазнали поразки 1 почалося насадження католицизму. Друга фаза у війні – датська – теж завершилася поразкою протестантів. Третій етап війни – шведський – повернув протестантам впевненість у перемозі і створив рівновагу між противниками.

У 1635 р. у війну вступила на стороні протестантів Франція, яка була хоча і католицькою державою, але ж політичні міркування узяли вверх. Франція не хотіла посилення дому Габсбургів (правляча династія у Священній Римській імперії). З цього часу, війна носить не релігійний характер, а політичний і продовжувалася між французькими, шведськими, іспанськими та австрійськими арміями.

Завдяки Франції, яка боялася росту могутності Германської імперії, протестантизм в Європі був врятований від повного краху. Католикам вдалося повернути під свій вплив багато земель. Протестантизм був обмежений у Франції, розгромлений у Австрії та Польщі, зародки його були подавлені в Іспанії та Італії.

1648 – підписаний Вестфальський мир, ціна якого була дуже великою, особливо для Германії та Чехії. Біля половини населення Германії загинуло у війні. У Чехії з 2,5 млн. жителів у 1618 р. залишилось до середини ХУІІ ст.. 700 тис. Політична роздробленість та релігійне протистояння у Германії закріпилися на два століття.

Вестфальський мир 1648 р. повторив принцип Аугсбурзького угоди: “Чия влада – того і релігія”. У Європі встановилася політична рівновага між католицизмом та протестантизмом. Цей мир був засуджений папою Інокентієм Х (1644-1655), оскільки означав кінець релігійних війн, провал надії на відновлення католицизму у всіх протестантських областях. Це означало кінець папської ідеї політичного управління. З цього часу навіть правителі-католики перестали підкорятися римським папам. Надалі велич папства неухильно падала. Правителі католицьких країн намагалися обмежити підпорядкування національних церков римській курії та її втручанню у свою церковну політику, про що свідчить опозиційний ру х у Франції, Германії, Австрії та Італії.

Книга юриста П’єра Піту (1539-1596) “Свободи галліканської церкви” (1594) р. проголосила тезис, що французький король не тільки не залежить від папи в політичних питаннях, а папа не може контролювати французьку церкву, верховенство над якою належить Вселенському собору. Рух, який отримав у Франції назву галліканізм (від латинського найменування Франції), закликав до автономії французької церкви від римського престолу і повернення французької церкви до того становища, яке вона займала за короля Филипа ІV.

Галліканізм був підтриманий королівською владою як тенденція до одержавлення церкви. Його прихильники, а саме впливовий церковний та державний діяч Франції Жак Боссюе (1627-1704) у своєму творі “ Політика вилучена з Священного Писання” відстоювали і дею священного характеру королівської влади.

Дата добавления: 2013-12-12