Тема Основи української етнопедагогіки

Етнопедагогіка - це наука про народний досвід виховання і навчання підростаючих поколінь, виховну мудрість певної етнічної спільності людей. Предметом вивчення етнопедагогіки виступає народна педагогіка - сукупність педагогічних знань і виховного досвіду, що збереглися в традиціях сімейного виховання, усній народній творчості, народних обрядах. Вона перебуває в тісному зв'язку з науковою педагогікою, яка виникла і базується на здобутках народної педагогіки, продовжує осмислювати і розвивати її досвід.

За словами К. Д. Ушинського, «незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя мета і свої особливості для досягнення цієї мети». Він відстоював природне право кожного народу мати національну школу, національну систему виховання.

Національна система виховання - це історично зумовлена і створена народом система поглядів, переконань, ідеалів, а також традицій, звичаїв, обрядів, практичних дій, спрямованих на виховання підростаючого покоління в дусі культурно-історичної спадщини, духовності нації. Вона охоплює ідейне багатство народознавства, принципи організації навчально-виховної роботи, а також наукову педагогіку, має під собою грунт духовності рідного народу, постійну і систематичну діяльність родини, державних, громадських виховних закладів, установ і організацій.

Кожне нове покоління входить в уже існуючу національну систему виховання, яка відображає історичні, економічні, географічні, етнографічні і психологічні особливості певного народу, адекватна його світосприйманню і світорозумінню, його самобутньому культурно-історичному шляху розвитку.

Слушними, на наш погляд, є слова С. Русової: «Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу, воно через пошану до других народів виховуватиме в дітях пошану до других народів і тим приведе нас до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями».

Історичний шлях становлення й розвитку української народної педагогіки розпочинається в сивий давнині, ще в епоху первісного суспільства. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління становила сутність історичного буття народу Вже тоді старші покоління докладали чимало зусиль, щоб молодь засвоїла родові і племені звичаї, вірування, легенди, землеробські, мисливські навички тощо. Одним з найважливіших засобів передачі досвіду старших поколінь була спільна праця та оборона від ворогів. Елементи цієї найдавнішої народної педагогіки простежуються, зокрема, в фольклорі. З глибини століть набирала розмаху розмаїта народна творчість - пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна тощо. Багатогранна за тематикою і жанрами, вона і нині є могутнім джерелом засобів, методів і прийомів національного виховання.

В епоху Київської Русі-праматері нинішньої України - система виховання набула чітко окреслених ознак. Вона складалася з таких головних ланок: родинне виховання - початкова школа - середня школа - вища школа.

В наступні періоди зароджувалася й встановлювалася традиційна народна виховна мудрість, основу якої становили фольклор, народний календар та різні види мистецтв, утверджувався культ людини і природи. Значний внесок у розвиток національної системи виховання зробили церква, релігійне вчення.

Вершинних успіхів українська система досягла в епоху великого національного відродження в ХУІ-ХУШ ст. Бурхливо розвивалися усна народна творчість, театр, книгодрукування. Виникла існуюча донині структура компонентів народної педагогіки, з'явилися нові типи навчально-виховних закладів, зміцнювалися демократичні, освітні принципи їхньої роботи. Розповсюджена на Україні була мережа братських, козацьких, січових, церковних шкіл, а також шкіл народних мистецтв. Виникали академії-перші вузи на землях східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання, піднесли її на рівень виховних систем європейських народів.

З утратою політичної та державної самостійності України починає слабнути, знекровлюватися і національна система виховання, продовжуючи розвиватися лише в сім'ї.. Закривалися національні навчально-виховні заклади, заборонялася рідна мова, загарбники нав'язували українському народові свою мову, культуру

Після Лютневої та Жовтневої революції 1917 р. почалося нове політичне, державне і національне піднесення України. Відроджувалася українська національна школа, готувалися педагогічні кадри. У 20-30-х рр. відбувалося подальше становлення української системи виховання.

Сьогодні Україна переживає велике національне відродження. До нас повертаються скарби наших предків, входять у школу з уроками народознавства, факультативами, вечорами народної пісні, весняними, осінніми і зимовими святами. Народні знання про різні сфери життя - то невичерпна скарбниця мудрості наших предків. У різноманітних засобах народознавства закладено мудру народну філософію, моральні заповіді, поведінкові норми-бути працьовитими, чесними, допомагати слабшому, поважати старших, не нищити природу. Народні настанови, розраховані на вікові особливості дітей, мають велику впливову силу.

Важливим педагогічним завданням сучасності є виховання підростаючого покоління в народному дусі, на основі національних духовних і культурних традицій. Власне, справжнє виховання є глибоко національним за суттю, змістом і характером. Закономірно, що різні якості людей, залежно від національної приналежності, потрібно виховувати неоднаковими чи уніфікованими засобами і методами, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою й невід'ємною частиною її самобутньої матеріальної і духовної культури.

Завдання сучасної школи-прилучати дітей до народних традицій. Сила народної педагогіки саме в тому, що корінням своїм вона сягає в традиційні родинні зв'язки, скеровує життя людини в єдиний з природою біологічний ритм. Педагогічна культура українського народу знайшла своє відображення у фольклорі, народних виховних традиціях, етнографічних матеріалах, святах і обрядах, досвіді родинного виховання, у трудовому і громадському житті і стала важливим виховним компонентом.

У центр навчально-виховного процесу народна педагогіка ставить дитину - її складний і розмаїтий світ думок і почуттів, мрій і надій. Українська етнопедагогіка виокремлює такі фундаментальні принципи: природовідповідність, народність виховання, самодіяльність дитини, гуманізм, зв'язок виховання з життям народу, виховання в праці, врахування вікових, індивідуальних особливостей учнів, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва з самостійністю учнів, практичне оволодіння культурно-історичним досвідом рідного народу, повне і глибоке довір'я до дитини та віра в її сили й можливості.

Духовність українського народу, як і його матеріальна культура, є національними цінностями, що мають бути серцевиною змісту національної системи освіти й виховання. У процесі навчання й виховання матеріальні й духовні цінності народу шануються, зберігаються і примножуються працею рук, зусиллями мозку, енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця.

Складниками народної духовності, що віддзеркалюються у засобах народознавства є: національна психологія; національний характер; національна свідомість і самосвідомість, своєрідність яких зумовлена культурно-історичними обставинами, матеріальними чинниками (уклад життя, економіка, природа тощо), природними особливостями людей. Трансформуючись у мислення юнака чи дівчини, вони визначають самобутність, оригінальність національного способу мислення, завдяки якому творче бачення світу одним народом багато в чому відмінне від творчого бачення інших народів. Важливою складовою національної духовності є національний світогляд - історично зумовлена система поглядів, переконань, ідеалів, які становлять основу народної духовності і відображені в ідейно-моральній спадщині, культурно-історичних традиціях української нації. Народний світогляд найяскравіше відображений у міфології, фольклорі, прикметах, віруваннях, у пам'яті про історичні події і здобутки культури народу, що їх засвоює учень у процесі навчання й виховання. Лише на основі народного світогляду може успішно формуватися науковий світогляд. Народна філософія передає споконвічні прагнення, принципи, ідеали народу. В учня як об'єкта і суб'єкта національної системи виховання формується філософське осмислення життя, утверджується народне розуміння правди, добра і дружби між народами. Ідеї народної філософії, світогляду, моралі лежать в основі ідейного багатства народу, тобто народної ідеології.

Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення і засвоєння кожним учнем у процесі праці народних моральних та етичних ідей, принципів, поглядів, переконань, додержання у побуті народних традицій, звичаїв та обрядів. Народна мораль переймає всі сфери життя, вона є його сутністю. Народ прагнув будувати життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Будівництво і влаштування житла, садиби українців мають традиційний український колорит. Народна естетика пробуджує в учнівській молоді внутрішні сили, наповнює оптимізмом, надихає на добрі справи, вселяє любов, віру і надію.

Рідна мова - найнеобхідніша умова реалізації національної системи виховання. Рідною мовою дитина мислить, прилучається до духовності свого народу, завдяки їй стає власне людиною. Рідна мова єднає дитину з батьками, матір'ю, народом. К. Д. Ушинський писав: «Мова народу -кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, - цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ. До скарбниці рідного слова привносить одне покоління за одним плоди глибоких сердечних порухів, історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, одним словом, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова - найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, сущі і майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле».

Національне відродження України йде з далекої давнини, із забуття приходить величезна духовна культура борців за її волю. Як людина здатна відроджуватись у нащадках, так мова і культура може відродитись у піснях, звичаях, обрядах, вишивках, гончарстві, ткацтві, килимарстві. Тому навчання і виховання підростаючих поколінь рідною мовою є найпершою турботою будь-якого народу.

Фольклор - це першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думках, піснях і приказках, скоромовках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях народу. Окрема його частина-народна міфологія, в якій-коріння нашої духовності, незамулене пізнішими нашаруваннями та політичними віяннями джерело, вічна скарбниця знань про найбільш ранні етапи розвитку народу. Прилучаючись до фольклорних джерел, учні сповнюються глибокою любов'ю до життя, повагою до праці, теплотою серця, творчими дерзаннями, прагненням утверджувати в житті добро, правду, красу. Характерно, що казки, пісні, приказки, думи містять у собі переконливі аргументи, відображені у відшліфованих століттями художньо естетичних образах, мудрих настановах, життєстверджуючих дотепах, які глибоко впливають на всю емоційну сферу дитини, а тому запам'ятовуються на все життя і стають керівництвом до практичної дії в різноманітних обставинах. Тому треба домагатися, щоб у кожній родині, школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

Мистецтво. Проймає всі сфери життя, діяльності, побуту і дозвілля народу. Продовжуючи мистецькі традиції батьків і дідів, оволодіваючи народним і професійним мистецтвом у щоденній практичній діяльності, діти засвоюють народну духовність, зокрема її високу естетику. Учні повинні практично оволодівати різними видами і жанрами народного і професійного мистецтва.

Народний календар— це система історично обумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які в певній послідовності відзначаються протягом року. Народний календар — це енциклопедія знань про життя людей, їх побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища. Кожна дата, свято народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які найтісніше пов'язані з природою рідної місцевості та людиною. Тут немає нічого надуманого і штучного, все відповідає традиційному способу життя народу. Ідейно-моральна наснаженість, зміст народного календаря мудро спрямовані на виховання в учнівської молоді почуття господаря рідної землі, працьовитості хазяїна, ініціативності і підприємливості, порядності, добродійності та багатьох інших чеснот.

Особливе місце в народному календарі займають дати, пов'язані з релігійними святами: День Андрія, День Миколи, Щедрий Вечір, Святвечір, Різдво, Водохреща, Стрітення, Великдень, Івана Купала, Покрови Матері Божої та інші.

Народний календар передбачає і такі дати й урочистості, що мають регіональний характер у зв'язку з певними природними умовами, істори­чними подіями в минулому, специфічними видами трудової діяльності (проводи на полонину в Карпатах).

Складовою народного календаря є родинний календар, який включає важливі дати, віхи життя сім'ї", кожного її члена (дні народження членів сім'ї, ювілеї весілля батька і матері, бабусі й дідуся).

Народні символи і національна символіка. Велике значення для пізнання учнями традицій народу мають народні символи - домашні обереги, за влучним висловом В. Скуратівського. Вони виконують важливу функцію консолідації нації, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу і виховують в учнів високі почуття патріотизму, громадянськості, мужності, приналежності до свого родоводу, народу, прагнення відстоювати, продовжувати і підтримувати його надбання.

Родинно-побутова культура. Спрямована насамперед на виховання в учнів шанобливого ставлення до батька і матері, бабусі й дідуся, інших родичів, що є типовими представниками народу, глибокого відчуття прив'язаності до отчого дому, свого народу. Вона зміцнює сім'ю, виховує в дітей прагнення бути вірними заповітам батьків і дідів, зберегти родинні традиції, рідну мову, жити за нормами народної моралі. Однією з ознак духовності є повага до старших, основи якої закладаються в сім'ї. Здавна у всіх народів священним обов'язком було знати історичну біографію своєї сім'ї. У процесі заглиблення в історію своєї родини діти, відкриваючи для себе невідомі сторінки життя своїх близьких, проймаються гордістю за свій родовід. На жаль, ця традиція у нас почала зникати.

Народні традиції, звичаї та обряди. Об'єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні устої розвитку народу, нації, що втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому й естетичному житті. Практично прилучаючись до них, учнівська молодь вбирає в себе філософський, психологічний, ідейно-моральний і естетичний зміст, у неї формуються національна свідомість, творче ставлення до дійсності.

Важливо проникнути в суть обрядових дій, у первісне значення їх атрибутів, виявити різночасові світоглядні нашарування, місцеві особливості і спільні риси із обрядовістю інших народів, звернути увагу на естетику народних свят, віднайти ті позитивні знання, навички і трудові градиції, формуванню і збереженню яких посприяв народний календар. Це дозволить відновити традиції нашого народу, започаткувати і розвивати нові традиції та звичаї у конкретно-історичних обставинах суверенної України.

Народні прикмети, вірування. Сконцентровують результати багаторічних спостережень предків над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю, вчать дітей берегти природу та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою багатьох галузей народних знань - народної біології, астрології, медицини, хліборобської справи тощо. Усвідомлення і використання цих знань учнями сприятиме їхній успішній професійній та господарській діяльності в майбутньому.

Релігійні виховні традиції. Утверджують загальнолюдські ідеї та ідеали добра, правди, справедливості, благородства, милосердя. Під їх впливом в учнів формуються гуманні погляди на людину, природу. Національна система виховання використовує кращі здобутки церкви у вихованні підростаючих поколінь.

Застосування в школі прогресивних народних традицій-культурних, духовних, моральних, сімейно-побутових - необхідно для всебічного і повноцінного розвитку особистості. Вони засвоєні й примножені не одним поколінням, відшліфовані тисячолітнім досвідом народу і містять у собі духовні, моральні цінності, які мають величезне значення для сучасної системи виховання.

Реалізація концепції національної школи потребує перебудови виховної роботи на основі використання української народної педагогіки, виховання учнів спадкоємцями народних цінностей, національних традицій і звичаїв, рідної сімейно-побутової культури. Застосування традицій народної педагогіки передбачає спільні зусилля школи і батьків, додержання принципу наступності у вихованні підростаю чого покоління, починаючи з початкових класів.

Класному керівникові під час планування своєї роботи потрібно добирати такі її форми і методи, які б враховували можливості школи у використанні народної педагогіки. Засвоєння матеріалу сприяє впровадженню активних форм: бесід, обговорення проблемних ситуацій, вечорів запитань і відповідей, народних свят.

Кожна національна система виховання утверджує свій ідеал людини, громадянина. Українська культура передбачає ідеального українця -людину лагідну і широку, доброзичливу, чесну і правдолюбиву, дотепну і жартівливу, талановиту і працьовиту, доброго господаря, славного захисника свого роду і Батьківщини. Без повернення до багатовікового досвіду народу у справі виховання і навчання не може здійснюватись і формування національної самосвідомості. Здобутки рідного народу, що повинні мати найвищий статус у змісті української системи виховання, формуватимуть у підростаючого покоління національну гордість і гідність, надихатимуть на нові досягнення і звершення в ім'я суверенної України. Тому дуже влуч ними є слова М. Рильського:

«Немає мудріших, ніж народ, учитель:

У нього кожне слово - це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина».

Дата добавления: 2013-12-12