Україна в 20-ті рр. XX ст

ЛЕКЦІЯ 23

1.Розвиток промисловості та сільського господарства.

2.Збройний опір українського селянства у 1921 р. Українські еміграцій осередки в Польщі.

3.Вступ УСРР до Союзу РСР. Здійснення політики «українізації».

Громадянська війна, економічна політика надзвичайних заходів, здійснювана більшовицьким режимом, «воєнний комунізм» призвели до розвалу економіки України. Збитки, яких зазнало народне господарство республіки оцінювались у 10 млрд. золотих карбованців. Різко скоротилося виробництво, зупинилися цілі галузі промисловості, вдвічі зменшилася чисельність промислових робітників. У результаті продрозверстки, яка супроводжувалася примусовим вилученням у селянства значної кількості хліба та іншої продукції на користь держави, заборони торгівлі селяни не виявляли зацікавленості в зростанні виробництва. Знизилася врожайність і скоротилися посівні площі. Справжнім лихом для українського села виявилась руйнівна діяльність т. зв. комітетів незаможних селян, яка нищила традиційні соціальні, економічні та культурні форми життя українського селянства. Розруха у сільському господарстві різко загострила продовольчу проблему в цілому. Голод 1921-1922рро. призвів до загибелі сотень тисяч української людності та став своєрідним попередником голодомору 1932–1933 рр.

Катастрофа в економіці зумовила повсюдне незадоволення радянською владою, що виливалось у страйки робітників, виступи в армії, селянські повстання, які жорстоко придушувалися ЧК, спеціальними військовими частинами. У цей час активізували свою діяльність численні партизанські загони і таємні підпільні організації – повстанські комітети, що діяли практично в усіх губерніях і повітах України. Партизанські формування перешкоджали проведенню найважливіших політичних і господарських заходів нової влади: унеможливлювали діяльність її місцевих інституцій, зривали постачання українськими продуктами харчування і паливом промислових центрів Росії.

У 1921р. в Україні продовжували збройну боротьбу десятки озброєних загонів на чолі з Махном, Мордалевичем, Палієм, Орликом, Калеником та ін. Для загального керівництва антирадянським повстанським рухом в Україні урядом УНР на початку 1921 р. був створений Партизансько-Повстангський штаб (ППШтаб) на чолі з генерал-хорунжим Ю. Тютюнником. У продовж весни 1921 р. ППШтаб перебував у м. Тарнові (Польща), таємно проводячи роботу з представниками українських повстанських організацій і зв’язківцями партизанських загонів, які у все зростаючій кількості прибували з радянського кордону. Після належної перевірки цих осіб переважна більшість із них на зворотному шляху отримувала агітаційну літературу, спеціальні інструкції та фінансові засоби для продовження збройної боротьби. В літку 1921 р. апарат штабу було перенесено до м. Львова. Розгалуженість власної структури й наявність на провідних посадах досвідчених старшин генштабу дозволяло ППШтабу ефективно охоплювати своїм впливом партизансько-повстанський рух в Україні, особливо в її західних і центральних регіонах – на Поділлі, Волині, Київщині та Катеринославщині.

Тоді ж ППШтаб розпочав підготовку до загального збройного повстання в Україні. Слід відзначити, що загальна стратегічна ситуація в Україні на кінець літа 1921 р. вже не сприяла його проведенню, бо українське підпілля зазнало відчутних втрат, а більшість партизанських загонів тимчасово припинила свою бойову діяльність. Водночас великий вплив на українське селянство справило запровадження Москвою т. зв. нової економічної політики, що призвело до істотного падіння масштабів партизансько-повстанського руху в Україні. Проте восени 1921 р. ППШтаб продовжує здійснювати комплекс заходів оперативно-організаційного характеру по підготовці до широкого виступу проти радянської влади. У загальних рисах стратегічний план ППШтабу передбачав завдання майже одночасного комбінованого удару з трьох напрямків. Бойові дії мали бути розпочаті рейдом Бессарабської (Південної) групи генерала А. Гулого у напрямку Тирасполь–Одеса, з наступним з’єднанням групи із силами отамана Заболотного та поширенням повстанських дій на весь південний захід України. Проте цей удар мав бути лише відволікаючим, який змусив би більшовицьке командування (через загрозу втрати Одеси) зосередити в цьому регіоні значні військові сили. Наступним кроком операції мав стати удар ще однієї повстанської групи Подільської, яка також мала завдання відтягнути на себе частини РСЧА на Поділлі. Після виконання цього Подільський загін мав з’єднатися з головними силами Повстанської Армії УНР – Волинською групою, наступ якої через Волинь мав кінцевою метою штурм і захоплення Києва.

Успішне здійснення цього плану великою мірою залежало від ефективних і раптових дій партизанських формувань і загонів, що підлягали командуючим II, III, і IV повстанських груп. Тому ППШтабом були розроблені докладні інструкції, які зобов’язали начальників зазначених груп здійснити напередодні рейду повстанської Армії УНР широкі партизанські акції і запіллі Червоної армії. Так, отамани Орлик, Брова і Левченко отримали схожі завдання: знищити станційні споруди і мости, чим унеможливити залізничне сполучення на найважливіших напрямках; перервати зв’язок між штабами Київської і Харківської військових округ з підлеглими їм з’єднаннями РСЧА; захопити в разі можливості губернські міста – Катеринослав, Полтаву, Харків. Крім того, штаби повстанських груп мали забезпечити надійний зв’язок для вчасного оголошення наказу про загальне збройне повстання, а у випадку захоплення окремих повітів створювати на місцях органи влади, повстанські відділи переформовувати в регулярні сотні та курми Армії УНР. В інструкціях також зазначалося про необхідність повної ліквідації всіх більшовицьких інституцій, чекістських загонів; всі ж примусово мобілізовані селяни після складення зброї мали бути відпущені по домівкам.

Незважаючи на досить чітку схему розробленого плану виступу, його практичне виконання було майже неможливим через відсутність широкої підтримки селянством цього походу. Таким чином, розрахунки ППШтабу на те, що рейд трьох військових груп Армії УНР з різних напрямків буде тим поштовхом, який сколихне українське селянство і приведе до загального збройного повстання проти окупаційної влади, були занадто оптимістичними. А після того, як Південна (Бессарабська) група через недбальство командуючого групою генерала А. Гулого та його штабу не зуміла вчасно розпочати бойові дії, – стратегічний план ППШтабу набув авантюрних рис. Проте генерал Ю. Тютюнник і надалі наполягав на продовженні підготовки рейду Його не зупинили й відомості, що надходили з України: про викриття ЧК регіональних і губернських повстанкомів, про неспроможність командуючих повстанськими групами виконати наказ ППШтабу про проведення широких партизанських акцій, які мали полегшити виконання завдань головним силам. Повертаючись до обставин формування і подальших бойових дій головних сил повстанської Армії УНР, необхідно зазначити, що і польська влада дуже стримано ставилася до організації походу українських військ, що готувався ППШтабом. Офіційно Польща заперечувала існування на своєму терені згуртованих військових відділів протибільшовицької спрямованості через те, що статті Ризького (1921) договору з Москвою забороняли таку можливість (як і проведення антирадянської діяльності з польської території. Тому, незважаючи на таємну угоду Державного Центру УНР з вищим військовим керівництвом Польщі про проведення партизанського рейду, останнє вдавало свою цілковиту непоінформованість у цій справі. Таке становище призводило до того, що місцева військова й цивільна влада всіляко перешкоджали процесові формування повстанських відділів. Крім того, у прикордонній смузі дуже активно діяла більшовицька агентура, що могло привести до зриву раптовості майбутніх ударів повстанських військ.

Восени 1921 р. підготовка до проведення рейду перейшла у площину реального виконання. У кінці жовтня польсько-радянський кордон перейшли три групи повстанської Армії УНР, розпочавши ІІ-й Зимовий похід. Основна ударна сила армії – т. зв. «Волинська група» – була 17 листопада оточена більшовицькими військами під с. Малі Міньки на Волині (тепер – у Народицькому районі Житомирської обл.) і майже повністю знищена. 359 повстанців, які потрапили у полон, за відмову співпрацювати з новою владою були розстріляні у містечку Базар.

Затятий опір селянства радянській владі, загальна глибока економічна і політична криза більшовицького режиму спонукали Москву вдатися до кардинального реформування своєї економічної політики. За наполегливою вимогою Леніна навесні 1921 р. було прийнято рішення про заміну продрозверстки продподатком. Селяни дістали право реалізувати надлишки продукції через ринок, що стимулювало інтенсифікацію виробництва, підвищення його продуктивності. Було дозволено приватну торгівлю, передано у приватні руки значну кількість дрібних і частково середніх підприємств, відновила свою діяльність споживча та інші види кооперації. Перехід до непу дав можливість врятувати економіку від розрухи, суттєво збільшити виробництво промислової та сільськогосподарської продукції, забезпечити для цього реальні економічні стимули. Вже у 1927 р. в Україні оброблялось на 10% землі більш, ніж у 1913 р.

Одним із важливих політичних завдань більшовицького режиму була дальша інтеграція радянських республік, які формально ще залишалися самостійними. 30 грудня 1922 р. 1-й Всесоюзний з’їзд рад проголосив створення єдиної союзної держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Вірмені та Азербайджан. Це нове демократичне утворення було фактично модифікацією старої імперської системи, що прикривала колоніальну політику російського центру в нових умовах національного пробудження народів. Утворенню СРСР передувала дискусія в партійних колах щодо принципів об’єднання. Ленінові і прихильникам більш гнучкої й поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію «автономізації», яка відкидала «гру в республіки» і передбачала відверту інтеграцію всіх республік у складі Російської Федерації.

Після смерті Леніна (1924) до влади прийшли прихильники щонайбрутальніших форм більшовицького тоталітаризму на чолі з Й. Сталіним. Однак інерція непу ще тривала. Продовжувалися позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена від жорсткого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Була подолана інфляція, зміцнювалася грошова система. Зв’язок державної промисловості із селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку, товарно-грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, введено в обіг червонець. Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалося в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя. Відбулися і певні зміни у підході до національних проблем. XII з’їзд РКП(б) (1923) поклав початок т. зв. політиці «коренізаціі», яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських, місцевих радянських і партійних кадрів, запровадженню національних мов у сфері освіти і культурного будівництва та навіть армії. В Україні цей процес дістав назву «українізації». її активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін. Було офіційно засуджено обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Д. Лебедем т. зв. «теорію боротьби двох культур», згідно з якою нібито прогресивна російська пролетарська культура в Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану із селом. Уже 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. На 1926–1927 рр. їхня частка в згаданих установах становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація в офіцерських школах та військових частинах, яку підтримали чільні діячі Червоної армії М. Фрунзе та Й. Якір. Ще в жовтні 1921 р. на церковному соборі у Києві було утворено Українську автокефальну православну церкву, яку очолив митрополит В. Липківський. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, 1500 священиків понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню національної свідомості сотень тисяч віруючих, стало важливою складовою національно-культурного процесу в Україні.

Політика індустріалізації, яка була проголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст, що суттєво змінило етнічний склад міського населення й зумовило перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. Українська мова мала всі шанси стати загальновживаною мовою міст України.

З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. Її представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найяскравішими представниками націонал-комунізму в Україні були М. Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло «Геть від Москви!» орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки Заходу й подолання провінціалізму в українській культурі. Позиція М. Хвильового була активно підтримана наркомом освіти О. Шумським, який прагнув переконати більшовицьке керівництво, і зокрема Сталіна, що партія мусить активно підтримати процес національного відродження. На його думку, керівні партійні та урядові посади в УСРР мали обійняти українці, з тим щоб сприяти зміцненню авторитету радянської влади. З цією метою він пропонував усунути від керівництва єврея Л. Кагановича та німця Е. Квірінга і призначити на їх місце Г. Гринька та В. Чубаря. В цьому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі «Більшовик України», які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним та однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відображенням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що уможливило короткотривале існування різних ідеологічних течій. Однак ці вияви «лібералізму» були швидко ліквідовані партією одночасно зі згортанням нової економічної політики.

Дата добавления: 2013-12-12