Культурні процеси в Україні у 20–30-ті роки

ЛЕКЦІЯ 26

1. Українське національне відродження і розвиток культури у 20-ті роки.

2. Партійне керівництво культурою. Здійснення політики «українізації» в культурно-освітній сфері.

3. Система тоталітаризму і духовне життя українського народу в 30-ті роки. Нищення української інтелігенції і русифікаторська політика в Україні.

Студентам слід звернути увагу, що після утвердження більшовицької диктатури, як і у попередні періоди історії, а то ще й більшою мірою український культурний процес зумовлювався політичними обставинами Політика більшовиків у галузі культури переслідувала головну мету – утримувати і розширювати свою владу. З цією метою висувалося завдання про ведення культурної революції, яка супроводжувалася знищенням усіх старих різновидів культури і намаганням створити спільну і єдину для всіх «пролетарську» (згодом – соціалістичну) культуру. Ідеологічною основою нової культури став марксизм, який утверджувався з допомогою партійної цензури Зрештою пролетарська (соціалістична) культура мала утворити ворожий за своєю суттю західній культурі соціальний організм, на який могла спиратися правляча партія у своїх планах розширення нової, тоталітарної системи.

У короткотривалий період визвольних змагань 1917–1921 рр. українська культура вперше після тривалої перерви знову стала національно-державною й отримала нові підвалини для свого дальшого розвитку. Однак дуже швидко їй довелося зіткнутися віч-на-віч із наскрізь ворожою ідеологією більшовизму і практикою радянського культурного будівництва. Оскільки українська культура не поступалася добровільно перед завойовником, її необхідно було або рішуче усунути силою, або поступово підпорядкувати поставленим більшовизмом цілям.

У перший період боротьби, що відомий як період «воєнного комунізму», більшовики започаткували безоглядний терор проти представників національно-визвольного руху і насамперед проти української інтелігенції та селянства. Однак невдовзі більшовицький режим в Україні був змушений змінити тактику. Спочатку він перейшов до пом’якшеної русифікації («теорія боротьби двох культур»), яка формально проголошувала співіснування і вільну конкуренцію російської та української культур, а насправді забезпечувала російським шовіністам їхні позиції, здобуті ними за 250 років панування царизму в Україні.

Однак у результаті нестримного звуження соціального підґрунтя партії більшовиків в Україні вона була змушена вдатися до певних корективів національно-культурній політиці та перейти до т. зв. українізації. Останній була проголошена у 1923 р., однак її активне здійснення почалося у 1925р. В ході цього тактичного відступу більшовицької партії був послаблений терор, проголошено амністію колишнім повстанцям, політичним противникам. Заохочувалася до повернення на батьківщину українська політична еміграцій представникам якої надавалася можливість розвивати українську культуру в межах радянської системи.

Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для праці спрямованої на піднесення української культури. Чільне місце в цьому процесі відігравала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН) з її філіями, відділами, науково-дослідними кафедрами, що діяли також поза межами Києва. У 1924 р. повернувся в Україну М. Грушевський, який, користуючись своїм величезним авторитетом у суспільстві, вимагав від уряду забезпечення вільного культурного розвитку; своєю енергійною працею він заохотив сотні культурних діячів, які максимально використовували усі можливості боротьби за українську культуру. В цьому ж напрямі діяли тисячі учителів, лікарів, публіцистів, митців, літераторів, церковних діячів. їхніми спільними зусиллями було створено таке суспільно-культурне явище, яке без перебільшення можна назвати українським ренесансом XX ст.

Його складовою був насамперед літературний процес, який позначився створенням численних об єднань, організацій, течій, напрямків. Творчість ряду письменників у цей період вивела українську літературу на європейський рівень. Найяскравіші поетичні індивідуальності об’єднувала т. зв. група неокласиків, очолювана професором Київського університету, літературним критиком, перекладачем, блискучим знавцем античності М. Зеровим. До групи входили також П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський. Їх усіх об’єднували фактичне ігнорування радянської системи, виразно критичне ставлення до низькопробної революційно-масової літератури, підтримуваної владою, намагання органічно включити в українську літературу кращі зразки європейської літератури, орієнтація всього українського духовного процесу насамперед на Європу. Схожі гасла висував М. Хвильовий, визначний письменник, який виступав проти провінційної обмеженості й відстоював самостійність української духовності. Його заклики рівняти українську літературу на «психологічну Європу», лозунг «Геть від Москви!», ставка на т.зв. «Азіатський ренесанс» були спрямовані на те, щоб вивести українську літературу на світові шляхи, вивільнити українську культуру з полону рабського наслідування російської культури.

Чи не найяскравішою постаттю у поетичній творчості цього періоду був П. Тичина, якого можна вважати справжнім засновником модернізму в українській поезії, поетом світового масштабу. Високим талантом позначена творчість багатьох інших поетів і прозаїків, серед яких слід назвати Є. Плужника, О. Близька, Т. Осьмачку, М. Семенка, В. Сосюру, Ю. Яновського, М. Бажана, В. Підмогильного, Г. Косинку, Б. Антоненка-Давидовича, М. Ялового та ін. Серед драматургів найвидатнішим талантом був М Куліш. Його п’єси позначені пошуками модерністичних форм вислову Цінною критикою національної і соціальної політики більшовицької влади в Україні.

Творча діяльність Л. Курбаса і створена ним школа акторів та режисерів вивели український театр на світовий рівень. Яскравим явищем українського ренесансу стала творчість кінорежисерів О. Довженка, І. Кавалерідзе та ін., завдяки яким кінематограф України набув світової слави. Визначним внеском у світову культуру стала творчість блискучих представників українського авангарду в живописі - М. Бойчука та його школи, А. Петрицького, О.Екстер, О.Богомазова, В. Пальмова, неперевершених майстрів книжкової графіки учнів Г. Нарбута - Л. Л.Лозовського, М. Кирнарського, Л. Хижинського.

Масштаби національно-культурного піднесення і навіть звуження сфери впливу російської культури в Україні викликали занепокоєння і переляк центральної влади. Вже в перший період українізації розпочалося цькування діячів культури послідовно національного напряму.1927–1928рр., які пов’язані з початком індустріалізації в СРСР, для України стали початком наступу на незалежну українську науку, літературу, мовознавство, мистецтво, усі інші сфери українського культурного процесу. Кульмінаційним став 1933 р. Це був період насильницької колективізації, яка для України означала руйнацію села з його традиційними засобами самовідтворення національного організму протягом багатьох років лихоліття. Знищення штучним голодом мільйонів українських селян, яких влада вважала головним ворогом «соціалістичного будівництва», завершила його погром. Нарешті, до цього слід долучити масове знищення української інтелігенції, усіх здобутків українського національно-культурного відродження, нещадну русифікаторську політику і насаджування т. зв. соціалістичної культури. В результаті український народ опинився на межі, за якою поставало питання про його існування як окремого національного організму.

Дата добавления: 2013-12-12