Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Наука як специфічне соціальне явище. Функції науки




В сучасних умовах дослідження проблем суті науки (5.2.), її гуманістичних, світоглядницьких, методологічних засад, шляхів розвитку та функціонування, глибини та характеру впливу на суспільне життя й долю людства мають надзвичайну актуальність, велику теоретичну й, особливо, практичну значущість.Наука – не просто система знань, а й процес їх одержання та застосування.

 

5.2. Наука – це результат спеціалізованої діяльності, що здійснюється з метою досягнення певних результатів і просування тієї чи іншої галузі виробництва або соціальної сфери суспільства шляхом прогресу.

 

Наука – продукт світового розвитку і має загальнолюдський характер. На початку третього тисячоліття наука і техніка дедалі більше перетворюються на фундамент сучасної цивілізації, проникають у мікро- та макрокосм, глибинні основи життя природи і людини.

Типи дослідження науки:

1) логіко-гносеологічні дослідження науки, предмет яких – особисто наукове знання, його структура, логіка та діалектика розвитку;

2) історико-наукові дослідження, що акцентують увагу на конкретно-історичному процесі розвитку науки й окремих її проявах;

3) соціологічні дослідження науки;

4) дослідження економічних проблем розвитку та функціонування науки;

5) вивчення психології наукової творчості;

6) наукометричні дослідження як засіб кількісної інтерпретації процесів в науці.

 

Ознаки науки:

- безпосередня мета науки – опис, пояснення, передбачення процесів та явищ дійсності, котрі становлять предмет її дослідження, на ґрунті законів, що відкриває наука, тобто теоретичне відображення дійсності;

- прагнення до одержання нового знання про дійсність, тобто інноваційний та безкорисливий характер науки; наукове знання має системний характер та будується за принципом – “все про об’єкт”;

- об’єкти науки не тотожні реальним об’єктам, а мають ідеальний характер;

- наука має власну мову та засоби пізнання;

- багатомірний характер науки.

 

Виміри науки:

- соціокультурний;

- діяльнісний;

- історичний;

- інституціональний;

- інформаційно та логіко-гносіологічний.

 

Предмет соціології науки – це функціонування науки в межах конкретного суспільства як соціального інституту, форми та сфери діяльності, своєрідної системи норм та цінностей.

Соціологія науки вивчає:

- соціальні аспекти формування наукового знання;

- систему соціальних відносин;

- типи поведінки і ціннісні орієнтації;

- конкретні форми взаємодії науки та суспільства.

 

Довідка.   Соціологія науки – самостійний розділ соціології, який сформувався на початку ХХ ст. на Заході в працях Макса Вебера, Карла Мангейма, Макса Шеллера та ін. Бурхливий розвиток науки в ХХ – на початку ХХІ ст., суперечливість її соціальних наслідків, змусили замислитися над тим, що таке наука, з якими факторами пов’язаний її розвиток.

 

Елементи сучасної науки:

- фундаментальні;

- прикладні.

 

Соціальні функції науки:

1. Політика у сфері науки:

- визначення стратегії розвитку науки,

- вирішення проблем фінансування науки,

- створення ефективної організаційної структури науки,

- вирішення кадрових питань;

2. Демократизація розвитку науки: фактори (зовнішні, внутрішні, загальні);

3. Суспільний прогрес:

- культурно-світоглядницька,

- продуктивні сили суспільства.

- соціальні сили для вирішення проблем суспільного життя.

 

Отже, наука комплексно, всеохоплююче впливає на суспільне життя, особливо інтенсивно на техніко-економічний розвиток, соціальне управління, систему освіти та ті соціальні інститути, що беруть участь у формуванні світогляду людини.

 

ПРИРОДА, ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА КУЛЬТУРИ

Одним з головних чинників, що сприяв і нині сприяє соціалізації особи є духовна і матеріальна культура (5.3.) людства.

 

5.3. Культура – сукупність способів і методів людської діяльності (матеріальної та духовної), що об’єктивно втілені в предметах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), які передаються наступним поколінням.

Культура – це інтегрована якість суспільства, що відбиває досягнутий рівень розвитку. Це стосується всіх видів і типів культури, її прояву.

Культура – це явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи і є результатом соціальної взаємодії.

Культура – це сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній історичній системі. Норми і цінності культури генетично не успадковуються.

Культура – це погляд на світ крізь призму Добра і Зла, корисного і шкідливого, прекрасного і потворного.

В соціології культура визначається не як відносини між ролями в системі соціальної організації, а як відносини між самими людьми. Культура має глибокі внутрішні зв’язки з природою і суспільством.

 

Сфери людської культури:

- ставлення людини до навколишньої природи;

- ставлення однієї людини до іншої;

- ставлення людини до самої себе.

 

Види культури:

1) матеріальна – охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати, що становлять матеріалізацію людських ідей, опредмечене знання:

- цілеспрямоване формування матеріального середовища виробництва,

- змінення матеріального середовища побуту,

- змінення соціального середовища фізичного розвитку людини;

2) духовна – система, що включає всі види, форми і рівні суспільної свідомості, освіту і виховання, установи культури:

- характеризує рівень і глибину пізнання природи,

- характеризує суспільство і особистість.

 

Основні елементи культури:

1) мова – є першоосновою будь-якої культури і відіграє важливу роль ретранслятора культури і є засобом влади;

2) переконання – чуттєво, творчо перетворене знання як особистісно-значуще, достовірне, сповнене енергією волі;

3) цінності – визначальний елемент культури, її ядро:

- досліджують:

a. стандарти,

b. зразки,

c. еталони,

- мають властивості:

a. суб’єктивні – якщо поза людиною дана цінність позбавлена сенсу,

b. об’єктивні – певні властивості, що здатні бути корисними для людини.

4) класифікація:

- людина і людство,

- природні ресурси і знаряддя праці,

- різноманітні суспільні утворення,

- наукові знання.

 

Функції культури:

1. регулятивно-аксіологічна, ціннісна: система суспільних форм і цінностей в сфері міжособистісних відносин;

2. пізнавально-еврестична: вимагає адекватно міркувати про ступінь пізнання природи і суспільства;

3. комунікативна: передача соціальної і культурної інформації, з метою засвоєння її прийдешніми поколіннями.

 

Показники розвитку культури:

- характеризує рівень розвитку суспільної свідомості та інтенсивність перебігу культурних процесів;

- розкриває домінуючий тип культурної орієнтації суспільства;

- фіксує ступінь утвердження в суспільній свідомості цінностей людського існування;

- характеризує культурний розвиток суспільства в аспекті взаємовідносин пануючої культури з іншими культурами.

 

Особливості культурного процесу:

процес виступає опорним у тій мірі, в якій описувалося

виробництво, комунікація і засвоєння культурних цінностей:

 

           
 
творча особа приступає до здійснення основної функції: створює оригінальний твір мистецтва
 
в процесі творчості ідеї, проходячи крізь фільтри критичного розуму і вимог формалізації і стандартизації, виливаються в канони естетичної думки
 
від моменту культурної творчості її продукт належить реально існуючим речам, відокремлюється від особи автора і вступає в складні взаємозв’язки з частиною соціального середовища

 

 


Включення особи в світ культури:

1) освоєння нових культурних цінностей:

- успадкування,

- розвиток,

- заперечення;

2) наявність суспільно-значущих культурних цінностей:

- зразки,

- творення;

3) висока організація суспільного виробництва:

- самосвідомість,

- суспільний поділ праці;

4) створення організацій, які мають власні кодекси норм поведінки, контроль і форми культурного співжиття:

- інституалізовані союзи,

- неформальні групи;

5) забезпечення технологічної основи створення і освоєння норм і цінностей культури:

- ідейний багаж,

- культурні цінності,

- здібності.

Сучасні проблеми національних культур:

1) проблема перегляду і реставрації вже немовби й вирішених проблем:

- визначення належності шедеврів культури,

- визначення належності культурної спадщини;

2) співвідношення подальшої інтеграції національної культури:

- питання збереження національної самобутності,

- питання розвитку національної самобутності;

3) проблема мови в багатонаціональних державах;

4) проблема форм взаємодії національних культур:

- в державах, що раніше складали одне ціле,

- в державах, що об’єдналися в єдине ціле;

5) проблема обміну духовними цінностями та деідеологізація національних культур.

Національні, регіональні особливості розвитку культури в Україні:

1. Усвідомлення особистої належності до культури вирішується на рівні не тільки народу взагалі, але й на рівні кожного громадянина.

2. Культура базується на традиції і на пам’яті. Хоча буквальне відродження давньоукраїнської культури неможливе, але визнання за нею історичної доцільності досягається шляхом “вписування” в цивілізацію, відповідну культуру.

3. Джерела української культури виявляються в традиційній аграрно-патріархальній цивілізації. Перехід від аграрно-патріархального суспільства до індустріального передбачає наявність громадянських прав і свобод, що стає можливим при створенні ринкової економіки і правової держави, тобто при формуванні нації.

4. Нація не заперечує етнос, а перетворює його шляхом ослаблення кровно-родинних зв’язків індивідів. Сучасні етнічні процеси, що відбуваються в Україні, характеризуються етнічною консолідацією українського народу, підвищення його національної самосвідомості, формуванням загальних рис культури і побуту на основі національних традицій і досягнень людства.

Висновок: Культурно-значущі образи і зразки самоорганізації представників соціальної спільноти відбивають, успадковують, конвертують і транслюють культурну своєрідність з покоління в покоління у вигляді її історичного досвіду, що є стилем і матрицею всього суспільного життя і його складових. Культура – система, що самовиробляється і самовідтворюється. Вона зберігає себе і розвивається, захоплює, організовує ціннісний світ людини, робить його своїм охоронцем і творцем. Тим самим культура породжує людське суспільство і перетворює його в єдине системне ціле. Культура – явище, зрівняне з суспільством і цивілізацією. Вона не тільки погоджує соціальне й індивідуальне, а додає їм зміст і сенс.

СУТНІСТЬ СОЦІОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ

Механізм управління притаманний всім без винятку сферам діяльності людей, ніби проникає в них, забезпечуючи вироблення і застосування способів, методів і форм здійснення визначених змін.

Тривалий час питання управління розроблялись іншими науковими дисциплінами. І лише тоді, коли надзвичайно загострилися соціальні проблеми, об’єктивно постала потреба включення до цієї галузі соціології. Саме це викликало до життя багаточисельні експерименти, нові форми організації і управління, які враховують соціальні фактори, ціннісні орієнтації і установки, симпатії і антипатії, можливість найоптимальніше організувати життя людей, що надає можливість подолання технократизму в управлінні.

Все це однаково стосується і управління економікою, і управління соціальною, політичною, духовною сферами.

Одним із важливих аспектів удосконалення управління є його кадрове забезпечення.

 

Соціологія управління має наступні функції:

Ø прогнозування (7.1.) (має теоретичний характер) і планування (7.2.) (містить практичне застосування): здійснюються на основі наявної інформації;

Ø організації та координації: покликані забезпечити реалізацію соціальних прогнозів;

Ø регулювання, котра направлена на збереження, підтримку і удосконалення системи управління;

Ø обліку (7.3.) і контролю (7.4.).

 

7.1. Прогнозування характеризує можливий набір необхідних шляхів і засобів втілення в життя наміченої програми дій.

 

7.2. Планування – процес створення графіку або програми потрібних дій.

 

7.3. Облік – це отримання, обробка, аналіз і систематизація відомостей, виражених, як правило, у кількісній формі.

 

7.4. Контроль – це система спостереження і перевірки відповідності процесу функціонування об’єкта управління прийнятим управлінським рішенням, визначення результатів.

 

Організація як функція управління суспільством спрямована на формування керівної і керованої систем – об’єкта і суб’єкта управління.

Варто пам’ятати, що у кожній системі (зокрема і в суспільстві) діють тенденції на організацію та дезорганізацію, що й припускає здійснення функції регулювання. Для регулювання використовуються такі методи, як соціальний експеримент і науково обґрунтоване застосування економічних і соціальних важелів.

Функція обліку знаходить своє конкретне втілення в різних видах обліку: статистичному, бухгалтерському, оперативно-технічному та ін.

Жодна із функцій сама собою не дає уявлення про управління: тільки у нерозривній діалектичній єдності вони утворюють управлінський цикл.

 

СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО ПРОГНОЗУВАННЯ

Прогноз не передбачає розв’язання проблем майбутнього. Його завдання в іншому: сприяти науковому обґрунтуванню планів і рішень. У цьому зв’язку різні автори вважають, що під прогнозом варто мати на увазі правдоподібні твердження про майбутнє з достатньо високим рівнем достовірності. Його відмінність від передбачення полягає в тому, що останнє трактується як неправдоподібне твердження про майбутнє, засноване на абсолютній достовірності, або (інший підхід) являє собою логічно сконструйовану модель можливого майбутнього з допоки що не визначеним рівнем достовірності.

Соціальне планування певною мірою і є прогнозуванням.

У працях з цього питання є чимало цікавих думок про специфіку і співвідношення основних понять соціальної прогностики. Складнощі і труднощі цього завдання пояснюються перш за все тим, що питання про розмежування категорій при аналізі проблем майбутнього донедавна не було предметом спеціального дослідження. Його вирішення не замикається колом внутрішніх потреб прогностики і передбачає термінологічно-смислове “стикування” з іншими науками. І тут виникає досить суперечлива ситуація:

Ø з одного боку, понятійний апарат соціальної прогностики, яка вивчає закони, принципи і методи прогнозування, не може бути просто запозиченим із конкретних наук, адже він різниться універсальністю термінів, тобто застосуванням кожного із них “приписаним” йому значенням в різних галузях знань;

Ø з другого боку, при удосконаленні понятійного апарату соціальна прогностика не може ігнорувати історично складених в руслі різних наук традицій.

 

Мета соціального прогнозування – на основі аналізу становища і поведінки системи в минулому і вивчення наявних тенденцій змінювання факторів, які впливають на дану систему, правильно визначити:

Ø кількісні і якісні параметри розвитку соціальної системи в перспективі,

Ø розкрити зміст ситуації, в яку може потрапити система.

Особливості соціального прогнозування:

Ø формулювання мети носить порівняно загальний і абстрактний характер;

Ø соціальне прогнозування не володіє директивним характером, тобто. прогноз дає інформацію для обґрунтування рішення і вибору методів планування, а в плані виражене рішення про те, яку з можливостей суспільство реалізує;

Ø соціальне прогнозування володіє специфічними методами: складною екстраполяцією, моделюванням, можливістю проведення експерименту.

 

Соціальне прогнозування найбільше використовує такі методи:

Ø метод експертних оцінок, покликаний дати об’єктивну характеристику якісних і кількісних сторін об’єкта прогнозування на основі обробки і аналізу сукупності індивідуальних думок експертів;

Ø “метод дельфійського оракула” або “метод Дельфі”, який передбачає складну процедуру отримання і математичну обробку прогнозів, які спираються на дослідження і об’єктивне знання об’єкта з врахуванням суб’єктивних поглядів і суджень (не виключаючи й інтуїцію) опитуваних стосовно цього майбутнього: на такій основі вчені прогнозують на десятиліття вперед щодо науково-технічного і соціального прогресу, військово-політичних та інших проблем;

Ø метод математичного моделювання пов’язаний з пошуком різних варіантів розвитку, що дає змогу вибрати оптимальний для даних умов варіант;

Ø метод екстраполяції направлений на побудову динамічних (статистичних або логічних) рядів показників прогнозуючого процесу від по можливості більш ранньої дати аж до дати випередження прогнозів: значний ефект при цьому дає використання формул складної екстраполяції, висновків теорії імовірності, теорії гри тощо.

 

Прогнозування виступає базою для чотирьох специфічних форм реалізації варіантів майбутнього:

Ø соціальне проектування, коли вирішується доля нових або реконструйованих процесів і організацій,

Ø соціальне програмування, яке націлене на розв’язання найбільш актуальних і значущих проблем,

Ø соціальне планування, яке охоплює увесь спектр соціального життя на всіх рівнях суспільної організації,

Ø можливість апробації варіантів розвитку у вигляді соціальних експериментів, коли відпрацьовується можливий шлях впровадження нововведень.

 

Таким чином, можна казати, що соціальне прогнозування базується на вивченні об’єктивних закономірностей науково-технічного і соціального прогресу, а також на моделюванні варіантів їх майбутнього розвитку з метою формування, обґрунтування і оптимізації перспективних рішень.

 

СОЦІАЛЬНЕ ПРОЕКТУВАННЯ

Людина чи організація, перш аніж щось розпочати, завжди спочатку обдумують кілька варіантів, одному із яких після співставлення віддається перевага.

Існують різні види проектування (7.5.). Історично науково обґрунтовані методи проектування вперше стали застосовуватися в архітектурі та машинобудуванні. Все більшого поширення набуває проектування у вирішенні проблем розселення, а також в удосконаленні систем управління.

 

7.5. Проектування – одна з форм випереджаючого відображення дійсності, створення прообразу (прототипу) передбачуваного об’єкта, явища чи процесу за допомогою специфічних методів.

 

Соціальне проектування використовується як один із компонентів цілеспрямованої діяльності, коли розробляються різні варіанти вирішення нових соціальних проблем. Воно застосовується також у підготовці соціальних планів і програм.

Проектування, будучи однією із форм вироблення і прийняття рішень, виступає як важливий елемент циклу управління, що забезпечує реалізацію інших його функцій. Однак соціальне проектування на відміну від планування в меншій мірі обумовлює, детермінує інші функції управління, тому що допускає багатоваріантність рішень, виходячи з наявних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Соціальне проектування може й не мати визначених термінів, ґрунтуючись лише на приблизних розрахунках, без суворого обмеження в часі. Відзначаючи виняткове значення цього процесу, інколи вживається термін “соціальне конструювання”. Конструктивна діяльність – це поле творчого освоєння соціальної дійсності. Вона ґрунтується на тому, що поряд з найбільш вірогідними тенденціями існують і менш вірогідні, але реально можливі.

Соціальне проектування – це специфічна діяльність, пов’язана з науково обґрунтованим визначенням варіантів розвитку нових соціальних процесів і явищ і з цілеспрямованою докорінною зміною конкретних соціальних інститутів.

В якості однієї з класифікацій об’єктів соціального проектування виступають проекти з вдосконалення певних функцій суспільного організму – в галузі економіки, соціально-політичного і духовного життя суспільства. Соціальне проектування пов’язане також із створенням умов для ефективної діяльності в тій чи іншій сфері суспільного життя. Особливе значення такі проекти мають для розвитку трудової діяльності людини.

Разом з тим соціальне проектування в цілому обслуговує не окремі, а всі сфери діяльності людини. Тільки при системному підході можливе ефективніше (або оптимальне) проектування суспільних процесів та явищ. В тому й особливість соціального проектування, що воно направлене на розв’язання таких проблем, які охоплюють в комплексі всі соціальні аспекти життя людини і які доцільно розрізняти за рівнями організації суспільного життя. Саме тому соціальні проекти можуть (і повинні) розроблятися на рівні організації, району, міста, області і країни в цілому.

 

СОЦІАЛЬНЕ ПЛАНУВАННЯ

Ідея планування за своїм походженням – ідея соціалістична. її в найповнішому вигляді висловили представники утопічного соціалізму – А.Сен-Сімон. Ш.Фур’є, а Р.Оуен навіть намагався реалізувати її в житті. Однак вже на кінець XIX ст. необхідність планування все частіше ставала надбанням практики вирішення економічних проблем.

Поступово теорія і практика планового розв’язання економічних проблем стали поширюватись:

1) до можливості регулювати зміни в масштабах всього суспільства,

2) до спроб регулювання соціальних процесів.

 

Разом з тим, теорія і практика соціального планування в нашій країні дали свої результати:

1) стало очевидним, що об’єктами соціального планування повинні виступати всі рівні соціальної організації - від суспільства до конкретного виробництва;

2) в якості об’єктів соціального планування стали виступати функції суспільного життя: в сфері виробництва, культури, освіти, науки, сім’ї тощо;

3) планового вирішення зажадали процеси, які раніше не потрапляли в поле уваги планової думки: спосіб життя, поведінка людей, соціальні катастрофи тощо.

Досвід також свідчить, що наукове управління суспільним життям вимагає розглядати соціальне планування як єдність пізнавальної і суспільно-перетворюючої діяльності, а також бачити його специфіку в усіх сферах суспільного життя – економіці, соціальній сфері, політиці, духовному житті і т.п.

Все це дає змогу зробити висновок, що соціальне планування є науково обґрунтоване визначення цілей, показників, завдань, темпів, пропорційрозвитку соціальних процесів і основних засобів їх втілення в життя в інтересах всього населення.

 

Рівні соціального планування:

Ø планування соціального розвитку трудових колективів;

Ø дієвість планів соціального розвитку залежить від умов, які може створити колектив для людини, конкретні переваги, які він може отримати в процесі розподілу матеріальних і духовних благ;

Ø вимога, щоб процеси взаємодії людини з виробничою організацією, містом чи районом (а відповідно й з усім суспільством) не проходили стихійно, а скеровувались її свідомою діяльністю, її участю в управлінні справами суспільства і виробництва.

 

Умови праці (8.5.) і її зміст, професійно-кваліфікаційна підготовка працівників, престижність сфер трудової діяльності, структура робочого і вільного часу, задоволення матеріальних і духовних потреб – ці загальні і специфічні соціальні процеси є об’єктами соціального планування ще одного рівня – рівня окремих сфер суспільного життя, пов’язаного з професійним поділом праці. Плановий їх розвиток, будь-то шахтарська, вчительська, лікарська праця, – це гарантія раціональної взаємодії людини і суспільства.

 

Сутність соціології праці

Процеси, які відбуваються у сфері праці (8.1.), завжди були об’єктом вивчення фундаментальних наук: природничих (фізіологія праці, психологія, ергономіка), суспільних (філософія, соціологія), економічних (політекономія, економіка праці). Важливе місце серед них посідає соціологія праці (8.2.).

 

8.1. Праця – основа функціонування та розвитку людського суспільства усіх соціально-економічних формацій, умова виникнення та існування людства.

 

8.2. Соціологія праці – галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, функціонування й розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов’язані з ними процеси та явища.

Соціальна сутність праці обумовлена кількома чинниками:

1) праця є процесом, який відбувається між людиною і природою, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює та контролює обмін речовин між собою та природою;

2) людина, впливаючи на природу, використовуючи та змінюючи її для задоволення своїх матеріальних і духовних потреб, не тільки створює матеріальні та духовні блага, а й змінює власну природу, розвиває здібності та нахили, виробляє соціально необхідні якості, формує себе як особистість.

 

Праця є фундаментом, на якому базуються соціальні процеси, формуються соціальні відносини. Вона змінює становище різних груп працівників, формує їх соціальне та професійне обличчя. В цьому виявляється сутність праці як базового суспільного процесу.

Праця – не тільки економічна, а й соціологічна категорія. Об’єктом соціології праці як спеціальної соціологічної теорії є праця як суспільно значиме явище зі всіма її ознаками, завдяки яким вона відрізняється від інших суспільних явищ. Її предметом є структура та механізм соціально-трудових відносин, а також соціальні процеси у сфері праці.

Особливості соціологічного вивчення праці полягають:

- у системності (розгляд соціальних і соціально-психологічних явищ, які відбуваються у процесі праці; в динаміці, зв’язку зі способом життя людини);

- у комплексності (проблеми праці завжди розглядають у комплексі з іншими чинниками, які впливають на трудову діяльність).

 

Соціальні функції праці

Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях.

Функції праці:

- створення матеріально-культурних благ, забезпечення суспільства предметами та послугами, які задовольняють потреби людини;

- забезпечення матеріального добробуту працівника і його сім’ї, адже сама по собі людина не може забезпечити себе всіма необхідними предметами та послугами;

- соціально-диференційна: соціально-економічна неоднорідність праці, відмінність у змісті й характері праці визначають відмінність соціальних рис професійно-кваліфікаційних груп робітників, що зумовлює диференціацію, соціальну неоднорідність і створює основу для формування соціальної структури як конкретного підприємства, так і суспільства загалом;

- статусна (тісно пов’язана з соціально-диференційною функцією праці), яка зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві різних видів праці;

- формування особистості: розвиток виробництва не повинен бути самоціллю, він передусім має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості, який залежить від багатьох чинників – матеріально-технічної бази системи освіти, професійного навчання тощо, тобто праця повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини;

- ціннісна, яка пов’язана із формуванням у працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей та планів на майбутнє.

 

Основні категорії соціології праці

Основними категоріями соціології праці є характер праці (8.3.), її зміст та умови, а також мотивація, адаптація, соціально-психологічний клімат тощо.

 

8.3. Характер праці –категорія, яка виражає соціальну сутність праці як суспільно значимого процесу.

 

Треба пам’ятати, що будь-яка праця е працею окремих індивідів. Взаємодія людини та суспільства виникає внаслідок взаємодії людини із засобами праці, а характер праці визначається, з одного боку, особливостями виробничих відносин, з іншого – соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва.

Характер праці дає змогу уявити зв’язок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв’язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці.

Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільні відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих показників виділяють такі види праці:

Ø суспільна і приватна,

Ø вільна і підневільна,

Ø “на себе” і “на когось”,

Ø добровільна і примусова.

 

Все це формує зміст праці (8.4.).

 

8.4. Зміст праці – це узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та інтелектуальне напруження учасників процесу праці, ступінь самостійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, складність, технічна оснащеність праці тощо.

 

Зміст та характер праці тісно пов’язані між собою, характеризують один і той самий вид трудової діяльності з двох боків, тому межують та частково накладаються одне на одне. Зміст праці є частковим поняттям щодо її характеру.

Головним чинником прогресивної зміни змісту праці є розвиток матеріально-технічної бази виробництва, впровадження науково-технічного прогресу. При цьому змінюється структура трудових дій: функції безпосереднього впливу на предмет праці переходять від робітника до машини, зростають витрати робочого часу на управління і технічне обслуговування обладнання, а також частка складної кваліфікованої праці, вдосконалюється її змістовність, актуалізуються самостійність і відповідальність працівників.

 

За змістом розрізняють такі види праці:

Проста праця – виконання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого інструктажу і немає потреби в спеціальному навчанні.

Складна праця – кваліфікована праця, пов’язана із додатковими витратами на навчання робітника.

Творча праця – передбачає постійний неповторний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних проблем, активного розвитку самостійності та ініціативності.

У репродуктивній праці значна частина функцій повторюється, тобто її особливістю є повторюваність засобів досягнення результатів.

Фізична праця, яку характеризує безпосередня взаємодія людини із засобами праці, її залучення до технологічного процесу.

Розумова праця, що характеризується інформаційними, логічними, творчими елементами і відсутністю прямої взаємодії працівника із засобами праці.

Ручна праця не потребує техніки, інструментів, приладів.

 

Працюючих на механізованих виробництвах можна поділити на такі категорії:

Ø працівники, зайняті спостереженням за роботою автоматизованих агрегатів та машин;

Ø працівники, які виконують роботу за допомогою машин і механізмів;

Ø працівники, які виконують ручні процеси при машинах та механізмах.

Розрізняють також частково механізовану та повністю механізовану, автоматизовану працю.

Сильно впливають на характер і результативність праці самі умови праці (8.5.).

 

8.5. Умови праці – сукупність чинників, які впливають на працездатність, здоров’я працівника.

 

Ця категорія охоплює соціально-економічні, санітарно-гігієнічні, організаційні та соціально-побутові умови.

До соціально-економічних умов належать тривалість робочого часу та робочого року, оплата та стимулювання праці, кваліфікаційна, спеціальна та загальноосвітня підготовка робітників.

До санітарно-гігієнічних умов належать температурний режим, загазованість, запиленість, забрудненість повітря, освітлення, шум, вібрація тощо.

Організаційні умови характеризують розпорядок праці, забезпечення матеріалами, сировиною та інструментами.

До соціально-побутових умов відносять забезпечення працівників побутовими приміщеннями, їдальнями, медичним та санаторно-курортним обслуговуванням тощо.

Соціологія праці вивчає не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні характеристики праці, до яких належать:

Ø ставлення до праці (8.6.),

Ø мотивація трудової діяльності (8.7.),

Ø соціально-психологічний клімат,

Ø трудова адаптація тощо.

 

8.6. Ставлення до праці – категорія, яка виражає зв’язок між працівником та суспільством, працівником та працею щодо виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ.

 

8.7. Мотивація трудової діяльності – зовнішня чи внутрішня спонука до трудової діяльності задля досягнення певних цілей, зацікавленість у такій діяльності, способи її ініціювання.

 

У ставленні до праці синтезовано декілька типів відносин:

Ø ставлення до праці як суспільної цінності;

Ø ставлення до своєї професії;

Ø ставлення до конкретних умов, у яких відбувається праця.

 

Це зумовлює складну структуру поняття “ставлення до праці”, яке являє собою єдність трьох елементів:

Ø мотивів (8.8.) праці, пов’язаних з трудовими мотивами та установками, якими керується працівник у трудовій діяльності;

Ø реальної трудової поведінки: трудова активність при ефективному виконанні виробничого завдання, його якості, участі в технічній творчості, оволодінні передовими засобами праці, економії сировини, матеріалів, поєднанні декількох професій, ініціативності, відповідальності, дисциплінованості;

Ø вербальної (тобто вираженої за допомогою мови) оцінки трудової ситуації: рівень задоволеності виробничими умовами (розміром заробітної плати, змістом та умовами праці, взаєминами з керівництвом і товаришами по роботі тощо), що стосується внутрішнього стану працівника, емоційного сприйняття ним трудової діяльності, особливостей трудової ситуації.

 

Соціологічний аналіз мотиваційної сфери та систем мотиваційного регулювання людської поведінки передбачає вивчення змісту компонентів мотивації, форм та механізмів переходу мотиваційного чинника у чинник поведінки.

 

8.8. Мотив – свідомий збуджував поведінки та діяльності людини, який зумовлює здійснення нею різноманітних потреб.

 

Сукупність мотивів створює мотиваційну сферу особистості, яка має ієрархічну структуру. Структура мотиваційної сфери залежить від конкретних трудових ситуацій. Серед них: вибір професії, місця роботи; повсякденна праця на підприємстві, конфліктні ситуації; зміни місця роботи чи професії.

 

Розрізняють декілька груп мотивів:

Ø матеріальні мотиви;

Ø мотиви сенсу праці;

Ø мотиви престижу професії;

Ø мотиви щодо реалізації значимих цінностей суспільства (громадські, морально-патріотичні тощо);

Ø мотиви трудової поведінки, пов’язані з засвоєнням норм та цінностей конкретного трудового колективу (мотиви колективної солідарності);

Ø мотиви реалізації групових норм;

Ø мотиви стандартів трудової поведінки у групі, професійної солідарності, ділового спілкування;

Ø мотиви соціальної та професійної мобільності, подолання статусно-ролевого та соціально-психологічного дискомфорту

 

Мотиви виконують різноманітні функції:

а) орієнтуюча – функція, за якої мотив спрямовує поведінку працівника в ситуації вибору її варіантів;

б) змістоутворююча – функція, за якої мотив визначає суб’єктивну значимість поведінки працівника, надає їй індивідуального змісту;

в) регулююча – функція, за якої мотив надає поведінці- особи суспільного чи особистого характеру;

г) спонукаюча – функція, коли мотив є внутрішнім спонукачем активності особи;

ґ) мобілізуюча – функція, за якої мотив мобілізує сили працівника на реалізацію значимих для нього видів діяльності;

д) обґрунтовуюча – функція, коли за допомогою мотивів людина пояснює свої вчинки.

 

В процесі трудової діяльності й відбувається взаємодія працівника і колективу, їх пристосування одне до одного (трудова адаптація (8.9.)).

 

8.9. Трудова адаптація –соціальний процес засвоєння особистістю нової трудової ситуації, який характеризується активною взаємодією особистості й трудового середовища.

 

Основними видами адаптації працівника є професійна та соціально-психологічна.

Професійна адаптація виявляється в оволодінні професійними вміннями та навичками, формуванні професійно необхідних якостей, розвитку стійкого позитивного ставлення працівника до своєї професії. Головним показником професійної адаптації є швидкість освоєння працівником своєї професії.

Соціально-психологічна адаптація полягає в ознайомленні працівника з членами колективу, особливостями міжособистісних стосунків, засвоєнні традицій та цінностей, вимог колективу щодо кожного члена.

Показниками соціально-психологічної адаптації є встановлення позитивних взаємин з колегами, безпосереднім керівником тощо. Цей загальний настрій поступово утверджується, набуває відносної самостійності, починає активно впливати як на індивідуальний настрій, ефективність діяльності окремих працівників, так і всього колективу, що свідчить про наявність у ньому певного соціально-психологічного клімату (8.10.).

 

8.10. Соціально-психологічний клімат – відносно стійкий і типовий для певної групи загальний емоційний настрій, який формується в процесі спільної трудової діяльності колективу через спілкування між людьми.

 

 

На соціально-психологічний клімат впливають дві групи чинників:

Чинники макросередовища: суспільно-економічна формація, умови життя людини, особливості великих соціальних груп суспільства, які різняться віком, соціальним станом, національністю. Чинники місцевого (локального) характеру: виробничі (зміст і характер, рівень організації, умови праці); соціальні (система оплати, стимулювання праці, організація суспільного життя, система інформування); соціально-психологічні (особливості окремих членів колективу, діяльність керівника тощо).

 

Загалом показники соціально-психологічного клімату поділяють на:

Ø об’єктивні: виробничі показники, які свідчать наскільки клімат сприяє виконанню головних завдань колективу;

Ø суб’єктивні: становлять задоволеність працею та різними чинниками виробничого оточення, стабільність колективу, задоволеність стосунками з керівництвом і колегами по роботі, рівень і частота конфліктів.

 

Значення соціології праці у вирішенні соціально-економічних проблем

Головною соціально-економічною проблемою, вирішенням якої займається соціологія праці, є зайнятість населення. Тривалий час домінував погляд, що радянське суспільство забезпечувало необмежені можливості для повної зайнятості населення. Загальна обов’язковість праці, пріоритет громадського над особистим були визначальними не одне десятиріччя. Але й тоді реальність суперечила панівній філософії щодо загальнодоступності праці. Опосередковано про це свідчить і значна кількість осіб з вищою освітою, які з різних причин не змогли влаштуватися на роботу за спеціальністю. Перехід до ринку різко загострив існуючі проблеми зайнятості, доповнивши їх новими.

Суспільство ніколи не може бути зацікавлене у перетворенні працівників на пасивних споживачів, що неодмінно призводить до деградації їх творчих, професійних та людських якостей. З метою активної протидії цьому явищу розробляються програми зайнятості населення, які містять комплекс засобів, спрямованих на вирішення проблем як зайнятого, так і незайнятого населення; прогнозування дисбалансу на ринку праці; професійний підбір, підготовка і перепідготовка кадрів; запобігання масовому безробіттю; стимулювання гнучкого ринку праці; стабілізація кадрів на підприємствах тощо.

Значна роль у цьому відводиться соціології праці, яка бере участь у формуванні методичних рекомендацій щодо вироблення програм зайнятості населення.

Ці програми здебільшого охоплюють такі питання:

- стабілізації сфери застосування праці;

- створення додаткових робочих місць;

- внутрігалузевого та територіального перерозподілу працюючих;

- організацію професійної орієнтації, перепідготовки та підвищення кваліфікації працюючих;

- соціального захисту працюючих громадян;

- організацію громадських робіт і тимчасової зайнятості;

- управління програмою та контролю за її виконанням.

Соціологія праці бере активну участь у виробленні та реалізації засобів соціального захисту працюючих. Раніше ці питання відображались у планах економічного і соціального розвитку підприємства. Згодом цю роль частково перебрав на себе Колективний договір між працівниками та адміністрацією підприємств. Для забезпечення ефективності цих договорів соціологи праці повинні спочатку вивчити потреби та інтереси робітників у виробничій та невиробничій сферах, виробити разом з іншими службами заходи щодо їх задоволення. Певну роль відіграє соціологія праці в організації контролю за реалізацією та визначенням ефективності цих договорів,

Ефективною є участь соціології у вивченні умов праці, хоча донедавна вона більше займалася дослідженням не об'єктивних умов праці та їх впливу на працівників, а вивченням їх ставлення до різноманітних аспектів виробничої ситуації, тобто наскільки задовольняють ці елементи (умови праці, заробітна плата, організація праці тощо) інтереси й потреби працівників.

Актуальним напрямом соціології праці є впровадження на підприємствах наукового менеджменту. Ускладнення соціально-економічних умов праці, самостійність підприємств, ринкові відносини потребують уважнішого ставлення до проблем регулювання трудової поведінки сучасного працівника. Надто важливим є питання щодо формування його трудової мотивації, яка давала б змогу ефективно працювати, почуватися комфортно, бути впевненим у своєму майбутньому. Тісно пов’язане з ним питання стимулювання працівників у ринкових умовах. Тому завдання соціології праці полягає у вивченні потреб та інтересів працівників, виробленні на цій основі ефективної системи матеріальних, соціальних, соціально-психологічних стимулів.

 

Важливою для соціології є і проблема адаптації працюючих до нових умов праці:

Ø оновлення економіки,

Ø впровадження сучасних технологій,

Ø зміни соціально-психологічних стосунків між працівниками.

 

У зв’язку з цим соціологія вивчає особливості адаптації різноманітних верств працівників, а також чинники, які позитивно впливають на цей процес. Однак соціологія праці повинна виробляти рекомендації щодо трудової мотивації, адаптації, стимулювання праці, соціально-психологічного клімату не тільки на рівні окремого підприємства. Ще важливішим є її вихід на “макрорівень”, тобто у сферу формування державних програм щодо трудової мотивації, адаптації до нових умов праці, вироблення загального стимулюючого механізму тощо, Тоді конкретні рекомендації щодо окремого підприємства стануть насправді дійовими.

 

Соціологія праці бере участь у розробці таких проблем:

· діагностування процесів, які відбуваються у трудових колективах;

· вивчення соціального самопочуття працівників;

· вирішення трудових конфліктів;

· встановлення “зворотного” зв’язку між керівниками та працівниками для прийняття науково обґрунтованих рішень;

· вивчення ділових і особистих якостей керівників підприємства;

· організація ділових ігор, тренінгів для розв’язування різноманітних проблем підприємства, формування ефективного стилю керівництва;

· участь у виробленні іміджу сучасного керівництва;

· участь у маркетингових дослідженнях тощо.

головні категорії соціології молоді

 

Проблеми молоді (9.1.), її освіти (5.1.), виховання, соціального становлення, участі в суспільному житті перебувають у центрі уваги і на перехресті різних наук. Соціологія (1.1.) зараховує ці проблеми до найважливіших. Зважаючи на те, що соціальний портрет молоді формується під впливом різноманітних суспільно-політичних, соціальних чинників, соціологія виявляє непересічний інтерес до того, яку роль відіграватимуть для молоді певні цінності (4.7.), норми моралі, традиції тощо.

 

9.1. Молодь – суспільно-диференційована соціально-демографічна спільнота, якій притаманні специфічні фізіологічні, соціально-психологічні, теоретико-пізнавальні, культурно-освітні властивості, що характеризують її біосоціальне дозрівання як здійснення самовиразу її внутрішніх сутнісних сил і соціальних якостей.

 

Самопочуття молоді є одним з головних показників розвитку суспільства (2.1.). А проблема формування її свідомості — одна з провідних у соціології. Дослідженням цієї проблеми привчений спеціальний розділ науки – соціологія молоді (9.2.).

 

9.2. Соціологія молоді – розділ соціології, в якому розглядається проблеми молоді як специфічної соціально-демографічної групи, її інтеграції в суспільстві, а також виховання, освіти та самоствердження в різних соціальних умовах.

 

Для того щоб процес формування молоді відбувався адекватно суспільним процесам, необхідно визначити її роль та місце в суспільстві, з'ясувати труднощі, проблеми, які стоять перед нею. Серед них є традиційні — кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім'ї (2.3.) тощо. Вирішення багатьох проблем залежить від факторів соціального життя. Йдеться про вибір професії, життєвого шляху, самовизначення, професійну мобільність тощо. Не менш актуальними є проблеми здоров'я, освіти молоді, спілкування її з дорослими й однолітками. Молодь тому і є специфічною спільнотою, що її суттєві характеристики і риси, на відміну від представників старших поколінь і вікових груп, знаходяться в стані формування і становлення. Сутністю молоді та проявом її головної соціальної якості є міри досягнення нею соціальної суб'єктивності, ступінь засвоєння суспільних відносин та інноваційної діяльності.

У багатьох країнах молоді як соціальної категорії надається все більше значення. Після Другої світової війни, коли молоді люди у віці від 12 до 20 років стали виробляти особливу соціальну ідентичність (культуру), що характеризується особливими смаками, пов'язаними, наприклад, з одягом, музикою. Серед найбільш важливих причин цієї тенденції – ріст доступних для молоді випадкових доходів і збільшення періоду між дитинством та зрілістю, викликане більш пізнім закінченням школи.

 

Молодіжну культуру (9.3.) відрізняє те, що це:

1) швидше культура дозвілля, а не праця (8.1.):

2) в її межах соціальні відносини організовані не навколо сім’ї чи кола друзів, а навколо рівних груп;

3) предметом особливої уваги молодіжних груп є стиль.

 

9.3. Молодіжна культура – специфічний стиль поведінки, який виражається в одязі, мові спілкування тощо.

 

Молодіжна культура може розглядатися як загальний феномен. Разом з тим вона складається з культур (5.3.), що відрізняються між собою та диференційовані відповідно за статтю, класом чи етнічною належністю. Найбільш важливою проблемою соціології є відношення між молодіжною культурою (наприклад, культура бритоголових чи панків, відрізняються відвертим нонконформізмом) і батьківською чи пануючою культурою. Більша частина цих культур є культурами робітничого класу, часто передбачаючи певну трансформацію елементів батьківської чи пануючої культури в елементи культури опозиційної.

Молодіжна політика (9.4.) – зорієнтована на створення нової системи професійної підготовки молоді з урахуванням тенденцій сучасного соціально-економічного буття, потреб ринку праці, подолання відчуження молоді від політичних та суспільних процесів. Але на межі XX—XXI ст. ефективній молодіжній політиці стали на заваді: дефіцит соціально-економічних ресурсів, які б могли бути використані для вирішення молодіжних соціальних проблем (9.6.); зниження життєвого рівня молоді, що спричиняє песимізм, соціальну апатію; невідповідність рівня професійної підготовки молоді реальним потребам суспільства; слабка консолідованість молодіжного руху.

 

9.4. Молодіжна політика – невід'ємна складова соціальної політики держави, інших суб'єктів суспільно-політичного життя і відносин, спрямованих на створення реальних умов, стимулів і конкретних механізмів реалізації інтересів і самореалізації молодих громадян країни, здійснення їх життєвих цілей і ціанів.

 

Головними структурними ланками вітчизняної державної молодіжної політики (9.5.) повинні стати заходи щодо вдосконалення системи освіти молоді, формування та реалізації її соціальних та економічних інтересів, участь у політичній діяльності, реалізації духовних запитів і потреб.

 

9.5. Молодіжна політика державна – система діяльності держави у відносинах з особистістю, молодіжним рухом, яка здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить своєю метою створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах країни, держави.

 

 

Соціальні проблеми молоді

 

Молодіжні проблеми поділяються на два типи:

 
 

 


зростаючі вимоги суспільства до молоді особистісні сподівання і прагнення молодих людей та складності, пов'язані з їх реалізацією

 

Найважливішими соціальними проблемами молоді (9.6.) на сьогодні є:

1) зміцнення соціального статусу молоді в структурах суспільства (2.1.), які оновлюються або кардинально змінюються;

2) посилення правової економічної та соціальної захищеності молодого покоління;

З) подолання відчуження молоді від участі в управлінні, зростання пасивності і недовіри молоді до офіційних органів управління;

4) регулювання молодіжної зайнятості, особливо у праценадлишкових районах, докорінна реформа системи профтехосвіти, розробка спеціальних економічних та юридичних гарантій, які попереджають різні можливі форми дискримінації молоді;

5) забезпечення рівних умов для трудового старту молоді, створення умов для соціального просування, досягнення економічної самостійності;

6) зміцнення молодої сім'ї, а також забезпечення духовного і фізичного розвитку молоді (9.1.).

 

У переломні моменти історичного розвитку ці труднощі загострюються, що може викликати конфлікти "батьків і дітей". У сучасному суспільстві має місце таке загострення суперечностей, що вперше в історії соціологам доводиться говорити про соціальні проблеми молоді, про те, чи зможе покоління, яке вступає в життя, прийняти, засвоїти і передати наступним поколінням цінності і норми, які є основою суспільства, бо будь-яке суспільство стурбоване цим.

 

9.6. Молоді соціальні проблеми – такі суперечності її життєдіяльності, які поглиблюються і свідчать про недостатність існуючих способів їх вирішення, а отже призводять до появи дезорганізуючих процесів у системі "суспільство - молодь".

 

Існують суперечності, що утруднюють процес соціалізації (4.11.) молодої людини. Це, зокрема, різкий розрив: між біологічним і соціальним визріванням; між системою взаємин у сім'ї і системою взаємин у суспільстві; між темпами соціально-культурного розвитку і темпами засвоєння молоддю відповідних цінностей; старіння суспільства і відповідно розрив між реальними можливостями вертикальної мобільності і вимогами з боку молоді, що вступає в життя; між сім'єю (2.3.) та іншими інституційними структурами суспільства (2.1.), що заповнюється молодіжною субкультурою та її агентами; між реальними можливостями, наданими даною соціальною структурою (3.1.), і системою навчання, виховання, ідеологією.

Складне соціально-економічне становище України, відсутність у більшості молодих людей економічної самостійності, професіонального статусу, певних соціально-економічних і духовних орієнтирів - усе це визначає складні проблеми інтеграції молодого покоління в систему нових суспільних відносин. В Україні - близько 2/3 молодих людей перебувають на повному або частковому утриманні батьків, що деформує мотиви й стимули їхньої трудової активності. Відсутність економічної самостійності для більшості молоді – одна з причин соціальної нестабільності, формує у молоді відчуття власної неповноцінності, постійної залежності від інших людей тощо. Намітилися дві тенденції, наслідки яких небезпечні для молоді й суспільства: відносно високі стандарти споживання, які розраховані на нетрудові прибутки, і економічна пасивність молоді, відсутність готовності до праці (8.1.) в нових економічних умовах – ринкової економіки, ринкових відносин.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2013-12-12; Просмотров: 849; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.