Лекція 7. Сутність підприємництва та його основні види

У широкому розумінні ринок є цариною прояву економічних відносин між людьми, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. У вужчому розумінні ринок – це сфера товарного обігу і зв’язана з ним сукупність товарно – грошових відносин, що виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі – продажу товарів.

Лекція 6. Ринкове середовище господарювання підприємств та організацій

Розширене трактування розкриває дуже важливий суттєвий аспект ринку, який дає змогу визначити його місце і роль у процесі відтворення: ринок забезпечує органічний зв’язок між виробництвом і споживанням, перебуває під їхнім впливом і сам впливає на них.

На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту й витраченої на його виготовлення праці, встановлюється співвідношення між попитом і пропозицією, яке дарує певний рівень цін на товари та послуги.

Окрім спеціальної функції із забезпечення руху товарів від виробника до споживача ринок виконує в економічній системі суспільства регулятивно – контрольну й стимулюючу функції. Світовий досвід свідчить, що ринок є найбільш досконалим інструментом саморегуляції суспільного виробництва. Через його посередництво визначається що?, скільки?, коли?, як? і для кого? виробляти. Унаслідок дії закону вартості і закону попиту та пропозиції встановлюються необхідні відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл інвестиційних, матеріальних і трудових ресурсів між сферами діяльності та галузями виробництва, забезпечується дійовий економічний контроль за раціональним рівнем виробничих витрат.

Стимулююча функція ринку полягає в тому, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Прагнення дістати переваги на ринку стимулює інтенсивну інноваційну діяльність виробників, спрямовану на своєчасне оновлення техніко – технологічної бази підприємств, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви працівників до підвищення своєї кваліфікації, творчої та високопродуктивної роботи.

Ринкові відносини мають загальний характер, поширюються на всі господарські сфери й регіони країни, проникають у всі частини економічної системи держави. У ці відносини вступає безліч суб’єктів, а у сферу обігу надходять різноманітні товари й послуги, що формує складну структуру ринку. Вивчення останньої уможливлює комплексне дослідження єдності, взаємозв’язку і взаємодії складових елементів ринку, пошуки та розвиток нових організаційних форм господарських зв’язків і товарно-грошового обміну, управління попитом і пропозицією, механізми самоналагоджування основних ланок виробництва на ефективний режим господарювання. З огляду на такі завдання найбільш поширеним є чотирипозиційний підхід до загальної структуризації ринку, а саме: з позиції його суб’єктного складу, продуктово-ресурсного наповнення, елементно-технологічних зв’язків і територіально-просторової організації.

Найбільше охоплення суб’єктів ринку, групування їх з урахуванням специфічних особливостей ринкової поведінки досягається виділенням п’яти основних типів ринків:

- ринку споживачів – окремих осіб і домашніх господарств, які купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

- ринку виробників – сукупності осіб і підприємств, що закуповують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

- ринку проміжних продавців (посередників) – сукупності осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе;

- ринку господарських установ, які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального господарства або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;

- міжнародного ринку – зарубіжних покупців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

До найбільш розвинутих елементо-технологічних форм ринку, які відносно відокремились і відіграють важливу самостійну роль як об’єкти обміну у відтворювальному процесі, належать: ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок інвестицій; ринок інновацій та інформації; ринок робочої сили; грошово-кредитний і валютний ринки.

Зазначена система ринків, незважаючи на відносну обмеженість елементів, що до неї входять, охоплює основні цикли відтворювального процесу (інноваційного, інвестиційного, виробничого), поділяє (з урахуванням неоднакового економічного призначення, обігу й споживання) суспільний продукт на засоби виробництва і предмети споживання, інтегрує фактори виробництва (робочу силу й засоби виробництва), охоплює ринок грошей як необхідну передумову здійснення обмінних операцій, придбання на елементних ринках товарів, необхідних для тих чи інших процесів споживання та відтворення. Цим зумовлюється її значення для розуміння першочергових завдань зі створення ключових товарних ринків як нерозривної взаємозв’язаної і взаємодіючої системи, що формує ринкове середовище.

Ринок як сфера товарного обміну має свої просторово-територіальні межі. З урахуванням останніх, а також масштабів товарообміну можна виділити місцевий (локальний), регіональний, національний, транснаціональний і світовий ринки. Кожному з них притаманні власні специфічні риси, обумовлені місткістю ринку, різновидами товарів і послуг, що реалізуються, структурою товарообороту, складом агентів товарного руху, особливостями інфраструктури, рівнем цін та іншими ринковими чинниками.

Розвиток територіальних ринків, їхнє взаємопроникнення та інтеграція в масштабніші ринкові структури можливі тільки на основі подальшого поглиблення міжнародного поділу праці. Останнє розширює межі ринкового простору до тих граничних розмірів, що в них цю продукцію може набувати, реалізувати з відшкодуванням виробничих і транспортних витрат та з одержанням нормативного прибутку.

Безперебійне функціонування такої складної і багаторівневої системи, як ринок, котрий у розвиненому товарному виробництві репрезентований понад двадцятьма основними його видами, потребує високорозвинутої і широко розгалуженої загальної та спеціальної інфраструктури, що враховує ринкові особливості.

Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій (установ), які мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових елементів, що здійснюють оборот товарів, просування останніх зі сфери виробництва у сферу споживання.

До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри; сировинно-товарні, фондові, валютні біржі; комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні банки; транспортні й складські мережі.

У забезпеченні безперервного руху товарів визначальну роль відіграють постачально-збутові організації – посередники, дилерська мережа підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгові дома, аукціони, виставки, система зовнішньоторговельних організацій.

Принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку

Поряд із визначеними законодавством України нормами і правилами господарювання та юридичної відповідальності за їх порушення у ринковій економіці сформувалися й широко використовується в підприємницькій діяльності загальновизнані принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку. Особливе місце займає принцип соціального партнерства, який, виходячи із широти охоплення поведінкових аспектів і напрямків їхньої реалізації, належить до базових, а відтак визначає будь – яку розвинуту ринкову економіку як соціально орієнтовану. Цей принцип випливає з того, що підприємство як соціально – економічна цілісність водночас є складовою частиною свого зовнішнього оточення. Тому разом із суто економічними функціями з виробництва продукції і послуг та одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку підприємство зобов’язане постійно займатися питаннями соціального розвитку не тільки свого трудового колективу, а й місцевого населення. Соціально відповідальна поведінка всіх суб’єктів господарювання уможливлює необхідний громадський консенсус, надійне партнерство підприємців та інших суверенних соціальних верств і груп, державних і громадських організацій.

Іншим важливим принципом поведінки на ринку є принцип свободи підприємництва. Останній забезпечується певними правами підприємства, а саме:

- по-перше, можливістю ініціативної, самостійної, здійснюваної на свій ризик і під свою майнову відповідальність економічної діяльності будь-якого дієздатного громадянина держави, громадян інших держав у межах правових повноважень, а також будь-якої групи громадян (партнерів), що об’єднуються для колективного підприємництва (акціонерні товариства, орендні колективи, спілки);

- по-друге, самостійністю організації виробництва (вибір напрямків діяльності, постачальників, посередників, споживачів виготовлюваної продукції чи послуг) та його ресурсним забезпеченням (використання з цією метою власного майна, залучення на добровільних засадах майна юридичних осіб і громадян, а також будь-яких інших ресурсів);

- по-третє, самостійністю у прийнятті будь-яких господарських рішень, комерційною свободою ціноутворення, виходячи з економічної вигоди і ринкової кон’юнктури, правом визначення шляхів і способів реалізації продукції, у тому числі експортованих товарів і послуг;

- по-четверте, реальним правом розпорядження майном, а також прибутком, що залишається після сплати податків та інших платежів, установлених законом.

Ці принципи конкретизуються через певні локальні засади саморегуляції господарської поведінки. Основними з них є:

· спільність комерційних інтересів і постійний пошук засобів максимального задоволення потреб споживачів;

· взаємовигідність ділових стосунків, що передбачає забезпечення достатнього прибутку партнерам за господарськими угодами;

· рівноправність у взаємовідносинах, що означає однакову відповідальність за порушення умов угоди, альтернативу у виборі контрагентів господарських зв’язків;

· відповідальність перед кінцевим споживачем продукції всіх суб’єктів господарювання (виробників, продавців, торгових посередників), що беруть участь у виробництві та обігу товарів;

· самообмеження особистого споживання, добровільне прагнення до постійного виробничого інвестування, якісного задоволення нових суспільних потреб, створення додаткових робочих місць;

· підпорядкування виробничої та комерційної діяльності не досягненню короткочасних успіхів, а забезпеченню економічного стану підприємств у тривалій перспективі, досягнення комерційної переваги тільки завдяки інноваційним перетворенням в усіх сферах діяльності.

З метою формування сприятливого економічного середовища треба розробити й дотримуватись також певних етичних норм поведінки суб’єктів господарювання на будь-якому ринку. Вони поряд із загальними етичними цінностями (взаємна довіра, порядність, сумлінність, чесність, повага до людини та віра в її сили) включають також правила етичної поведінки в бізнесі, вірність слову та послужливість у взаємостосунках.

Усе це разом сприяє формуванню іміджу фірми як партнера, з яким можливе тривале, надійне і взаємовигідне співробітництво, що є життєво важливим у швидкомінливому ринковому середовищі.

Ринок складається в міру формування визначених історичних умов, врахування яких необхідне при характеристиці положення підприємства в ринковій економіці.

Перш за все це суспільний розподіл праці, виникнення обміну, що призвело до появи грошей, які розширили стимули до виробництва тих чи інших товарів спеціально для продажу. В результаті з’явилось товарне виробництво, тобто випуск таких виробів, які потрібні виробнику не для особистого споживання, а як носія вартості, що дозволяє одержати взамін інші необхідні для нього предмети.

Важливою умовою складання ринкових відносин є економічна відокремленість виробника. Товарний обмін обов’язково передбачає прагнення отримати взамін свого товару еквівалентну кількість іншого. Таке прагнення виникає в результаті економічної відокремленості інтересів, що історично виникли на основі приватної власності.

Але щоб ринкове господарство ефективно функціонувало необхідна і ще й третя умова – самостійність виробника, свобода підприємництва. Чим менше скований товаровиробник, тим більше простору для розвитку ринкових відносин.

Самостійність підприємства

Підприємство володіє самостійністю в організації виробництва і комерційною свободою. Воно визначає шляхи і способи реалізації своєї продукції, вибирає контрагентів, з якими матиме справу.

Важливою умовою комерційної свободи є також вільне ціноутворення.

Незалежність як початкову ознаку організації підприємства не можна розуміти спрощено. В економіці абсолютної свободи виробників не існує. Підприємство має повну самостійність в тому розумінні, що над ним не має інстанції, яка б керувала його господарською діяльністю. Але воно не вільне від ринку, від його жорстких вимог.

Взаємодіє з самостійністю принцип особистої економічної зацікавленості осіб, які створили підприємство. Підприємство в ринкових умовах виступає як джерело особистої вигоди, що є одним з ведучих факторів підприємницької діяльності. Цей фактор виражається у прагненні організувати роботу підприємства так, щоб отримати максимально можливу вигоду. Однак особливістю товарного виробництва є те, що підприємець, переслідуючи свою особисту вигоду, між тим працює на суспільство в кінцевому результаті, задовольняючи свої інтереси, створює більш якісні типи продукції.

Володіючи самостійністю, підприємство бере на себе відповідальність за результати виконуваної діяльності. Окрім того підприємство повинно бути організоване таким чином, щоб раціонально використовувати землю та інші природні ресурси, що знаходяться в його розпорядженні, не забруднювати навколишнє середовище, не порушувати правил безпеки виробництва і т.д.

Характерною ознакою діяльності підприємства є господарський ризик. Ринкові відносини вимагають від підприємства виробництва якісної і конкурентноспроможної продукції. Ключовий момент, що лежить в основі господарського ризику, – співвідношення між очікуваними витратами і результатами. Якщо ціни вироблених продуктів не покривають витрат, це означає, що або підприємець не зумів ефективно організувати діяльність свого підприємства, або несприятливо склалася кон’юнктура.

Свобода підприємництва, свобода вибору і особистий інтерес формують відносини змагання, конкуренції між учасниками ринкового обміну.

Підприємство в різних ринкових структурах

На поведінку кожного підприємства впливають характер, тип ринку, на якому воно функціонує. Тип ринку залежить від виду продукції, кількості підприємств (фірм), наявності чи відсутності обмежень на вхід у галузь чи на вихід з неї, доступність інформації про ціни, нововведення і т.д.

Розрізняють такі типи ринків чи ринкових структур: чиста (досконала) конкуренція, монополія, монополістична конкуренція, олігополія.

Чиста конкуренція виникає за певних умов:

- наявність множини малих фірм, що пропонують на ринку однорідну продукцію;

- доля кожного підприємства на ринку галузі незначна, так що ні одне з них не може реально вплинути на ціни продуктів;

- фірма може легко, без обмежень входити і виходити з галузі;

- фірма без обмежень має можливість отримати будь-яку інформацію про ціни на товари та ресурси, про затрати, якість товарів.

Конкуренція, при якій не виконується хоча б один з принципів досконалої конкуренції, називається недосконалою конкуренцією.

Повною протилежністю досконалої конкуренції є чиста монополія. В умовах чистої монополії в галузі діє тільки одне підприємство, тобто межі фірми і галузі співпадають. Чиста монополія виникає там, де продукт, що випускається підприємством, є унікальним, відсутні його аналоги чи близькі замінники. Причиною виникнення монополії може бути наявність бар’єрів для вступу в галузь.

Якщо в умовах досконалої конкуренції підприємство вибирає тільки обсяг виробництва, ціна задається зовнішніми факторами і підприємство вимушене підстроюватися під неї, то в умовах монополії підприємство – монополіст не тільки визначає особистий обсяг виробництва, але й встановлює ціни.

Але не слід перебільшувати і силу монопольної влади окремого підприємства. Навіть чиста монополія вимушена рахуватися з потенційною конкуренцією. Конкуренція може загостритися внаслідок нововведень, появи товарів – замінників, імпортом аналогічних товарів.

Монополістична конкуренція виникає там, де в галузі діють десятки підприємств, що виробляють різноманітну диференційовану продукцію. Диференціація може базуватися не тільки на різноманітностях товару, але й на тих послугах, що пов’язані з їх обслуговуванням.

Важливе значення при монополістичній конкуренції має не тільки ціна, але й нецінові фактори: реклама, умови продажу, наявність чи відсутність гарантійного ремонту, можливість купівлі в розстрочку.

В умовах монополістичної конкуренції немає високих бар’єрів для вступу нових підприємств в галузь. Але легкість вступу ще не означає відсутність бар’єрів для діяльності.

При значній диференціації вироблюваної продукції важко знайти два підприємства, які виробляли б аналогічну продукцію чи послуги.

Кожне підприємство проводить самостійну цінову політику і здійснює товарну стратегію, а з другого боку, таємний зговір між ними і проведення єдиної ринкової політики є досить складною справою.

Олігополія – ринкова структура, при якій в галузі діє обмежена кількість продавців, а вхід в галузь нових підприємств обмежений високими бар’єрами. В умовах олігополії декілька підприємств контролюють основну частину ринку.

Олігопольна ситуація звичайно виникає внаслідок високих бар’єрів до вступу в галузь.

В умовах олігополії характерною особливістю є висока взаємозалежність – число підприємств настільки обмежене, що кожне з них змушене при формуванні економічної політики (прийняття рішень щодо цін і обсягу виробництва) зважати на реакцію зі сторони конкурентів.

При олігополії можливі два варіанти поведінки підприємства: некооперативне і кооперативне. При некооперативній поведінці кожне підприємство самостійно вирішує проблеми економічної політики, не оглядаючись на дії чи відповідну реакцію зі сторони інших фірм галузі. Така поведінка може бути характерною для “ведучої фірми”, яка здійснює контроль більше ніж за половиною ринка, або для підприємства, що розпочинає цінову війну.

При кооперативній поведінці підприємства олігополісти враховують і узгоджують ринкові стратегію і тактику. Одні фірми намагаються передбачити поведінку суперників, іншим подобається діяти заодно, домовляючись про єдину політику цін, про розподіл ринків збуту.

Прагнення підприємств до сумісних дій знаходить відображення у виникненні картелей, негласних домовленостей. Якщо між учасниками договору досягається тверда домовленість про ціни, розподіл ринку та інші способи обмеження конкуренції, то олігополія фактично перероджується в чисту монополію.

Ринкова система є системою вільного підприємництва. Вона являє собою складний механізм координації, який діє через систему цін та ринків; механізм зв’язку, що служить для об’єднання дій мільйонів різних індивідів; має певний внутрішній порядок та підлеглість певним закономірностям.

У ринковій економіці немає адміністративного контролю виробництва та споживання. Функції контролю тут виконує механізм конкуренції. Конкурентна ринкова система стимулює технічний прогрес. Застосування технологій, що приводять до скорочення витрат на виробництво, дає підприємству (фірмі) можливість одержати додатковий прибуток. Більше того, конкурентна ринкова система створює обстановку, що сприяє швидкому розповсюдженню нової технології. Конкуренти мають наслідувати приклад найпрогресивнішої фірми, в протилежному випадку їх очікують збитки і навіть банкрутство.

Ринкове господарство являє собою господарство економічно уособлених, самостійних виробників, які орієнтуються у своїй діяльності на ринок. Скільки і яких товарів виробляти, за якими цінами їх продавати, куди вкладати капітали - все це визначається не розпорядженням зверху, а механізмом попиту та пропозицій, нормою прибутку, курсом акцій, курсом валют та ін.

Ринкова економіка не залишається незмінною, вона змінюється з розвитком суспільства. На сьогодні в багатьох індустріально розвинутих країнах функціонує соціальна ринкова економіка, що включає соціальну захищеність трудящих та гарантує нормальні умови існування кожній людині. Cоціальна ринкова економіка забезпечує також захист споживача від свавілля підприємців, застосовуючи антимонопольну політику, певне регулювання економіки з боку держави. При цьому ринкова економіка зберегла свої основні риси: свободу приватного підприємництва, конкурентність, орієнтацію на прибуток.

Суб’єктами ринкової економіки є приватні власники, але ними можуть бути і колективні власники, і групи власників, і орендарі.

Підприємницька діяльність в Україні регулюється Законом “Про підприємництво”, що введений в дію в 1991 році. Згідно з цим Законом підприємницька діяльність визначається як ініціативна самостійна діяльність громадян та їх об’єднань, спрямована на отримання прибутку. Згідно із законом розрізняють дві форми підприємницької діяльності: індивідуальне підприємництво громадян і підприємництво юридичних осіб. Основним критерієм цього вирізнення є використання найманої праці. Підприємницька діяльність, що здійснюється без залучення найманої робочої сили, вважається індивідуальною трудовою діяльністю. При необхідності підприємець використовує труд своєї сім’ї. Однак це не означає, що він діє ізольовано і не може залучати до своєї господарської сфери інших підприємців. На основі громадянсько-правових договорів підряду, перевезень, купівлі-продажу, позики, зберігання та ін. він здійснює будь-які операції, не заборонені законом.

Підприємець може відкривати рахунки в банку, виконувати безготівкові розрахунки, користуватися банківськими позиками, мати товарний знак або знак обслуговування. Він хоч і спрощено, але веде бухгалтерський облік, розраховує суму отриманих доходів і сплачує податки. Однак майно, призначене для господарської діяльності, не відокремлене від іншого майна підприємця. Звідси випливає і форма відповідальності - стягнення за зобов’язаннями підприємця може бути звернуто на все його майно (за винятком деякої його частини). На майно, виділене для господарської діяльності, може бути звернуто стягнення за борги, не пов’язані з підприємництвом. Відсутність найважливішої ознаки - відокремленість майна, необхідного для господарської діяльності не дозволяє віднести індивідуальну трудову діяльність до такої форми, як підприємство.

Друга форма підприємництва - підприємницька діяльність юридичних осіб, тобто підприємств. Тут підприємницька діяльність ведеться з використанням найманої праці, а підприємство як суб’єкт господарської діяльності має всі ознаки юридичної особи: відокремлення майна, відповідальність за зобов’язаннями цим майном, виступ від свого імені, наявність розрахункового рахунку в банку і самостійного бухгалтерського балансу. Організаційно - правовими формами підприємства є державні й муніципальні підприємства, а також нові ринкові форми - товариства та акціонерні товариства, індивідуальні (сімейні) приватні підприємства.

Державні й муніципальні підприємства засновані на державній власності, тоді як недержавні - на колективній власності (загальній пайовій або сумісній). Виняток складає індивідуальне (сімейне) приватне підприємство.

Товариство являє собою об’єднання громадян чи юридичних осіб (або тих і інших) для сумісного ведення господарської діяльності. Особливість цих форм полягає в тому, що особиста участь у діяльності товариства обов’язкова, а число членів невелике. Учасники товариства не можуть бути одночасно учасниками інших аналогічних організацій на відміну від засновників акціонерних товариств. Розрізняють повні й командитні товариства.

Повне товариство виникає, якщо його учасники утворюють власність, що відокремлена від товаришів. Кожен з них вносить вклад у будь-якій формі, і таким чином формується так зване складочне майно, що в подальшому поповнюється за рахунок отриманих доходів, додаткових пайових внесків та інших джерел. Частки учасників, як правило, відповідають вартості внесених товаришами вкладів, хоч договором може бути передбачено інше - частки можуть враховувати ступінь особистої участі кожного товариша в сумісній підприємницькій діяльності. Повне товариство вирізняє невелика кількість учасників, звичайно фізичних осіб.

Повне (відкрите) товариство передбачає, що кожний товариш особисто бере участь у справах товариства і несе повну відповідальність за його зобов’язаннями не тільки вкладеним капіталом, але і всім своїм майном.

Командитне товариство - об’єднання, що складається з повних товариств, які несуть відповідальність тільки в межах свого вкладу. Керують товариством і здійснюють його представництво, як правило, повні товариші. В Україні мають місце і товариства з обмеженою відповідальністю.

Товариство з обмеженою відповідал ьністю являє собою форму об’єднання окремих капіталів у загальний. Учасники товариства несуть відповідальність за його зобов’язаннями тільки своїм вкладом, а не всім своїм майном, тобто несуть обмежену відповідальність. Учасники товариства володіють кількістю голосів пропорційно розміру їх частки в статутному капіталі.

Для товариств з обмеженою відповідальністю немає тих обмежень по використанню найманої праці, які існують, наприклад, у кооперативі. Від акціонерного товариство з обмеженою відповідальністю відрізняється тим, що в ньому кожний член має свою частку, але не має цінних паперів акціонерного товариства. При виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому сплачують вартість, що пропорційна його паю в товаристві. У той же час тут ведеться справа з конкретними людьми, а не з анонімними держателями акцій. Пай не може передаватись або бути проданим іншій особі без дозволу пайовиків. Товариство не зобов’язане публікувати відомості про результати своєї діяльності, тоді як акціонерне товариство зобов’язане це робити.

Для заснування товариства з обмеженою відповідальністю необхідно укласти установчий договір, в якому вказуються сторони договору, мета створення товариства, юридичний статус, місце знаходження, статутний капітал та порядок його формування, розподіл доходів, обов’язки сторін за договором. Другим документом є статут. Державою встановлюється мінімальний статутний фонд для гарантії інтересів клієнтів і кредиторів. Частина вкладів у статутний фонд може бути внесена у формі матеріальних цінностей (автомобілі, земельні ділянки, ліцензії). Керують товариством з обмеженою відповідальністю і здійснюють його представництво директори, яких обирають на зборах засновників товариства. Дозволяється призначення одного або декількох директорів, які індивідуально або колективно представляють товариство. Бувають випадки, коли товариство представлено довіреною особою (прокуристом). Рішення щодо питання представництва має бути відображено в установчому договорі.

Кооператив - це товариство, діяльність якого спрямована не на отримання доходів, а на надання допомоги та сприяння членам товариства. Для цієї форми характерно встановлення тісного зв’язку членів кооперативу з самим кооперативом. Кожний член кооперативу має в управлінні підприємством один голос, незалежно від розміру внесеного ним паю і повинен працювати в ньому.

Кооператив обмежує комерційну діяльність, оскільки немає зацікавленості в його членів внести великий пай, найняти робітників. Разом з тим кооператив являє собою найдемократичнішу форму колективного підприємництва. Кооперативне підприємство працює ефективно там, де потрібне самозабезпечення послугами й товариська допомога. Для заснування кооперативу треба в письмовій формі укласти договір, який називається статутом, мати письмові заяви про вступ до кооперативу перших членів, а також зареєструвати кооператив. Статут визначає умови вступу до кооперативу і називає номінальні суми паїв. Він регламентує також порядок виборів і склад правління, порядок скликання загальних зборів і голосування членів кооперативу.

Керує кооперативом і здійснює його представництво правління, що обирається, як правило, загальними зборами членів кооперативу. Права членів кооперативу реалізуються на загальних зборах, які треба проводити не менше одного разу на рік. Рішення загальних зборів приймаються, як правило, простою більшістю голосів.

Акціонерне товариство - це товариство, в якому частка кожного учасника-володаря виражена у цінних паперах - акціях, а право голосу в управлінні підприємством пропорційне кількості акцій, які він має.

Акціонерне товариство має статутний фонд, під який випускаються акції. Загальна номінальна вартість акцій повинна дорівнювати сумі статутного фонду.

Існує два типи акціонерних товариств: відкриті й закриті.

Закрите акціонерне товариство - це фірма, акції якої розповсюджуються серед певного кола осіб шляхом закритої підписки. Акції, що засвідчують право власності, не можна перепродавати. Володарями акцій стають, як правило, члени трудового колективу, а також працівники суміжних підприємств.

Відкрите акціонерне товариство - це фірма, акції якої розповсюджуються за відкритою підпискою. Купити акцію і стати акціонером може кожна людина. Це найбільш поширений тип акціонерного товариства.

Вищим органом управління акціонерного товариства є загальні збори акціонерів, до виключної компетенції яких належить: внесення змін до статуту та статутного капіталу, вибори директорів, затвердження річних результатів діяльності.

Протягом часу між загальними зборами вищим органом управління товариством є Рада директорів. Директори обираються на два роки і можуть переобиратися. Серед числа директорів збори призначають генерального (виконавчого) директора, або президента товариства. Рада директорів затверджує склад правління товариства. Правління є виконавчим органом. Воно керує діяльністю товариства протягом часу між зборами акціонерів і засіданнями Ради директорів.

У ряді країн закон передбачає обов’язкове створення спостережної Ради, що контролює роботу правління.

Акціонерному товариству надають перевагу в тих випадках, коли у створенні товариства бере участь велика кількість засновників, і вони хочуть передбачити можливість випуску нових акцій через біржу та більш просту форму передачі акцій з рук в руки.

Акціонерне підприємство - колективна власність. Практика ряду країн дала таку форму підприємства, коли воно викуповується у власність трудового колективу. Частка кожного працівника виражається кількістю акцій, що не продаються у вільному продажу. При виході з підприємства працівнику виплачується його частка капіталу.

Держава сприяє викупу підприємства членами трудового колективу, надаючи пільгові кредити.

Малі підприємства не є видом підприємництва. Цей термін визначає лише кількісні параметри, а форма підприємництва може бути при цьому будь-якою: індивідуальне підприємство, товариство. У статуті не обов’язково зазначати статус малого підприємства. Пільгами мале підприємство може користуватися, виходячи з його фактичного стану. Якщо укладено вигідний контракт і підприємство за обсягом господарського обороту виходить за межі малого, то необхідно самому собі перерахувати податок за іншими ставками.

Малі підприємства сприяють швидкому насиченню ринку товарами, створюють робочі місця, сприяють швидкому оновленню товарного асортименту. В усіх країнах малі підприємства користуються підтримкою держави: мають пільгові кредити, низькі податки та ін.

Реєстрація і реєстр фірм. Фірми мають бути зареєстровані і занесені до торгового реєстру. Реєстр фірм - це книга ведення обліку, до якої необхідно заносити дані, що мають правове значення. Реєстри фірм ведуть в одних країнах суди, в інших - адміністративні органи. В Україні фірми реєструються в місцевих органах влади. Кожний має право ознайомитися з реєстрами і одержати за плату виготовлені й засвідчені копії записів реєстру. З торгового реєстру можна дізнатися про назву фірми, напрямки діяльності підприємства, його організацію, прізвища членів товариства, які несуть особисту відповідальність, дані про основний капітал фірм, а також повноваження на право підпису директорів або членів правління.

Дата добавления: 2013-12-12