Лекція 10. Організація грошових розрахунків підприємства

Сукупність усіх грошових розрахунків і платежів підприємства називають його грошовим обігом (оборотом). Розрізняють готівковий та безготівковий грошові обороти.

Порядок ведення касових операцій регулюється Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, яке затверджено постановою Правління Національного банку України від 19 лютого 2001 року. Переважно готівкову форму розрахунків застосовують:

• для розрахунків із працівниками (виплата заробітної платн грошових компенсацій, премій і допомог, дивідендів, пенсій тощо);

• забезпечення нагальних господарських потреб (на придбання
канцелярських товарів, оплату витрат на відрядження тощо);

• розрахунків із бюджетом і державними цільовими фондами;

• розрахунків між підприємствами — діловими партнерами (за матеріали, паливо тощо, але не більше ніж 3 тис. грн на день), за умови відсутності у них податкової заборгованості.

Суть безготівкових розрахунків полягає в тому, що платежі здійснюються шляхом списання коштів із банківського рахунку платника на банківський рахунок одержувача, тобто проведенням відповідних записів на банківських рахунках учасників розрахунків. Підставою для здійснення безготівкових розрахунків є подання до банку спеціальних розрахункових документів (платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, реєстру документів за акредитивом, реєстру чеків тощо) на паперових носіях або в електронному вигляді, використовуючи програмно-технічний комплекс «Клієнт — Банк». Застосування системи «Клієнт — Банк» забезпечує автоматичне ведення поточного рахунку клієнта в банку і дозволяє економити час на здійснення розрахункових операцій.

Безготівкові грошові розрахунки класифікують на підставі таких основних ознак:

а) за видами господарських операцій:

• грошові розрахунки за товарними операціями (за продану
продукцію, надані послуги);

• грошові розрахунки за нетоварними операціями (із кредитними
установами, бюджетом);

б) за місце розташуванням банківських установ, що обслуговують розрахунки:

• місцеві — грошові розрахунки, коли банк, через який
перераховується гроші, і банк, який їх отримує, розміщені в
одному місті;

• міжміські — грошові розрахунки, коли зазначені банки
розміщені в різних містах;

• міжнародні — грошові розрахунки, коли ці банки розміщені в
різних державах;

в) за фактом здійснення оплати:

• попередня чи авансова оплата продукції, товарів, робіт чи
послуг;

• оплата після реалізації продукції (післяплата);

г) за умовою оплати угоди:

• акцептна форма розрахунків;

• безакцептна форма розрахунків;

д) за джерелами фінансування:

• грошові розрахунки власними коштами підприємства;

• грошові розрахунки за рахунок кредитів та інших позичених
коштів;

• грошові розрахунки за кошти клієнта (у разі посередницької
діяльності).

Для здійснення безготівкових розрахунків підприємства відкривають поточні (розрахункові) рахунки в установах банків. Порядок відкриття банківських рахунків регулюється Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валютах, яку затверджено постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 року. Підприємство може відкрити один і більше поточних рахунків у національній та інших валютах.

Крім поточних, підприємства та їхні відокремлені підрозділи можуть відкривати такі рахунки в національній валюті

бюджетні — їх відкривають для підприємств, яким із
державного чи місцевого бюджету виділено кошти для
цільового використання;

• кредитні — призначені для обліку кредитів, наданих
підприємству установою банку шляхом оплати розрахункових
документів чи переказу коштів на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди;

• депозитні — призначені для розміщення тимчасово вільних
коштів підприємства на депозити банку з нарахуванням відсотків за депозит відповідно до депозитної угоди.

Для здійснення грошових розрахунків у чужоземній валюті підприємство може відкрити валютні рахунки. Для відкриття рахунку в чужоземній валюті потрібно подати ті ж самі документи, що й для відбиття рахунків у національній валюті.

Підприємства самостійно обирають форми розрахунків, які відрізняються одна від одної особливостями фінансових відносин, способами платежу та організацією документообігу.

Безготівкові розрахунки підприємства мають здійснювати за такими основними принципами:

• обов'язковість збереження підприємствами грошових коштів
в установах банків;

• самостійність вибору підприємством установи банку;

• самостійність вибору підприємством виду і форми розрахунків;

• самостійність розпорядження підприємства своїми коштами в
межах чинного законодавства;

• максимальне наближення моменту грошових розрахунків до
моменту реалізації продукції;

• здійснення грошових розрахунків у межах коштів на рахунках
підприємства.

Організацію безготівкових розрахунків підприємств регулює Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, що затверджена постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 року. Підприємства можуть здійснювати без­готівкові розрахунки з допомогою таких розрахункових документів:

• платіжні доручення;

• платіжні вимоги-доручення;

• розрахункові чеки;

• акредитиви;

• векселі;

• інкасові доручення.

Розрахунковий чек — це документ стандартної форми з дорученням чекодавця (платника) своєму банкові (банкові-емітенту) перерахувати кошти з рахунку чекодавця на рахунок пред'явника чека (отримувача коштів). Розрахунковий чек заповнює платник і передає його отримувачеві платежу в момент здійснення господарської операції купівлі-продажу.

Акредитивна форма розрахунків між покупцями та постачаль­никами передбачає використання акредитивів. Акредитив — це розрахунковий документ, за яким одна кредитна установа (банк) доручає іншій здійснити за рахунок спеціально задепонованих (заброньованих) для цього коштів оплату товарно-транспортних документів за від­вантажені товари чи надані послуги або виплатити пред'явникові акредитива певну суму коштів.

За своєю суттю акредитив є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися. Тобто акредитив — це договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара (особи, якій призначено платіж) або доручає іншому {виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Суть вексельної форми розрахунків полягає в тому, що розрахунки між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником) здійснюються з відстроченням платежу (до 90 днів), яка оформляється векселем. Вексель — це цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити у певний термін зазначену суму грошей власникові векселя (векселетримачеві). Розрізняють вексель простий і переказний.

Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власникові векселя після вказаного терміну певну суму. Переказний вексель (тратта) містить письмовий наказ векселетримача (трасанти), адресований платникові (трасатові), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін. Трасат стає боржником за векселем тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис. Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого векселя, є головним вексельним боржником і несе відповідальність за оплату векселя у визначений у ньому термін.

У процесі обігу вексель передається від одного тримача до іншого через індосамент — спеціальний передавальний напис на зворотному боці документа або на додатковому аркуші до нього. Особу, яка здійснює індосамент, називають індосантом. Кожний індосант, як і векселе­давець, несе відповідальність за акцепт і виплату за векселем. Особу, на користь якої робиться індосамент, називають індосатом.

Виділяють такі види індосаменту.

Індосамент безповоротний — є такою формою індосаменту, за якої векселедавець перед своїм підписом робить запис «Без обороту на мене». Виконання такого запису дозволяє уникнути пред'явлення претензій до векселедавця в разі не оплати векселя зобов'язаною за ним особою. Такі векселі враховуються (облікуються) банками за під­вищеними ставками.

Індосамент бланковий — форма передання векселя, за якої особа, що передає вексель, ставить підпис без вказання особи, що стає власником векселя. Такий вексель стає цінним папером на пред'явника.

Індосамент іменний, за якого особа, що передає вексель, вказує перед своїм підписом прізвище особи, котрій належатимуть усі права за векселем.

Індосамент обмежувальний, при якому забороняється по­дальше передавання векселя або вексель передається на інкасування.

Індосамент ордерний — форма індосаменту, за якої в переда­вальному написі вказують конкретну особу (індосата), за чиїм наказом вексель підлягає оплаті і котра повинна згодом здійснити індосамент.

Індосамент цільовий, за якого вказують мету передавання векселя іншій особі (наприклад, «Для депонування»). Новий власник векселя може його індосувати тільки за вказаною метою.

Вексельні зобов'язання платника, векселедавця та індосанта можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю — вексельного гарантування.

Векселі класифікують за певними ознаками.

За емітентом векселі поділяють на такі:

• казначейські — один із видів державних цінних паперів, які
випускаються з метою покриття видатків державного бюджету
і можуть застосовуватись для здійснення розрахунків, зараху-­
вання сплати податків до державного бюджету, як застава для
забезпечення інших платежів та кредитів. Емітує та погашає
казначейські (скарбничі) векселі центральний банк за дорученням державної скарбниці (казначейства) чи міністерства фінан­сів. Такі векселі видаються на пред'явника зі строком платежу не більше ніж один рік;

• приватні — які емітують корпорації, фінансові групи, банківські установи.

За угодою, яку вони обслуговують, векселі є:

• фінансові — це векселі, емітовані банком. Фінансовий вексель
є цінним папером, що вільно обертається на ринку цінних папе­рів. В основному його використовують для мобілізації грошових
ресурсів;

• товарні (комерційні) — векселі, видані позичальником під
заставу товарів. У товарному векселі зазначають умови пога­шення векселедавцем — боржником своїх обов'язків перед
постачальником.

За суб'єктом, що здійснює оплату, векселі є:

• прості (соло-векселі)

• переказні(тратта).
За наявністю застави векселі бувають:

• забезпечені — це векселі, гарантовані заставою, яка надається
кредиторові, доки борг не буде сплачено;

• незабезпечені — не гарантовані заставою.

У векселі може бути застережено, що він підлягає сплаті третьою особою — доміцилянтом за місцем проживання платника (або в ін­шому місці). Такий вексель називають доміцильованим.

Конкретне місце платежу вказує на векселі векселедавець і пред'являє вексель до оплати доміцилянтові, який не є відповідальною особою за векселем, тобто не несе відповідальності, якщо платіж не буде здійснено.

Векселі можуть існувати в паперовій або беспаперовій формах (як записи на електронних рахунках).

При невиконанні договірних умов платник (трасат) може відмо­витися від платежу за векселем. У такому разі вексель подають на опротестування і оформляють нотаріальну вимогу щодо сплати за векселем.

Основними перевагами вексельної форми розрахунків є зменшен­ня витрат на здійснення грошового обігу, прискорення грошового обігу, скорочення потреб у готівці.

Інкасова форма розрахунків найчастіше застосовується при укладенні зовнішньоекономічних договорів (документарне інкасо з гарантією). Інкасо — це банківська розрахункова операція, за допомо­гою якої банк за дорученням свого клієнта отримує на підставі розрахун­кових документів гроші, перераховує їх клієнтові за відвантажені товарно-матеріальні цінності чи надані послуги і зараховує ці кошти на банківський рахунок клієнта. Розрізняють чисте інкасо (інкасо простих і переказних векселів, чеків та інших платіжних документів) і докумен­тарне інкасо (інкасо комерційних документів). За виконання інкасо банки стягують комісійну плату.

У сучасних умовах зростає обсяг грошових розрахунків фізичних і юридичних осіб із використанням пластикових карток. Так, 24 лютого 1997 року постановою № 37 Правління Національного банку України затверджено Положення про впровадження пластикових кар­ток міжнародних платіжних систем у розрахунках за товари, надані послуги і при видачі готівки.

Корпоративні картки — це платіжні картки, які дають можли­вість їх власникам здійснювати платіжні операції за рахунок коштів, що враховуються на картковому рахунку юридичної особи.

Існує ще один вид банківських платіжних карток — зарплатні, які використовують для виплати заробітної платні.

За схемою використання картки поділяються на дебетові і кредитові.

Дебетові платіжні картки дозволяють використовувати лише ту суму коштів, яка зберігається на картковому рахунку.

У разі використання кредитних платіжних карток можна користуватися коштами банку (у певних межах і за певний відсоток) згідно з угодою.

Національний банк України веде роботу зі створення необхідної інфраструктури для обслуговування в Україні карток міжнародної платіжної системи Уіза, Еигорау, МазіегСага та інших.

Дата добавления: 2013-12-12